8. Друковані змі України: тенденції розвитку. Стан і перспективи місцевої преси.

Режим економії. Для українського ринку преси скорочення рекламних бюджетів будуть відчутно болючими. Видання по-своєму реагують на кризу. "Дзеркало тижня", наприклад, прийняло стратегічне рішення не чіпати наклад, але зменшило кількість шпальт – до шістнадцяти, щоби мінімізувати витрати на папір. "Газета 24" скорочує штат на 100 осіб і продає меблі. "Коммерсантъ-Украина" поки що відмовився від ідеї розширення до 16 шпальт.

Неприємні кризові явища спостерігаються всередині "Медіа інвест груп" (медіахолдинг Сергія Тарути). Зокрема, у серпні-вересні з журналу "Эксперт-Украина" звільнилося 8 журналістів через затримки зарплатні та кризу управління. Найбільше ситуація загострилася восени 2008-го.

Із західного досвіду відомо, що з усіх медійних груп (ТБ, радіо, Інтернет, преса) газети вважаються найбільш інтелектуальними, і читач більше довіряє друкованим виданням, ніж інформації в мережі Михайло Вейсберг вважає, що виграють ті ЗМІ, які використають цей інтелектуальний потенціал — освоюючи інтернет, при цьому розуміючи, що майбутнє — за мультимедійністю.

Лазерна преса — виготовлення газети чи журналу (чи іншої друкованої інформації) за допомогою лазерних принтерів. Має дуже високу швидкість роботи і друкує тексти з швидкістю фотокопіювального пристрою. Оскільки прискорення виготовлення друкованої журналістики за допомогою лазерного принтера значно скоротило час руху інформації від джерела до споживача, це теж істотно вплинуло на стан інформаційного простору в напрямку його активізації, більш повного задоволення інформаційних потреб населення.

Відеогазети. У цьому випадку газета виготовляється, але не віддруковується, а лишається в комп'ютері і стає доступною підключеним до нього абонентам, які зчитують її з екрана, а потрібні статті можуть самі віддрукувати на принтері. Усе більше поширюється практика розміщення електронного варіанту газети чи журнату в системі Інтернет. Окрім того, що відеогазети максимально підвищують оперативність поширення інформації, вони виконують ще й активну рекламну функцію, пропагують свої друковані видання через їх електронні версії. Унаслідок цього тиражі друкованої продукції не скорочуються, а зростають.

9. Структура друкованих періодичних видань України. Газетні війни.

В начале слдует наплести, про то, что зарегистрировано оч много зданий, но выходит из них меньшая часть, а большая активизируется во время выборов и т.д.

Класифікація

Періодичні видання, що продовжуються: - журнали; - газети; - періодичні збірки, що продовжуються; - бюлетені.

Видавництва підрозділяються на державні та недержавні. Виділяються наступні групи видань за цільовим призначенням: - офіційні видання; - наукові видання; - науково-популярні видання;

- навчальні та навчально-методичні видання. - масово-політичні видання; - довідкові видання.

- развлекательні; - видання для дітей і юнацтва. - літературно-художні видання.

За періодичністю: - щоденні; - тижневі; - раз на два тижні; - щомісячні - альманахи.

За територією розповсюдження: - загальнодержавні; - регіональні; - міські; - районні.

За тематикою: - загальнополітичні; - економічні; - юридичні; - ділові; - профспілкові; - екологічні; - по промисловості і будівництву; - по транспорту і зв'язку; - по сільському господарству; - по фізкультурі і спорту; - медичні; - релігійні; - по питаннях культури, літератури і мистецтва.

За читацькою адресою: - молодіжні; - для чоловіків; - для жінок; - для дітей; - для людей похилого віку.

Це так звані внутрішні інформаційні війни. Головний засіб такої війни – інформаційний ресурс, себто, використання державних та залежних засобів масової інформації. Стратегія – ідеологічна обробка населення в інтересах влади та олігархічних кланів. Головна форма – сумно відомі «темники», тобто прихована цензура.

Різні політичні сили по-своєму використовували впродовж п’яти років так званий «касетний скандал», який почався з оприлюднення у сесійній залі лідером соціалістів Олександром Морозом записів розмов у кабінеті президента, що їх здійснив майор Мельниченко і які компрометували президента та його найближче оточення в злочинних діях. Зокрема, голоси, схожі на голоси тодішніх президента Леоніда Кучми, голови адміністрації президента України Володимира Литвина, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови Служби безпеки України Леоніда Деркача, обговорювали, як нейтралізувати журналіста Георгія Ґонґадзе. Це і стало основою звинувачень цих високопосадовців у замовництві та організації злочину. З плутанини і брехні вищих чиновників правоохоронних органів щодо розслідування вбивства журналіста випливає незацікавленість у розкритті злочину тодішньої влади. Аж через п’ять років затримано підозрюваних виконавців убивства, а замовників і підбурювачів на той час так і не було названо.

