5.6. Урядовий контроль над сільським господарством

Комплексне вивчення сільськогосподарської коопера­ції України в 20-х pp. XXст. засвідчує, що вона стала системотворною складовою соціально-економічного роз­витку в умовах непу і ринкових відносин, посіла про­відне місце в господарському та громадсько-політич­ному житті села, активізувала самодіяльність та іні­ціативу селянства, стала невід'ємною частиною культу­рно-освітнього життя села. Зберігаючи селянина-господаря, сільськогосподарська кооперація діяла на за­садах самоврядування й демократії, формувала вели­ке виробництво з усіма його перевагами над дрібним, втягувала селян в управління кооперативними спра­вами, виховувала в них громадянську свідомість. По­тенційні можливості розвитку сільськогосподарської кооперації в українському селі 20-х років залишили­ся далеко не вичерпаними, адже вона могла стати аль­тернативою колгоспно-радгоспній системі, ефективним способом розв'язання складних економічних та соціа­льно-політичних проблем в умовах багатоукладної еко­номіки.

Проте соціалізм позбавив людей права на приватну власність. У 1979 р. у звітних документах Держкомстату СРСР були опубліковані «крамольні» показни­ки. Порівнювалася продуктивність колгоспно-радгос­пного виробництва і підсобних особистих господарств. У приватному користуванні перебувало близько 2 від­сотків сільськогосподарських угідь. І на цьому клап­тику землі, виявляється, вирощувалося 72 відсотки від загальносоюзної кількості картоплі, вироблялося 20 відсотків молока, ЗО — вовни тощо. Сама собою виникала думка: а що ж буде, коли віддати селяни­нові бодай половину землі?

1979 року в Китаї стартували реформи Ден Сяопіна. Проголошено гасло: «Одна країна — дві системи». Комуністична партія Китаю визнала хибність засадничого положення марксизму-ленінізму про непри­йнятність приватної власності на засоби виробництва.

Поєднання планової економіки і вільної ринкової кон­куренції дало несподівані результати: ані соцкраїни, ані капіталістичний світ не знали таких темпів еко­номічного прогресу, що їх уже протягом двадцяти років демонструє Китай.

Але уряд України явно не хотів випускати із своїх рук контроль над сільським господарством. Ситуація змінилася лише після відомого Указу Президента Ук­раїни щодо реформування села у 2000 році, коли було зібрано найнижчий врожай за останні 50 років.

Відтак зростає необхідність та актуальність впрова­дження аграрного менеджменту в практику агропро­мислових формувань. Зміст аграрного менеджменту, його цілі, завдання, проблеми перспектив і розвитку різних форм агробізнесу, шляхи підвищення ефекти­вності комунікацій, характерні риси та стадії дослід­жуються у нас лише віднедавна.

Проте, здається, проблему управління фінансами сільськогосподарських підприємств через розробку та реалізацію фінансової стратегії, що ґрунтується на ри­нковій методології фінансового менеджменту, у реалі­ях перехідного періоду не буде розв'язано швидко. Використанню фінансового менеджменту в аграрному секторі перешкоджає також зачатковий стан загаль­ного менеджменту. Для успішнішого використання сві­тового досвіду в українських умовах необхідно, наскі­льки це можливо, ліквідувати цілу низку стримуючих чинників.

Світ часто дивується, чому багата на чорноземи Ук­раїна регулярно закуповує зерно та інше продовольст­во за кордоном. Селянам не треба вчитися вирощува­ти хліб, надто ж коли ними не керують щодо термінів посівної чи збиральної кампаній. Але вони не вміють управляти процесами продажу й закупівлі, бо не зна­ють планування й фінансового менеджменту. Тим па­че, що в державі досі немає відповідної інфраструкту­ри й культури аграрного бізнесу, пристосованої до рин­кових умов.

На наш погляд, позитивні зрушення на селі вже по­чалися внаслідок виявлення приватною власністю сво­го мотиваційного потенціалу. Державі конче необхід­но підтримати нового власника на землі. Це може стати основою повернення Україні функції «хлібного кошика Європи». Врожай зернових 2001 року засвід­чив, що ми на це здатні.