9.2.2. Консерватизм

Консерватизм від початку існування (ще з часів Французької революції) обстоював "охоронну" ідеологію, призначену для захисту старих феодальних порядків від свободолюбних домагань буржуазії, що зароджувалася, і всього "третього стану". Сучасний консерватизм має, однак, істотні відмінності від "природного" традиціоналізму.

Спочатку зупинимося на моментах, що "ріднять" його з традиційним, "споконвічним" консерватизмом. Це неприйняття егалітаризму в будь-яких формах його прояву. Нерівність (як у матеріальному, так і в соціальному сенсі) для консерваторів -явище природне. ("Ми всі рівні перед Богом, але не між собою.") Господь, вважають вони, наділив людей різними здібностями і різною долею. Звідси випливає, що прагнення до рівності (зрівнялівки) вносить дисгармонію в суспільне життя і порушує внутрішню єдність суспільства. Разом з тим консерватори - рішучі супротивники індивідуалізму, вважають, що ідеалом є господарська єдність, у якій кожен суб'єкт повинен усвідомлювати себе частиною органічного цілого. Основним (кінцевим) стимулом суб'єкта господарювання має стати не матеріальне багатство, а усвідомлення виконання ним християнського й громадського обов'язку, високих зобов'язань перед державою.

Державі ідеологи консерватизму відводять дуже важливу роль. Вони залишають за нею право активного втручання в економічну та в усі інші сфери життя в ім'я національних інтересів.

Ідеалом соціально-економічного устрою консерватори вважають корпорацію, у якій кожна людина в ієрархічно побудованій системі знаходить гідне місце.

Сучасний консерватизм значно трансформувався у своєму розвитку й відійшов від традиційної "охорони" минулого. Першим його кроком на шляху такої еволюції було визнання неминучості й навіть доброчинності реформ, якщо вони не пов'язані з ризиком соціально-економічних і політичних потрясінь. Однак погляди консерваторів на реформу принципово відрізняються від поглядів лібералів і соціалістів. Консерватори вважають, що в проведенні реформ слід виявляти найбільшу делікатність і обережність, щоб не завдати непоправної шкоди природному розвитку подій1. Результатом такого розвитку є історично сформовані в кожній країні інституції, що мають право на життя доти, доки не буде доведено протилежне.

Реформи, проведені відповідно до уявлень про "ідеальний" соціальний устрій, викликають осуд консерваторів. Ідеальний суспільний порядок вигадати не можна, вважають вони, тому що розум людський обмежений2. Реформувати економіку та суспільство можна тільки шляхом поступових змін, методом проб і помилок, лише в такий спосіб можна за допомогою корекції запобігти катастрофічних наслідків невдалих реформ.

Набагато більшу рішучість виявили консерватори в оцінці значущості соціальних реформ. Ще наприкінці XIX століття вони беззастережно виступили за прийняття законів, що гарантують фінансову допомогу незаможним верствам населення в разі хвороби, нещасних випадків, а також виплати пенсій за старістю. Таку позицію консерватори вмотивовували прагненням виконати християнський обов'язок, а також посиланнями на трансцендентну природу держави, на її обов'язок піклуватися про всіх громадян країни.

Подальша еволюція консерватизму в бік сучасного економічного неоконсерватизму набула рис, що обумовили його визначення як неолібералізму3. У 70-80-х роках XX століття ідеологи та практики політичного консерватизму у Великобританії та США вирішили обновити свій ідеологічний арсенал, поповнивши його фундаментальними цінностями раннього (класичного) економічного лібералізму. Визнаючи, як і колись, за державою виняткову роль носія національно-політичних та духовно-етичних цінностей, вони, однак, слідом за лібералами виступили за різке обмеження компетенції держави в господарському житті країни. Неоконсерватори висловилися за істотне зниження податків і, як наслідок цього, - за скорочення державних витрат на соціальні програми, тобто проти широкомасштабної допомоги незаможним верствам населення. Перетворившись в елементи господарської ідеології та ставши частиною партійних програм консервативних партій, ці положення стали основою економічної політики урядів Р. Рейгана (США) і М. Тетчер (Великобританія), що успішно проводилася в цих та інших країнах у 70-80-ті роки минулого століття.

Наведені приклади демонструють "відкритий характер" господарських ідеологій, їх схильність до засвоєння фрагментів з інших (раніше діаметрально протилежних) ідеологічних систем, причому ступінь такої відкритості часто обумовлений істотними історичними та соціально-політичними причинами.

1 Реформатор, вважав Едмунд Берк (один з основоположників ідеології консерватизму), повинен підійти до недоліків держави як до ран батьків, з трепетною увагою.

2 Це їм належить вираз: "Розум людський обмежений, тільки дурість людська не має меж".

3 В економічній літературі поняття "неоконсерватизм" та "неолібералізм" часто використовуються як синоніми, що іноді викликає термінологічну плутанину.

