4.3. Умови функціонування управлінських структур в Україні

Швидке зростання підприємства залежить не тільки від того, які у нього керівники, а й від умов, у яких воно працює. Навряд чи хто-небудь стане заперечува­ти, що високі темпи зростання є результатом сприят­ливих зовнішніх умов.

Як зауважив уже згадуваний А. Ослунд, Україна з успіхом перетворилася на «закрите акціонерне това­риство», затиснуте в лещата олігархами. Українсь­кий бізнес, передусім приватний, занадто залежить від волі чиновництва і непередбачуваних змін у зако­нодавстві, на які наші керівники не завжди встига­ють реагувати. Зрозумілих і сталих «правил гри» у сфері законодавства справді немає. Це дає підстави охарактеризувати управління в економіці як дикта­туру. Відтак сфера відповідальності розмита. Керів­ники міністерств і відомств, готуючи розпорядження, можуть помилятися або спеціально закладати вигідні для них механізми, але вони нічим не ризикують. За наслідки таких помилок або соціальних викривлень відповідає здебільшого саме підприємець, менеджер.

Відомо, що свого часу політика надпозик, що прова­дилася в Японії Фінансовим банком відновлення, Бан­ком розвитку та Банком Японії, крім усього іншого, забезпечила відновлення і високі темпи зростання ді­лової активності. В яких же умовах знаходиться ук­раїнський менеджмент у контексті використання цьо­го досвіду?

Як відомо, надійність управління та швидкі темпи зростання економіки визначаються наявністю основ­них ресурсів: людських, матеріально-технічних, фі­нансових, інформаційних та стабільним громадським порядком.

Стосовно робочої сили, то потрібно відзначити пра­цьовитість українського народу, а також високий рі­вень його освіти, що є істотними чинниками зміцнен­ня функції управління. Як писав «Бізнес уік», укра­їнські люди «солідні в природничих науках і матема­тичних талантах. Але для застосувань у бізнесі потребують посиленого навчання».

Якщо говорити про матеріально-технічну базу — сукупність матеріальних, речовинних елементів, за­собів виробництва, які використовуються і можуть бути використані в економічних процесах, то в Украї­ні основні виробничі фонди є не лише морально заста­рілими, а й фізично зношеними. За роки тоталітариз­му Україна відстала від розвинутих країн технічно. За постсоціалістичний період українські промисловці не зуміли імпортувати передову у світі технологію й застосувати її у себе. Цей вирішальний чинник висо­ких темпів зростання економіки не був використаний. Найбільший інноваційний потенціал зосереджено в машинобудуванні, аерокосмічній сфері, у ВПК, мате­ріалознавстві, біотехнології, моторобудуванні, судно­будуванні. Україна відносно багата власними природ­ними ресурсами, а за різноманітністю та складом мі­нерально-сировинних ресурсів випереджає такі розви­нуті країни світу, як США, Канада, Велика Британія, Китай, Франція та ін. Географічне положення Украї­ни як центру Європи, транспортні зв'язки якої базу­ються на всіх видах транспорту (за коефіцієнтом транзитності, що становить 3,75, Україна займає перше місце в Європі), в міру розвитку світових перевезень є і буде сприятливим чинником поліпшення українсь­кого менеджменту.

Фінанси. Фінансових нагромаджень в Україні з по­чатку незалежності майже не існувало, і це призвело

до ослаблення економіки. До того ж брак у суспільстві конструктивних прагнень і позитивних очікувань від майбутнього підриває основу довгострокових заоща­джень і масових внутрішніх інвестицій і, отже, негативно впливає на економіку. Значну роль тут можуть відіграти політика заохочувального кредитування і ви­сокі темпи нагромадження заощаджень.

Інформаційні ресурси. Ми ще недостатньо знаємо се­бе, свою країну, тим більше — простір глобальної економіки. Уявлення про величезний обсяг сучасних інформаційних ресурсів дає, наприклад, перелік періо­дичних видань на електронних носіях у сфері бізнесу й економіки, які можна віднайти в Інтернеті, в аме­риканському Інституті наукової інформації, україн­ському Інституті реєстрації наукової інформації то­що. Інформаційні ресурси без повсякденного оновлен­ня, без індустрії постачання потрібної для ухвалення рішень інформації, без наявності хоча б недосконалих систем управління знаннями тощо миттєво втрачають свою вартість. Саме це й сталося в Україні на початку 90-х років — триває катастрофічне знецінення інфор­маційних ресурсів внаслідок кризи вітчизняного кни­годрукування, ембріонального розвитку Інтернету.

