Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну наукового дослідження, зв'язок з напрямами наукових досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, визначено об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, хронологічні та територіальні межі, вказано на методологічні засади та методи, практичне значення одержаних результатів, подані відомості про апробацію, охарактеризовано структуру дисертації.

У першому розділі “Джерела, історіографія та методологія дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини”, який складається з трьох підрозділів, розглядається джерельна база, стан наукової розробки теми, обґрунтовано вибір і постановка проблем, методологія та методика дослідження.

Серед джерел з історії козацтва, а відповідно, і козацької старшини дослідники відзначають тринадцять груп джерел¹, які всі в різній мірі використанні в пропонованому дослідженні. Джерельну базу дослідження складають матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та Інституту рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського. Базовими стали: ф. І (Літературні матеріали), ф. ІІ (Історичні матеріали), ф. VІІІ (Колекція Київського університету), ф. Х (Архів АН України), ф. ХІІ (В.Л.Модзалевський), ф. XIV (Колекція історичних документів ВР НБУ) ІР НБУ. Фонди ЦДІА містять величезну кількість матеріалів господарчо-правового, родовідного та статистичного характеру. Комплексні джерела козацької держави, що виникли в процесі функціонування органів козацької адміністрації складають невичерпну інформацію багатьох фондів, серед яких - Генеральна військова канцелярія (ф. 51), похідна Генеральна військова канцелярія (ф. 1501), Генеральний військовий суд (ф. 56), полкові (ф. 63, 72, 75, 80, 83, 94, 96, 98, 102, 108) і сотенні (ф. 61) канцелярії. Крім вище вказаних архівосховищ, використані джерельні матеріали Дніпропетровського й Чернігівського історичних музеїв.

Першочергове значення для дослідження проблеми мають статистичні матеріали, найбільш цінним джерелом серед яких є реєстри. Авторові вдалося виявити й використати 76 полкових реєстрів 1712–1764 рр., які є архівними оригіналами, що вказує на їх високу достовірність. Поруч з реєстрами виключне значення мають присяжні книги.

Особливо цінною є інформації в компутах бунчукових, значкових товаришів, іменних відомостях військових канцеляристів, документах про виплату грошової винагороди, щорічних відомостях про старшину, а також зведених реєстрах старшини Гетьманщини, послужних списках земських, судових установ, матеріалів намісницьких, губернських і повітових дворянських зібрань, списки ченців монастирів і священиків, студентів Києво-Могилянської академії. Окремою комплексною джерельною групою є документи Генерального слідства про маєтності й Рум'янцевської ревізії (ф. 57), опису намісництв 1779–1783 рр.

З статистичних джерел церковного походження велике значення мають метричні й сповідальні книги, які уточнюють дані реєстрів і присяг старшини, пов'язуючи їх між собою. Зберігся значний масив джерел такого плану починаючи з 1721 р.

З козацького дипломатарію для встановлення часу знаходження на урядах, особливо в ХVІІ  ст., неабияку вагу мають судові документи, купчі, зміст та підписи тестаментів. Ці документи переважно зосереджені в міських актових книгах, актах полкових судів.

У зв'язку з ретроспективним дослідженням персонального складу старшини виключне значення мають фонди намісницьких управлінь. Найбільше таких матеріалів у фонді Київського намісництва (ф. 193), найменше – Катеринославського (ф. 209), який зберігся найгірше. Деякі матеріали знаходимо в Чернігівському (ф. 204) і Новгород–Сіверському (ф. 206) намісницьких правліннях, канцелярії малоросійського генерал-губернатора (ф. 763), Київській губернській канцелярії (ф. 59).

У фонді КМФ – 9 ЦДІА України зосереджені копії документів з рукописного фонду Інституту історії Російської АН, особливе значення серед яких мають жалувані грамоти пануючій козацькій старшині та гетьманські універсали, яких не знаходимо в інших фондах. Фонди КМФ – 40 і КМФ – 41 дозволили використати дані “Розрядного наказу” й “Малоросійських справ” ЦДАДА.

У пропонованій дисертації, переважно, використовуються опубліковані і архівні документальні джерела, менше – наративні. З першого виду джерел першочергове значення за ступенем важливості й об'ємом використання для нашого дослідження має обліково–статистичний різновид, потім ідуть судові, дипломатичні й законодавчі акти. Перевірка повноти й достовірності вказує на переваги реєстрів, присяг, відомостей. Надійним джерелом є синодики, реєстри, заповіти, метричні й сповідальні книги, судові та маєткові документи. З наративних же джерел найбільшу увагу привертає листування, у меншій мірі – літописи. Зазначимо, що джерельна базу дослідження збереглася нерівномірно, особливо великі втрати маємо щодо Гетьманщини періоду 1648–1715 рр. Це ж стосується й локальної історії, якщо Лівобережжя документоване докладніше, то про старшину правобережних полків збереглися лише поодинокі згадки. Проте прогалини в окремих групах джерельної бази, розпочинаючи з 1715 р. не впливають на її повноту.

Охарактеризована вище джерельна база є різноманітною й дозволила вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні завдання комплексного дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини. Прагнучи спертись на повноту фактів, автор використав всі наведені вище групи джерел, здійснивши перехрестне співставлення їх даних.

Аналізуючи стан висвітлення досліджуваної проблематики в історичній науці, у дисертації подано огляд етапів й одночасно напрямів дослідження теми, серед них виділені персональний склад, біографічні й регіональні дослідження, родоводи козацько-старшинських родин.

Динаміка досліджень зазначеного сюжету дозволила виділити три історіографічні етапи дослідження проблеми. У ході першого з них (ХІХ – початок ХХ ст.) розпочався процес накопичення фактичного матеріалу, у якому брали участь М.Костомаров, М.Максимович, Д.Бантиш-Каменського, С.Соловйов, М.Білозерський, О.Лазаревський, В.Модзалевський, В.Липинський, Г.Милорадович, Д.Багалій, В.Барвінський, М.Грушевський, М.Астряб, В.Герасимчук, І.Каманін, Д.Коренець. Досліди характеризуються, з одному боку, відсутністю методологічної досконалості при дослідженні персонального складу старшини, а з іншого – системністю й аргументованістю генеалогічних досліджень. Було здійснено спроби скласти реєстри гетьманів, генеральної старшини й полковників, дослідження родовідних, у першу чергу, родин, які зберегли політичний й економічний вплив на початок ХХ ст. Спочатку біографічні нариси стосувалися лише лівобережної старшини. Була закладена тенденція негативного ставлення до правобережних гетьманів, а, відповідно, і старшини, що призвело до приниження інтересу щодо цієї категорії як антиросійські налаштованої. Прорив у біографістиці правобережної старшини здійснив В.Липинський. Він став фундатором історіографічного напряму дослідження не лише покозачення шляхтичів, але й вивчення локальних груп цієї шляхти. Дослідження старшини окремих регіонів зосереджувалися на старшині полків, джерельна база яких збереглася найкраще. Вперше було здійснене спеціальне дослідження історії сотенної старшини.

Другий період історіографії характеризується нерівномірністю й у зв'язку з цим простежуються три підперіоди накопичення історичних знань досліджуваної проблеми: І. – 1917 – 30–ті рр., ІІ. – 30–ті – перша половина 50–х рр., ІІІ. – друга половина 50–х – 1991 р. В 1917–30–ті рр, у нових історичних умовах, у радянській Україні продовжував працювати М.Грушевський, у цей час розпочали науковий пошук Л.Окіншевич, С.Шамрай, М.Ткаченко, І.Бойко, О.Грушевський, К.Козубенко, О.Оглоблин, І.Крип'якевич, М.Петровський. Одночасно з ними за межами УРСР досліджували цю проблематику М.Возняк, Д.Дорошенко, В.Біднов, С.Наріжний. Вони продовжили традицію вивчення старшини окремих сотень та визначних полководців складанням реєстрів старшини. У СРСР в період репресій 30–х – 50–х рр. згортається дослідження проблематики, відбувається замовчування імен козацької старшини як класового ворога трудящих. Завдяки цьому проблема в меншій мірі позначилась високою політичною заангажованістю того періоду. Починаючи з кінця 50–х років з'явилася низка робіт Й.Крип'якевича, Ф.Шевченка, В.Дядиченко, К.Стецюк, О.Компан, які були початком нового етапу історіографії проблеми. У питанні персонального складу козацької старшини вони поступалися за кількісними показниками й фактологічною базою роботам післяреволюційної доби, але в порівнянні з 30–ми – першою половиною 50–х рр. були значним кроком уперед, відроджуючи інтерес до персоналій. На жаль, вони ще не могли використовувати генеалогічний метод дослідження й козацька генеалогія була поза межами їх дослідів. За кордоном з'явилися праці О.Пріцака, Л.Окіншевича, Б.Крупницького, О.Оглоблина.