Внутрішня інформаційна війна навколо «касетного скандалу» перетворилася у війну зовнішню. Трагедія Георгія Ґонґадзе стала відома далеко за межами України і прикувала увагу світової громадськості до нашої країни. Міжнародні журналістські організації, структури Європейського Союзу, правнича громадськість вимагали швидкого і ретельного розслідування злочину та покарання винних. Розростання скандалу до світових масштабів, неспроможність чи небажання українських правоохоронних органів довести справу до суду створювало негативний образ України в світі, підмочувало і без того далеко не бездоганну репутацію нашої країни.

На жаль, міжосібні перепалки високопосадовців того часу вилилися у медіа-простір, перетворились у локальні інформаційні сутички і, ставши набутком публіки, добряче всім набили оскомину. Певне, і це зіграло свою роль у тому, що і Кабінет міністрів був посланий у відставку, і інші фігуранти скандалів з оточення президента були звільнені зі своїх посад.

Зовнішні інформаційні війни. Проблема захисту національного інформаційного поля не тільки назріла, але й постала надзвичайно гостро в українському суспільстві. Не лише в столиці, а й у регіонах збагнули, яка небезпека може загрожувати Україні, якщо вона втратить свій медіа-простір. І багато хто слушно пов‘язує інформаційний суверенітет з державним, бачить їхню взаємозалежність. Запущено в науковий обіг поняття «інформаційної зброї» як сукупності технічних, організаційних, політичних засобів, за допомогою яких реалізуються інформаційні загрози.

Власне, інформація як засіб впливу на суспільну свідомість використовується давно у різних країнах. Яскравим зразком її такого використання була пропагандистська машина Гебельса у фашистській Німеччині чи система ідеологічної обробки населення комуністичною пропагандою в СРСР.

Інформаційні війни виникли не сьогодні, вони велися й раніше. Згадаймо, як радянська влада оберігала населення від небажаної для неї інформації: «крамольна література», буржуазні газети не пропускалися через кордони, чужі радіоголоси глушилися. Недарма ж говорили тоді, що жили ми за залізною завісою.

Інформаційні війни стали реаліями нашого часу. Тому практично для кожної країни нині надзвичайно актуальним завданням постає забезпечення інформаційного суверенітету.

Інформаційна війна представляє собою всезагальну, цілісну стратегію, покликану віддавати належне значимості та цінності інформації у питаннях командування, управління та виконання наказів озброєними силами та реалізації національної політики.

Інформаційна війна націлена на усі можливості та фактори вразливості, неминучо виникаючі у зростаючій залежності від інформації, а також на використанні інформації у всіх конфліктах. Об’єктом уваги стають інформаційні системи, а також інформаційні техноллогії, які використовуються у системах озброєння. Інформаційна війна має наступаючі та захисні складові, але починається з цільового проектування та розробки своєї архітектури командування, управління, комунікації та розвідки, яка забезпечує особистостям, які приймають рішення відчутну інформаційну перевагу у конфліктах. У технічному плані інформаційна війна вже почалась, вирісши у якості потенційного плацдарму Інтернет надає для цього усі умови, звідки випливає концентрація зусиль для оборони інформаційних мереж від несанкціонованого втручання. Цілями впливу на масову свідомість є внесення змін у когнітивну структуру для того, щоб отриматити відповідні зміни у поведінковій структурі. Іеформаційна війна повинна розглядатися в якості одного з понять воєннокомунікативних досліджень. Програма диктує вид ввідної інформації, визначає собою переробки інформації та поведінку людини у результаті.

Водночас з політичним та економічним тиском на Україну, широко застосовується ідеологічна та психологічна обробка населення. Для цього запускаються в обіг науковоподібні постулати, які покликані посіяти в українському суспільстві сприйняття і потрактування історії та сучасних реалій в антиукраїнському ключі.

Усі ці міфи, звичайно, вигадані для задурювання мізків. Вони змінюються, трансформуються, перегукуються, доповнюють один одного, але мають спільне призначення – зробити все можливе, щоб унеможливити побудову й існування незалежної Української держави. Для цього нас позбавляють історичних коренів та історичної пам'яті – без глибоких коренів не може бути міцного дерева. Для цього хочуть послабити ґенетичний код нації – національну мову, розчинивши її в «двоязичії», щоб згодом повністю замінити російською. Для того й вигадують різні громадянські суспільства, політичні нації – щоб витруїти етнічну сутність, притлумити національну свідомість українців. Для того й поширюють різні небилиці про нашу несамостійність, недержавність, різні спільні простори – євразійські, митні, військові, економічні, спортивні тощо, – щоб відібрати наш життєвий простір, наміцно прив'язати нас до Росії.

Це треба знати, щоб не піддатися омані; це треба розуміти, щоб не дати себе обвести навколо пальця; це треба усвідомлювати, щоб не збитися з правильного шляху національного державотворення на колоніальні манівці.

Ещё мона добавить про то, как во время выборов газеты гонят друг на друга…