Громадський порядок в Україні визнають сприятли­вим для бізнесу (немає гострих соціальних та етніч­них конфліктів). Т. Парсонс стверджує, що підмурів­ком соціальної стабільності є суспільні норми, засво­єння яких індивідами підтримує соціальний поря­док¹⁸⁵. Але маємо визнати, що тектонічні зсуви суспіль­них норм у період трансформації перетворили Украї­ну на парадоксальну країну зі стабільним громадсь­ким порядком і стабільним різким зниженням індек­су економічної свободи України в умовах нестабільної економічної системи. Широкомасштабна тіньова еко­номіка стала своєрідною захисною реакцією суспільс­тва на гнітючий економічний режим. Завдяки їй, за багатьма оцінками, виживає половина населення Ук­раїни, значна частина підприємств, практично весь дрібний бізнес. Втягування переважної більшості працездатного населення в тіньову економіку створило ясивий щит із мільйонів простих людей, які надійно прикривають її кримінальне ядро і забезпечують його безкарність. В умовах, коли більшість громадян ви­мушено пов'язані нелеґальними економічними відно­синами, відбувається підрив фундаментального прин­ципу «верховенства права», знищується віра людей у справедливий громадський порядок на основі закону і правоохоронну функцію держави, сама правоохоронна система розкладається. Ці явища, безумовно, роблять громадський порядок хитким і вичерпують ліміт його тривкості, поглиблюючи некерованість економіки та ба­гатьох інституцій соціальної і культурної сфер.

Як результат, маємо «супертіньову» реальність. Тота­льна «тінизація» країни стала найприкметнішою еко­номічною рисою нашого сьогодення.

Одним із найнебезпечніших наслідків українського менеджменту 80-х років і вульгарних «ринкових ре­форм» 90-х років є вибух корупції, широкомасштабна криміналізація суспільства і всепоглинаючий розви­ток тіньової економіки. З цього приводу, звичайно, немає і не може бути офіційної статистики. Але вра­жають навіть офіційно підраховані збитки для держа­ви, наведені Л. Кучмою¹⁸⁶, а також результати соціо­логічного дослідження «Питання національної добро­чесності», яке репрезентативно показує переконаність населення України в тому, що «доброчесність» у бага­тьох сферах суспільства і не ночувала¹⁸⁷. Твердження, згідно з яким продовження державою сучасної полі­тики може завершитися формуванням заповідника «ди­кого суспільства» майже в центрі Європи, видається обґрунтованим. Тіньова влада в Україні за своїми ре­сурсами і можливостями зрівнялася з легітимною вла­дою і навіть починає її перевищувати, фактично пере­творившись на тіньову структуру всього суспільства. Що більше — офіційна влада все щільніше зростаєть­ся з тіньовою, своєю діяльністю всіляко сприяє їй, психологія злодія глибоко вкоренилася в середовище Державних чиновників. Як наслідок, ефективна боротьба з «п'ятою» владою можлива тільки на базі кардинального оздоровлення насамперед державної вла­ди. Таку імунізацію державної влади розпочала адмі­ністративна реформа в грудні 1999 p., але цілком справедливо висловлюються сумніви в її ефективності та успішності.

Без нової радикальної адміністративної реформи в Україні не обійтися. її елементом має бути впрова­дження законодавчо повного регіонального господар­ського розрахунку, який розв'яже руки творчим лю­дям і менеджерам на місцях¹⁸⁸. Принципи її проведен­ня потрібно сфокусувати не на потребах верхів у вищій керованості державою, як це намагаються зробити в нинішній реформі, а на стратегічних потребах Україн­ської держави.

«Супертіньова» реальність — ось, напевне, найха­рактерніша з умов урядування в Україні, що її сучас­ний український менеджмент покликаний подолати, спираючись на інші умови своєї діяльності. Спробу­ємо їх комплексно охарактеризувати.

