Основні концепції внутрішньоособистісних конфліктів

На сьогоднішній день існує декілька досить цікавих концепцій розгляду внутрішньоособистісного конфлікту. Зокрема:

• погляди Зиґмунда Фрейда;

• теорія комплексу неповноцінності Альфреда Адлера;

• вчення про екстраверсію та інтроверсію Карла Юнга;

• формула людської самоповаги У. Джемсу.

• теорія потреб Абрахама Маслоу;

• лавинність у виникненні конфліктів за В. С. Мерліном;

• три типи конфліктної ситуації Курта Левіна;

• теорія когнітивного дисонансу Л.Фестінгера;

• внутрішньоособистісні конфлікти за К. Хорні;

• „Я-концепція” Карла Роджерса;

• теорія психосоціального розвитку Єрика Єриксона;

• теорія Віктора Франкла;

• теорія предметної діяльності А. Леонтьєва.

Розглянемо деякі з них.

Погляди Фрейда

Наукове вивчення внутрішньоособистісних конфліктів почалося в кінці ХІХ ст. і було пов’язане, насамперед, із ім’ям засновника психоаналізу – австрійського вченого Зигмунда Фрейда (1856-1939). Згідно із вченням Фрейда, людина конфліктна по своїй природі. У ній від народження борються два протилежні інстинкти, які визначають її поведінку. Таким інстинктами є: ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя і самозбереження) і танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції і руйнування). Внутрішньоособистісний конфлікт і є наслідком вічної боротьби між еросом і танатосом. Конфліктна природа людини представлена в його поглядах на структуру людської особистості. Внутрішній світ людини включає три інстанції: Воно (Іd (ід)), Я (Ego), Супер-Я (Super-ego).

Воно – первинна інстанція, яка керується принципом задоволення, проявляється в неусвідомлених бажаннях, потягах і інстинктах, біологічних потребах. „Хочу все і тут!” - ось девіз, яким керується Воно. Бажання до раптового задоволення, неготовність враховувати ні зовнішні, ні внутрішні умови, нездатність передбачити наслідки – такі атрибути цього нижчого щабля людської особистості. Проте не варто уявляти собі, що Воно - це лише грубий розбійник. Дитячі сни і пам’ять про блаженні хвилинах нашого життя, образ безпечного куточка, радість першого відгуку на твоє прохання – все це живе в Воно.

Я – це розумна інстанція, яка базується на принципові реальності. Я розділяє внутрішнє і зовнішнє, суб’єктивне і об’єктивне, бажане і реальне. Власне, через це Я раціонально формує плани узгодження того, що хочеться і того, що є реальним.

Супер-Я – це цензурна інстанція, яка базується на принципові реальності і уявленню про соціальні норми, цінності, вимоги, які суспільство висуває до особистості. Основні внутрішні протиріччя відбуваються між Воно і Супер-Я, які регулює і вирішує Я. Тобто, при виникненні будь-якої потреби, Воно вимагає: „Хочу!?”, Супер-Я буде запитувати: „А чи справедливо це?”, а Я почне шукати раціональний шлях виходу із ситуації, що склалася. Найчастіше, рішення буде знайдене автоматично, проте в критичних ситуаціях наступає гострий конфлікт інстанцій, особливо тоді, коли позиції сторін протилежні. Тоді, коли Я не змогло вирішити протиріччя, виникають глибокі переживання, які характеризують внутрішньоособистісний конфлікт.

У своїй теорії Фрейд не тільки розкриває причини внутрішньоособистісних конфліктів, але і розкриває механізми захисту від них. Основним механізмом захисту він вважає сублімацію – перетворення сексуальної енергії людини в інші види її діяльності, в тому числі і в творчість. Крім того, Фрейд виділяє такі захисні механізми, як: проекція, раціоналізація, витіснення, регресія.