Поступово відходять на задній план класові оцінки й дорогу торує наукова об'єктивність. У цих процесах першочергове значення мали праці нового покоління дослідників: О.Апанович, О.Гуржія, В.Борисенка, О.Путро, П.Михайлини, Ю.Мицика, В.Сергійчука, В.Смолія, В.Степанкова, Г.Швидько. Протягом радянського періоду (1917 – 1991 рр.) під тиском класового підходу, політичної кон'юктури, при дефіциті інформації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності в підходах до історії козацтва в цілому й старшини зокрема. Зрозуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. На цьому етапі в радянській історіографії старшини персоніфіковано використовувалися лише у двох сюжетах: як герої-проводирі народних мас й експлуататори тих же мас.

За кордоном персональний склад козацької старшини як об'єкт спеціального дослідження знайшов продовження у фундаментальній двотомній збірці Ю.Гаєцького. Розвідки Л.Винара, В.Сенютович–Бережного відзначаються глибоким знанням джерельної бази, переконливою аргументацією, кваліфікованими висновками.

У новітній період розвитку української історіографії пожвавленню досліджень проблеми козацької персоналістики сприяли праці В.Борисенка, В.Горобця, О.Гуржія, Я.Дашкевича, М.Крикуна, Ю.Мицика, О.Путро, В.Сергійчука, В.Смолія, В.Степанкова, Т.Чухліба, Г.Швидько, персонального складу урядової й неурядової старшини – В.Сергійчука, В.Кривошеї, І.Кривошеї, Ю.Мицика, В.Панашенко, О.Репана, В.Щербака, козацької генеалогії – В.Кривошеї, І.Кривошеї, В.Томазова. Світ побачила узагальнююча монографія про старшинський корпус армії Богдана Хмельницького, маємо ґрунтовну інформацію полково–сотенного устрою Гетьманщини, найбільш продуктивно дослідники працювали на ниві козацької біографістики, продовжується дослідження регіональної історії полків і сотень, відродилося вивчення локальних груп шляхти в козацькому середовищі. Новим історіографічним сюжетом є вивчення етнічного складу старшини.

Дисертаційне дослідження спирається на основні наукові принципи. Принцип історизму при вивченні персонального складу старшини враховує коли і за яких обставин вона виникла, які етапи у своєму розвитку пройшла і у що трансформувалася. Принцип об’єктивності вимагає врахування разом кола джерел, їх аналізу, порівнюючи будь–які згадки і факти і на цій основі приходити до виваженого результату. Це неможливо без всебічності і наступності аналізу як джерельної бази, так і попередньої історіографії. Принцип системності вимагає, з одному боку, підійти до явища козацької старшини як до елементу вищого порядку суспільної системи (козацька держава), а з іншого, як до самодостатньої системи (старшинська ієрархія). Використання логічного методу засвідчує, що для нашої роботи першочергове значення мають підходи щодо вивчення сім’ї, родичання, статево-вікових відносин, які є об'єктом будь–якої генеалогічної розвідки. Застосовуються класифікації старшини та її угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньо–традиційних регіональних підходів, зовнішньо-політичної орієнтації. Методологічні прийоми цивілізаційного підходу дають можливість дійсно по-новому підійти до розгляду деяких аспектів історії українського козацтва. Задля з΄ясування проблем дослідження використовується структурно–персональний метод як різновид системно-структурного. Розуміючи, що від чіткості визначення структури залежить і успіх самого пошуку, слід здійснити синтез, максимально деталізуючи організаційну структуру Війська Запорозького на різних етапах його існування, елементи якої складають головну термінологію дисертації. При складанні ж генеалогічних розписів використовується біографічний метод. Порівняльний аналіз різних полків дозволяє стверджувати, що старшина формувалася однотипно. Деталізація структури та ієрархії козацької старшини дає шанс використання не лише всієї сукупності фактів, але і відкриває можливості побудови на їх основі певної теоретичної системи, яка відтворювала б історичний процес, при чому використовується історико–хронологічний метод. Метод мережевого аналізу, який використовується в новітніх генеалогічних дослідженнях, дає змогу змоделювати мережу зв`язків та дружньо-родинно-сусідських відносин при вивченні родин, родів, родових кланів, враховуючи як стосунки по крові, так і свояцтво – стосунки за шлюбами, а також близькі духовні зв'язки не родичів. Ретроспективність і перспективність – невід'ємні методичні прийоми генеалогічного дослідження. Використання ж ретроспективного і перспективного пошуків вимагає максимально об’єктивної перевірки засобами різних інших історичних методів, при цьому нас більше цікавлять висхідні, а не нисхідні поколінні розписи, що забезпечує принцип системності, а не вибірковості. Лише завдяки цьому досягається багатовимірність і комплексність дослідження, чому допомагає застосування комп'ютерних методів обробки.

В другому розділі “Козацька старшина армії Богдана Хмельницького”, що складається з п'яти підрозділів, аналізується генеалогія роду гетьмана і його оточення, персональний склад старшинського корпусу корінних полків, полків західної і північно–західної групи, січової орієнтації і впливу, північно–східної групи.

Дослідження родоводу Хмельницьких, який є наріжним каменем генеалогії української козацької старшини, дозволило встановити, що в родині Михайла Хмельницького виховувалися сині Богдан, Юсько, можливо, Захар, крім того, щонайменше, три доньки. Встановлено ім'я третього сина Богдана Хмельницького – Григорій, який, за свідченням синодику, помер немовлям. Зроблено висновок, що Богдан Хмельницький мав 3–4 синів, 6–8 доньок, тобто 9–12 дітей. Відновлено інформацію про два шлюби, що передували одруженню Ганни Золотаренко з Богданом Хмельницьким.

Подана інформація щодо найближчих дорадників гетьмана, серед яких знаходились його родичі й свояки, і провідне місце належало Яненкам, Нечаям, Золотаренкам, Сомкам, Бережецьким, Безштанькам. Зроблено висновок, що родина Богдана Хмельницького, його родичі й свояки складали керівництво угруповання старшин корінних козацьких полків. Розглянуто генеральну старшину як найближче формальне оточення гетьмана. Встановлено, що переважно це були вихідці з корінних козацьких полків із значним досвідом попереднього знаходження в козацькому середовищі.

З’ясовуючи персональний склад полковників, які першими очолили козацькі загони в 1648 р., вказується, що цей процес ускладнюється втратами, що несли повстанці під час бойових дій. Крім того, частина з звільнених з урядів полковників вийшла у відставку й склала товариство Війська Запорозького. Дисертант приходить до висновку, що воно (пізніше отримало назву значне військове товариство) вписане до реєстру Чигиринського полку. Дано характеристику родоводів визначних полковників Максима Кривоноса, Матвія Гладкого, Івана Богуна.

Підраховано, що в літературі згадуються 80 попередників Богдана Хмельницького на уряді кошового й гетьмана, у козацькому середовищі були їхні прямі нащадки й родичі. За перші 23 роки (з 1625 по 1648 рр.) існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші угруповання, аналіз яких проведений в дисертаційному дослідженні.

Виявлено, що старшина на полкових урядах і сотники складали менше одного відсотку всього Війська Запорозького (0,94 %). У корінних полках її частка серед козаків була нижче загальнодержавного, а новоутворених – вищою. Зроблено висновок, що це свідчить про вищу самоорганізацію козаків корінних полків.

