Глава 5

КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Епоха, що одержала назву «Відродження» (Ренесанс — фр. re­naissance), охоплює собою період з XIV по XVI ст. Уперше цей тер­мін у його італійській транскрипції «ринашимента» був викорис­таний архітектором, живописцем і істориком мистецтва пізнього Відродження Джорджо Базарі (1511-1574). У своїх знаменитих «Життєписах... »* (1550) він вперше вжив термін «rinascita» — «про­цес відродження», що позначає в нього всебічний розвиток нового мистецтва, яке базується на вивченні природи.

Відродження, таким чином, — перша в історії культури епоха, що, нехай і на пізній своїй стадії, сама себе назвала, тобто осмисли­ла свої духовні орієнтири і визначила програму власного розвитку. Концепцію цього розвитку сформулював Вазарі, який дав періоди­зацію історії культури, що зберегла своє значення, принаймні, у назвах великих епохальних стадій, аж до нашого часу. Відповідно до поглядів Вазарі, після епохи прекрасного античного мистецтва наступив період глибокого занепаду і кризи, названий їм «серед­німи віками», — тобто такими, що лежать посередині між антич­ністю і Відродженням. Тільки після відмови від «бридкого готич­ного мистецтва» настає епоха Відродження «античної манери» і, ширше, — у цілому античності, коли мистецтво звільняється від середньовічних традицій, реалізм зображення обумовлюється ви­вченням анатомії і перспективи, а художня досконалість — суворим дотриманням міри, і, нарешті, досягає повного оволодіння зобра­женням натури і технічної досконалості, яка перевершує навіть античні зразки.

«Життєписи найбільш відомих живописців, скульпторів і архітекто­рів» (1550-1568 pp.).

99

Розуміння власної історичної ролі, що відкриває нову культурну епоху, було властиве не тільки художникам, а й письменникам і філософам цього часу. Так, ЛоренцоВалла (1405/07-1457) говорив, що в його час література і родинні їй мистецтва — живопис, скульп­тура, архітектура — «піднялися і знову відродилися», а Марсіліо Фічино (1433-1499), що багато сприяв вивченню Платона, писав про свій час: «Це, безсумнівно, золоте століття, що повернуло світло вільним мистецтвам, до того майже знищеним: граматиці, красно­мовству, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці».

Якщо спочатку трактування терміна «відродження» відносило­ся до періодизації історії мистецтва і не претендувало на позначення якоїсь великої стадії в історії європейського світу, то вже у XVIII ст. Вольтер використовує цей термін, саме позначаючи цілісну істо­ричну епоху, а в XIX і XX ст. таке трактування терміна стає загаль­ноприйнятим.

Таким чином, в період XIV-XVI ст. у європейському житті і культурі відбулися важливі зміни, що визначили характер усієї наступної історії європейського світу і сьогоднішнього його стану. В мистецтві ці зміни проявилися найбільш очевидно, однак за цими зовнішніми нововведеннями стояли більш складні і приховані про­цеси, зміст яких і необхідно усвідомити.

§ /. Передумови епохи Відродження

Кінець XIV—початок XVI ст. був періодом, коли в середземно­морському регіоні Європи бурхливо розвивалися середньовічні міста і в них стали складатися нові, відмінні від феодальних, су­спільні відносини.

Розквіт ремесел і торгівлі дав поштовх процесові первісного на­копичення капіталу. Цей процес мав двоїстий характер: з одного боку, безпосередні виробники відокремлювалися від засобів вироб­ництва, що зосереджувалися в руках невеликої кількості власників, перетворюючись у капітал. У зв'язку з цим, з іншого боку, виникла значна маса не зв'язаних власністю на землю особисто вільних за­повзятливих людей, що реалізують на ринку свою працю і здатні динамічно змінювати власний уклад життя.

Це приводить до різкого зростання соціальної активності насе­лення міст, у надрах якого стала зароджуватися буржуазія. На рубежі XIV —XV ст. відбувається найбільший в історії європейської культури антропологічний переворот: міняються норми, що визна­чають уклад життя і задають новий тип особистості. Які ж риси його характеризують ?

Насамперед, ця нова людина налаштована різко критично стосов­но попередніх поколінь і попередньої епохи. У цій критиці вона зна­ходить розуміння власного місця у світі і виявляє власні можливос­ті його освоєння. Ця критика, безумовно, приводить до зміни систе­ми цінностей, на якій базується самоствердження нової людини.

