1.2. Політичні передумови

На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії, їх можна розділити на дві групи: внутрішні та зовнішні. Проте, терміни в даному випадку являються чисто умовними.

Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємовідносин європейських країн одна з одною, зовнішні – визначають положення Європи, насамперед західної частини, відносно інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.

Існування на вузькій площі великої кількості країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, в тому числі військових, котрі на протязі століть (особливо двадцятого) забрали життя мільйонів європейців, не кажучи вже про збитки господарству, культурі, благоустрою і психіці людей.

Мирні договори, пакти про ненапад чи про «вічний мир», які укладалися між окремими країнами, не однократно в минулому порушувались, і нема стовідсоткової гарантії, що вони будуть суворо дотримуватись в майбутньому.

Тому набагато краще було знищити сам ґрунт війн та конфліктів, що лежить в політичному устрої Європи шляхом перетворення її як сукупності ворогуючих одна з одною національних держав в цілісне політичне утворення з єдиними органами влади, котрі будуть забезпечувати мир і безпеку на континенті.

Вперше подібну думку найбільш чітко виразив великий німецький філософ XVIII ст. Еммануїл Кант, що писав не тільки про європейську, а й про всесвітню федерацію як способу встановлення «всезагального миру».

Вже в ХХ ст. дана ідея отримує конкретний вираз в проекті заснування Сполучених Штатів Європи (СШЄ) по образу і подобі США. Ця ініціатива отримала широку популярність в роки Першої світової війни. Ідея СШЄ, хоч і не отримала в той період реалізації, залишається в умах європейських політиків і в подальші десятиліття аж до сьогоднішнього дня⁵.

У своїй промові в 1946 р. у Цюріхському університеті прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль закликав до створення СШЄ. Першим кроком на шляху до об’єднаної Європи мало стати партнерство Франції, Великої Британії і Німеччини. Хоча його пропозиція так і не була реалізована, саме вона стала першою політичною передумовою створення ЄС⁶.

Політична єдність як засіб домогтися миру в Європі – одна з головних ідей «плану Шумана», з якого почалось будівництво ЄС. В 1955 р. автор цієї ініціативи, головний архітектор Європейських співтовариств – Жан Монне – утвердив спеціальну організацію – Комітет боротьби за СШЄ. Членами даного комітету, що працював до 1975 р., являлися численні ведучі європейські політики і державні діячі: канцлери ФРН В. Брандт і Г. Шмідт, Президент Франції В. Дискар д’Естен та інші.

Аж до початку 2001 р. лозунг СШЄ закріплявся у програмних документах Європейської народної партії, котра після виборів 1999 р. керувала найзначнішою фракцією в Європейському парламенті.

Необхідність припинити суперечки між державами – не єдиний факто політичного порядку, котрий підштовхує народи Європи до об’єднання і створення спільних органів управління. На протязі всієї європейської історії велику роль грали також зовнішні фактори, а саме об’єднання перед обличчям можливого агресора, спільного противника.

В середні віки і перший період нового часу таким вважалася османська імперія. Не випадково один з перших проектів в рамках європейської ідеї так званий «Великий проект» герцога Сюллі 1639 р. – пропонував створити федерацію європейських держав саме з метою спільної боротьби з цією державою.

В подальші часи, особливо після Жовтневої революції, в очах багатьох ідеологів інтеграції метою майбутнього ЄС являлось об’єднання сил проти можливої агресії зі сторони Російської імперії, а пізніше – СРСР.

На сучасному етапі роль головного конкурента Об’єднаної Європи переходить до США, а посилення ЄС рівносильне укріпленню самостійності і незалежності Європи по відношенню до заокеанської держави.

Хоча воєнне протистояння між Росією, США і ЄС на сучасному етапі малоймовірне, укріплення наднаціональних рис ЄС служить ефективним засобом забезпечення реальної ваги Західної Європи в міжнародній системі по відношенню до наддержав. Цієї мети західноєвропейським країнам тяжко було б досягнути, діючи поодинці⁷.

У травні 1948 р. у Гаазі на Європейському конгресі під головуванням Вінстона Черчилля об’єдналися різні політичні рухи Європи. Так виникла Рада Європи, що урочисто розпочала роботу у Страсбурзі 1949 р⁸.

Засновниками цієї міждержавної політичної організації були Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швеція (на сьогодні її членами є 47 держав). Головними керівними органами цього об’єднання є Комітет міністрів і Парламентська асамблея.

Раду Європи засновано з метою захисту прав людини та верховенства права; зміцнення та розширення демократії і співробітництва на всьому континенті; створення єдиних стандартів суспільної та законотворчої практики держав-членів; підвищення європейської самосвідомості, що базується на загальноєвропейських цінностях різних культур⁹.

Таким чином, одними з головних поштовхів до європейської інтеграції і подальшого створення Європейського союзу були політичні передумови. До них слід віднести усі ті події у взаємовідносинах європейських держав, які сприяли процесам об’єднання їх у єдину наднаціональну організацію.

Проте, політичні передумови, хоч і є одними з найголовніших, не існують самі по собі, а взаємопов’язані з іншими (культурні, ідеологічні, економічні тощо), тому не являлися вирішальними у процесі створення Європейського Союзу.