Персональний аналіз старшини цих полків доповнює наші уявлення про особливості Чигиринського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Переяславського, Кропивненського, Білоцерківського полків, які складали особливу групу старовинного козацтва, ставши головною рушійною силою Національно-визвольної війни. За кількістю старшини найбільшим із них був Білоцерківський, за ним йшли Чигиринський і Переяславський, найменше старшини мав Кропивненський. Чигиринський полк охарактеризований як головну опору гетьмана, який надав значну частину своїх досвідчених козаків для фундації нових полків Гетьманщини, саме його старшина складала й головний кадровий резерв гетьманського дипломатичного корпусу. Встановлено, що великим козацьким центром у Білоцерківському полку була Чорнокам'янська сотня, яка, крім Чорного Каменя, включала Насташки, Ставище, Синявку, Лесевичі, Ковшевату, Шавулиху, Вільнанку, які пізніше виділились в окремі сотні. Із чотирьох відомих за Хмельницького повних полковників переяславських - двоє були родичами гетьмана, а один - свояком. На північ від традиційних осередків козацтва виник окремий Остерський полк, який пізніше ввійшов до Переяславського. У дисертації дана характеристика трьох полковників полку (імена двох з яких вперше уведене до наукового обігу), а також родин, які репрезентували остерську шляхту в козацькому середовищі.

На території колишнього Брацлавського воєводства виникли Брацлавський, Кальницький й Уманський полки, які за своїм складом, як і Київський та Паволоцький, тяжіли до Білоцерківського полку (18,2 % покозаченої шляхти - найвищий у державі показник). У цих полках відсоток шляхтичів був достатньо високим: Брацлавський – 17,2 %, Київський – 15,6 %, Уманський – 15 %, Кальницький – 14,2 %, тому автор дисертації відносить названі полки до групи шляхетсько-козацьких. У дисертації знайшла подальшу аргументацію точка зору, що Кальницький полк почергово очолювали Іван Яцьківський-Куницький та Іван Богун. Стосовно Київського полку автор акцентує увагу на необхідності пошуку старшини в сотнях, які виникли дещо пізніше – Димерській, Лесняківській, Рожевкинській, Чорнобильській, Карпилівській, Вишгородській, Борщагівській. З'ясовано, що в порівнянні з реєстром В.Липинського частка шляхтичів у козацтві була значно вищою.

Головними містами запорозького впливу на Гетьманщині в дисертації визначені Миргород, Полтава, Гадяч, Лубни. Вони стали центрами самостійних козацьких полків, які згодом були об'єднані у два. Приблизно рівні за чисельністю, ці два новоутворених полки (3009 й 2970 козаків) складали близько 15 % загальної кількості реєстру, ставши другим за силою й впливом угрупованням старшини, до якого належали й південні сотні Уманського й Чигиринського полків.

У дисертації простежується боротьба за миргородський полковий пірнач між Гладкими й Лісницьким, які разом із своїми угрупованнями репрезентували запорозький і шляхетський вплив. Визначені основні центри Іркліївського полку. В 1648 р. полк очолював Михайло Телющенко й у дисертаційному дослідженні наведені аргументи його приналежності до роду Тулубів. Стосовно полковника Джеджалії вказується, що в родовому поминальнику йому передує 21 чоловіче й 10 жіночих імен, тобто, якщо вказівка про його татарське походження вірна, то до православ'я цей рід перейшов щонайпізніше в ХІV ст.

На території колишнього Чернігівського воєводства виникли Ніжинський, Прилуцький, Чернігівський, пізніше Стародубський полки. Їх територіальний стан, переважаючий вплив і знаходження на керівних посадах любечської, чернігівської та стародубської православної шляхти, пріоритетні торгівельно-господарські зв'язки з Московською державою обумовлювали тяжіння цього регіону й місцевої старшини до неї. Проаналізовано першочергову роль корсунського козацтва у формуванні Ніжинського полку й усіх козацьких формувань Сіверщини, представники якого займали ключові позиції в полковому керівництві. У дисертації аргументується позиція, що полковник прилуцький Іван Мельниченко та Іван Шкурат - це одна й та ж особа Іван Шкурат-Мельник, батько Тиміша Носача, майбутнього генерального обозного.

Зведені таблиці про персональний склад старшини 1648–1657 рр. засвідчують, що наявні дані стосовно правобережної і лівобережної старшини кількісно суттєво відрізняються на користь останніх. Крім того, зазначено, що короткотермінові полки, головну чисельність яких давав некозацький контингент, впливу на чисельність, склад та еволюцію козацької старшини не мали.

Доведено, що за Хмельницького в козацькому середовищі склалося кілька впливових старшинських угруповань: старшина корінних козацьких полків, покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди, старшини – вихідці з Запорозької Січі. Гетьману вдавалося тримати й направляти ці угруповання на створення Української держави через їх провідників, з яких у реєстрі зафіксовано 676 генеральних, полкових старшин і сотників, що репрезентували 601 родину.

У розділі третьому “Українська козацька старшина в умовах початкового етапу громадянської війни (1658–1663 рр.)”, що складається з двох підрозділів, розгляд проблеми починається з аналізу старшинського корпусу гетьмана Івана Виговського, продовжується дослідженням кадрових змін за гетьмана Юрія Хмельницького.

Встановлено, що за зовнішньополітичною орієнтацією крім самостійницької (І.Богун), у цей час в козацькому середовищі чітко простежується пропольська (І.Виговський, І.Груша, П.Тетеря) та промосковська (М.Пушкар, І.Безпалий, І.Силка) орієнтації. До шведської орієнтації більше схильна була старшина полків Брацлавщини, яка може розглядатися як різновид самостійницької.

Здійснена реконструкція родоводу Виговських, аналіз ротації генеральної старшини. Дискутуючи про ротацію керівного ядра Війська Запорозького, автор спростовує точку зору про 80 %, доводить, що така ротація складала 61 % на початок і 72 % на кінець гетьманування Виговського.

Характеристика старшини Полтавського полку підтверджує належність до полків найбільшого січового впливу. У Миргородському полку простежується розгортання справжньої громадянської війни між прибічниками й супротивниками полковника Лісницького, який став на бік Виговського.

У дисертації простежується боротьба Виговського з “кланом” Хмельницького. Її початок поклали репресії в Переяславському полку. Виговський заарештував, а потім знищив полковника Івана Сулиму, його наступнику Колюбаці через кілька місяців відсікли голову, від гетьманського гніву вимушений був втікати на Дон Сомко. Корсунського полковника Тимофія Оникієнка розстріляли за те, що не взяв участі в поході проти Пушкаря. Враховуючи те, що останній доводився двоюрідним братом Василю та Івану Золотаренкам, гетьман наніс удар прибічникам Ю.Хмельницького. Вказується, що Золотаренко Василь усунув Гуляницького з уряду полковника ніжинського лише в умовах кризи правління гетьмана. Це підтверджує, що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Золотаренків. Наступний виток знищення старшинського корпусу пов'язаний з виступом Безпалого. У дисертації доводиться, що Безпалий виступив як один із провідників спільноти городових і запорозьких козаків.

Поворот гетьмана від московської орієнтації привів до лав його прибічників усі українські антимосковські елементи. Встановлено, що кадровим плацдармом Виговських стала територія їх батьківщини Овруччини. Близький соратник гетьмана Іван Груша належав до покозаченої шляхти українсько-білоруського порубіжжя Турово-Пінщини, яке також було базовим для Виговського й всього шляхетсько-козацького угруповання.

Доведено, що в цей час, у противагу Виговському, склався союз правобережної й лівобережної городової старшини близької до Запоріжжя, яких репрезентували серед генеральної старшини Іван Безпалий і Семен Голуховський. До них приєдналися два угруповання лівобережного козацтва на чолі з Золотаренком і Цецюрою. Хроніка подій свідчить на користь того, що партію Юрія Хмельницького очолювали колишній прилуцький полковник Петро Дорошенко й колишній генеральний осавул Іван Ковалевський, які були його родичами. “Клан Хмельницьких” очолив боротьбу проти гетьмана Виговського, його ж активно підтримали самостійники, січовики та полки, що на них орієнтувалися, ображені старшини різних полків, яких всіх разом стимулювала іноземна присутність, спричинена Виговським.

Вдалося виявити джерельні згадки про 198 старшинських родів (215 старшин) часів Виговського. Із старшин маємо прізвища 155 (72 %). 80 родин зберегли своє становище в порівнянні з попереднім періодом (51,6 %), серед них були й родичі Хмельницького (Золотаренки, Нечаї, Безштаньки, Дорошенки, Ковалевські). 65 значних родин попереднього періоду не знаходимо серед старшини, що складає більше 11 % відомих старшин, які діяли під керівництвом Богдана Хмельницького. Із зафіксованих за Виговського старшинських родин нові складали 48,4 % (75 родини).

