§ 2. Особливості художнього життя

У художній культурі стан стабілізації громадського життя і зміц­нення дворянської імперії більш повно виразило мистецтво класи­цизму, що стало панівним наприкінці XVIII — початку XIX ст. Ідейні принципи класицизму: громадянськість, перевага почуття сумлін­ня над руйнівними пристрастями, достоїнство і моральна сила ро­зумної людини виявилися співзвучними загальному умонастроєві. Це відбилося на змісті та характері російського містобудування початку століття. У пошуках вираження комплексу гуманістичних ідей, що опинилися в центрі суспільної уваги, російські зодчі твор­чо використовують методи західноєвропейського класицизму, зводжуючи окремі громадські і приватні будинки або цілі архітек­турні ансамблі. У 1801-1811 pp. за проектом О.М. Вороніхіна був споруджений Казанський собор на Невському проспекті в Петербурзі. Собор призначався не тільки для богослужіння. У ньо­му помістили прославлену ікону «Казанської Богоматері», що шанувалася як покровителька російських воїнів. Казанський собор, в архітектурі якого закладені принципи спокійної рівноваги, стри­маної енергії форм, став уособленням слави й могутності російсько­го воїнства. Над оздобленням собору працювали відомі скульптори класицистичного напряму: І.П. Мартос, І.П. Прокоф'єв, В.І. Демут-Малиновський, С.С. Піменов, Ф.Ф. Щедрін та ін. Було також ви­рішено складне завдання поєднати окрему будівлю із загальним ансамблем міської забудови. Так утвердився принцип відкритого простору.

214

До найбільших досягнень архітектури російського класицизму належать будинок Біржі (арх. Тома деТомон), Адміралтейство (арх. А.Д. Захаров), Михайлівський палац, ансамбль Двірцевий майдан (К.І. Россі) у Петербурзі. Московські архітектори цього часу, сприй­нявши нові ідеї вирішення великих ансамблевих завдань, певною мірою зберегли прихильність до традицій російського середньо­вічного зодчества, покликаних підкреслити або замкнутість і від­особленість окремих просторових обсягів (арх. Й.І. Бове, ансамбль Театральної площі), або мальовничість і динамізм композиційного вирішення (арх. Д. Жилярді, будинок Луніна на Нікітському буль­варі).

Якщо в архітектурі цього періоду процвітав класицизм, то в театрі, літературі, образотворчому мистецтві вимальовується більш складна й суперечлива картина. Класицизм, що базувався на не­змінних правилах, розвинувся в імператорській Академії мистецтв і найбільш повно втілився в історичному жанрі. При цьому пор­третний живопис послідовно завойовується романтиками, у літе­ратурі і театрі класицизм також послідовно постав як вияв ана­хронізму. Разом з тим непорушність підвалин класицизму в істо­ричному жанрі похитнуло проникненням мотивів сентименталізму («Смерть Пелопіда» Д. Іванова) або романтизму («Смерть Камілли, сестри Горація» Ф. Бруні). Зміни в цьому жанрі були обумовлені насамперед самою реальністю. Після подій Вітчизняної війни 1812 року високі принципи, узагальнені в поняттях «Батьківщина», «сумління», «героїзм», уже не мали більше потреби в історико-міфологічному або просвітницькому чи філософському обґрунту­ванні. У мистецтві, поряд з темою величі подвигу одного героя, з'являється тема подвигу всього народу - учасника війни проти Наполеона.

Російська література початку століття і утвердження ідеалів народності і гуманізму

Поступове наростання романтичних і реалістичних тенденцій у російському мистецтві пов'язано з утвердженням просвітницьких ілюзій першого десятиліття. Останні роки правління Олександра І затьмарені пануванням реакції, духом казенщини і деспотизму. Переддекабристський період відбив наростання суспільних при­страстей, що відображено в протистоянні ряду суперечливих ідей і соціальних теорій. Подібна суспільна ситуація створила особливі умови для розквіту літератури і поезії, що стають головними ви­разниками передових поглядів. Як писав О.І. Герцен, «у народу, позбавленого суспільної волі, література — єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути лемент свого збурення і своєї совісті». Гостре ідейне протистояння в середовищі літераторів, що об'єдналися в групи «Бесіда» і «Арзамас», виходить за рамки суто естетичних дискусій,-піднімаючись найчастіше до рівня глибоких ідейно-по-

215

літичних розбіжностей. Безсумнівна ідейна спрямованість відчут­на навіть у творчості М.М. Карамзіна, представника російського сентименталізму, для якого принципи соціальності і моральності були тотожними. У своїх творах, серед яких особливо відома повість «Бідна Ліза», письменник захищав моральні ідеали, право людини на повагу й особисте щастя. Риси гострої і злободенної критики притаманні творчості уславленого байкаря І.А. Крилова, яскравого представника критичного реалізму. Найбільший виразник росій­ської романтичної лірики В.А. Жуковський відтворив глибоке розчарування в просвітницьких ідеях, показав складні порухи внутрішнього світу людини. Висока майстерність «портретної» характеристики своїх персонажів притаманна творчості О.С. Гри­боедова. Чацький, головний герой знаменитої комедії «Лихо з ро­зуму», один із представників так званих «зайвих людей», ідеаліс­тична життєва позиція яких була різким контрастом світу прагма­тичних і неосвічених обивателів.