100

Новий антропологічний тип характеризується тепер занепоко­єнням розуму, який постійно знаходиться у стані пошуку і дерзан­ня; авантюризмом і героїзмом, які сполучають заповзятливість з відвагою; здатністю до ризику і до прийняття на себе відповідаль­ності за результати своїх дій і вчинків; ентузіазмом і егоцентризмом, що поєднують як здатність до рішучих і часто мало очікуваних дій, сполучену з умінням переконати в їхній необхідності і правоті ба­гатьох прихильників, так і здатність поставити себе в центр цих дій і в ім'я досягнення поставлених цілей часто пожертвувати своїми прихильниками.

Людина епохи Відродження з'являється перед нами внутрішньо суперечливою особистістю, що сама легко вступає в боротьбу з нав­колишнім світом, але не менш гостру боротьбу різних начал — і гарних, і бридких — переживає у своїй душі. Ця людина інтенсив­но накопичує життєвий досвід, постійно виходить за межі того, що добре їй відомо, а тому багато подорожує, знає багато мов, усім ці­кавиться і прагне випробувати все.

Тепер уже не походження і родовитість, тобто не приналежність до певного соціального стану і корпорації, важливі для людини Середньовіччя, визначали значення нової людини в суспільстві, а її особисті, індивідуальні — не отримані в спадщину, а самостійно культивовані — якості і її цілеспрямована діяльність.

Найбільш очевидно ця цілеспрямованість проявлялася у наживі і множенні капіталу. Багатство, нагромадження капіталу стають джерелом небаченої могутності і суспільного впливу. Тому саме цей бік діяльності ренесансної «нової людини» стає двигуном, що сти­мулює її активність, і об'єктивним, зримим мірилом досягнутого успіху. Дуже часто прагнення до успіху за будь-яку ціну, не зважа­ючи на можливі жертви, супроводжувалося необхідністю викорис­товувати недозволені засоби, — насамперед такі, що заперечували­ся морально або церквою у формі релігійних заборон. Формула «ціль виправдує засоби», яку дав Н. Макіавеллі, — апологія подібного світосприйняття.

Ренесансний індивідуалізм

Звідси бере початок індивідуалізм як основа ренесансного, а згодом і буржуазного світогляду. Він був характерний не тільки для господарської діяльності, але і для всіх боків ренесансного способу життя, зокрема і для творчості у філософії і в художній сфері.

Яскравим прикладом ренесансного індивідуалізму може служи­ти відомий лист Леонардо да Вінчі міланському герцогові Лодовіко Сфорца. Сьогодні він був би названий прес-релізом: майстер реко­мендується потенційному замовникові, перелічуючи свої творчі можливості: «Преясновельможний государ, <...> я <...> хочу ви­класти Вашій світлості деякі винаходи, мені приналежні, і коро­тенько перейменовую їх», — а далі міститься значний перелік ви­творів і не менш приголомшливий фінал: «у мирний же час я ніко-

1П1

му не поступлюся як архітектор, <...> можу працювати як скульптор у мармурі, бронзі і теракоті, <...> а в живопису можу порівнятися з кожним, хто б він не був»'.

Тут даний чудовий автопортрет людини Відродження. Вона ці­леспрямована і не бачить ніяких обмежень, які б могли цьому пере­шкодити (у тому числі і таких «умовностей», як скромність, недо­оцінка власних сил і т. п.). Вона усвідомлює свою унікальність і як своє особисте надбання, і як особливу культурну і соціальну цін­ність: якщо для людини середньовіччя нормою було «бути як усі», то тепер нормою стає «бути не як усі», бути краще, ніж інші, за будь-яку ціну відрізнятися від інших.

Істотною обставиною цього листа є і те, що Леонардо в ньому говорить не про виконані справи, а про проекти і задуми, хоча кри­тиці піддає цілком реальні, вже існуючі речі. При цьому в нього не виникає і тіні сумніву в можливості реалізації самих фантастичних своїх задумів.

Воістину, людина Відродження не знає меж своїх можливостей. Вона стверджує себе як безумовного егоцентрика, бажанню, волі, винахідливості, дотепності якого повинні скорятися всі сили і сти­хії навколишнього світу. Вона живе зі свідомістю того, що у своїй справі не має собі рівних, і ця обставина є умовою її існування, умовою, що породжує наповненість її життя змістом.

Розбуджений епохою Відродження європейський індивідуа­лізм — прагнення виділитися, відокремитися, — зрештою, при­водить до зіткнення стихійно діючих воль і сил, а їхнє протистоян­ня, у свою чергу, коректує мету в діях і устремліннях кожного окремого індивіда.