Період гетьманування Виговського в кадровому відношенні відзначився відсутністю значної частини родин-фундаторів козацької держави, досить високою ротацією кадрів, розколом старшинського корпусу й знищенням старшини не на полі бої з зовнішніми ворогами, а в братовбивчій громадянській війні, якої гетьман не зміг уникнути.

Юрія Хмельницького на гетьманство обирали старшини семи правобережних полків, з Лівобережжя – одного, на які спочатку і обперся новий керівник. Вказано, що в кінці 1659 р. найбільшим впливом на Ю. Хмельницького користувався осавул генеральний Іван Ковалевський і Захар Шийкевич. Одним із проявів кризи політики нового гетьмана був розстріл у грудні 1661 р. кількох старшин, які переорієнтувалися на Москву. Проти Слободищенського трактату з поляками виступив Іван Богун. Поступово від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковсько орієнтована частина старшини. Його гетьманство й кадрова політика характеризується як невдала спроба повернення до політики Богдана Хмельницького консолідації усіх угруповань Гетьманщини. Проте, маховик ворожнечі був запущений і громадянська війна набирала обертів, а фігура Юрася, виконавши на початковому етапі роль прапора консолідації, у подальшому не змогла й не могла стати в рівень з батьком.

Спробу виправити стан справ і взяти владу в руки робить дядько Юрія лівобережний полковник Яким Сомко. Цьому сприяло як його попередня діяльність, так і родинні зв'язки з Калющенками, Щуровськими, Берлами. Його активно підтримали миргородсько-переяславська старшинська родина Гладких, їх зять з Лубенщини Пирський. Поступово з польського полону поверталася старшина, яка зміцнила антипольські позиції в полку. Цей виступ охарактеризовано як внутрішню боротьбу в середині родинного “клану” Хмельницьких, виступ промосковсько орієнтованої частини старшини корінних козацьких полків. Протистояння запорожці – Сомко мало іншу природу, ніж їх протистояння з Виговським. Запорожці взяли активну участь в приведені до влади Юрія Хмельницького. Після підписання Слободищенського трактату не фіксується зміни їх ставлення до нового гетьмана. Виступ Пушкаря січовиками кваліфікувався як справедливий проти “незаконного” гетьмана, а виступ Сомка проти Ю.Хмельницького в їх очах виглядав як “бунт” проти законного гетьмана.

У період гетьманування Юрія Хмельницького реєстр нараховує 361 старшину з 323 родин, з яких за прізвищами визначено 253 родини, тобто 79 %. Серед тих, хто повернув собі владу й вплив було 37 родин (14,6 % від загальної кількості відомих родин). Зберегли вплив 79 родин (31, 2%). Не фіксуються серед урядової старшини з попереднього періоду 84 родини (умовно втратили вплив). З політичної арени після усунення свого патрона – гетьмана Виговського – зійшли Білобровки, Богатиренки, Богаченки, Бруяки, Вовченки, Виговські, Гапоновичі, Дереневські, Джулаї, Лисовці, Лученки, Люторенки, Миневські, Нечаї, Шумейки, значно послабився вплив Зарудних, Каплуновських, Креховецьких, Лобод, Яненків, які перейшли до значного військового товариства, тобто до неурядової старшини. Новими в старшинському середовищі були 137 родин (54,15 %).

У четвертому розділі “Козацька старшина в умовах розколу Гетьманщини (1663–1676 рр.)”, який складається з чотирьох підрозділів, увага дисертанта зосереджена на дослідженні персонального складу та генеалогії старшини за гетьманування Тетері, Брюховецького, Дорошенка, Ігнатовича.

Аналіз старшинського корпусу гетьманату Тетері підтверджує думку про необхідність заміни попереднього лідера й той факт, що прихід до влади останнього був зумовлений компромісом шляхетсько-козацького угруповання з представниками старовинного козацтва.

Всі полковники чигиринські – активні учасники Національно–визвольної війни з самого її початку. Відомі старшини цього полку були реєстровцями ще перед початком військових дій. Загалом четверо з п'яти займали керівні уряди і за попередніх гетьманів. Разом маємо інформацію про чотирьох полковників і одного сотника Корсунського полку. Вони представляли п'ять родин, двоє з яких (Улезьки і Височани) були відомі в старшинському середовищі, а троє – відносно нові (Лепнявські, Підодні, Солов’ї). В той час в Канівському полку відомі 10 старшин. З старих старшинських родин продовжували утримувати владні важелі чотири (Демиденки, Лизогуби, Мітченки і Панченки), при чому двоє з них трималися Брюховецького. Шість же родин у полку на керівних посадах фіксуються вперше. Це засвідчує як значну ротацію старшинського корпусу Канівського полку за Тетері, так і її розкол.

Встановлено, що Іван Сірко, очолювані їм запорожці при підтримці лівобережного гетьмана Брюховецького і за погодженням з колишнім гетьманом Виговським змогли організувати повстання на Правобережній Україні. Аналіз персонального складу керівників засвідчує, що це були, у першу чергу, запорозькі ватажки Цар, Червона Башта, Радишевський, Богомаз, Рицький, Сонтовський, Шульга, Соломка, Стріла. Основу повстанців складали запорозькі полки, антипольська частина городового козацтва. Прихід до влади Опари на Правобережжі розглядається як компроміс між городовим антитетеринським козацтвом і запорожцями.

У правобережних полках того часу відомі 49 старшин з 49 родин. Персональний склад старшинського корпусу за гетьмана Тетері засвідчує, що він був активним виразником інтересів покозаченої шляхти, продовжувачем лінії Виговського. Повернулися до керівництва Джулай, Фридрикевичі, Черкаси, Коробки, Гапоновичі. Утримали владні важелі при переході їх з рук Хмельницького до Тетері Опари, Білогруди, Богуни, Зеленські, Гоголі, Дорошенки, Радченки, Лизогуби, Лисянські, Улезько, Ханенко. Серед нових старшинських родин з'явилися Хмури, Солов'ї, Полоницькі–Шимко, Васильківські.

Характеризуючи лівобережну старшину гетьмана Брюховецького, відзначено, що направлені в полки його представники вступили в контакт з антишляхетськими елементами й за їх допомогою прийшли там до влади. Місцева старшина, втративши частину своїх провідників, зайняла позицію вичікування. Підкреслено, що головний удар було нанесений стосовно старшини двох полків (Переяславського й Ніжинського) та ставлеників Сомка й Золотаренка до інших полків. Клан Хмельницьких поніс непоправні втрати.

Після перемоги запорожців на раді в 1663 р. січове угруповання змогло контролювати територію лівобережних полків. На прикладі Переяславського показано реформування цього полку з метою підриву впливу місцевих козацько-старшинських родин. Якщо умовна загальна чисельність полку після реформування його в 1663 р. взяти чисельність 1649 р. за сотнями, які тепер до нього ввійшли – 4802 козаків, то 12 % складали козаки колишнього Канівського полку, 8,8 % – Черкаського, 17,2 % – Кропивненського. Таким чином 38 % новоутвореного Переяславського полку складали козаки не цього полку.

За Брюховецького зафіксовано 199 старшин з 186 родин. Із 12 родин, які мали по кілька представників на старшинських урядах у попередній період на керівних посадах фіксуються лише три – Дворецьких, Донців, Бурих. Із 141 родин, які зафіксовані з прізвищами повернули уряди 13 родин ( 9,2 %), зберегли 56 ( 39,7 %), нові 72 ( 51 %), не фіксуються 137 на Лівобережжі .

Внаслідок приходу до влади Брюховецького з реєстру старшин зникли прізвища Аврамовичів, Бистрицьких, Велигорських, Войтенків, Войцеховичів, Вороб'їв, Ворон, Гаркуш, Золотаренків, Зражевських, Калющенків, Канівців, Ковтуновичів, Коханенків, Красовських, Кваш, Мурав'їв, Панкевичів, Пирських, Подобайл, Рубанів, Себастьяновіч, Слободецьких, Сомків, Третяків, Шацьких, Щуровських та інших, які були головною опорою керівників двох найвпливовіших груп. Серед тих, хто очолив козацькі полки й сотні були представники старовинних січових родів: Скидани, Острянини, Омельницькі, Обіди, Надточії, Гнилозубенки, Витязенки, Безбожні, Барабаші, Шваченки, Чепіги, Щербаки, Щербини. Цей запорізький кадровий кістяк був доповнений висуванцями з місцевих антисомківських й антизолотаренківських груп, а саме: Полуботками, Постоленками, Свічками, Ситинськими, Сичами, Корнелевичами, Туранськими. Як і за часів Богдана Хмельницького, на старшинських урядах продовжували бути 19 козаків (9,5 %).

