2. Теорії походження держави.

Патріархальна теорія походження держави була започат­кована китайським філософом Конфуцієм (У-ІУ ст. до н.е.) і глибоко опрацьована англійським філософом XVIII ст. Р. Фільмером. За цією теорією, держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен - в ширші утворення аж до державних. Відтак, лада королів та інших монархів бере початок безпосередньо від прародича Адама, а піддані - лише його Діти.

Теологічна теорія бере свій початок у міфах Стародавнього Сходу, в яких стверджується про божественне походження правителя. В епоху середньовіччя дана теорія, яка ґрунтува­лася на принципі "нема влади не від Бога, існуючі ж влади Богом встановлені", була надалі розвинена Фомою Аквінським (XIII ст.). Він вважав, що порядок відносин панування і підпорядкування, за якого воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом.

Органічна теорія, яскравим представником якої був Габріель Спенсер (1820-1903), базується на тому, що держава як "політичний агрегат" виникла внаслідок органічного роз­витку суспільства - його поділу за достатком та спеціаліза­цією. За Г. Спенсером, у процесі воєн найбільш пристосовані до умов боротьби за виживання народи створювали урядо­вий апарат, який, неначе нервово-м'язовий апарат живого організму, регулював суспільні процеси.

Насильницька теорія найбільш поширена серед так званих соціал-дарвіністських теорій. Найвідомішим її представни­ком був Л. Гумплович (1838-1909). На його думку, не Боже провидіння, суспільний договір чи ідея свободи, а зіткнення ворожих-племен, груба перевага сили породили державу. Тому, за Л. Гумпловичем, держава є формою панування переможців над переможеними.

Психологічна теорія наріжним каменем появи права і ви­никнення держави визначає психо-біологічні потреби люди­ни у покорі та пануванні. За Зігмундом Фрейдом (1856-1939), створення держави диктувалося необхідністю придушити агресивні потяги (зокрема, статеві), які існували у людей патріархальної орди.

Представники елітної теорії були переконані в тому, що державу "вигадали" еліти.

Космічна теорія побудована на переконаності в тому, що держава і право запроваджені на Землі Вищим Космічним Розумом для проведення якогось, невідомого людям, експе­рименту над ними.

Марксистська теорія ґрунтується на тезі, що держава ви­никла з поділом суспільства на класи. Родоплемінна орга­нізація перетворюється на державу, коли виникає потреба захищати інтереси економічно панівного класу. Зокрема, Фрідріх Енгельс вказував на три ознаки, які відрізняють державу від родової організації:

1) поділ населення за територіальною ознакою, внаслідок чого родова організація перетворюється на територіально-ад­міністративну;

2) встановлення публічної влади;

3) запровадження податкової системи.

Отож, для розуміння причин та обставин виникнення дер­жави і права необхідно враховувати різні чинники:

- географічні умови, які сприяли виникненню й існуванню зрошувальних систем (як це мало місце у долинах річок Стародавнього Сходу);

- суспільний поділ праці;

- соціально-класові зміни, що вели до загострення супереч­ностей;

- спілкування і засвоєння державного досвіду сусідів (вплив Риму на утворення держави у готських племен), наявність зовнішньої загрози, яка прискорює формування держави за умови зрілості внутрішніх державотворчих чинників;

- завоювання державними народами інших територій (нап­риклад, завоювання вікінгів).

Історичні умови виникнення права ті ж, що й держави, оскільки, на думку більшості (хоч і далеко не всіх) дослідників, держава і право формувалися паралельно й виникають одно­часно.

У процесі становлення держави право складалося шляхом розщеплення первісних номонорм (номонорми у перекладі з грец. - "єдине правило", цей термін означає обов'язкові для виконання правила поведінки, в яких ще чітко не розділено мораль, право й етикет) на право і мораль, етику (під етикою розуміють сукупність норм, дотримання яких забезпечено лише силою громадської думки).

Спочатку право виступало як звичаєве право.

Звичаєве право - це система норм, які базуються на звичаєві як регуляторові суспільних відносин у певній державі, місцевос­ті, або діють у межах певної етнічної чи соціальної групи. (У країнах Сходу звичаєве право називалося "адатовим" (від араб, "адат" - звичай).

Правляча верхівка суспільства вибирала найвигідніші для неї норми звичаєвого права і перетворювала їх на власне право, тобто - писані закони. Особливо це стосується тих положень адатового права, які регулювали відносини власності, господарського життя, цілісності суспільства, привілеїв тощо.