2.2. Сучасні концепції управління і менеджеризм з українського погляду

Керівні кадри не змінюються за один день, це відбу­вається поступово, але цей процес і можливо, і необ­хідно прискорити. Тисячами підприємств у нашій кра­їні керують люди старшої генерації. Більшість їх — старі не так за віком, як за вишколом. І враховувати, проблему так званих «червоних директорів» необхідно. Певні труднощі нашої економіки з'явилися саме «завдяки» їхній діяльності. З другого боку, держава майже нічого не робить для того, щоб стимулювати їх до праці по-новому. Було б добре поєднувати перенавчання керівників старшого покоління і залучення сучасно освічених фахівців, вільних від старих зви­чок, досвіду й інерції, властивих старшому поколін­ню керівників.

За цих умов менеджмент як певний стиль управлін­ня став відгуком на потребу пристосувати управління, до ринкового середовища, адже менеджмент — це управління за умов ринкової конкуренції. Ми дедалі більше відчуваємо, що Україна стає частиною світової економічної системи, і наш управлінський досвід ви­магає корекції та відповідної адаптації до усталених у: цій системі правил щодо бізнесової діяльності.

За останні 15—20 років методи управління, примі-і ром, у США, на всіх рівнях змінилися більше, ніж за попередні півтора століття. І це пов'язано не тільки з революцією у технічних засобах управління, а пере­довсім зі зміною філософії управління.

Проблематика західної науки управління так само широка, як і практика сучасного бізнесу, що охоплює

всі сторони життя суспільства. Від організації вироб­ництва всередині цеху і заводу наука управління пере­йшла до розробки проблем керівництва корпорацією. Вона дає рекомендації з організаційної структури, з методів планування і прийняття рішень, координації і контролю, техніки управління. Окрема увага приді­ляється новітнім методам і засобам управління — опе­раційному аналізові, системному підходу, математич­ному моделюванню та ін. Навіть невеликі фірми, що впровадили нові методи, нерідко досягали певних ус­піхів у процесі виробництва, економії ресурсів, скоро­чення термінів розробки і впровадження нової продукції Майже всі великі американські компанії за останні десятиріччя XX ст. провели повну перебудову управ­ління, а багато які — по кілька разів. Ділові кола вважають, що висока організація — найвигідніше за­стосування капіталу. Створюються спеціальні відді­ли, які розробляють нові організаційні структури управ­ління і проектують нові механізми прийняття рішень.

Для України огляд докорінних змін, що відбува­ються у сфері управління, має особливе значення, позаяк триває зміна соціально-економічної системи; ри­нкові відносини, підприємницька активність і пере­хід до різноманітних форм власності висувають нові вимоги; наростають темпи і масштаби революційних змін у технологічній базі виробництва; кардинально змінюються функції й методи державного регулюван­ня та управління. Відтак на передній край виходить необхідність рішуче ламати стереотипи мислення, що склалися протягом багатьох десятиріч.

Розглядаючи загальні умови у виробництві та соці­ально-економічній сфері, що складаються в країнах зі зрілою ринковою економікою, проф. Б. Мільнер виок­ремив низку напрямків і концепцій, відповідно до яких розвиваються сучасні наука і практика управ­ління.

По-перше, це реінжиніринґ, тобто перебудова на су­часній інформаційній і технологічній основі організації виробничо-господарської діяльності та управління.

По-друге, концепція внутрішніх ринків корпорацій. Йдеться про перенесення закономірностей і принци­пів ринкового господарства у внутрішню діяльність компаній. Такі революційні перетворення мають охо­пити всі підрозділи — лінійні, функціональні, марке­тингові і навіть апарат вищих керівників. Ці підроз­діли стають автономними ланками, які купують това­ри і послуги всередині фірми і зовні, будучи об'єднані єдиними інформаційними мережами, фінансовими сис­темами й підприємницькою структурою.

По-третє, теорія альянсів асортивних форм органі­зації та управління). Інтеґраційні процеси в управ­лінні, орієнтовані на ефективніше використання всіх видів ресурсів (і насамперед науково-технічних, інвес­тиційних і фінансових), зумовлюють різноманітні фор­ми горизонтального об'єднання організацій.

По-четверте, концепція вимірників ефективності уп­равління. Часто-густо не фінансові вимірники краще свідчать про досягнення організацій, перспективну ефек­тивність управлінських моделей, аніж поточні фінан­сові показники. Такими позірно невідчутними крите­ріями оцінки виступають інтелектуальний капітал, за­доволення споживача, вплив комунікацій, повнота і комплектність використання інформаційних техноло­гій40.

Але для багатьох підприємств українського бізнесу ці найновіші концептуальні напрямки не завжди при­йнятні. Тому для України особливе значення має до­свід формування і становлення концепції менеджери­зму як особливого напрямку соціально-економічних теорій.