Теорія комплексу неповноцінності Альфреда Адлера

Згідно із поглядами Альфреда Адлера (1870-1937) формування характеру особистості відбувається протягом перших п’яти років життя людини. В цей період вона відчуває на собі вплив несприятливих факторів, які і породжують комплекс неповноцінності. В дитинстві будь-яка особа переживає комплекс неповноцінності щодо свого розвитку в порівнянні до батьків, братів і оточуючих. Це почуття неповноцінності викликає постійну тривогу, жадобу дій, пошук ролей, прагнення до психічного і фізичного удосконалення. Процес компенсації неповноцінності автор вважає творчою силою, яка здатна привести особу до вищих досягнень, навіть фізичні чи вроджені дефекти можуть бути подолані цією силою. Історія підтвердила той парадоксальний факт, що багато великих музикантів володіли дефектами слуху, багато великих художників - дефектами зору, серед знаменитих полководців були люди невеликого зросту, які в дитинстві були кволими. Наведемо приклад на користь цієї теорії: один з найвідоміших ораторів древності Демосфен в юності тихо говорив і заїкався.

Долаючи свою неповноцінність, особа розвиває себе. Основними перепонами для подолання комплексу неповноцінності автор вважав надмірну опіку батьків, або надмірну слабкість тіла. У цьому випадку всі страждання від невдач спресовуються в комплекс неповноцінності – постійне глибинне переживання власної непридатності. Такі особи зазвичай прагнуть до суперкомпенсації, до кривого переконання себе та інших в своїх непевних успіхах.

Адлер розкриває шляхи вирішення таких конфліктів. Перший – це розвиток „соціального почуття”, соціального інтересу. Розвинуте соціальне почуття проявляється в цікавій роботі. Другий – стимуляція власних здібностей, досягнення переваг над іншими. Компенсація комплексу неповноцінності через стимуляцію власних здібностей може мати три форми прояву: а) адекватну компенсацію (коли відбувається співпадання переваг із змістом соціальних інтересів у спорті, музиці, творчості); б) суперкомпенсація (коли відбувається гіпертрофічний розвиток однієї із здібностей, і яка має яскраво виражений егоїстичний характер); в) уявна компенсація (коли комплекс неповноцінності компенсується хворобою, чи іншими обставинами, які не залежать від суб’єкту).

Вчення про екстраверсію та інтроверсію Карла Юнга

Карл Юнг в поясненні внутрішньоособистісного конфлікту виходив із визнання конфліктної природи самої особистості. В книзі „Психологічні типи”, яка вийшла в світ у 1921 році, він дав типологію особистості, яку досі вважають однією із найпереконливіших класифікацій людських типів. Автор виділив вісім типів, запропонувавши їх класифікувати по чотирьох функціях психіки: мислення, відчуття, почуття і інтуїція.

Кожна із функції може проявлятися в двох напрямках: екстраверсія і інтроверсія. Таким чином основні 8 типів особистості такі:

• мислитель-екстраверт

• мислитель-інтроверт

• відчуваючий-екстраверт

• відчуваючий-інтроверт

• емоційний-екстраверт

• емоційний-інтроверт

• інтуїтивний-екстраверт

• інтуїтивний-інтроверт

Головним в типології Юнга є спрямованість особистості – екстраверсія чи інтроверсія. Власне це і визначає особистісну установку, яка в кінцевому підсумку і проявляється в внутрішньоособистісному конфлікті. Так екстраверт орієнтований на зовнішній світ. Він будує внутрішній світ у відповідності до зовнішнього. Інтроверт занурений у себе, для нього найголовніше - світ внутрішніх переживань, а не зовнішній світ з його правилами і законами. Тобто екстраверт піддається внутрішньоособистісним конфліктам частіше ніж інтроверт.

Формула людської самоповаги У.Джемсу

У. Джемсу належить оригінальна формула людської самоповаги:

Наприклад два студенти отримали на екзамені по чотири бали, але перший розраховував на відмінну оцінку, а другий лише на трійку. Дріб самоповаги у них буде різним: перший буде незадоволеним (4/5), а другий у захопленні (4/3).