Поети-декабристи К.Ф. Рилєєв, О.О. Бестужев-Марлінський, В. Кюхельбекер, що відстоювали у своєму мистецтві ідеї грома­дянськості та народності, вважали, що в цьому образі відтворені їх власні переконання і характери. Намагання декабристів при­святити себе служінню ідеалам волі й освіти зближувало їх з ро­мантиками. Однак в актуальних тоді суперечках про протистоян­ня класицизму і романтизму вони зайняли свою позицію. Рилєєв уважав питання про протистояння цих напрямів несуттєвим. Він писав: «Будемо намагатися знищити в собі дух рабського насліду­вання і, звернувшись до джерела щирої поезії, докладемо всіх зусиль, щоб реалізувати у своїх писаннях ідеали високих почуттів, думок і вічних істин, завжди близьких людині і завжди недостат­ньо їй відомих».

Вершиною російської літератури першої половини XIX ст. є творчість О.С. Пушкіна (1799-1837). У процесі свого творчого роз­витку він зазнав впливу літератури класицизму, пройшов через захоплення романтичними ідеалами і, нарешті, піднявся на рівень глибоких реалістичних узагальнень. Визначні здобутки О.С. Пуш­кіна — історична трагедія «Борис Годунов», поеми «Полтава», «Мідний вершник», історична повість «Капітанська дочка», роман у віршах «Євгеній Онєгін», названий Бєлінським «енциклопедією російського життя». В образі Онєгіна російські літературні крити­ки того часу побачили вияв типових рис національного характеру. За характеристикою Герцена, «це — людина, що випробувала жит­тя до самої смерті і яка бажала б випробувати смерть, щоб подиви­тися, чи не краще вона за життя. Він усе починав і ніколи не доводив до кінця, він думав тим більше, чим менше робив... Він завжди чогось очікував, як усі ми ...». За плином власної долі й усвідом­ленням високої поетичної місії, О.С. Пушкін був тісно пов'язаний з надіями, ідейними пошуками й інтересами своїх сучасників.

216

Період його творчої діяльності увійшов в історію російської куль­тури під назвою «Пушкінська епоха». У його творах процес форму­вання російської літературної мови сягає найбільшого злету, майже абсолютної досконалості.

Неординарність особистості і долі великого російського поета на­дихає найбільших майстрів портрета О.А. Кіпренського і В.А. Тро-пініна, кожний з яких в образі Пушкіна втілив свою концепцію романтичного героя. Романтичний ореол поетові створювала неза­лежність його суджень і стилю поводження, що неминуче вело до конфлікту з верхівкою петербурзького «вищого світу», до непри­йняття всієї атмосфери великосвітських салонів, сповнених духом фальші й лицемірства. Однак улюблений західними романтиками мотив протистояння героя і ворожого йому середовища в портретах російських художників відходить на другий план або взагалі зникає. У Кіпренського рельєфне окреслення набуває піднесеного стану духовної просвітленості, що додає неправильним рисам обличчя поета особливої краси і значущості. Тропінін, якого вважають пов­ним антиподом Кіпренського, більше уваги приділяє передачі зо­внішніх рис образу О.С. Пушкіна, а також деталей домашньої об­становки, за допомогою чого створюється атмосфера затишку і не­вимушеності.

Тема суперечливості і складності внутрішнього світу романтич­ного героя глибоко осмислена в поезії М.Ю. Лєрмонтова, де головна увага приділяється ліричному героєві. Якщо герой класицизму є носієм певних закінчених і статичних ідей — торжества (в оді), спокою (в ідилії), суму (в елегії), любові (у пісні), то світ романтич­ного героя — емоційно і психологічно більш складний і динамічний. Характерний прийом роздвоєння між власне ліричним героєм і об'єктивованим персонажем, від імені якого ведеться монолог, від­різняє поетичне бачення М. Лєрмонтова.

Ідея трагізму існування і щиросердечної величі романтичного героя найбільш яскраво втілена в живописі К.П. Брюллова, автора монументальної історичної картини «Останній день Помпеї» і чис­ленних портретів його сучасників. Мистецтво Карла Брюллова у всій повноті відбило специфіку російського романтизму, у якому ідея зла підноситься без проявів сарказму і похмурої величі. У де­якому сенсі цей художник був вірний принципам класицизму, зберігши переконаність у споконвічну моральну силу людини. Його романтичний настрій визначається пильною увагою до виняткових ситуацій і подій, що випробовують фізичну і моральну красу люди­ни. Однак ідеальне начало художник знаходить у сфері особистих, людських почуттів, а не в героїчному подвигу на благо високих і все-таки відвернених ідей.

