5.11. «Безголів'я» України

Дозволимо собі дещо емоційно подати характеристи­ку сучасного українського суспільства як антипода су­спільства знань.

Потяг до поліпшення життя нашого суспільства ви­магає передусім максимальної критичності до ньо­го, що і є справжнім виявом любові до України. Д-р Б. Гаврилишин, кажучи про погіршення іміджу Ук­раїни, відзначає, що «Україна в уяві світового това­риства наче замерзла. [...] мало присутня в західно­му світі, мало її громадян подорожують світом. [...] Як говорить французька приказка: нема кому оборо­няти відсутніх. [...] Теперішній президент Європей­ської Комісії Романо Проді констатує: «України не­має на світовій арені. Маєте добре Міністерство за­кордонних справ, маєте добрі дипломатичні зв'язки. Але Україна, поза тим, не існує. Вона відсутня в інтелектуальних, культурних і бізнесових колах». І тих, хто так думає, багато [,..]».

Пояснення криється у двох фактах: ті, які могли б увійти в ці кола, не мають з чим (бо без капіталу), ті ж, які мають із чим,— не можуть (бо капітали «не чисті»). Говорячи про частину українського істебліш­менту, Б. Гаврилишин згадує: «Приказка у нас в селі така була: «Кого Бог хоче покарати, в того розум відбирає».

Американці мають жартівливу стратифікацію фа­хівців на бізнесменів та яйцеголових, яка не така вже й далека від істини. Бізнесмени роблять гроші, керу­ють фірмами, а яйцеголові пишуть наукові праці, за­хищають дисертації, розробляють технології й апрі­орі не можуть нічим керувати. Письменники-фантасти розробляють ідею яйцеголового суспільства, де вна­слідок панування інтелекту запановує суцільне без­глуздя. Добре, що в нас не вдалася «країна яйцеголо­вих». Але й «безголів'я» — не краще...

Сьогодні в Україні не спостерігається намагання бу­ти найкращим і найпершим, іти «впереди планеты

всей» або «наздогнати і перегнати Америку». Але ще Григорій Сковорода радив, що потрібно цілити на ве­ршину, аби потрапити на середину. Відтак прагнення не спізнитися сісти до останнього вагона швидкого поїзда економіки світу — не маниловська мрія, а реа­льна необхідність.

Признаймося: ми й самі себе інколи називаємо «без­головими». За даними соціологічних опитувань на­прикінці 1993 p., відповідаючи на питання «Чого не вистачає Україні для того, щоб вийти з кризи?», 78,4% опитуваних відзначили — розумних людей, які б зна­лися на економіці, і 45,7% — чесних політиків, які переймалися б інтересами людей. А 39,5% відзна­чили відсутність ефективних законів, 33,7% — си­льного лідера. Отже, в суспільній свідомості Украї­на у своєму розвитку виглядає «безголовою».

Американці (дуже об'єктивні в описі якостей ін­ших) у часописі «Бізнес уїк», даючи характеристику низки країн щодо сильних і слабких якостей їхніх людей, про Україну написали так: «Солідна в природ­ничих науках і математичних талантах. Але для вхо­дження в бізнес потребує посиленого навчання». Чо­му ж у масовій свідомості утвердився стереотип «без­голової України», хоч вона має величезне скупчення « яйцеголових » ?

Десятки, якщо не сотні, науково-дослідних інсти­тутів працюють над проблемами, що не впроваджу­ються у виробництво. Вчені захищають дисертації, пишуть книги, проводять дослідження, розробляють патенти, які гинуть у «мавзолеях ідей» та пропада­ють в архівах. Втрачаються місяці і роки, які в разі спрямування їх в інше річище були б рятівними. От­же, Сизиф — не грецький, а наш герой. Треба ви­знати, що з огляду на викладене ми цілком заслуго­вуємо на визнання України «безголовим» суспільст­вом, нездатним діяти цілеспрямовано, доцільно реа­лізувати свій людський та природний потенціал. У цьому коріння нашої давньої хвороби, причини на­шої відсталості від, скажімо, Японії, Німеччини та інших країн. Заперечити або не помічати ці факти не можна. Ось інші ознаки «безголовості» нашої країни:

1. Криза управління.

2. Відсутність еліти, аристократії.

3. Заблокованість соціальної енергетики.

4. Прогресуючий «відплив мізків», зростаюча емі­грація робочої сили тощо.

5. Неможливість що-небудь розумно приватизува­ти, інвестувати, бо не можемо правильно вимірювати (немає відповідної методики цивілізованої статисти­ки).

Один з методів менеджменту — зробити свою ваду перевагою... Можливо, подолання нашої «безголово­сті» — це наш шанс? Наш третій шлях? Наш «план Маршала»? Лишень треба закріпити цю якість низ­кою рішучих заходів, які дозволять нам перетвори­тись на:

• країну без голів колгоспів;

• країну ефективного корпоративного управління, а не «червоних директорів»;

• країну без голови ВАК і подібних організацій — рудиментів соціалізму;

• країну, що повернулася до істинних своїх потреб, відмовилася від ілюзій хворої суспільної свідомості;

• країну досвідчених, здатних ризикувати менедже­рів, «шибайголів» на кшталт Б. Гейтса;

• країну, що радикально виліковує головний біль відсіканням голови, з якої усе починає гнити (ради­кальна адміністративна реформа);

• країну без загрози реанімації тоталітаризму;

• країну, де всі псевдоголови нарешті «вимерли або зняті» (улюблена фраза академіка Карналя — героя роману Павла Загребельного «Розгін»).

