5.4. Нешляхетні способи збагачення

Здоровий підприємницький інстинкт української люди­ни зараз пригнічений, оскільки їй сьогодні майже не­можливо збагатитися законно.

Згаданий нами вище відомий шведський професор А. Ослунд на запитання: «В який спосіб люди стали багатими в Україні?», виступаючи перед студентами МІМ-Київ у 1997 p., відповів так:

а) через пільгові податки в 1992—1993 pp., що скла­дало приблизно 1/3 ВВП;

б) через експорт, головним чином — метал за світо­вими цінами. Це становило близько 10% ВВП в Укра­їні;

в) через імпорт, тобто через дотації до закупок за імпортом. Плюс різні валютні курси. Купуєш під дер­жавну гарантію — і часто зовсім не платиш за товар. Це становило близько 15% ВВП, але на цьому нажи­лося лише кілька чоловік.

Сюди ж можна додати наявність регіональних мо­нополій на імпорт газу в Україну.

Внаслідок цього основна маса населення опинилася на межі зубожіння. Як не погодитися тут із думкою Олександра Зинов'єва:

«Висока економічна ефективність західного суспі­льства досягається за рахунок дії численних чин­ників, серед яких передусім треба назвати трудову диктатуру, плановість роботи підприємств, грошо­вий тоталітаризм, диктатуру банків, державну по­літику й контроль, науково-технічний прогрес. І да­леко не на першому місці слід назвати «вільну» кон­куренцію»²¹⁸.

М. Павловський у серії своїх публікацій доводить, що Україна в результаті «успішного» виконання пер­шого етапу «програми шокової терапії», розробленої фахівцями Міжнародного валютного фонду і Світового банку, опинилася на грані національної катастрофи.

Деградація суспільства стала такою, що владна елі­та вже не реагує на неї, переставши враховувати ре­комендації економічної теорії, надто ж — вітчизня­них учених. У засобах масової інформації висвітлю­ються переважно монетаристські цінності.

Водночас надходження від виробництва, потрапля­ючи до наших банків, спливають за кордон замість того, щоб повертатися до нашого-таки виробництва у формі кредитів. За підрахунками Інституту економі­ки НАН України, втеча капіталів за кордон утричі перевищує всі разом узяті іноземні кредити, інвести­ції й гуманітарну допомогу. Тобто наша банківська си­стема, умовно кажучи, фінансує Захід, а не Україну, сприяє розвиткові тіньової економіки, організованій економічній злочинності й корупції. Тому північно­американські підприємці обіцяють приїхати в Украї­ну тоді, коли із неї перестануть відпливати гроші.

М. Павловський обґрунтував, що найважливішим стратегічним кроком має стати відмова від політи­ки беззастережної лібералізації зовнішньоекономіч­ної діяльності і розробка власної стратегії протекціо­нізму, відмова від монетаристської економічної теорії як базової й перехід до використання (за зразком розвинутих країн) рекомендацій сукупності економічних теорій — української інноваційної теорії Михайла Туган-Барановського; Дж. Кейнса; монетаристської; ра­ціональних очікувань; пропозицій. Але ці заходи нічо­го не дадуть доти, доки не зросте купівельна спро­можність українського населення. За розрахунками М. Павловського, завдяки правильному втручанню дер­жави в економіку, зміні банківської системи й розум­ному протекціонізмові заробітну платню можна буде відразу підвищити в 2—3 рази²¹⁹.

Але корінь проблеми в тому, що моральні, етичні та ділові підходи до бізнесу не збігаються. Ми офіційно декларуємо, що Україна йде до міжнародного еконо­мічного співтовариства. Але світ нас не зрозуміє й не прийме до своєї спільноти, якщо ми діятимемо за ста­рими правилами, нормами чи підходами. Скільки про­ектів, скільки контрактів, які б вивели нас у світову економіку, не реалізовано лише тому, що наші чинов­ники чи керівники підприємств, ґрунтуючись на ста­рих знаннях, не змогли досягти нормальних угод із партнерами на Заході чи на Сході! І йдеться не лише про те, що ми не вміємо розмовляти однією бізнесо­вою мовою. У нас із партнерами з розвиненого світу не збігаються моральні, етичні та ділові підходи до бізнесу. Ці нові підходи нині лише формуються.

Утім, цей процес все ж таки розпочався — як під впливом внутрішніх потреб, так і за рахунок того, що Україна відкрилася світові, а світ відкрився для Укра­їни: наші менеджери в реальних умовах бізнесу все ж таки намагаються (а певною мірою дехто вже й на­вчився) працювати за стандартами світової бізнесової етики.