Розглядаючи частку козацької старшини Правобережжя (1665 р. – кінець ХVII ст.), першочергова увага надається родині Дорошенків та їх родичів Кононовичів-Посудевських, Яненків, Мовчанів, Гамалій, Лисиць, Голуховських, Холош, Тарасенків, Половців. Доведено, що П.Дорошенку вдалося об'єднати як колишніх виговців, так і хмельниченків.

Підсумовано свідчення щодо реєстру полковників Правобережжя за період 1648-1676 рр. Є згадки про 19 повних полковників брацлавських, з яких Михайло Зеленський обирався чотири, Коваленко Сидір і Сербин Іван по два рази. До реєстру Білоцерківського полку внесено 17 повних полковники. Іван Кравченко очолював полк тричі, Андрій Тарасенко, Семен Половець, Гнат Макуха, Яків Люторенко тримали пірнач двічі. З 14 полковників Кальницького полку Гаврило Ковалевський обирався тричі, двічі полковниками були Іван Богун, Іван Яцьківський, Василь Лобойко. З 18 повних полковників канівських тричі пірнач тримав Яків Лизогуб, двічі – Іван Лизогуб та Іван Стародуб. До 3 відомих наказних полковники нам вдалося додати інформацію про четвертого Василя Решетила. З 25 корсунських полковників Яків Улезько полковникував тричі, Григорій Гуляницький, Іван Креховецький, Федір Кандиба – двічі. Серед 21 полковничих родин у Корсуні Золотаренки дали трьох, Гуляницькі, Бути-Нестеренки – по два. Слід додати ще трьох полковників лисянських (Кривоніс, Лисянський і Височан). Із 14 полковників паволоцьких Іван Куцевич–Миньківський, Михайло Суличич, Іван Богун полковникували по два рази, з родини Гамалій відомі два полковники – Григорій і Яків. Відомі 6 полковників Подільського полку, серед яких Гоголь тримав уряд тричі протягом 17 років. 17 полковників уманських походили з 16 родин (двох полковників дала родина Безпалих). Ханенко й Білогруд обиралися полковниками тут по 8 разів. У Черкасах є згадки про 23 полковників. Джулай тричі очолював полк, Яків Колос і Михайло Гамалія – двічі.

Із 32 полковників Чигиринського полку, які внесені до реєстру полковників вдалося встановити трьох нових: Семена Тихого, дві каденції полковника Степан Опари (1661 й 1662), вперше ввести до наукового обігу факти про керівництво полком Іваном Богуном (1661–1662). Встановлені прізвища трьох чигиринських полковників, які раніше були відомі лише за іменами та по–батькові: Білобровка Григорій Хомич, Колос Яків Пархоменко, Канівець Кирило Андрійович.

У другій половині ХVІІ ст. активним центром боротьби за гетьманську булаву стала Чернігівщина. Поява на полковничому уряді Дем'яна Ігнатовича, а потім його братів Сави й Василя засвідчують, що ця родина в Гетьманщині мала достатньо міцні й давні коріння.

За гетьманування Ігнатовича відомі 240 старшини з 213 родин, з них вдалося чітко ідентифікувати за прізвищами 188. Зберегли уряди 63 родини (33,5 %), повернули 28 (14,9 %), нові 97 (51,6 %), втратили уряд 83. Серед родин, які повернули свій вплив за Ігнатовича слід відзначити Бутів, Тризн, Третяків, Силичів, Себастьяновичів, Панкевичів, Підтеребів, Золотаренків, які репрезентували переможених Брюховецьким і репресованих старшин. Разом з Брюховецьким втратили владу й зійшли з політичної арени Пісоцькі, Постоленки, Обіди, Незамаї, Мозирі, Маковії, Корсунці, Корнелевичі, Животовські, Витязенки, Сохи, Холоди, Цесарські, Шамрицькі, Шимони-Шимановські, Ярмолаєнки. Вперше на старшинських урядах зустрічаємо Берл, Биховців, Болдаковських, Борковських, Бороховичів, Браїлок, Голубів, Жил, Засядьок, Кияшок, Новаковичів, Парпурів, Раковичів, Судієнків, Товстолісів, Трощинських, Химичів, Черняків, Шираїв.

У п'ятому розділі “Козацька старшина в умовах суспільно-політичної стабілізації Гетьманщини (1676–1708 рр.)”, що складається з двох підрозділів, увага зосереджується на дослідженні старшинських корпусів гетьманів Самойловича і Мазепи та їх генеалогії.

Проведено аналіз персонального складу старшини Гетьманщини протягом знаходження при владі Івана Самойловича. Виявлено, що генеральні уряди за Самойловича займали 13 старшин з 11 родин.

Увага автора зосереджується на мірах захисту гетьманом свого керівного становища, які характеризуються “чисткою” 1682 р. (полковники Сербин і Солонина). Вказується, що з метою знищення сербсько–переяславського старшинського угруповання в січні 1683 р. був влаштований суд над колишнім полковником переяславським Думитрашкою Райчею за участь в змові проти гетьмана.

У дисертації зазначається, що гетьман здійснював активну протекцію своїм родичам, підшукував опору проти запорожців в Полтаві й розраховував спертися на місцевого полковника Гуджола як противагу Жученку.

Стосовно 1672–1687 рр. виявлено 619 урядників із 538 старшинських родин, які стояли у керма козацьких підрозділів Гетьманщини. 6 родин мали по 4 старшини, це гетьманський рід Самойловичів, а також Мокрієвичі, Донці, Гладкі миргородські, Жили й Савенки. 399 старшинські родини чітко визначаються за прізвищами. Повернули владу 46 (11,5 %), а саме: репресоване угруповання Сомка, група Золотаренка, відсторонені прибічники Брюховецького. Зберегли свій вплив і статус 114 (28,6 %) родин, тобто, з відомих родин заміна щодо старшини часів Ігнатовича складала абсолютну більшість. Новими в старшинському середовищі було 216 (54,1 %) родин. До влади за Самойловича прийшли щонайменше 23 (5,8 % від загальної чисельності старшини й 10,6 % від нових) родини.

Розглядаючи прихід до влади Мазепи, еволюцію тих внутрішньополітичних козацьких угруповань, які привели його до влади, вказується, що головною ударною силою перевороту були охочі полки. Їх дії спрямовувалися колишніми дорошенківцями, представниками опальної лівобережної старшини і групою чернігівських старшин. Підкреслено, що Іван Мазепа був останнім гетьманом, обраним згідно козацького звичаю волею місцевих політичних сил. Предметом особливої уваги є родовід Мазепи, його родичів і свояків Фридрикевичів, Громик, Трощинських, Горленків. Дисертант зазначає, що на генеральних урядах за весь період мазепинського гетьманування знаходились представники 13 родин, полковниками були представники 28 родин.

Охарактеризувано новий стан вагомості козацьких полків, коли першочергове значення мали три полки – Ніжинський, Переяславський, Лубенський. Дисертант ґрунтовно аналізує персональний склад полкової й сотенної старшини, привертає увагу до особливостей гетьманської кадрової політики, яка будувалась на протиставленні в полках впливових груп. У Полтавському полку Мазепа однозначно робив ставку на Герцика, пасинка колишнього генерального обозного Забіли, і Левенців, але вони навіть разом взяті з своїми рідними й свояками не могли тягатися з впливом і можливостями Жученків. У Миргородському полку Мазепа на противагу Апостолам підтримував Лісницьких і Зарудних, у Гадяцькому на противагу Бороховичу – Гречаних і Воронченків. У дисертації докладно аналізуються конфлікт Мазепи з Думирашкою й Сербином, внутрішньополковий переяславський конфлікт Романенки – Сулими.

