5.3. Енергозалежність чи незнання енергетичної «формули успіху»?

Для характеристики рівня життя інтегральним показ­ником може слугувати виробництво електроенергії, що зв'язує в один ланцюг і доходи населення, і куль­туру, і тривалість життя. Статистика підтверджує ці висновки, зроблені В. Бар'яхтаром у співавторстві з Г. Пальшиним²¹³.

Найбільша кількість електроенергії на душу насе­лення виробляється в Канаді, на другому місці — США, далі — Японія, Франція, Бразилія, Росія, Україна. Порівняємо ВВП на душу населення: США — ЗО тис. дол., Японія — 25 тис. дол., Канада і Фран­ція — 23 тис. дол., Бразилія — 6 тис, в Росії (до об­валу рубля) — 4 тйс. дол., в Україні (за даними 1996 р.) — 1,6 тис. дол. на рік.

За тривалістю життя лідирують Японія, Канада, Франція — 78—80 років, США — 76 років. В Україні середній вік значно нижчий: чоловіків — 62 роки, жінок — 73 роки²¹⁴.

Однак щодо України енергетична «формула успіху» В. Бар'яхтара начебто схиблює: виробляючи електро­енергії утричі менше, ніж США, відстаємо по добро­буту у вісімнадцять разів. І тривалість життя значно нижча. Отже, очевидно, що саме тільки виробництво електроенергії не є вирішальним чинником рівня доб­робуту. Гарантувати високі доходи населенню немож­ливо також без наявності стабільної політичної та економічної ситуації в країні, а також без високого рівня науки і освіти. Причини того, що досить високі показники виробництва електроенергії (лише втричі менші, ніж у США), не супроводжуються високими прибутками (а за щорічними доходами на душу насе­лення, повторюю, відстаємо у 18 разів), не можна по­яснити низьким рівнем науки і освіти в Україні. Це явно не так. Україна (як, до речі, і Росія) є прикла­дом високорозвинутих науково-технічних країн з ви­соким рівнем освіти, які ще недавно були серед пер­ших у світі за кількістю людей з вищою освітою. Що­правда, порівняно з країнами «Великої сімки» в Укра­їні нема їхньої політичної та економічної стабільності, але, мабуть, справа навіть не в цьому.

Як повідомив Президент України Л. Кучма: «Суспі­льне виробництво України є одним з найбільш енерго­ємних у Європі. Незважаючи на те, що вона імпор­тує понад 41% від загального обсягу споживання па­ливно-енергетичних ресурсів, ефективність викорис­тання енергії дуже низька. Вона приблизно у шість разів нижча, ніж у країнах з подібним рівнем доходів, і ще більшою мірою — ніж у країн з розвиненою еко­номікою. Якщо в Німеччині енергоємність ВВП скла­дає 0,19 кілограма умовного палива на долар, то в Україні — 1,91. Як наслідок, нині в нашому енергосекторі склалася, по суті, критична ситуація. Без її по­ліпшення неможливий не тільки прогрес в економіці,

_а й її загальна стабілізація»²¹⁵. Отже, Україні необ­хідно розробити і послідовно реалізовувати програму енергозбереження, радикального удосконалення галу­зевої структури енергоспоживання та запровадження технічних і економічних умов для зниження енерговитрат. Таким чином, для розв'язання енергетичних проблем треба перш за все позбутися «безголовості».

На жаль, у нас немає достатньої кількості розвіда­них запасів газу й нафти. За рахунок власних ре­зервів задовольняємо потреби в газі на чверть. Газ ма­ємо у вугільних пластах Донбасу, але не вміємо ефек­тивно його видобувати. (До речі, американці таку тех­нологію розробили і досить успішно застосовують на вугільних кар'єрах). Власної нафти маємо тільки чверть від потреби. До того ж із діючих свердловин вибирається лише 30%, тоді як закордонні прогре­сивні технології дозволяють вибирати 70%. Але ма­ємо й переваги в енергоресурсах перед іншими краї­нами, бо Україна є одна з найбагатших країн світу за запасами урану, яких навіть за звичайної експлуата­ції в реакторах на легкій воді вистачить на два століт­тя. Є й цирконій, інші стратегічні матеріали для атом­ної промисловості, розроблена й цирконієва техноло­гія. Ці переваги треба уміло використовувати.