217

Критика суспільних підвалин представниками демокра­тичної суспільної думки і літератури

У тяжкі часи, пов'язані з правлінням Миколи І, усюди насаджу­ється атмосфера страху і підозрілості, лютує цензура, під впливом офіційних охоронних заходів принципи героїчного російського класицизму перероджуються у форми вірнопідданського академіз­му. У цих умовах романтизм був єдиною відрадою для російських художників, що подібно К. Брюллову зберігали вірність принципам волелюбності і незалежності. І все-таки романтизм неминуче від­даляв творчу уяву від дійсності, ведучи її у світ піднесеної мрії та ідеальних персонажів. Реакцією на романтичне протистояння ре­альної дійсності стає бурхливий розвиток мистецтва критичного реалізму, розквіт якого припадає на 60-80-ті роки XIX ст.

Різні стадії розвитку реалізму в образотворчому мистецтві ха­рактерні для творчості майстра жанрової картини П. Федотова, а також 0. Іванова, автора монументальної історичної картини «Видіння Христа народові». У формах раннього реалізму в живо­писі переважає проблема морального вдосконалювання, осмислена через призму заперечення банальної вульгарності дійсності або за допомогою проповіді етичних принципів християнського вчення.

Різновидом реалізму є література «натуральної школи», осно­воположником якої є М.В. Гоголь. У сатиричній комедії «Ревізор» (1836) письменник виступив продовжувачем Фонвізіна і Грибоедова. Його повість трагікомічного плану «Шинель» (1842) про долю за­битого і безправного дрібного чиновника відіграла важливу роль у становленні критичного реалізму. На ранній стадії цей напрям зміцнює свій вплив завдяки осмисленню таких високих філософ­ських понять, як дух, душа, субстанція, самосвідомість, ідея, суть яких виявлялася не тільки на абстрактно-теоретичному рівні, але й методом співвіднесення з подіями повсякденного життя «малень­ких», звичайних людей. За твердженням М.В. Гоголя, «дух і душу потрібно знати тепер, а без того не зробити нічого. А дізнаватися про дух може тільки той, хто почав уже працювати над власною душею своєю». Найвище творіння письменника — поема «Мертві душі» (1842-1852), що є одночасно правдивим і символічно багато­значним відображенням світу вульгарності і моральної порожнечі, у якому панують Чичикови, «лицарі копійки».

Принципи «натуральної школи» послідовно здійснювалися у творчості видатних російських письменників-реалістів, твори яких стали справжнім надбанням не тільки російської, а й світової духов­ної культури (Ф.М. Достоєвський «Бідні люди», «Брати Кара-мазови», «Ідіот», О.І. Герцен «Хто винуватий?», І.А. Гончаров «Звичайнаісторія», «Обломов», І.С. Тургенев «Записки мисливця», «Дворянське гніздо», «Батьки і діти», М.Є. Салтиков-Щедрін «Добродії Головльови», «Історія одного міста», М.О. Некрасов «Кому на Русі жити добре», М.С. Лесков «Леді Макбет Мценського повіту», «Лівша»). Своєрідність російської літератури нової хвилі

218

полягала в пристрасному захисті прав і достоїнств людини, що в її уявленні найчастіше є жертвою несприятливого суспільного сере­довища. У такий спосіб у мистецтві широко утверджується тема протистояння споконвіку здорової і непорочної сутності людської натури і несправедливого суспільного ладу. Під впливом ідей «на­туральної школи» розвивалося також мистецтво великого російсько­го драматурга О.М. Островського і письменника Л.М. Толстого — ав­тора відомих романів «Війна і мир», «АннаКареніна», «Воскресіння». Разом з цим письменником у російській літературі, з одного боку, утвердився метод витонченого психологічного аналізу, обумовлений прагненням показати «діалектику душі», а з іншого — «чистоту морального почуття». Принцип соціальності в мистецтві послідов­но сповідували письменники, що в 40-80-ті pp. друкували свої твори в літературно-політичному журналі «Вітчизняні записки» (В.Г. Бєлінський, О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський, В.О. Добро­любов, М.О. Некрасов, М.Є. Салтиков-Щедрін, Д.І. Писарев).

Міцно зберігає свої позиції в літературі романтична традиція, яку представляє група поетів-ліриків: Ф.І. Тютчев, А.А. Фет, А.І. Май­ков, ЯЛ. Полонський, Л.О. Мей. Своєрідність їх творчості полягала в тому, що вони, на відміну від представників « натуральної школи », свідомо йшли від соціальних проблем у світ внутрішніх переживань, осмислюючи їх у ракурсі вічних питань життя, смерті і любові.

Романтичний настрій визначає і творчість відомого композитора О.М. Верстовського, автора популярної опери «Аскольдова могила», сюжет якої побудований на народних переказах і легендах.

Народні пісні стають джерелом відновлення музичної творчос­ті, їх мотиви і теми покладені в основу романсів «Соловей» Аляб'єва, «Червоний сарафан» Варламова. їх творчість мала без­посередній вплив на творчість М.І. Глинки, композитора першої половини XIX ст., основоположника російської музичної класич­ної школи. Вистава-прем'єра знаменитої опери «Іван Сусанін» («Життя за царя») відбулася 27 листопада 1836 року в будинку новозведеного Великого театру в Москві.