До реєстру за гетьмана Мазепи внесено 695 старшин. Вони представляли 562 родини. За прізвищами фіксується 461 старшинський рід. За Самойловича з них не мали влади 258 (56 %), серед цих родин – 24 (9,3 %) правобережні. 44 % (203) родин зберегли свій вплив у старшинському середовищі. Із 399 відомих родин за гетьмана Самойловича на керівних посадах за Мазепи не фіксуються 201 (50,4 %) – з їх лише 6 правобережних.

У шостому розділі “Козацько–старшинські роди в умовах ліквідації козацької держави (1708–1782 рр.)”, що складається з п'яти підрозділів, аналізуються питання еволюції козацької старшини за гетьманату Скоропадського, Апостола, Розумовського, зміни старшинського корпусу під впливом 1-ї і 2-ї Малоросійських колегій, канцелярії Міністерського правління.

Аналізуючи кадрову політику гетьмана Івана Скоропадського і його оточення, вказано, що в українській суспільній еліті відбувалися кардинальні зміни як під впливом факторів внутрішнього порядку, так і через активізацію зовнішніх впливів, пов'язаних з актуалізацією українсько-російських шлюбів, призначенням офіцерів-росіян на посади в козацькому війську, значним збільшенням відсотку козацької старшини південнослов'янського походження. Автор доходить висновку, що головною причиною, яка дозволяла розвиватися всім цим процесам, була ліквідація гетьманства як інституту компромісу головних внутрішніх політичних угруповань.

Виявлено, що в попередній період шлюби дітей старшини знаходились під контролем гетьманів. За Скоропадського ця традиція продовжувалася лише за інерцією, а вже в 30–ті рр. царський уряд стимулював політику збільшення українсько-російських шлюбів. Діти з таких сімей швидше втягувалися в орбіту імперської посадової ієрархії та політики. У зв'язку з посиленням південнослов'янського фактору в старшинському середовищі визначено три етапи еволюції місця та ролі не українців у соціальній та національній еліті. Відмічено звуження кола сімей, які керували на загальнодержавному рівні (лише п'ять родин тримали генеральні уряди).

Зафіксовані прояви “тихої опозиції” проти російської адміністрації через перехід деякої частини представників козацько-старшинських родин на духовне поприще. Не бажаючи служити Росії, діти козацьких старшин не йшли до війська, а отримували священицький сан, який був менш залежний.

Рубіжним у підборі старшинських кадрів був царський указ 1715 р., за яким затвердження вибору козацтва підмінялося вибором з кандидатур запропонованих цим козацтвом. На практиці ж це чергувалося з призначеннями з Петербургу поза гетьманом українських старшин.

У роботі докладно аналізується старшинський корпус десяти полків того періоду. Разом за гетьманування Скоропадського відомо 588 старшин з 507 родин. Встановлено прізвища 422 старшинських родин. Повернули владу 27 (6,4 %), зберегли 180 (42,7%). Із 463 мазепинських старшинських родин втратили вплив 295 (63,7 %), з родин, які тримали уряди за Б.Хмельницького залишилося 38 (9 %). Нових родин, які фіксується вперше на урядах за Скоропадського – 215 (50,9 %).

Подається характеристика старшини в умовах посилення імперського тиску в 20–ті рр. ХVІІІ ст., першочерговими рисами якої відзначені українська національність і високий майновий ценз. Всього в Гетьманщині протягом 1723–1728 рр. відомо 440 старшин з 367 родин. Із 338 родин визначених за прізвищами: порівняно з попереднім періодом зберегли владу 217, втратили – 196, новими в козацькому середовищі були 90 родин, повернула владу 31 родина. Висока частка наказних, а не повних старшин пояснюється стримуючими процесами, які проводила російська адміністрація.

Дається характеристика роду Апостолів і старшинському корпусу за його гетьманства. Генеральні уряди тримали 10 старшин з 10 родин. Новим для старшинського середовища такого рівня був єдиний Турковський. Всього за гетьмана Апостола відомі 383 урядники з 317 родин У цей період виявлена відсутність значних ротацій. Спостерігається різке зменшення кількості козацько–старшинських родин взагалі. З 52 нових родин 27 займали лише уряд наказного сотника.

Аналізуючи українські владні козацько–старшинські родини протягом 1734–1763 рр., виявлено, що урядова старшина складала 1,1 % козацького війська (найменше в Лубенському – 0,5 %, найбільше в Переяславському – 2,3 %). У міжгетьманський період центральні уряди тримали 15 родин. Разом категорії старшини, які ми розглянули нараховували 245 урядів (не включаючи генеральних). За весь період 1734–1763 рр. на цих посадах вдалося виявити 963 урядовці. Співвідношення урядової і неурядової старшини було на користь останньої. В 1763 р. у Війську Запорозькому було 139 бунчукових і 82 абшитованих бунчукових товариші, 239 військових і 90 абшитованих військових товаришів, 548 значкових і 174 абшитованих значкових товаришів. Загалом неурядова старшина складала 1275 чоловік, із них служили 1006 (79 %).

Із попереднього періоду вдалося встановити долю 299 старшинських родин, з них зберегли вплив 220. Серед 79 родин, які втратили уряди, до старовинних козацьких родин належали Берли, Бурляї, Лісницькі, Нечаї, Гречані, Рославці, Раковичі, Новаковичі, Рустановичі, Сангурські, Таранухи Товстоліси, Цесарські, Черушинські, Шираї, Шашкевичі. Випадання родин з старшинського урядового середовища було пов'язане з вигасанням роду, відсутністю представників чоловічої статі належного віку, прийняттям чернецтва, переходом на Правобережжя.

Повернули уряди 97 родин, представники яких не фіксуються за гетьмана Апостола. Серед них були родини, які малі досить значний вплив у попередні періоди. 262 нові родини досягли старшинських урядів різними шляхами. Найбільший приплив відбувся з старинних козацьких, на другому місці стояли священицькі родини. Посилився приплив у козацьку старшину заможних міщан. Завдяки військовим заслугам потрапляли до старшини вихідці з Запоріжжя, компанійської і слобідської старшини. З'явилися й вихідці з Правобережжя, серби з національних формувань, які служили в Російській імперії, а також нащадки вихідців з Балкан. Продовжували поповнювати старшинські ряди вихрести з єврейства, призначалися козацькі полковники з російських офіцерів.

Розглядаючи старшину в умовах завершення ліквідації козацької держави, обґрунтовано, що особливого удару полково–сотенній організації нанесло відродження повітів і виникнення паралельного з козацькими їх адміністративних органів управління. Внаслідок цього розпочалося рекрутування кадрів з полкових структур до земських. Генеральна старшина не змогла протидіяти цьому процесу, а полкова урядова й особливо неурядова старшина активно до нього долучилися.

Всього дев'ять родин входили до вищого керівництва козацтва, яке погоджувало свої кроки з президентом Малоросійської колегії Потьомкіним. Дві з їх (Скоропадські й Апостоли) репрезентували родини попередніх гетьманів, родина Кочубіїв з родичами Дублянськими символізувала вірність російському престолу й несла антимазепинське ідеологічне навантаження, Закревські входили до родинного оточення Розумовських.

Посилення українсько–російської шлюбності, приклад якої надавала гетьманська родина, змінювало ціннісні орієнтації старшини, яка, у більшій мірі, тепер орієнтується на загальноімперську ієрархію, торували шлях своїм дітям до гвардійських полків, флоту, імператорського двору, Московського університету. Фіксуються лише поодинокі випадки повернення на козацькі посади, тих хто розпочав службу в російських структурах.

Разом в 1764–1782 рр. на генеральних, полкових урядах і сотниками було 553 старшини з 383 козацько–старшинських родин. 10 % (39) старшинських родин тримали 25,1 % (139) урядів, 70 родин тримали – 140, тобто четверту частину (25,3 %) урядів. Загалом 109 родин контролювали більше половини старшинських урядів.

Аналіз засвідчує появу на політичному небосхилі нових родин, які раніше значних козацьких урядів не посідали. Нові історичні умови (у першу чергу бюрократична праця канцеляристів) відкривали і нові можливості. Відновлення повітового устрою, а разом з ним і земських судів, підкоморіїв і всього інституту дворянства дозволяла дітям шляхти взяти реванш. Сотенні і повітові возні, підканцеляристи і канцеляристи заповнили всі установи в Україні. Тепер вони могли на штатській службі отримати звання значкового, військового чи, навіть, бунчукового товариша.