З появою нового антропологічного типу в європейській культурі функція цілепокладання стає одним з найважливіших механізмів соціальної регуляції в житті і діяльності «нової людини». Зрештою, цілепокладання стає граничним вираженням ренесансного індиві­дуалізму. А оскільки воно жорстко не приписано якій-небудь певній особі, воно стає предметом запеклої конкурентної боротьби, у якій сумнівові у своїх силах не може бути місця. Звідси і виникають авто-рекомендації, подібні розглянутій вище. Вони органічні для епохи.

Конкуренція як принцип, що організує ренесансний спосіб жит­тя, жадала від «нової людини» величезної напруги індивідуальних сил і як мету всієї її діяльності — досягнення успіху на будь-якому шляху, нею обраному. Не випадково тому згодом вона одержала найменування «ренесансного Титана».

¹ Цит. за: Эфрос A.M. Леонардо-художник // Эфрос A.M. Мастера разных эпох. — М.: Сов. художник, 1979.— С. 29.

102

Ренесансний гуманізм

З іншого боку, ренесансні форми культури видозмінили спосіб життя феодальної аристократії, формуючи нові взаємини між нею і виникаючою саме в цей час у європейській культурі творчою інте­лігенцією. Нові форми літератури і мистецтва, які недостворюва-лися, що найбільше наочно являли образ епохи, яка наступила, не вичерпували цілком її змісту. Він пронизував весь світогляд епохи, у тому числі і релігію. І цей новий зміст, зв'язаний із запитами, що виникають у активної, діяльної, заповзятливої людини нової епохи, одержав назву гуманізму (від лат. humanus — людський, людяний). Філософи епохи Відродження називали себе гуманістами, тому що замість характерного для мислення Середніх віків зосередження уваги на Богові (divina studia) вони поставили в центр свого світо­гляду людину — homo (звідси — humana studia).

У вузькому значенні цим терміном називають напрямок світ­ської думки епохи Відродження, зв'язаний з вивченням античних пам'ятників у філософії, етиці, мистецтві і філології. У широкому сенсі так називають напрямок у суспільній думці, що характери­зується захистом гідності особистості, її волі і всебічного розвитку, захистом людяності в суспільних відносинах, життєрадісністю і волелюбністю.

Гуманізм осмислював себе в протиставленні середньовічному світоглядові. Якщо в центрі середньовічного релігійного світогля­ду стояв Бог, і відповідна картина світу одержала назву теоцен-тричної, то в поглядах гуманістів центральне місце зайняла люди­на, і нова картина світу одержала назву антропоцентричної. При цьому важливо розуміти, що ідеологом гуманізму в такій якості розумілася не абстрактна, а абсолютно конкретна людина, саме та, заповзятлива і діяльна, ентузіастична і егоцентрична людина, творчий потенціал якої був актуалізований новою епохою. Саме для реалізації її інтересів замість релігійно-аскетичної ідеї про гріховність земного життя проголошувалося право людини на за­доволення земних потреб, одержала вираження ідея свободи особи, справедливого і розумного суспільного устрою — тобто такого, у якому не грала б роль прийнята в середньовічному суспільстві станова ієрархія. Ідеологи Відродження виступали проти схолас­тики з її вимогою встановлювати істину посиланнями на авторите­ти — у першу чергу, Біблію, — висміювали середньовічне мисте­цтво. Середньовіччя було оголошено часом марновірства, неуцтва, темряви і презирливо названо « готичним », що в ті часи виступало синонімом «варварського».

Розуміння людини як частини природи і вимога безперешкод­ного задоволення її «земних» потреб стали головним ядром гума­ністичних ідей. У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розви­вали видатні європейські гуманісти — Франческо Петрарка, Леонардо Бруні, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, Данте, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Томазо Кампанелла, Мікеланджело,

103

Джордано Бруно, Галілей в Італії; Еразм Роттердамський у Гол­ландії; Етьен Доле, Франсуа Рабле, Монтень у Франції; Томас Мюнцер, Альбрехт Дюрер у Німеччині; Томас Мор, Вільям Шекспір, Френсис Бекон в Англії; Сервантес в Іспанії та ін.

Комплекс гуманістичних ідей охоплював собою всю систему по­глядів на світобудову — природу, суспільство й окрему людину.

Якщо спробувати узагальнити ці уявлення до максимально уні­версального принципу гуманістичного відношення до світу, то його можна сформулювати як розуміння світу в якості реальності, що сприймається почуттєво. Таке розуміння протиставлялося харак­терному для середньовічної свідомості уявленню про реальність як про світ Бога, Абсолюту. Саме в силу таких граничних уявлень світогляд гуманізму був спрямований проти середньовічної схолас­тики і релігійного догматизму. Гносеологія гуманістів висувала на перший план досвід і спостереження, що були прямим наслідком почуттєвого сприйняття як найважливішого, першого кроку в про­цесі пізнання. На це вказували вчення Миколи Кузанського і Джордано Бруно про чотири щаблі пізнання. Роль досвіду в пізнан­ні підкреслювалася Парацельсом, Леонардо да Вінчі, Галілеєм. Це, звичайно, не скасовувало ролі розуму в пізнанні, але розумові при­ділялося місце узагальнюючого принципу.

