6. Строкові та безстрокові правочини.

Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні¹.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

6. Фідуціарні правочини та інші.

Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. їійисіа — до­віра) правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочи­ни потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Приклада­ми фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). Правочини, що не мають до­вірчого характеру, є нефідуціарними (звичайними).

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів:

• легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення);

• усні (вербальні) та письмові (літеральні) (ст.205 ЦК);

• біржові (такі, що укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові;

• законні та протизаконні;

• внутрішні та зовнішньоекономічні;

• разпорядчі та зобов'язальні тощо.

Розділ 3. Види недійсних правочинів

Недійсність правочину – один з найважливіших інститутів цивільного права для юристів-практиків. Прийняття нового Цивільного кодексу України збагатило даний інститут новими підходами та правовими конструкціями. До однієї з найцікавіших новел слід віднести поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку. І хоча правові наслідки недійсності нікчемних і оспорюваних правочинів тотожні, у зв’язку з відсутністю судової процедури нікчемні правочини схожі з неукладеними угодами¹.

Недійсні правочини – дії суб'єктів цивільного права (фізичних та юридичних осіб), які хоч і спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства..²

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юридичне байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК України).

Зокрема це можуть бути:

1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства і мораль-ним принципам суспільства;

2. Особа, яке вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздат-ності;

3. Волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його внут-рішній волі;

4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумо-влених ним;

5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочи­ну, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео- записи тощо.

З цих підстав правочин може вважатися недійсним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин) або визнаватися недійсним у су-довому порядку (оспорюваний правочин).

Інститути нікчемного та оспорюваного правочину достатньо самостійні, тому, вважаю, їх варто розглянути окремо.