Не розв'язавши проблеми українського менеджмен­ту, влада не змогла забезпечити ні кількісних, ні які­сних змін в економіці. І хоча дещо зріс особистісний потенціал державного апарату з приходом «у владу» нового покоління тридцятирічних і сорокалітніх, які мають високий рівень освіти, динамізм і сучасний кругозір, український держапарат сьогодні, залиша­ючись одним із найдорожчих для бюджету суспільст­ва за питомою вагою своєї частки у ньому, і надалі відтворює гіркий парадокс: ефективність його діяль­ності не витримує жодної критики, спонтанна ж ак­тивізація діяльності у 2000 — на початку 2001 р. не означає, що загроза подальшого її зниження подола­на. Можна впевнено стверджувати, що такого стано­вища не змінить ні прихід до влади якоїсь нової полі­тичної опозиції, ні яка завгодно енергійна кампанія боротьби з «корупцією» чи «бюрократією».

Проблему можна розглядати на трьох рівнях. З од­ного боку, предмет діяльності держапарату за останнє десятиліття зазнав глибоких якісних змін, характе­ризується постійним ускладненням проблем і стрім­кою, часто катастрофічною динамікою, що її маску­ють під прогнози на зразок: Україна «як ніколи» має передумови для надання «імпульсу економічному роз­виткові». З другого боку — існує явний вакуум у сфері ідеалів і цінностей, і керівництво встановлює мету діяльності різних підрозділів держапарату, ви­ходячи у кращому разі із «здорового глузду», а в ти­повому — з групових або особистих інтересів. Тому, наприклад, Фонд державного майна України (ФДМ) постійно боязко реалізує програми приватизації се­редніх і великих підприємств і відповідного залучен­ня коштів до бюджету, оскільки, як свідчить голова спеціальної контрольної комісії ВР з питань привати­зації О. Рябченко, ФДМ «входить при цьому в супере­чність з якимись інтересами. На заводах сидять «гру­пи», що мають із цього гроші, не заплативши державі нічого. А тепер їм раптом треба платити за те, щоб виконати ті самі операції, які вони вільно проводили на державному підприємстві, здійснивши усього ли­ше приватизацію менеджменту (підкреслення моє.— Б. Б.), але це набагато вигідніше, ніж приватизувати самі підприємства. Поставили свого директора, і пи­тання вирішене, не треба нічого купувати. Держава програє від цих напівлегальних господарів, що при­значають своїх менеджерів. Так що кожний продаж — це для ФДМ неминучі конфлікти з усіма сьогоднішні­ми негласними господарями, зацікавленими у збере­женні ситуації. Тому легше виставляти на біржу так звані хвости — дрібні пакети акцій — і лише іноді здивувати її 25-процентними пакетами»¹⁸⁹.

Та головний вузол проблеми в тому, що процеси прийняття управлінських рішень не відокремлені від процесів відтворення влади. Влада все рідше клопо­четься негараздами суспільства, а все частіше — сама собою: перманентним процесом захоплення, утриман­ня і розширення влади. Всі структури влади перебувають у стані наростаючої нестійкості внаслідок «ци­фрових» (коли до установ доводиться відсоток скоро­чення апарату безвідносно до його завдань із погляду суспільних інтересів) адміністративних реформ. Середній час перебування політиків і чиновників високого рів­ня на своїх посадах на порядок менший, ніж був у радянському апараті, не кажучи про стандарти захі­дних країн, і швидко скорочується, тоді як пробле­ми, які належить розв'язати, дедалі більше набува­ють стратегічного характеру і вимагають довгостро­кових, систематичних зусиль.

Утворилося «зачароване коло»: будь-яке звертання носія влади до проблем своєї сфери відповідальності, до змістовних питань, що стосуються предмета або мети управлінської діяльності, не тільки не обіцяє та­ктичного успіху, а навпаки, бумерангом б'є його са­мого, тому що вириває з логіки внутріапаратної бороть­би і загрожує частковою або повною втратою влади. До­сить нагадати історію екс-віце-прем'єра Ю. Тимошенко чи екс-прем'єр-міністра В. Ющенка.