9.2.3. Соціалізм

Соціалізм виник від початку як егалітаристська (зрівняльна) ідеологія, що протистоїть ліберальному індивідуалізму1. Його ідеалом є насамперед досягнення матеріальної рівності - рівності у володінні ресурсами, у трудовій діяльності, у розподілі благ. Соціалізм стоїть, власне кажучи, на ґрунті заперечення індивідуалізму, класових і станових відмінностей, виступає за досягнення єдності у формі товариства або братерства, у якому розвиваються всі форми суспільного життя, тоді як приватних прав на автономію не надають нікому2. Остаточною метою проголошується побудова суспільства рівних, у якому немає ні бідних, ні багатих.

1 Сама етимологія слова "соціалізм", похідного від socium - спільність, свідчить про те, що винахідники цього терміна трактували його як антипод індивідуалізму.

2 Див. про це також: Радаев В. Взглянуть на себя со стороны: Социализм как учение. - М.: Ин-т экономики РАН, 1992; Радаев В. Исчез ли социализм? Опыт интеллектуальной самокритики // Родина. - 1993. - N° 2. -С. 96-102.

Марксистський соціалізм

Найбільш завершеною, послідовною (і в той самий час замкнутою) ідеологічною системою соціалізму є марксистський соціалізм. У ньому чітко визначені цілі соціалізму й засоби досягнення цих цілей. Ядром марксистського соціалізму є радикальний егалітаризм. У завершальній, комуністичній стадії обіцяна повна рівність у розподілі матеріальних благ. Розподіл "за працею" декларовано тільки протягом -"перехідного періоду" до комунізму - на стадії "соціалізму"1, яка, однак, має скласти цілу "історичну епоху". Протягом цього історичного періоду формою політичного устрою повинна бути "диктатура пролетаріату"2, що не залишає місця будь-яким проявам індивідуальної свободи та автономії особистості, оголошеним "пережитками буржуазної демократії".

Однак після завершення "стадії соціалізму", коли настане "достаток матеріальних і духовних" благ, необхідність розподілу "за працею" відпаде сама по собі, поступившись місцем розподілу за принципом "від кожного за здібностями, кожному за потребами". Тоді, за пророкуваннями марксистів, зникне потреба не тільки в диктатурі пролетаріату, а й у самій державі. На зміну їй прийде "безпосереднє самоврядування трудящих", яке гарантує "всебічний розвиток особистості", за умови, однак, що інтереси індивідуума завжди повністю будуть підпорядковані інтересам суспільства.

Наріжним каменем марксистської господарської ідеології є скасування приватної власності в усіх формах її прояву і заміна її загальнонародною власністю, власником і розподільником якої є держава. Економіка, за висловленням Леніна, стає "одною конторою... і одною фабрикою". Планомірне управління народним господарством здійснюється з єдиного центру. Концентрація ресурсів у руках єдиного центру, процес формального, а потім і реального усуспільнення виробництва стають умовою безперервного й гармонічного економічного зростання, що наочно демонструє переваги соціалізму перед "загниваючим капіталізмом".

Зазначені досягнення є передумовами для створення "матеріальної база комунізму". Однак самі по собі вони ще не достатні для остаточної побудови комуністичного суспільства. Щоб досягти цієї заповітної мети, треба ще виховати "нову" людину - "справжнього члена" цього суспільства, тобто такого суб'єкта, який би віддавав суспільству в процесі своєї трудової діяльності все, на що він здатний ("від кожного за здібностями") і одержував би натомість усе, що йому необхідно ("кожному за потребами"). Для теоретиків марксизму не існувало сумніву в принциповій можливості здійснення цього гасла в майбутньому, труднощі полягали (і полягають) в іншому: яким чином виховати ("виростити") людину, яка б добровільно, без будь-якого зовнішнього примусу віддавала суспільству всі свої сили, вміння і здібності та в той самий час самостійно окреслила для себе коло "розумних потреб", для задоволення яких їй вистачило б безкоштовних матеріальних і духовних благ, натомість наданих їй суспільством. Тим самим ідеологи соціалізму та комунізму ставили (і ставлять тепер) перед людством завдання -перетворити не тільки вироблений протягом століть соціально-економічний устрій, що ґрунтується на приватній власності, але й радикально змінити природу самої людини3.

1 Зміст поняття "розподіл за працею" докладно роз'яснює Ф. Енгельс у памфлеті "Анти-Дюринг". Кожний індивід отримує плату, прямо пропорційну кількості годин, відпрацьованих на громадському виробництві. Той, хто виконує більш кваліфіковану роботу, не має права претендувати на підвищену оплату, оскільки високу кваліфікацію (професійну освіту) він отримав безкоштовно, за рахунок суспільства (К. Маркс и Ф. Энгельс: Соч. Т. 20. - С. 1-338).

2 "Винайдення" поняття диктатури пролетаріату належить не В.І. Леніну (як багато хто вважає), а К. Марксу.

3 Ми не зупиняємося на з'ясуванні причин, чому ці грандіозні замисли залишилися нереалізованими, а спроби їх здійснення зазнали поразки. Відповіді на ці питання містяться в курсах історії України, економічної історії, політології та інших суспільних і економічних наук.