3.2. Ідеологія і менеджмент

Ідеологія постає цементом суспільства тоді, коли є си­стемою поглядів і цінностей, дотримуючись яких, ін­дивід і суспільство досягають успішної та збалансова­ної за інтересами і, можливо, щасливої життєдіяльнос­ті. Термін «ідеологія» увів до мовного обігу у Франції наприкінці XVIII ст. А. Дестют де Трасі, назвавши так «теорію теорій» — вчення про ідеї. Фактично цей учений замислював ідеологію як метатеорію у вивчен­ні суспільства. Ми будемо використовувати термін у значенні «парадигма»97, тобто найзагальніший зра­зок, шаблон для успішного розв'язування тих чи тих проблем.

В такому розумінні менеджмент як сукупність прин­ципів управління, що базуються на дисциплінарних та міждисциплінарних дослідженнях мільйонів при­кладів успішної діяльності організацій, теж може пре­тендувати на роль сучасної ідеології-парадигми. Про­аналізуємо ґрунтовніше відносини ідеології та мене­джменту.

фахівці у галузі менеджменту посилили увагу до вивчення ідеології як позитивного феномена й спро­бували аналізувати функціональність ідеології, меха­нізм впливу її на суспільну практику, в тому числі на економіку та економічну політику. До таких спроб належить монографія, написана міжнародним колек­тивом авторів за редакцією професора менеджменту Гарвардської школи бізнесу Джорджа Лоджа і профе­сора Гарвардського університету Езри Фоґеля98. Пер­ший варіант книги був обговорений на спеціальному колоквіумі бізнесменів, урядових чиновників і фахівців-суспільствознавців у Гарвардській школі бізнесу в 1986 р. І хоча вже минуло 15 років, під кутом зору українських проблем ця монографія залишається ак­туальною.

На прикладі дев'яти розвинутих країн — СІЛА, Япо­нії, Англії, Франції, ФРН, Бразилії, Мексики, Пів­денної Кореї і Тайваню — у монографії розглянуто вплив ідеології на темпи економічного зростання і на­уково-технічного прогресу націй, на їхні спроможнос­ті пристосуватися до змін, витримувати конкуренцію на світовому ринку, у «глобальній системі економі­ки». Адресуючи дослідження «особам, що ухвалюють політичні рішення, передовсім менеджерам корпора­цій», автори пояснювали успіхи та відставання у конкурентній боротьбі різницею в ідеологічних уста­новках відповідних суспільств.

У книзі розглядається дуалістична опозиція ідеоло­гій «індивідуалізм — комунітаризм». Індивідуалізм виходить з атомістичної концепції суспільства, в якій «індивідуум є кінцевим джерелом цінностей і значен­ня», а інтерес спільноти «здійснюється в ході конку­ренції безлічі переважно невеликих власників»99. Комунітаризм же бачить найвищу цінність у спільноті, яка «більша за суму індивідів» і яка як ціле «має осо­бливі і нагальні потреби, що виходять за межі потреб окремих її членів»

Вказана ідеологічна опозиція виступає «засобом ро­зуміння» менеджменту конкретної національної cспільноти, її економічної поведінки, діяльності у глоба­льній конкурентній боротьбі, виконуючи своєрідну ме­тодологічну функцію.

Послуговуючись цією методологією, автори встано­влюють і розкривають цілу низку фактів взаємозале­жності і взаємозв'язку між конкретними індивідуалі­стичними та комунітарними доктринами, з одного бо­ку, і результатами економічної діяльності держави, нації — з другого. Досліджується роль уряду та бізне­су, їхні цілі, відносини між ними, управлінцями та персоналом. З'ясовуються джерела влади менеджме­нту. Простежуються загальні напрями матеріалізації ідеологічних доктрин на економічному рівні, а також специфічні вияви впливу національно-ідеологічних особливостей на різні аспекти економічної політики на" рівні уявлень про світовий економічний порядок і глобальну конкуренцію, зокрема через опосередкова­ний вплив принципу централізації («сильної держа­ви»), що пов'язується з комунітаризмом, і децентралі­зації («обмеженої держави») як політичного вияву ін­дивідуалізму.

