Феодальна роздробленість

Причини феодальної роздробленості XII - XIII ст. на Русі корі­нилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей - «зе­мель» - та їхніх центрів, через натуральний, а отже - замкнутий характер феодального господарства слабо зв'язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дру­жинники - колишня опора великого князя київського - пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжу­вати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів - «коромол» - великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил по­чало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася ре­зиденція удільного князя, який в інтересах місцевого бояр­ства та ще більше - своїх дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком роз­витку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням еконо­міки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єд­ності й князівські міжусобиці - «котори» - підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні во­роги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. Їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зро­стання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнюва­лися передумови для нового, міцнішого об'єднання в май­бутньому руських земель в єдиній державі.

В процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязансь­ку, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого дер­жавного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим кня­зем. Вій спирався па постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги - «милостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній бо­ротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство - земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волос­ті». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посад­ників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях - «уділах» - князівства сиділи менші князі - васали вели­кого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярсь­ку раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі - «снеми». Роль віча у головних містах земель дедалі біль­ше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а та­кож єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого бо­ярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися бо­ярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціаль­но-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.