Треба активніше застостосовувати альтернативні, еко­логічно чисті джерела видобутку електроенергії «за зразком» інших країн, зокрема Голландії. Внесок екологічно чистої енергетики в Україні — сонячної, вітрової, гідроенергетики — поки що не перевищує 10—15%. Тільки 2% енергії отримуємо від вітру, хвиль, прибою, 6% — від гідроелектростанцій. При тому гідроресурси в Україні практично вичерпані. Безперечне одне: потрібні нові технології, нові науко­ві рішення щодо виробництва енергії і електроенергії.

Якщо говорити про забезпеченість енергоносіями, то Україна в унікально складному становищі — з од­ного боку, страшна моноенергозалежність, з другого — чорнобильське лихо. І як виходити з кризи, коли в енергетичному балансі понад 40 відсотків припадає на долю атомної енергетики? Піти шляхом Франції (82% енергії виробляється на АЕС) чи збалансовувати свої енергоресурси, включаючи й «зелену» енергію, і малу енергетику, щоб подолати цю надзвичайно складну кризу?

Це справді найгостріша проблема, шляхів подо­лання якої в Україні, як заявив Президент України (14.02.2000), не знайдено. М. Павловський неоднора­зово, бувши головою Комітету з питань ядерної полі­тики і ядерної безпеки Верховної Ради України, про­понував схеми її розв'язання, зокрема, він розписав три напрямки одержання енергоносіїв: ЗО—35 від­сотків — із Росії, ЗО—35 відсотків — своїх і ще стільки ж — через Південь. Тоді й Росія продаватиме енерго­носії дешевше, ми будемо незалежними і матимемо конкурентоспроможну продукцію. Це питання справді першочергове. Треба якомога швидше його розв'язу­вати, не втрачаючи жодної можливості.

Проте, маючи контрприклад Японії, тлумачити енергозалежність як причину бідності було б хибним підхо­дом і щодо України, і щодо інших країн.

Майбутнє людства й України має досить сумний ви­гляд у рамках теорії Томаса Мальтуса, побудованої на певності, що в міру зростання народонаселення, три­валості життя та підвищення норм добробуту зроста­тиме потреба в енергоносіях, зокрема нафті, деревині, продуктах харчування, яких відтак залишатиметься дедалі менше, а суспільство ставатиме дедалі біднішим. Однак, стверджує директор інституту «Компететів Ентерпрайсиз» Фред Сміт (США), Т. Малтус помилився, бо він забув, що людина — це не тільки шлунок, а ще й мозок, і руки. Не подумав Т. Малтус і про те, що коли людина буде більшою мірою звільнена від опіки уряду, то вона завжди знайде вихід. Становище з на­фтою й нафтовими компаніями зайвий раз доводить це. Ціни на нафту за останнє сторіччя зростали тільки під час другої світової війни та в період нафтової кри­зи 70-х років, штучно викликаної політикою урядів різних країн. Ф. Сміт передбачає, що ціни на енергоресурси падатимуть і далі, досягнувши половини ни­нішніх уже років через 20. Падають і падатимуть на­далі також ціни на сталь тощо. Але це зовсім не озна­чає, що нафтові або сталеливарні компанії зникати­муть. У тому-то й геніальність вільного ринку і прива­тного підприємництва, що можливість знизити собі­вартість виробництва завжди знаходиться швидше, аніж дешевшає продукція. Ціни на нафту можуть упасти вдвічі, але при цьому нафтова промисловість здатна підвищувати свої доходи.

Підприємці шукають способів підвищити свої при­бутки завжди, незалежно від того, знижуються чи підвищуються ціни на сировину і продукцію. Треба довіряти діловому, підприємницькому інстинкту лю­дини, яка переважно прагне багатства, а не бідності, прагне поліпшити, а не погіршити умови свого життя.