Бачачи в спільноті (національній, державній тощо) певну систему, комунітарна ідеологія виявляється спроможнішою за індивідуалізм визначити «центральні ролі і відносини таких інститутів, як уряд, бізнес, профспілки, система освіти»101. Ідеї індивідуалізму і комунітаризму по-різному впливають на науково-техні­чний проґрес, гармонізацію його з природою, на тем­пи і масштаби впровадження у промисловість конс­трукторських і технологічних розробок. Різні ідеоло­гічні постулати призводять до індивідуалістичних і комунітарних інтерпретацій права власності.

Автори вважають, що на час дослідження утворилася ієрархія чотирьох груп країн, в якій ступінь комунітарності ідеології тієї чи тієї країни прямо відповідає ступеню конкурентоспроможності її у світовій еконо­міці: Японія, Південна Корея і Тайвань (майже суто комунітарні країни); ФРН (переважно комунітарна країна); Франція і Бразилія (країни, де індивідуалізм і комунітаризм виявляються приблизно однаково); СІНА, Англія і Мексика (переважно індивідуалістич­ні країни).

Ця ієрархія в майбутні десятиріччя, передбачали автори, ймовірно, зміниться внаслідок, зокрема, зро­стання масштабів діяльності і взаємозалежності осно­вних суспільних і приватних інститутів, зміцнення транснаціональних зв'язків, зростаючої ефективності виробництва, посилення глобальної конкуренції. Від­так члени «системи світової торгівлі з необхідності стануть загалом більш комунітарними».

Слід визнати, що самореалізація і самоповага окре­мої особи «залежать від влаштованості спільноти», що справедливість означає «сумісність виникаючої ієра­рхії з ідеєю рівності», що консенсус «часто ефективні­ший за договір», будучи ідеєю, «яка мобілізує індиві­дуальні можливості», що «інтереси економіки, як і справедливості, вимагають такого визначення колек­тивних прав і обов'язків, яке відповідало б потребам і спільноти, і окремої людини».

Потрібно зауважити, що ідеологія — це не тільки декларації й гасла влади у суспільстві, а й та «серед­ня сума ідей», яка панує в ньому незалежно від про­голошуваних із трибун закликів. У цьому розумінні ідеологія фактично збігається з поняттям ментально­сті суспільства. У такому сенсі, мабуть, лихом Украї­ни є те, що її ідеологічний вектор «середньої суми ідей» не визначився і коливається, заскалюючи то в бік комунітаризму, то індивідуалізму. Можливо, українці не можуть бути послідовно ні колективістами («комунітаристами»), ні індивідуалістами. І це по­стійне хитання й породжує хаос у суспільстві. Хоча 3& Цих умов зменшується загроза переростання комунітаризму у тоталітаризм, а індивідуалізму у тоталі­тарний плюралізм, з погляду економіки таке хитання є непродуктивним.

Український менеджмент мусить просто скориста­тися цією амплітудою ідеологічних уподобань наших ЛіоДей, не очікуючи на спонтанне «цементування».

Звичайно, керувати за таких обставин важче, ніж за умов однорідної ідеології. Але це — виклик нашої іс­торії, і на нього, наздоганяючи час, український ме­неджмент має знайти відповідь.

Українські менеджери мають виходити з того, що ідеологія не може бути віддаленою від інтересу. З цього приводу Андрій Накорчевський, історик, полі­толог, професор Токійського університету, розгляда­ючи процеси в Україні у межах різних сучасних поня­тійних моделей дійсності, висловлює сподівання, що «улюблене гасло українця «Моя хата скраю» врятує Україну не тільки від появи нових ідеологічних хи­мер [...], але й допоможе дати відсіч рідному бюро­кратові, який прийде щось вимагати в ім'я «держав­них інтересів», переплутавши їх з інтересами наро­ду. Наші «третій шлях» — це шлях прагматичний, який ігнорує всі ідеології, за винятком однієї — «доб­ре все, що поліпшує життя людей». Українська хата має бути з того краю, де добробут народу»104. І, до­дамо, там, де існує реальна соціально-правова захи­щеність людей.

