Домінат. Реформи діоклетіана та константина

Римській імперії вдається на певний час вийти з стану кризи. Імператорська влада знову зміцнюється. З 284 н. е. в Римі встановлюється домінат (від латин, сіотіпиз -пан). Це уже відкрито монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється.

Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінує спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

Реформи розпочав імператор Діоклетіан (284-305), син вільновідпущеника, проголошений військом імператором. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (ЗОЇ р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), об’єднаних у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на 4 частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, 2 августы -для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів -2 цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозвол-ив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально влада передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але відразу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна.

Переможцем з неї вийшов Константан Великий (313-337). Він зберігає поділ імперії на 4 частини, але ними управляють вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператору префекти. На чолі діоцезів були поставлені вікарії.

За Константина встановлюється союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалася віротерпимість стосовно до християнської релігії. З цього моменту церква стає надійним союзником, захисником імператорської влади, а імператори збагачують церкву земельними і грошовими пожалуваннями.

11 травня 330 р. столиця імперії урочисто переноситься на береги Босфору. Стара грецька колонія Бізантій була розширена і перейменована у Константинополь. Перенесення столиці - явище не випадкове. Східні провінції були культурніші і багатші від західних. Економічний і культурний центр імперії перемістився на схід.

Реформи Константина завершують реорганізацію сільського господарства. Раби-пекуліарії за своїм становищем вже з кінця II ст. н. е. мало чим відрізнялися від т. зв. колонів. Колонами в Римі називалися люди, як правило, з числа вільних, які брали в оренду земельний наділ. Власникам помість-сальтусів була вигідна лише довгострокова оренда. Земля розбивається на дрібні ділянки, які обробляються рабами - пекуліаріями і вільними - колонами. На початках раб працює за 1/6 чи навіть 1/9 врожаю, решта відходить господарю. Колон віддавав 1/3 врожаю (а не 5/6) і мав відробити 6-12 днів у рік на свого господаря. Але поступово раб піднімався до становища «вільної» людини (з нього знімаються юридичні обмеження тощо), а вільний селянин опускається до кріпацтва, тобто проходить фактичне урів-няння цих двох категорій землеробів. Імператорська конституція Константина (332 р.) позбавляла колона права переходити з одного маєтку до іншого. Утікач надалі повертався господарю в кандалах. Той, хто прийняв його, сплачував власнику суму нестриманих податків і платежів. Такий порядок фактично означав переростання рабовласницьких відносин у феодальні. Щось подібне відбувалося і у ремісничому середовищі. Колишні раби, вільновідпущеники і вільні люди тепер у рівній мірі залежать від власника сальтуса, живуть на окремих хуторах чи в селах зі своїми ремісничими майстернями, крамницями, ятками, виконуючи однакові повинності і сплачуючи оброки. Син власника ремісничої майстерні чи торгової ятки успадковує становище батька.

Останнє об’єднання імперії у одних руках відбувається за імператора Феодосія І (379-395). За його правління колони були остаточно прикріплені до землі, а ремісники - до корпорацій і міст. Панівною релігією стало християнство. Після його смерті імперія остаточно розпадається на Західну і Східну. В 410 р. готи на чолі з Аларіхом вперше вступають у Рим. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скидає останнього імператора Західної Римської імперії Ромула-Августула, і ця імперія перестає існувати, навіть формально.