2. Основні проблеми та тенденції мотивації електоральної поведінки

Найважливішим в електоральній поведінці є мотивація – процес спонукання людини до здійснення тих чи інших дій.

У роботі «Основні соціологічні поняття» Макс Вебер писав: «Мотивом» називається якась смислова єдність, яка представляється дійовій особі або спостерігачеві достатньою причиною для певної дії».

Мотивацію можна визначити як сукупність причин соціального і/або психологічного характеру, що пояснюють соціально значущу поведінку людини або груп людей у всіх її складових

З точки зору соціології, електоральна поведінка є однією з форм колективної поведінки. В цьому випадку вона може визначатися як сукупність групових уявлень, настроїв і дій, які направлені на вибір вождя (лідера), групи (партії) та / або визначеного соціального порядку.

Отже, суб’єкт бере участь у голосуванні тому, що цією дією він намагається прямо або опосередковано задовольнити свої визначені базові потреби.

Однією із головних цілей (мотивів) електоральної поведінки є не вибір того або іншого кандидата, а зміни в потрібний бік (або збереження) соціальної (політичної, економічної, психологічної, екологічної, кримінальної, побутової) ситуації.

Отже, у виборця немає такої специфічної потреби обрати визначену людину на керівну посаду, але у нього є цілий ряд потреб, які він намагається (має надію) задовольнити через акт участі у виборах.

Таким чином виборець голосує не за кандидата, а за “свої потреби”, і уся проблема зводиться до питання про те, наскільки кандидат (для виборця) уособлює можливість ефективного задоволення актуалізованих потреб, наскільки він може задовольнити електорат.

Потреба - це об’єктивно сформована, стійка необхідність підтримки соціальних практик різних акторів, що беруть участь у процесах соціальної дії, чинник стимулювання активності: політичної (у тому числі електоральної), економічної, соціальної, духовної тощо.

Проблеми мотивації електорального вибору торкається Е. Ільїн. Він зазначає, що треба розділяти мотивацію участі в голосуванні та мотивацію голосування за того чи іншого кандидата. У такому випадку на участь у голосуванні впливають внутрішні мотиватори (політична активність, почуття громадянського обов’язку) і зовнішні фактори (політична реклама, “ефект приєднання до більшості”). Своєю чергою на вибір конкретного кандидата впливають політична ідентифікація та політична віра, як внутрішні мотиватори, і діяльність “виробників соціального тиску” (агітаторів), як зовнішній факто.

А. Єрмолін пропонує таку класифікацію мотивів електорального вибору:

1) блок потреб (хочу, повинен, звик голосувати);

2) блок “внутрішнього фільтру” (можу голосувати, надаю перевагу даному кандидату, прогнозую результати виборів);

3) цільовий блок (голосую, для того щоб жити стало краще, мій голос є важливий, я можу на щось вплинути). Ця класифікація пояснює участь у голосуванні, а не причини голосування за тих чи інших конкретних кандидата чи партію.

У своїй роботі “Діалектика виборів” російські політологи О. Кудінов та Г. Шипілов пропонують ряд моделей електоральної поведінки виборця в період проведення політичної кампанії. За їхніми словами, на підставі тієї або іншої моделі електорат робить свій вибір, внаслідок чого його можна в будь-який момент виборчої кампанії розділити на нераціонально або раціонально налаштований електорат.

Керуючись цією вихідною моделлю, усіх виборців у будь-який момент виборчої кампанії можна поділити на сім груп за мірою готовності до сприйняття політичної інформації. Ці групи є своєрідною ієрархією, що характеризує міру особистої включеності виборців у виборчий процес і прийняття ними відповідальності за особистий вибір. Це такі групи, як: апатично-індиферентна, стереотипна, неінформована, емоційна, ідеологізована, раціонально-сприймаюча і моральна.

1. Апатично-індиферентна. Перебування виборця на першому рівні можна охарактеризувати як “не думав, не хочу думати”. Такій людині абсолютно байдужі будь-які політичні ігри. Він, швидше за все, не піде голосувати або проголосує випадковим чином під впливом поточних обставин

2. Стереотипна поведінка характеризують так: “Я вже все знаю, більше нічого не хочу знати“ При цьому люди зазвичай голосують на основі раніше сформованих уявлень, традицій. Що ж до України, то тут політичні партії регулярно змінюють своє ідеологічне забарвлення і програми (за виключенням, може, комуністів), тому виборець може легко помилитися, орієнтуючись на відомі й не зовсім відомі йому назви. Варто, проте, відмітити, що часто у нас в Україні стереотипне голосування виявляється в тому, що люди не голосують за «чужинця».