Поступово складається певний етичний кодекс укра­їнського бізнесу. Разом з тим під час напрацювання таких нових «правил гри» часто-густо виникають су­перечності. З одного боку, емпірично вироблені пра­вила та методи роботи влаштовують партнерів. Вони звикають вважати їх цілком прийнятними з огляду на зручність у роботі й такими, що відповідають їхнім стандартам та правовим нормам. Але, як показує досвід, такі правила часто не можуть бути визнані легітимними, і це дедалі частіше виявляється при роз­гляді справ в арбітражних та судових інстанціях або податкових інспекціях. Тобто інтереси, етичні норми і правила, вироблені окремими людьми і державою, не збігаються.

Добре відомо, що в бізнесі багато людей досі, вважа­ючи закон неправильним, працюють за власними пра­вилами. Але існує загальновизнане у світі правило: коли компанія не працює відкрито, нечесна та безвід­повідальна у стосунках із своїми діловими партнера­ми, то вона завдає більше шкоди для підприємниць­кого середовища своєї країни, ніж будь-який корум­пований державний чиновник²²⁰.

Тому більшість ділових людей нашої країни щиро бажають змінити ситуацію, коли в Україні можна бу­де чесно і справедливо займатися бізнесом і бути успі­шними, не порушуючи при цьому закону.

В державі необхідно Створити такі умови, щоб люди­на в міністерському кріслі розуміла і навіть на підсвідо­мому рівні відчувала, що, допомагаючи менеджерам, керівникам підприємств, вона сприяє наповненню бю­джету, через який поліпшує й власне життя. У чино­вників не повинно виникати бажання шукати деінде засоби забезпечити своє життя та створити достаток для своєї сім'ї. Мотивацією має бути відповідна заро­бітна платня для міністерських управлінців, застосу­вання методів заохочення, які б залежали від успіхів реальної економіки. Як бізнесмен за результати своєї діяльності отримує прибутки, а за помилки відпові­дає штрафами та санкціями податкової інспекції, так само має працювати механізм мотивації та відповідаль­ності державного службовця.

Ще одна важлива проблема — ставлення управлін­ського корпусу до необхідності управляти в нових умовах по-новому, залучаючи до цього менеджерів із сучасними знаннями та навичками. У процесі управ­ління своїми організаціями директори через об'єк­тивні обставини ще рідко розробляють довготермінові плани з чіткими цілями й напрямами. Частіше вони

схиляються до прийняття рішень в останню хвилину, маючи справу з пекучими (невідкладними) управлін­ськими проблемами. Тобто більше зусиль витрачаєть­ся на «гасіння вогню», ніж на створення певних умов для запобігання «пожежам»²²¹.

У стані переходу до ринку ми практично повністю втратили стару і не створили нової системи підготов­ки, розвитку та постійного вдосконалення кадрів, ба­зованої на справді нових, адекватних потребам, заса­дах. Відділи кадрів у деяких організаціях стали депар­таментами людських ресурсів чи департаментами уп­равління персоналом, але переважно з тим самим ста­тусом допоміжного, а не головного підрозділу, яким керують ті ж самі або такі ж самі люди. Деякі міні­стерства зберегли свої структури підвищення кваліфі­кації чи перепідготовки кадрів (тепер вони називають­ся центрами), але зміни в програмах відбуваються ду­же повільно й не завжди системно.

Багато вчених і практиків переконані: все, що буду­ється в Україні (система управління, законодавство, інфраструктура), не має наукового підґрунтя, не вра­ховує загальносуспільного інтересу, який, у свою чер­гу, має сенс тільки тоді, коли ґрунтується на інтересі кожної окремої людини. Наше суспільство втрачає і вже багато втратило від нерозуміння того, що мораль­но — це вигідно (через велику, високу мету), амора­льно ж — це невигідно, бо тут, у першому випадку, виграють (та чи й справді виграють?) окремі персо­ни чи група в цілому, інші ж страждають або втрача­ють. Кому вигідно? Окремій людині чи загалу? Пога­но має бути тільки тим, хто порушує загальноприй­няті правила співжиття. І кожний, хто з тих чи тих причин опускається до аморального способу життя, вза­галі мав би знати і шкірою відчувати, що це дорога «не туди», дорога проти інтересу спільноти. І що дію­ча система правил однаково приведе цю людину до розплати. Тут має бути також контроль громадянсь­ким сумлінням.