У висновках підсумовується, що наведені в дисертації теоретичні узагальнення та нове наукове вирішення щодо складу української козацької старшини та система її родинних зв’язків дозволили вперше в історіографії надати системного вигляду цій проблемі. Крізь призму проблем джерелознавства, історіографії, структурно–персонального аналізу протягом всього часу існування козацької держави доведено, що старшина як історичне явище персоніфікується значно більше, ніж вважалося раніше, що, у свою чергу, вносить корективи в дослідження щодо її значення в історії козацтва в цілому.

1. Вдалося з'ясувати три основні етапи (ХІХ – початок ХХ ст., 1917–1991 рр., з 1991 р.), чотири напрями досліджуваної теми (персональний склад, біографічні й регіональні дослідження, родоводи козацько-старшинських родин) й ступінь наукової розробки кожного них. Критичний аналіз вивчення проблеми у вітчизняній і зарубіжній історіографії показав фрагментарність дослідження персонального складу української козацької старшини, однобічність деяких біографічних нарисів, нерівномірність регіональних досліджень, традиційність кола родовідних публікацій.

2. Систематизовано джерельну базу і дана характеристика таких її складових як реєстри (компути) козаків і старшини, присяги, щорічні і піврічні іменні відомості, документи про виплату грошової винагороди, “казки”, послужні списки, метричні і сповідальні книги, актові, судові документи, тестаменти, дворянські родовідні книги, синодики, чолобитні. Вирізнення всіх компонентів дозволило використати їх у системі, коли одне джерело доповнює чи дає можливість перевірити інше, при чому факти визначалися завдяки критичному аналізу різних даних одного джерела або через синтез фактичного матеріалу з кількох джерел. Автор робить висновок, що джерельна база дає можливість вирішити завдання поставлені в дисертаційному дослідженні.

3. Як методологічні засади визначені принципи історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності, діалектичного розуміння історичного процесу. Дослідження побудоване на структурно-персональному аналізі з використанням методик цивілізаційного підходу, а також методу мережевого аналізу. Методику конкретних історико–генеалогічних досліджень доповнено методикою дослідження поминальних рядів козацької старшини.

4. Вдалося здійснити структурні узагальнення старшинської урядової та неурядової ієрархії шляхом уточнення старшинських урядів (доповнено такими елементами як старший полковий канцелярист, полковий підканцелярист, сотенний канцелярист, виборними тимчасовими посадами полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального обозного, еволюцію значимості цих урядів. Аналіз реєстру сотників протягом 1648–1782 рр. засвідчив наявність 153 сотницьких династій, що дає можливість стверджувати про значно більшу роль походження, ніж рахувалося раніше. Привернута увага до таких категорій як військові і полкові священики. Подано еволюцію значного військового товариства, вказано, що отриманню такого статусу передувало знаходження на старшинському уряді. Виявлено й складено перелік значних військових товаришів стосовно яких такі уряди ще необхідно встановити. Акцентовано на республіканські коріння виникнення значного товариства та заміну його бунчуковим товариством – інститутом гетьманської влади. Вдалося відобразити місце подвійних товаришів (які випускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних урядників.

5. Виявлено й доповнено персональний склад старшини шляхом укладення їх реєстру, який нараховує 4392 урядники різних рівнів (враховуючи від сотників і вище), що репрезентували 2921 родину. З них 276 родин мали по два представники, 141 – по три, 74 – по чотири, 51 – по п’ять, 31 – по шість, 10 – по сім, 12 – по вісім, 13 – по дев'ять, 11 – по десять, 3 – по одинадцять, 2 по дванадцять, 2 – по тринадцять, 3 – по чотирнадцять, 1 – п'ятнадцять, 2 – по сімнадцять, 1 – дев'ятнадцять. Загалом відомо 361 полковник з 205 родин Гетьманщини. Одна родина Золотаренків дала козацтву 5 полковників, чотири родини (Сулими, Самойловичі, Бути, Гамалії) – 4, 10 родин – 3, 30 родин – 2. Зроблено попередні розвідки персонального складу сотенної старшини усіх сотень полків Гетьманщини, які внесені до реєстру, що включає сотенних отаманів, писарів, осавулів і хорунжих.

6. Систематизовані й доповнені знання родоводів українських гетьманів. Виявлені прізвища двох чоловіків Ганни Золотаренко, які передували Богдану Хмельницькому. Введені до наукового обігу чотири нових синодики роду Хмельницьких, сім Виговських, один Петра Дорошенка, три Мазепи, один Демешків–Стрешенців. Встановлені родинні зв'язки Хмельницьких по материнській лінії Богдана, зібрані розпорошені дані про Хмельницьких у ХVIII ст. Вперше опублікований, підготовлений В.Модзалевським, родовід гетьмана Тетері. Встановлено прізвище першої дружини Григорія Дорошенка – брата гетьмана, яка походила з любецької шляхетської родини Посудевських–Кононовичів, що дозволило показати ще одну лінію впливу гетьмана на Чернігівщину. Третя ж його дружина - Євдокія Федорівна Мовчан – сприяла його знаходженню на Сіверщині. Вперше опрацьовано родовід материнської лінії Мазеп – Мокієвських, Скоропадських – Величковських, Розумовських – Демешків-Стрешенців. Введені до наукового обігу дані про рідних сестер Данила Апостола – тіток гетьмана. Вдалося виявити сотні нових генеалогічних фактів провідних козацько-старшинських родин Гетьманщини, які утримували уряди генеральної старшини, полковників, сотників.

7. Досліджуючи соціальні основи козацтва, вдалося виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі. Якщо раніше до шляхтичів зараховували 3,3 %, то наші дослідження дозволяють стверджувати про вищу частку – 12,6 %. У зв'язку з цим є підстави стверджувати, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта.

Визначена регіональна типологія основних козацько–старшинських угруповань. За часом отримання урядів вони розподілялись на старшину дореволюційного часу й періоду революційних перетворень, на початку Національно-визвольної війни за регіональними особливостями – старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно–східного (полків Чернігівського воєводства), південно–східного (полків січової орієнтації й впливу) регіонів, надалі – на правобережну й лівобережну (1663–1676), вихідців з Правобережжя й місцевої лівобережної старшини (1676–1687). За гетьманування Мазепи існували залишки угруповання полків колишньої південно-східної групи – Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Єдність угруповань першочерговою основою мала причетність до конкретного роду. Протягом ХVIII ст. при відсутності реального системоутворюючого стрижня – абсолютної гетьманської влади – зникає потреба боротьби за неї і як наслідок необхідності козацько-старшинських угруповань. В умовах обмеження й поступового знищення гетьманської влади та влади старшини (1708–1782 рр.) нівелюються її кланові й регіональні відмінності.

Вдалося відобразити не лише на загальнодержавному рівні, але й у багатьох полках наявність та еволюція старшинських угруповань, серед яких протистояння в Миргородському полку Лісницьких і Гладких, Переяславському – Сулим й Романенків, Ніжинського – Гуляницьких і Золотаренків, Полтавському – Жученків і Герциків, зробити спроби ув'язати внутрішньополкових протиріч із протиріччями в центрі.

В еволюції місця та ролі не українців у соціальній та національній еліті виявлено три періоди: І. 1648–1676 рр., ІІ. 1676–1708 рр., ІІІ. 1708–1782 рр. Найбільше не українського елементу серед старшини складали білоруси. Загалом частка не українців серед старшини в полках Гетьманщини коливалося від 1 до 11 %. Разом не українці в старшинському середовищі складали 3,9 %, серед них 53 представники волоського походження, по 29 євреїв і греків, по 19 татар і сербів, 10 росіян, 4 болгар, по 3 поляки й угорці, 2 молдавани, по одному чеського, німецького й циганського походження.

Відсутність серед козацької старшини представників не православного віросповідання засвідчує жорсткий підхід у релігійному питанні. Представники польських католицьких родів отримували уряди лише як нагороду після хрещення за православним обрядом, всі старшини-євреї були вихрестами, це ж стосується й татар.

8. Дослідження еволюції суспільної значущості старшинських родин, періоди їх політичного підйому та занепаду, вказують на те, що старшинсько-козацькі родини початкового періоду поступово сходили з політичної арени й лише в останній період існування козацької держави вони дещо повернули собі вплив. Це сталося внаслідок того, що владні старшинські родини першої половини ХVIII ст. протягом 1764–1782 рр. переорієнтовувалися на російську суспільну ієрархію. Встановлено, що з 601 старшинської родини відомих за гетьманування Богдана Хмельницького за Самойловича на урядах залишалися 75, за Мазепи – 64, Скоропадського – 40, Апостола – 31, в останній період існування козацької держави – 37.

