132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянськиї і політичних прав національних меншин.

Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

   Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.

Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

133. Міжконфесійні відносини незалежної України.

Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.

Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.