Народження менеджеризму як напрямку збіглося в часі із кризовими потрясіннями 30-х років, і саме во­ни привернули суспільну увагу до ідей менеджериз­му. Роботи найбільших теоретиків Заходу Дж. Кейнса і Й. Шумпетера підготували ґрунт для подальших представників менеджеризму.

Книжка А. Берлі та М. Мінза «Сучасна корпорація і приватна власність» (1933 р.)41 підсумувала розви­ток ідей навколо нової ролі професійного менеджмен­ту та акціонерної власності у великій корпорації, на­давши їм закінченого систематизованого характеру. У цій роботі професійний менеджмент великих корпо­рацій як най динамічніший і соціально однорідний чинник поставлено в центр змін, що виникають в еко­номіці.

У 40—50-х pp. менеджеризм (американський та єв­ропейський варіанти) виокремився як теорія, що по­ставила в центр аналізу проблему концентрації капі­талу і відокремлення власності від контролю, і став самостійним пошуковим напрямком західної політич­ної економії42.

Численні різновиди менеджеризму були спрямовані на розвиток теорій і моделей «управлінської» фірми. Першим економістом, який розробив формальну мо­дель «управлінської» фірми, був американський вче­ний В. Баумоль. Його модель передбачає як показник діяльності, що підлягає максимізації, обсяг продажу фірми — на відміну від максимізації прибутку, яка лежить в основі традиційних моделей капіталістичної фірми.

Школа А. Чендлера, що зародилась у 60-х роках, приділяла основну увагу теорії капіталістичного під­приємства і мала великий успіх у західній економіч­ній науці 1970—1980 pp. завдяки рішучій критиці традиційних теорій.

А. Чендлер виокремив чотири історичні етапи фор­мування організаційних структур. На першому етапі стратегія експансії приводить до створення галузевих комбінацій (картелі і трести), на другому — відбува­ється частковий або повний розклад галузевих комбіна­цій і структурне оформлення інтеґрованих комплексів У рамках централізованої, функціонально-штабної ор­ганізаційної форми. На третьому етапі в умовах диверсифікації централізовані структури управління ви­являються малоефективними, що спричиняє низку тим­часових організаційних рішень (створення комітетів з координації централізованих функціональних служб). Четвертий етап характеризується радикальною орга­нізаційною перебудовою — створенням мультидивізійної організаційної форми, так званої М-структури. Новий рівень управління, наділений завданнями дов­готривалого планування та оцінки, а також автономні відділення, укомплектовані власними функціональ­ними службами,— дві найпомітніші риси цієї органі­заційної структури. j

Головний теоретичний висновок А. Чендлера — про формування нового класу професійних керівників — у минулому критикували радянські фахівці з теорії управління, а А. Чендлеру приписували перебільшення спеціалізації управлінських функцій43. Проте в кон­тексті сучасної економічної ситуації в Україні дедалі очевидніша ідеологічна упередженість цієї критики. Українську економіку без формування нового класу професійних керівників з депресії не виведеш.

У вітчизняній літературі упередженість до поняття менеджеризму не подолано й досі. Менеджеризм і сьо­годні переважно трактують, по-перше, як практику управління, керівництво виробництвом, фірмою, що здійснюється менеджерами; по-друге, як напрямок еко­номічної думки, що вивчає роль менеджерів і управ­ління в економіці. Проте сучасна західна література з менеджменту тлумачить це поняття значно ширше. Наприклад, Д. Едвардс, досліджуючи вживання цьо­го терміна, відзначає такі чотири компоненти поняття менеджеризму (managerialism):

1) прагнення до економічної ефективності, пошук шля­хів максимального виробництва продукції з мінімаль­ними затратами;

2) віра в засоби й методи менеджменту як науки ; та у здатність менеджерів використовувати їх для розв'язання проблем. Зокрема, така віра була поширена на управлінські структури щодо суспільства як цілого;

3) свідомість «класу менеджерів», яка уніфікує зна­чення менеджерів, покладає відповідальність за бла­гополуччя організацій безпосередньо на плечі мене­джерів;

4) визнання менеджера моральним чинником досяг­нення найбільших результатів не лише їхніми органі­заціями, а й суспільством у цілому.

Отже, назагал менеджеризм тлумачиться як ідеоло­гія, якою керуються члени менеджерської верстви. Ця ідеологія передбачає здатність менеджерів прогно­зувати потреби суспільства завдяки специфічній май­стерності та знанням і забезпечувати високу ефектив­ність, здійснюючи керівництво в напрямку досягнен­ня організаційно визначеної мети. Така ідеологія на­буває тенденції виправдовувати бюрократичні органі­заційні структури, позаяк вони забезпечують і розвива­ють менеджерське управління45.

Але як адаптувати концепцію менеджеризму до укра­їнських умов? Спробуємо підійти до цього питання з погляду пошуку української моделі менеджменту.