Теорія потреб Абрахама Маслоу

Широку популярність отримала концепція внутрішньоособистісного конфлікту американського психолога Абрахама Маслоу (1908-1968). Згідно із його поглядами, мотиваційну структуру особистості утворює ряд ієрархічних потреб:

• фізіологічні потреби;

• потреби в безпеці;

• потреби в коханні;

• потреби в повазі;

• потреби в само актуалізації.

Найвища потреба – потреба в самоактуалізації, тобто в реалізації потенцій, здібностей і талантів людини. Вона виражається в тому, що людина прагне бути тим, ким вона може стати, але це їй не завжди вдається. Самоактуалізація присутня у більшості людей, але лише у декого вона є повністю реалізованою. Цей розрив між прагненням до самоактуалізації і реальним результатом і лежить в основі внутрішньоособистісного конфлікту.

Лавинність у виникненні конфліктів за В. С. Мерліном

Найбільш розвинута й послідовна система поглядів на психологічні конфлікти у вітчизняних дослідників представлена у працях В. С. Мерліна, який присвятив психологічним конфліктам окремий розділ у книзі “Проблеми експериментальної психології особистості”.

По Мерліну, психологічний конфлікт – це стан більш чи менш довгого деградування особистості, що виражається в загостренні існуючих раніше чи нових протиріч, що виникли недавно, між різними сторонами, властивостями, відношеннями й діями особистості.

Психологічний конфлікт виникає при визначених умовах. Зовнішні умови повинні бути такі, що задоволення будь-яких глибоких, активних мотивів і відношень особи стає або зовсім неможливим, або ставиться під загрозу. Виникнення цих зовнішніх умов конфлікту неминуче внаслідок обмежень, що диктує суспільне життя, а також у силу того, що на основі задоволення одних мотивів виникають інші, незадоволені. Проте, психологічний конфлікт виникає тільки якщо ці зовнішні умови породжують визначені внутрішні умови, які являють собою протиріччя між різними мотивами і відношеннями особистості чи між її можливостями і прагненнями. Саме тому, підкреслює Мерлін, психологічні конфлікти можливі тільки у людини. І ще однією необхідною умовою психологічного конфлікту є суб’єктивна невирішеність ситуації.

На думку Мерліна значення дослідження психологічних конфліктів визначається їх роллю в розумінні структури й розвитку особистості. Загальне значення конфліктів у психічному житті людини визначається тим, що у психологічному конфлікті змінюються попередні і формуються нові відношення особистості; змінюється й сама структура особистості. Таким чином, розвиток і вирішення конфлікту являє собою гостру форму розвитку особистості. Проте, роботи Мерліна не отримали продовження в психології і не стали основою подальшого теорії конфліктів.

Три типи конфліктної ситуації Курта Левіна

Більш важливою в психології стала традиція дослідження внутрішньоособистісних конфліктів, закладена Левіном, який виводив конфлікти не із внутрішніх процесів самої психіки, а з аналізу потреб, що виникають у життєвій ситуації індивіда. Предметом його уваги стали конфлікти, що з’являються у результаті боротьби мотивів, одночасної актуалізації протилежних один одному чи несумісних мотивів. Опис цього виду конфліктів, що належить Левіну, вважається класичним. Він розглядав три варіанти психологічних конфліктів.