Дж. Сорос, аналізуючи діяльність уряду України, сказав приблизно так: «Вам потрібна технічна допо­мога, щоб створити нову систему. Щось подібне бу­ло в Західній Європі після війни. Та після цього ви зу­стрінетеся з внутрішніми політичними ускладнен­нями через те, що не зможете надавати кредити ви­робництву товарів, які не можна продати. І ви мусите стати на боротьбу з тими, хто ігнорує правила ри­нку. З тими, кому байдуже — продається щось чи ні. їм важливо відвантажувати».

Українській владі в нинішній її формі не допоможе жодна «національна ідея»,— як не допоможе їй жодне теоретичне або практичне знання, експертний потен­ціал аналітиків і спеціалістів-предметників, бо влада перетворить цих носіїв ідей і знань на штатних кон­сультантів і радників, після чого їх автоматично по­глине апаратна форма діяльності і вони почнуть перейматися перманентною гонитвою за владою, яка пості­йно від них утікає.

Як же підвищити ефективність управління на ко­ристь усім нам, як усунути головне лихо, яке зали­шилося нам у спадок,— неефективний менеджмент, архаїчну організацію виробництва й величезні затра­ти на продукцію, яка в результаті за цінами та якіс­тю програє зарубіжним конкурентам?

Ми вже наголошували на необхідності забезпечити перепідготовку великої кількості фахівців з економі­чних спеціальностей, фінансів, менеджменту та бух­галтерського обліку, які отримали у попередні роки вищу та середню спеціальну освіту, аби вони краще адаптувалися до трансформаційних процесів в Украї­ні. Проте перепідготовка фахівців (за даними Мінеко­номіки, щороку її проходять 250—300 тис. чол.) не за­безпечує розв'язання проблеми, передусім тому, що влада не сприймає ідею, яку П. Друкер висловив ще в 60-х роках, що «менеджмент є загальною і головною функцією нашого суспільства» і відповідно до цього має бути організовано здійснення цієї функції на всіх поверхах і в усіх клітинах суспільства.

Українські керівники опинилися перед проблемою прискорення модернізації як засобу розв'язання питан­ня постіндустріалізації. Вони мусять пристосовуватися до постіндустріального суспільства, до його зсуву в добу суспільства знань — і водночас залишатися у традиційному українському суспільстві. Але, як ми показали, традиційна суть управління у процесі звіль­нення від тоталітарного минулого в Україні загалом не змінилася. Отже, питання в тому (вважаючи про­блему постіндустріалізації та інформатизації ключо­вою), як погасити конфлікт між модернізацією україн­ського управління та його традиційною суттю, як ефе­ктивно поєднати їх. Це одна з найголовніших про­блем урядовців України.

Одним із чинників, що може вплинути на швидкий розвиток управління та подолання неблагополучно! еко­номічної ситуації в постсоціалістичній Україні, є безкомпромісна відмова від старих звичок і умовностей та запровадження нової техніки і методів управління.

Модернізація управління має відбуватися на основі підходу, який становить систему таких вимог:

реалізація мультиплікаційного ефекту, тобто тако­го, що постійно наростає, множиться;

досягнення синергетичного ефекту, тобто максима­льної ефективності від поєднання багатьох чинників у рамках даної системи;

здійснення інтегрального ефекту як єдності метрич­них і нематричних цінностей.

Послуговуючись цим підходом, український уряд і керівники бізнесу з метою модернізації методів управ­ління мали б спрямувати значні зусилля на:

а) вироблення нових концепцій управління;

б) розвиток системи бізнес-освіти;

в) довгострокове планування управління;

г) запровадження системи моніторингу стану управ­ління;

д) точне визначення прав і обов'язків зі збереженим почуттям колективізму;

є) дослідження і розробки з менеджменту;

є) використання сучасних технічних, насамперед ін­формаційних, засобів.

Усвідомлення того, що розрив між методами управ­ління в Україні і на Заході треба подолати, спонукає нас впроваджувати нововведення. Ці нововведення, звісно, зустрічають опір внаслідок особливого кліма­ту, свідомості й практики традиційного українського управління. Цей опір жорсткішає.

Розвиток сучасного управління далеко не простий. Відчувається глибока необхідність у «революції свідо­мості» і «створенні необхідної атмосфери». Крім того, необхідно гармонізувати гетерогенні чинники та інте­грувати їх в єдине ціле. Нововведення і інтеграція не даються легко. Часто-густо сучасні методи управлін­ня спотворюються через те, що їх застосовують меха­нічно.