9. Використавши генеалогію як метод загольноісторичного дослідження, здійснена географічна локалізація так званих іменних сотень у правобережних полках, а саме: у Канівському полку сотня Стародуба визначена як Литвинецька, Волинця – Пекарська, Кваші – Костенецька, Богданенкова – Келебердинська, Ращенка – Леплявська, Рощенка – Бубнівська, у Корсунському полку сотня Ярощенка як Богуславська, Гавриленкова – Звенигородська, а Куришкова й Корчовського – Стеблівські.

10. Вдалося генеалогічно локалізувати географічно масові переходи козацьких правобережних родин на Лівобережжя: Чигиринського полку – до південних сотень Миргородського полку і Прилук, Канівського – до Переяслава, Золотоноші, Бубнова і Келеберди Переяславського, Корсунського – Конотопа Ніжинського полку, Смілянської і Хмелівської сотень Лубенського, Уманського – Ромни Лубенського полку і орільські сотні Полтавського полку, Білоцерківського – до Козельця Київського і Опішні Гадяцького полків, Брацлавського – до Миргороду.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях

Індивідуальні монографії:

1. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. Видання друге, доповнене. – К.: Видавничий дім “Стилос”, 2002. – 389 с.

2. Українська козацька старшина. Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації. Вид. 2-ге: доповнене, уточнене і виправлене. – К.: “Стилос”, 2005. – 257 с.

3. Національна еліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія. 1648–1782 рр.). – К.: ІПіЕНД НАНУ, 1998. – Ч. І. – 269 с.

Рец.: Мельник А.І. Цінне дослідження з історії козацтва // Україна вчора, сьогодні, завтра. Зб. наук. праць. – К., 1999. – С. 333–334; Красівський О., Пасічник М. Національна еліта: проблеми становлення і розвитку // Українські варіанти (Львів). –1999. – № 3–4. – С. 145–146.

4. Національна еліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія. 1648–1782 рр.). – К.: ІПіЕНД НАНУ, 1998. – Ч. ІІ. – 344 с.

Рец.: Павленко С. Є еліта – є держава ? // Сіверянський літопис. – 1999. – № 6. – С. 182-183.

5. Українська козацька старшина. Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації. – К.: ІПіЕНД НАНУ, 1997. – 102 с.

Рец.: Студьонова Л. З історичних схованок // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 162-163.

6. Нариси історії Київщини періоду козацтва. Біла Церква. – К.: ІПіЕНД НАНУ, 2001. – 100 с.

7. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. – К.: “Стилос”, 2002. – 394 с.

8. Генеалогія українського козацтва. Білоцерківський полк. – К.: “Стилос”, 2002. – 182 с.

9. Генеалогія українського козацтва. Переяславський полк. – К.: “Стилос”, – 2004. – 417 с.

10. Нариси історії Чернігівщини періоду козацтва. І. Борзна. ІІ. Волинка. – К.: ІПіЕНД НАНУ, 1999. – 126 с. (У співавторстві з І. Кривошеєю).

11. Нариси історії Чернігівщини періоду козацтва: Любеч. – К. : ІПіЕНД НАНУ, 1999. – 109 с. (У співавторстві з І. Кондратьєвим).

12. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (Історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К.: ІПіЕНД НАНУ, 2000. – 138 с. (у співавторстві з В.Орлом)

13. Козацька старшина правобережних полків (1648-1678 рр.). – К.: ІПіЕНД НАНУ, 2000. – 104 с. (у співавторстві з М.П.Корнієнком)

14. Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. – К.: Видавництво “Бібліотека українця”, 2000. – Кн. 1. – 149 с. (у співавторстві з Гушуляк І.Л., Солдатенко В.Ф., Яремчук В.Д.)

15. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х рр. ХХ ст.). – К.: Видавництво Київського університету, 2001. – 266 с. (у співавторстві з Монке С.Ю., Петренко А.І., Кузнєць Т.В., Карасєвич А.В., Кривошея І.І.).

16. Нариси історії Київщини періоду козацтва. Бориспіль. – К. –Бориспіль: ІПіЕД НАНУ, 2001. – 104 с. (у співавторстві з М. Корніякою та І.Кривошеєю).

17. Нариси історії Київщини періоду козацтва. Яготин. – К.: “Стилос”, 2002. – 100 с. (у співавторстві з І.Кривошеєю).

18. Вінничина козацькаю Історія Вінницького козацького полку. – К.: “Стилос”, 2004. – 202 с. (у співавторстві з О.Даном).

Статті у наукових фахових виданнях:

19. Козацька старшина Переяславського полку // Гуманітарні науки: проблеми, пошуки, перспективи. Збірник наукових праць. – Умань: УДПІ, 1994. – Вип. ІІІ. – Ч. І. – С. 92–98. (У співавторстві з Т. Кривошеєю).

20. Іван Богун чи Іван Федорович ? // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 261–262. (У співавторстві з Т. Кривошеєю).

21. Від редколегії // Модзалевський В.Л. Малоросійський родослівник. – К.: ІУАіД НАН України, 1996. – Т. V. – Вип. 1. – С. 1. (У співавторстві з В. Томазовим, С. Шурляковим).

22. Еліта нації і еліти суспільства (або деякі питання української генеалогії) // Розбудова держави. – 1997. – № 11. – С. 48-55; 1998 – № 1–2. – С. 98–105.

23. Деякі питання генеалогії козацько-старшинських родин Чернігівського полку // Сіверянський літопис. – 1997. – № 1–2. – С. 32–46.

24. Етнічний склад української козацької старшини // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 56–62.

25. Синодик Крупницько-Батуринського монастиря як історичне джерело // Сіверянський літопис. – 1997. – № 5. – С. 65–67.

26. Іван Мазепа: біографічні дрібниці // Сіверянський літопис. – 1998. – № 2. – С. 93–96.

27. Палії, Самусі, комонники // Сіверянський літопис. – 1998. – № 4. – С. 11–16. (У співавторстві з І. Кривошеєю).

28. Родовідні козаків Терехтимирівської сотні // Сіверянський літопис. – 1998. – № 5. – С. 64–67. (У співавторстві з І. Кривошеєю).

29. Козацькі втрати в Чигиринському поході 1678 року // Сіверянський літопис. – 1999. – № 2. – С. 79–82.

30. Козацько-старшинські батуринські родоводи: родовідні дрібниці // Сіверянський літопис. – 1999. – № 3. – С. 102–105.

31. Старшина Канівського полку (матеріали до історії та генеалогії) // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 1999. – Т. 3. – С. 41–46.

32. До питання родоводу Хмельницьких // Сіверянський літопис. – 1999. – № 4. – С. 36–42.

33. Сотенна старшина Київського полку // Наукові записки з української історії / Історичний факультет. Переяслав-Хмельницький державний педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди. – Переяслав-Хмельницький. – 1999. – Вип. 8. – С. 36–39. (у співавторстві з А.Іваненко).

34. Українська національна еліта (регіональні аспекти формування) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД НАНУ, Полтава: АСМІ, 1999. – С. 283–295.

35. Хмельницькі // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД НАНУ, 1999. – Вип. 7. – С. 269–280.

36. Реєстр полкової старшини Київського полку // Наукові записки з історії України / Переяславський державний педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди. - Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. ІХ. – С. 60–62. (у співавторстві з Г.Яровою).

37. Цивілізаційний підхід в дослідженні українського козацтва // Наукові записки / Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського. – Серія: Історія. – Вінниця, 2004. – Вип. VII. – С. 240–245. ( у співавторстві з О.Даном)/

38. Органи управління Речі Посполитої, Гетьманщини і Запорізької Січі (до порівняльної характеристики) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД, 2004. – Вип. 18. –С. 19 –27.

39. До характеристики особистості і світогляду Самійла Величка // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД, 2004. – Вип. 26. – С. 9–12 ( у співавторстві з О.Леляком).

40. Персональний склад української козацької старшини: стан та перспективи дослідження // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД НАНУ, 2005. – Вип. 28. – С. 6–44.