Перший випадок конфлікту – коли людина постає перед необхідністю вибору між у рівній мірі привабливими альтернативами, що взаємо виключають одна одну. Обов’язковою умовою виникнення конфлікту є те, що мотиви несумісних дій актуалізуються одночасно і мають рівну силу, у протилежному випадку конфлікту не було б, так як ми просто вибирали б більш значуще для нас або реалізували б свої бажання послідовно. Класичною ілюстрацією такого типу конфлікту вважається випадок “буріданова осла”, що в кінці кінців помер із голоду, тому що так і не зміг вибрати між двома рівними по величині копицями сіна. Ця ситуація, коли “хочеться того й іншого”, може прийняти достатньо драматичний характер, якщо мова йде про вибір між чимось чи кимось у рівній мірі необхідним чи дорогим для людини. Наприклад, в подібній ситуації опиняється молодий чоловік, мати й дружина якого через погані між собою відносини ставлять дорогу їм людину перед неможливим для нього вибором.

Другий випадок конфлікту передбачає вибір між двома в рівній мірі непривабливими можливостями. Як і в першому типі конфлікту, вибір із “двох зол меншого” тяжкий рівною інтенсивністю мотивів уникнення. Погане сімейне життя заставляє чоловіка вирішувати – чи підтримувати сімейні відносини, що не склалися, чи розлучитися з дитиною, постійне спілкування з якою буде не можливе у випадку розлучення із дружиною.

Нарешті, третій тип конфлікту, по Левіну – це коли одна і та ж ціль, можливість чи вибір у рівній мірі приваблива й неприваблива, має “і плюси, і мінуси”. Внутрішня боротьба у цьому випадку пов’язана з вирішенням “за і проти”: чи погоджуватися на більш перспективну, але не цікаву роботу. Ті ситуації можуть перетворюватися і в дуже непростий життєво необхідний вибір. Наприклад, продовжувати існувати у світі наявного нудного існування, стабільної роботи, поганих сімейних відносин і при цьому жити не власним життям, чи втративши все, почати все з початку?

Типи конфліктів Левіна вважаються мотиваційними, оскільки їх змістом є боротьба мотивів.

Другий варіант внутрішніх конфліктів людини – це когнітивні конфлікти, в основі яких – зіткнення несумісних уявлень. Згідно з ідеями когнітивної психології, людина прагне до узгодженості своєї внутрішньої системи уявлень, переконань, цінностей і відчуває дискомфорт у випадку протиріч, що виникають. Наприклад, дехто, з ким ви добрі друзі, вчиняє погано по відношенню до вас. Виникає протиріччя двох уявлень – “він мій друг” і “друзі так не роблять”, емоційне переживання знайоме багатьом.

Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера

Ця проблематика описується в психології теорією когнітивного дисонансу Л. Фестінгера. У відповідності з нею, люди прагнуть до зменшення неприємного для них стану дискомфорту, пов’язаного з тим, що індивід одночасно має два “заняття” (поняття, думки), психологічно неузгоджених, що суперечать одне одному. Це і є когнітивний дисонанс. Фестінгер приводить приклад про людину, яка знає, що палити шкідливо, але продовжує це робити. Його два знання – “знаю, що палити шкідливо” та “знаю, що палю” – суперечать одне одному.

Чим сильніший дисонанс, тим більше людина буде намагатися послабити його або повністю усунути. Ситуацією когнітивного дисонансу може бути конфлікт, що переживає людина при прийнятті рішення, якщо вона не впевнена в ньому. Напевно, нам також відомий стан “переконування” себе у правильності прийнятого рішення, за допомогою допоміжних аргументів, доказів тощо.

Дисонанс виникає як наслідок протиріччя двох знань: “Я прийняв рішення” і “Я не впевнений, що це рішення вірне”. Таким чином, когнітивний дисонанс зачіпає і такі важливі явища, як виправдання власних дій чи аргументів вибору.

Механізм послаблення когнітивного дисонансу “працює” не тільки на послаблення чи переборення внутрішніх конфліктів, але й дозволяє нам відходити від міжособистісних відносин. Так, у прикладі про “зраду товариша”, людина може переглянути своє відношення до його вчинку, сказавши сам собі, що він був вже не таким уже й поганим, як спочатку здалося. Звичайно, в реальності ці зміни у внутрішній системі уявлень проходять тяжко, оскільки супроводжуються емоційними переживаннями, які можуть бути болісні. Та всі ці явища приймають характер конфлікту тільки в тому випадку, коли переборення дисонансу переживається як складна психологічна проблема, що зачіпає значущі для людини уявлення, переконання, цінності і тому робить її вирішення тяжким.