Ідеологія гуманізму, таким чином, зв'язала в єдине ціле філосо­фію, мистецтво і науку, перетворивши мистецтво — сферу діяль­ності, безпосередньо пов'язану з почуттєвим досвідом, — у лідера культури Відродження.

Істотною рисою нового світогляду, яка втілила індивідуалістич­не устремління до оволодіння світом, що почуттєво сприймається, у знанні про нього, став інтерес до емпіричної науки і природознав­ства. Це розумілося як спостереження в першу чергу. Цей інтерес був тісно зв'язаний з досвідом нового мистецтва і часто, як то було у випадках з Л .-Б. Альберті, Леонардо да Вінчі, А. Дюрером, прямо з нього випливав.

Епоха Відродження була відзначена великими відкриттями в галузі астрономії — геоцентричною теорією М. Коперника і її об­ґрунтуванням Дж. Бруно, Й. Кеплером і Г. Галілеєм; медицини й анатомії — працями Ф. Парацельса, А. Везалія, М. Сервета; мате­матики, геології і мінералогії і т. п. Розширенню географічних уявлень сприяли великі географічні відкриття, зокрема, відкриття X. Колумбом Нового Світу в 1492 р.

В галузі політики нові ідеї були зв'язані з утворенням у XV-XVI ст. національних держав, формуванням італійської, англій­ської, французької, німецької національних літератур. Незважаючи на те, що найвизначніші гуманісти епохи — Данте, Ф. Петрарка, Еразм Роттердамський та ін. — були знавцями стародавніх мов (грецької, латини, давньоєврейської), однак вони воліли складати свої трактати «простонародними» — національними — мовами,

104

сприяючи тим самим їхньому нормативному культурному оформ­ленню.

З появою літератури національними мовами, зверненої до широ­ких шарів населення, зв'язаний винахід у середині XV в. Й. Гут-тенбергом друкованого верстата. Цим був покладений початок друкарству в Європі. Книги стали широко доступними і якісно змінили європейський спосіб життя, наблизивши його до сучасного. Завдяки друкарству ученість вийшла з монастирських келій і уні­верситетських корпорацій на ринкову площу. Прямим наслідком винаходу друкованого верстата стала поява згодом газет, суспільної думки й інтелігенції, яка її формує.

Суспільна думка виникала й у попередні епохи, але вона мала спорадичний характер. Вона виникала, як правило, в опозиції до офіційної церковності. В епоху Відродження її зміст, колись пов'я­заний з релігійними єресями, став світським і був зв'язаний зі спробами раціонально обґрунтувати нове суспільне буття в контек­сті загального антропоцентричного світогляду.

І в цій сфері ренесансний індивідуалізм продовжує бути основним принципом. У поглядах гуманістів суспільство з Corpus christianum, представленого сполученням станів, корпорацій і іншими середньо­вічними суспільними зв'язками, перетворюється в суму індивідів.

У гуманістів епохи Відродження індивідуалістичний світогляд виявлявся в ідеалізованій формі — у підкресленні цінності людської особистості як такої (при цьому, зрозуміло, малася на увазі особис­тість титанічного типу, «нова людина») і всього, що з нею пов'язано. Це і було те «відкриття Людини», що ставлять у заслугу епосі Відродження дослідники пізнішого часу. «О чудове і піднесене при­значення людини, якій дано досягти того, до чого вона прагне, і бути тим, чим вона хоче», — писав італійський гуманіст Дж. Піко делла Мірандола в трактаті «Про гідність людини» («De hominis dignita-te»). На перший план висувається захист людської особистості, інтерес до людських справ, людська, а не релігійна точка зору на всі явища життя.

У той же час у доведеному до крайніх меж індивідуалізмі вияв­ляються джерела кризи ренесансної ідеології. Протилежність бага­тьох індивідуалістичних устремлінь, подолання всіх і всіляких заборон, що накладаються, у тому числі й у релігійній формі, на людське свавілля, відсутність уявлень про межі власних можливос­тей, прорису, що відокремлює «можна» від «неможна» у людській дії і поведінці привело до виникнення явища, названого «зворотнім боком ренесансного титанізма». Одним з її проявів була радикальна всебічна — не тільки словом, але і справою — критика всієї системи феодального світогляду і світобудови, яка поступово привела до його повного краху.

105