5.8. Відсутність стратегії майбутнього

Об'єктивне бачення досягнутого і чесна оцінка реаль­ного потенціалу — важливі складові культури мене­джменту.

Проблеми, що виникають, можуть як об'єднати, так і роз'єднати людей. Мудрий менеджер мусить працю, вати й поводитися так, щоб його підлеглі, зіткнулись із проблемою, не розбіглися, а об'єдналися на­вколо менеджера, а ще краще — лідера. Тут справа не в глибині чи гостроті проблеми, а в здатності ліде­ра перетворити проблему на виклик, який треба при­йняти і перемогти.

Людина краще реагує, якщо вона сама приймає рі­шення, сама відкриває для себе свій шлях або робить вибір. Завдання мудрого наставника — підвести до тої позначки, де людина скаже собі: «Це моє рішен­ня, я буду це робити». Часто треба допомогти людині вийти із свого маленького, стиснутого обставинами, умо­вно кажучи, «боксу» світосприйняття, «посадити її у гелікоптер» — хай підніметься над собою, з висоти подивиться на себе, своє оточення, лабіринти різних шляхів до різних цілей. Спитає себе: а чого я тут? А хто це зі мною? І чому? А чому я не «там» і не з «ти­ми» тощо. Дуже часто саме такого «бачення себе з ге­лікоптера» бракує людям, коли вони стоять на роз­доріжжі і мають прийняти рішення щодо свого май­бутнього та вибору цілей, щодо шляхів самовдоскона­лення _к самореалізації, самовизначення.

С. Дацюк і В. Грановський у статті «Що робитиме Україна в XXI столітті?» ставлять запитання: «Чи здатна вітчизняна еліта сформулювати державну стратегію?» — і вдаються до порівняння щорічних послань Президента США до Конгресу та Президента України до Верховної Ради; на їхню думку, таке порі­вняння засвідчує, що у свідомості наших експертів, консультантів, аналітиків і політичного оточення Пре­зидента України немає цілісного уявлення про те, яким повинне бути щорічне послання, що таке перспекти­ва, що таке стратегія, навіщо вони потрібні і як пра­цюють ці інструменти... Про те саме свідчать і висту­пи у пресі А. Гальчинського щодо труднощів розроб­ки таких послань через брак відповідних досліджень в економіці.

Згадані автори на запитання «Що таке перспекти­ва?» відповідають: «Це те, чого нам бракує: навіщо жити, у що вірити, на що сподіватися. Перспектива Ж робить осмисленою будь-яке соціальне рушення і будь-яку дію держави. Довготермінова перспектива є вузловим моментом державної політики. Без перспе­ктиви перед громадянами держави завжди стовбичить жахливий теперішній час, нікому не зрозумілий і безглуздий».

Що ми будуємо, що робитимемо за двадцять, п'ят­десят, сто років — залишається невідомим. С. Дацюк, В. Грановський із деяким максималізмом критику­ють сучасний український політичний світ, відзнача­ючи, що жодна політична сила в Україні не взяла по­ки що на себе сміливості розписати перспективу Укра­їни на 50 років уперед. У посланнях Президента США зустрічаються цифри — 15, 25, 55, 75 років і навіть мрії на 100 років уперед. Хронополітика (політика ототожнення з часом, розподілу і використання ре­сурсу часу) у США спрямована в майбутнє. А багато політичних сил і партій в Україні або в інтригах і по­літичних торгах теперішнього часу, або в минулому: ліві б'ються за минулий СРСР, а праві — за ті часи минулого, коли Україна була героїчною, єдиною або коли вона могла стати сильною... Але жодна з політи­чних сил, на думку вищезазначених авторів, не воює за майбутнє; жодна партія не взяла на себе сміливості публічно і всеосяжно сказати, що ми плануємо ство­рити, якою буде Україна через 5, 10, 20, 50 років.

Полемізуючи з роботами з проблем хронополітики Національного інституту стратегічних досліджень, ав­тори статті доходять думки, що «для України, яка до­сі живе в минулому, теперішній час визнається як «домінуючий», тоді як США визнають, що саме май­бутнє визначає й домінує. І це не випадково. Розпи­тайте людей у регіонах, перехожих на вулиці міста, Що над усе їх непокоїть. І вони, люди, переважно да­лекі від філософії, ідеології і теорії управління, відпо­відають [...], що їх непокоїть зовсім не відсутність активних дій в теперішньому часі, бо ці активні дії вони можуть виробити самі: вони просто не бачать перспективи, не бачать майбутнього. Це саме май­бутнє їм потрібне для повсякденних, а не «важли­вих і глибоких рішень». Ніхто не може створювати сім'ю, починати свою справу, накопичувати заоща­дження або вкладати їх на тривалий термін у якусь галузь економіки держави, майбутнє якої туманне. Пересічний американець має «хроностратегію жит­тя» після Клінтонового послання Конгресу, а пересі­чний українець після послання Президента України парламентові — ні. Про ідеологію ж «2010» знає ду­же обмежене коло людей... У тексті свого послання Конгресові Клінтон говорить про взяття на себе історичної відповідальності перед поколінням XXI ст., і все послання витримане в дусі саме цього глобально­го домагання. Нам же доводиться говорити про зани­жений рівень домагань нашої нинішньої державної еліти, яка «на тлі інших державних еліт виглядає просто слабкою». На жаль, і Послання-2000 Пре­зидента мало ті самі недоліки, а зміст більш масш­табного Послання-2001 довгий час після його опри­люднення залишається невідомим для більшості гро­мадян України.