Внутрішньоособистісні конфлікти за К. Хорні

К. Хорні так розкриває внутрішні конфлікти людини. Вона говорить про те, що дуже часто в житті наші інтереси, переконання стикаються з інтересами й переконаннями людей, що нас оточують. А оскільки такі сутички між нами й оточуючими носять повсякденний характер, то внутрішні конфлікти складають невід’ємну частину людського життя.

Людина має виключне право вибирати, але іноді це право стає тяжкою ношею. Ми можемо вибирати між протилежними бажаннями. Наприклад, ми можемо хотіти залишитися одні чи побути з товаришами; можемо хотіти вивчати медицину, а також музику. Також можливий конфлікт між бажаннями й обов’язками: ми можемо хотіти побути з дорогою нам людиною в той час, коли хто–небудь знаходиться в біді, потребує нашої допомоги. Нарешті, можливий конфлікт між двома множинами цінностей. Наприклад, коли ми переконані, що необхідно погодитися на ризиковану роботу у військовий час, і також переконані, що зобов’язані захистити свою родину.

Вид, сфера дії й інтенсивність таких конфліктів визначаються в більшій мірі тією цивілізацією, в якій ми живемо. Якщо цивілізація стабільна і традиції стійкі, то різноманітність досяжним нам виборів обмежена і діапазон можливих конфліктів між індивідами вузький. Однак дивує те, що значна частина людей не усвідомлює конфлікту, і тому не бере участі в їх вирішенні. Дуже часто люди пасивні і підкоряються волі випадку. Вони не знають де знаходяться; вони вступають у компроміси, не усвідомлюючи цього; вони є учасниками конфлікту, не підозрюючи про це.

Оскільки конфлікти часто стосуються переконань, віри чи моральних цінностей, їх визнання передбачає, розвиток особистісної системи цінностей. Запозичені переконання, що не є частиною нашого “Я”, не мають достатньої сили, щоб викликати конфлікт чи слугувати провідним критерієм у прийнятті рішень. Такі переконання, якщо на них здійснюється дія, легко замінюються іншими. Якщо ми просто запозичуємо цінності, що є в нашому оточенні, то серйозні для нас конфлікти не виникають. Навіть якщо ми визнаємо існування конфлікту як такого, ми повинні бути готовими відмовитися від одного з переконань, що вступає в протиріччя. Але здатність до усвідомленої відмови рідкісна, бо почуття і переконання пов’язані один з одним, а також, можливо, тому, що в процесі їх аналізу більшість людей не відчувають себе захищеними й щасливими настільки, щоб від чогось відмовитися. Нарешті, прийняття рішення передбачає готовність і здатність нести за нього відповідальність. Останнє включає ризик прийняття хибного рішення й готовність розділити його наслідки без звинувачення інших. Воно передбачає наявність переконань – “це мій вибір, мій вчинок” і потребує великої внутрішньої сили та незалежності.

Усвідомлена участь у конфлікті, хоча це і може приносити страждання, буває безцінною гідністю. Чим частіше ми беремо участь у вирішенні внутрішніх конфліктів, тим більшої внутрішньої свободи і сили набуваємо. Тільки тоді, коли ми готові витримати цей головний удар, ми можемо наблизитися до ідеального стану – бути “капітаном свого корабля”.

Хорні вважає, що нормальний конфлікт стосується фактичного вибору між двома можливостями, обидві з яких його суб’єкт знаходить однаково бажаними, чи між переконаннями, кожне з яких однаково цінує. Тому людина може прийняти рішення, яке вона зможе виконати навіть якщо воно здається їй важким і потребує певного зречення.