2. Давньоруські князівства до іх ст.

Київське князівство більшої частини IX ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середньому Подніпров'ї. На півночі, за р. Тетеревом, в небагатьох десятках кілометрів від Києва, починалася земля ще не залежного від того князівства величезного союзу древлянських племен. На Лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50—70 км. На півдні кордон князівства сягав р. Рось, тобто був за 100 км від Києва. Неможливо навіть приблизно визначити межі Київської держави на заході. Але, безперечно, її політичний вплив поширювався на велику територію, і залежали від неї інші союзи племен, зокрема древлян та сіверян. Це державне об'єднання, слід гадати, мало чималий економічний та військовий потенціал, оскільки 860 р. наважилось помірятися силами з наймогутнішою Візантійською імперією. Мовиться про похід під проводом Аскольда на Константинополь.

Аскольд і Дір. Правителі Київського князівства у 60—80-х pp. ГХ ст. «Повість временних літ» під 866 р. (за візантійськими дже-релами, це сталося в червні 860 р.) повідомляє: «Вирушили Аскольд та Дір на греків*... і обложили Царгород двомастами кораблів». З великими труднощами імператорові Михаїлу вдалося домогтись зняття,облоги. Він заплатив Аскольдові контрибуцію і уклав з ним союзницьку угоду. Постать Аскольда й досі залишається загадковою. Літопис Нестора називав його варягом і воєводою Рюрика. Однак є підстави думати, що його попередник, найдавніший Київський літопис 1037—1039 pp., мав Аскольда й Діра за нащадків Кия.

У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди діють поспіль і вважаються братами. Але дослідники статті з «Повісті временних літ» про похід Русі на Царгород з'ясували, що спочатку в ній ішлося лише про Аскольда, а ім'я Діра було внесене до тексту пізніше. Про те, що Аскольд і Дір не княжили у Києві разом, свідчать обставини їхнього поховання. Воїни Олега Віщого вбили Аскольда й Діра, але чомусь поховали їх у різних віддалених місцях Києва. Втім це зовсім не означає, що Діра взагалі не існувало на світі. Східні джерела (наприклад, знаменитий арабський географ X ст. аль Масуді) «першим серед слов'янських царів» називають Діра. А що Масуді та інші арабські вчені послуговувалися в основному працями своїх попередників IX ст., то їм можна вірити. Деякі історики вважають, що Дір княжив після Аскольда, в 70—80-х pp. ІХ ст. З його ім'ям пов'язують невдалий похід русів до Закавказзя. Виходить, що, прийшовши до Києва, Олег забив не Аскольда з Діром, а лише останнього. Аскольд же залишив світ набагато раніше.

* Візантійці розмовляли грецькою мовою, тому сусіди прозвали їх греками. Самі ж вони називали себе ромеями, справедливо виводячи свою державу від Римської імперії.

3. Перша держава східних слов'ян – київська русь

Русь або Київська Русь або (рус. Рѹсь; 9 століття — 1240) — монархічна держава варязької династії Рюриковичів у Східній Європі зі столицею в Києві. Виникла в 9 столітті в результаті завойовницьких походів варягів і об'єднання під їхньою владою східноєвропейських, переважно слов'янських, племен. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980—1015) та Ярослава I Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава I (1125—1132).Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій I Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Князювання Олега