Саме заради добробуту людини після здобуття неза­лежності в 1991 році «країна обрала шлях»105 розбу­дови соціально орієнтованої, розвинутої ринкової еко­номіки. Головними складовими реформування еконо­міки України було проголошено роздержавлення, ре­структуризацію та приватизацію підприємств. Як же ці реформаторські ідеї поліпшили «марку» суспільно­го цементу?

Вплив поширених в українському суспільстві політико-ідеологічних та соціально-міфологічних концеп­цій на суспільно-політичні та економічні процеси в Укра­їні проаналізував М. Міщенко106. Взявши за основу результати соціологічних досліджень протягом остан­ніх років, автор розкриває домінуючі у суспільній свідомості ідеологеми та міфологеми у формуванні політики приватизації та в її перебігу і доходить та­кого висновку:

«Приватизаційні процеси у постсоціалістичних кра­їнах є засобом реалізації і водночас складовою соціа­льної міфології постсоціалістичного суспільства. Хоч як це парадоксально, основні постулати цієї міфоло­гії знаходяться у тій самій площині, що й парадигма комуністичної соціальної міфології, а саме: у резуль­таті зміни характеру соціально-економічних відно­син швидко розвиватимуться продуктивні сили, збіль­шиться національне багатство, зросте рівень жит­тя, покращиться духовна ситуація у суспільстві, сформується нова людина. Різниця полягає лише в тому, що комуністична соціальна міфологія покла­дає надії на суспільну власність і націоналізацію як механізм її формування, а постсоціалістична міфо­логія на приватну власність і приватизацію. В обох випадках основоположною є марксистська те­за: соціально-економічний базис є основою формуван­ня соціальної надбудови. І в першому, і в другому ви­падках недооціненим залишається «суб'єктивний чин­ник», тобто вплив духовної атмосфери суспільства, соціальних інтересів на перебіг економічних та соці­альних перетворень. Міфологізація ж зміни відносин власності як панацеї від усіх хвороб призводить до розчарування, йдеться про перехід від домінування приватної власності до державної чи навпаки»101.

Автор вказує, що соціальна міфологія, в основу якої покладена ідея «самодостатності» роздержавлення еко­номіки для економічного та соціального прогресу, пе­решкоджає економічним та соціальним реформам вза­галі й успіхові приватизації зокрема, оскільки орієн­тує широкі верстви населення на громадянську паси­вність, відмову від активного впливу на соціально-економічні процеси, доки утискування їхніх інтересів Не примусить їх до акцій протесту. Суть поняття «ма­сова приватизація», на думку автора, полягає не у наділенні кожного громадянина приватизаційним серти­фікатом, а в активній позиції широких мас населення Щодо приватизації та їхньої можливості реально впливати на її перебіг. Тільки створенням умов для такого впливу приватизаційні процеси в очах населення на­бувають легітимності.

І хоч автор не вказує, як же можна створити такі умови, заслуговує на увагу його висновок:

«Однак попри всі негаразди і суперечності прива­тизаційних процесів, негайна відмова від приватиза­ції сьогодні неможлива не так через економічні при­чини, як через брак впливової соціально-міфологічної альтернативної концепції. До того, як подібна «аль­тернативна» соціально-міфологічна концепція сформу­ється, політика приватизації триватиме»108.

Погоджуючись із автором щодо того, що приватиза­цію не зупинити, треба сказати, що Україні не потріб­на «альтернативна» соціально-міфологічна концепція, тобто, висловлюючись грубо, але за суттю правильно, чергова «локшина на вуха» «безголового суспільства». Тільки прозоре, ефективне управління і приватною, і державною власністю стане високої марки цементом суспільства.