3. Наступний рівень – міра інформованості. Характеристики цього рівня вербально формулюються таким чином: “Я дещо про цю політичну силу знаю, але хочу знати більше”. Людина відкрита для сприйняття нової інформації, проте сама, як правило, не має наміру докладати зусилля до її пошуку. Саме на подібний електорат орієнтується вся політична реклама, і його вибір залежить від того, наскільки вона вдала і переконлива

4. Емоційна група виборців характеризується тим, що емоційний заряд, яким насичена політична реклама, виступи лідерів (у цьому досягла успіху Ю. Тимошенко), масові акції, так впливає на їх психіку, що тривалий час перекриває інші канали сприйняття. На практиці соціологічного супроводу виборів ми бачимо, що емоційна модель поведінки виборців може бути пов’язана як з політичними силами, так і з окремими лідерами. До речі, саме таких людей підбирають політтехнологи в число найбільш активних і безкорисливих помічників своєї партії. Прикладом тому є “майдани”, характерні для періоду Помаранчевої революції.

Гра на емоціях – також небезпечна стратегія, оскільки призводить до гострої конфронтації між різними верствами населення, викликає небезпеку соціальних конфліктів.

5. Ідеологізований виборець. Основним мотивом електорального вибору яких є прихильність до тієї або іншої ідеологічної доктрини. По-перше, для них характерне сприйняття всіх партій і блоків з позиції “свій – чужий”; а по-друге, ці виборці далеко не завжди ототожнюють з доктриною партію і, тим більше, її лідера. Достатньо згадати суперечку П. Симоненка й Л. Грача щодо формування критеріїв електоральної поведінки виборців, які орієнтуються на КПУ, на виборах до місцевих органів влади у 2010 р. Соціологічний моніторинг цієї частини електорату доводить, що від виборів до виборів електорат, мотивований таким чином, зменшується, перш за все, за рахунок механічного скорочення. Нових виборців комуністи й соціалісти залучити у великих масштабах уже не можуть.

Перелічені вище форми включення громадянина в процес електоральної кампанії засновані переважно на нераціональних мотивах, тому виборець легко стає об’єктом маніпуляції з боку певних політичних сил. Це вимагає виведення виборця на стадію усвідомлення особистих інтересів, які спричиняють раціональний вибір.

6. Раціонально діючі виборці зазвичай чітко усвідомлюють свої особисті інтереси. У цьому стані вони й орієнтуються на свій вибір у процесі голосування, здійснюючи, таким чином, раціональну дію. Такі виборці зазвичай вивчають програму партії або будь-якого кандидата на посаду Президента, мера тощо, а також механізми її реалізації. Саме раціональні мотиви лежали в основі вибору українським електоратом Партії регіонів у 2006 р. і підтвердилися в 2007 та 2010 рр.

7. А ось група виборців, що голосують на основі базових цінностей і моралі, у принципі, порівняно невелика. За результатами досліджень яки проводив ЦНПД «Соціо», серед виборців таких не більше ніж 4–5%. По суті справи, ці люди в процесі голосування здійснюють не раціональний, а, швидше, моральний вибір. У своєму виборі такі люди (раціоналісти й моралісти) зазвичай визначаються задовго до голосування і своїх переконань, в основній своїй масі, не змінюють.

У принципі, ці дві останні моделі електоральної поведінки є найбільш прийнятними з точки зору визначеності особистості виборця в електоральному процесі.

В електоральній поведінці та електоральному виборі населення України є видимими конфлікти мотивів участі в голосуванні й мотивів електорального вибору, які, зокрема, зводяться до такого:

1. конфлікт мотиву виконання громадянського обов’язку та мотиву недовіри до всіх без винятку акторів політичного процесу, включаючи невіру в справедливий підрахунок голосів;

2. конфлікт мотивів загальнонаціонального й регіонального характеру, включаючи конфлікти мотивів, пов’язаних з особливостями менталітетів населення, підтримки “своїх земляків”, “регіонального сепаратизму” тощо;

3. конфлікт ідеологічних мотивів орієнтації на певні партії й блоки, що позиціонують електорат щодо певних ідеологій, і раціональних мотивів орієнтації на ті партії й блоки, які мають за плечима “практику реальних справ”;

4. конфлікт переважно раціональної й переважно емоційної мотивації електоральної поведінки, що виявляється, перш за все, у суперечності між вибором програми й вибором лідера як основними мотивами голосування