В Україні процеси відродження тісно переплелися з процесами реставрації «дикого» капіталізму, що доб­ре описано у «шляхологічній» літературі. Скориста­ємося метафорою відновлення початкового вигляду того чи іншого пам'ятника. Це процес надзвичайно складний. І не тільки тому, що початкового вигляду пам'ятника ніхто не бачив. Усі спроби прилаштувати руки Венері Мілоській вражають несмаком. Вони від початку приречені на невдачу, бо в нашій свідомості Венера безрука, а Ніка — богиня Перемоги — безго­лова. І, «відновлюючи» відсутні частини, ми руйну­ємо не тільки пам'ятник, але й щось інше, не менш важливе.

Проте український симбіоз суспільно-економічної ре­ставрації з відродженням — це намагання одержати піррову перемогу. Якщо світ переходить до постіндустріальної, посткапіталістичної стадії — суспільства знань,— то постсоціалістичній «безголовій» Україні призначено лише один шлях — до «постбезголовості».

І не потрібно виправдовувати сьогоднішній «об'єк­тивний день» тим, що ми ніколи не були «організова­ною нацією», яка цілеспрямовано рухалася до загаль­ного добробуту через організовану працю своїх грома­дян. Однією з основних причин того, що ми не вміємо організувати націю, як вважає Г. Дмитренко, є недос­конала система управління²⁵⁷.

Нераціональна й недоцільна діяльність людей як в ешелонах влади (насамперед), так і на виробництві, у фірмах, установах, закладах освіти — ось, в остаточ­ному підсумку, першопричина наших невдач на шля­ху створення добробуту наших співвітчизників у всі історичні часи²⁵⁸, і, може, тому й нині для досягнен­ня якогось певного результату працює лише один япо­нець і багато-багато українців²⁵⁹. Ось чому сьогодні Україна бідна.

* * *

Перелічені в цьому розділі книги чинники — «глоба­льний економічний апартеїд», енергозалежність і не­вміння зреалізувати енергетичну «формулу успіху», незнання нової карти бізнесу та бізнесової мови, май­же злочинні способи здобуття багатства, марнотратство державою наших коштів — неефективна співпраця з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком, низький рівень власних інвестицій у власне виробни­цтво, невміння позичати, відторгнення ідеалу суспі­льства знань, урядовий контроль над сільським гос­подарством, відсутність відповідальності за людські стосунки та управління собою, соціальна двомовність, «неправильне читання світу», відсутність стратегії ба­чення майбутнього, кінець кінцем «безголовість» — вказують на генеральну причину нашої бідності — кризу системи управління, її ненауковість.

Можна назвати ще багато причин, через які Украї­на бідна... Але кожна з них ґрунтується на кризі управління суспільством.

Сучасна суспільно-наукова література зафіксувала наявність глибокої та безпрецедентної кризи у сфері управління в Україні. Приміром, зазначається, що «головним винуватцем глибокого соціально-економіч­ного падіння доцільно було б вважати кризу не самої економіки, а системи державного управління, наслід­ками якої стали негаразди у всіх сферах життєдія­льності країни». Бездоганна і логіка М. Павловського: «У нас є родючі землі, природні ресурси, промис­лові цехи, обладнання, кваліфіковані робітники, сис­тема освіти, науки, але все це паралізоване через кризу системи управління... Головна наша біда поля­гає в тому, що сьогодні ані в уряді, ані в адміністра­ції Президента (додамо — і у Верховній Раді. — Б. Б.) немає розуміння того, що визначальною для України є не фінансова криза, а криза системи управління»²⁶¹.

Криза цієї системи призвела до того, що Україна майже повністю (на 92%) втратила свій внутрішній ринок. Парадокс полягає в тому, що Міністерство зо­внішньоекономічних зв'язків і торгівлі (сьогодні — підрозділ Міністерства економіки) сприяє не захис­тові українського ринку й українського виробника, не проникненню на зовнішні ринки, а однобічному по­глинанню ринку України іноземними фірмами.

Нинішню ситуацію в Україні можна схарактеризу­вати словами Гелбрейта, які він написав Стівенсону у 1953 p., коли останній готувався висунути свою кан­дидатуру на пост Президента США:

«Ми хочемо економіки, що розвивається, але неба­гато хто може пояснити в деталях, що це означає і що для цього треба. Ми цілком проти гуверизму й економічного спаду, але важко дійти згоди і немає но­вих ідей щодо необхідних запобіжних заходів і ліку­вання. Якщо по суті, ми всі ще живемо за рахунок ідей та інтелектуальної енергії рузвельтівської ери, але цей капітал вже вичерпується... Інтелектуаль­на апатія — хвороба партій та опозиції, бо ініціа­тивність і уява звичайно йдуть пліч-о-пліч з праг­ненням до дп»^2&2.

Усе сказане вище дає підстави констатувати: Украї­на — не бідна чи відстала, а слабокерована країна. «Вона стомилася від політичних та економічних нега­раздів, викликаних невмілими імпровізаціями влади. І вона вже здатна усвідомити потребу в керівниках з високою моральною та інтелектуальною репутацією. Керівниках, спроможних на основі глибоких знань запропонувати народові системну концепцію модерніза­ції, яка поєднала б духовну чистоту, життєздатну еко­номіку, права людини й соціальну державу»²⁶³.

На це мусить спрямовувати себе український мене­джмент як окрема соціально-економічна категорія ефек­тивного й комплексного використання всіх видів ма­теріальних, енергетичних і людських ресурсів.