Філософія середньовічного суспільства

Філософська думка західноєвропейського середньовіччя виникла на основі феодальних суспільних відносин, які стали панівними в країнах Західної Європи в V – ХV ст. Установленню соціальних структур феодалізму сприяли істотні зміни в духовному житті. Саме в I – IV ст. н.е. виникає і завойовує собі панівне становище християнство, ідеологія та організація якого виражала новий суспільний устрій, що йшов на зміну рабовласницькому суспільству.

Давньогрецькі філософи намагалися зрозуміти сутність природи, космосу. Та все ж головну увагу вони зосереджували на відношенні “світ – людина”, де і надприродні сили, і природа, і людина розглядалися як складові частини єдиного космічного порядку. А звідси й космоцентризм філософії, що особливо було характерним для ранніх філософських учень стародавньої Греції.

Для філософії середньовіччя головним орієнтиром стала не природа, а Бог. І зумовлювалось це тим, що в середньовічному суспільстві першорядне значення надавалося духовному світові, найдосконалішим утіленням якого мислився Бог. Видимий світ, природа і людина зображувалися як творіння Бога. Сам же Бог – всемогутній, вічний та незмінний. В уявленні людей він є вищою формою буття й вищим благом. Саме цим і зумовлювався теоцентризм філософії епохи середньовіччя.

Студентам необхідно звернути увагу на те, що західноєвропейське суспільство виникло на руїнах рабовласницької цивілізації Стародавньої Греції і Риму. Тому християнська релігія і філософське мислення середньовіччя чимало взяло з духовної культури минулих цивілізацій. Багато думок було запозичено з філософських учень Платона, Арістотеля, неоплатоників, стоїків та інших, хоча процес асиміляції античної спадщини проходив у складних умовах, непослідовно і суперечливо.

Становлення християнської філософії середньовіччя починається періодом апологетики (грец. апологія – захист), представники якої були першими авторами в філософії, які відстоювали й обгрунтовували християнське віровчення проти язичницької релігії та античної філософії.

До західних (латиномовних) апологетів відносять Тертулліана, Лактанція й інших. Серед найбільш відомих представників східної (грекомовної) апологетики були такі християнські мислителі, як Юстін, Клімент, Оріген та інші.

Серед апологетів особливою агресивністю щодо античної культури, зокрема філософії, відзначався Квінт Тертулліан (близько 160-220). Зокрема, йому належить оцінка Сократа як знаряддя диявола, створеного для того, щоб вести людство до загибелі. А взагалі–то корінь зла – у самій філософії, бо вона, як пише Тертулліан, “породила всі єресі”. У нього є чимало висловів, де в категоричній формі відстоюються християнська релігія і церква. Не обмежуючись лише твердженням “Ми не потребуємо допитливості після Христа, нам не потрібні дослідження після Євангелій”, він усіляко відстоює ідею, яка потім стала головною в католицтві, відносно переважного права церкви на істину; Тертулліан – прихильник тілесності душі, що, на його думку, підтверджується Біблією. Йому ж належать і вислови щодо непримиренності християнського і язичницького світоглядів, про наближення кінця світу і страшного суду, а також ідея, згідно з якою джерелом морального зла у світі є людина, її вільний вибір, бо вже в особі Адама людина вибрала не добро, а зло й тим самим увела його в світ і т.п.

Та все ж більшість християнських мислителів цього періоду, зокрема представники грекомовної апологетики, не проявляли такої ворожнечі щодо античної спадщини. Не спиняючись детально на цьому питанні, зауважимо лише, що проблема співвідношення віри і знання, теології і філософії вперше грунтовно була поставлена Кліментом (близько 150-215). Він називає філософію “неоціненним скарбом”, і хоча не всі здатні бути філософами, але той, хто має цей дар, не повинен нехтувати ним. На думку Клімента, саме істинна філософія, даючи нам знання про предмети божественні й людські, є наукою про наші відносини з богом і світом. Він переконаний у тому, що в релігії не менше ніж в інших галузях знання не можна вважати себе знавцем справи, не вивчивши спочатку наук та філософії.

Оріген (185-253) теж дає високу оцінку людському розумові і філософії, хоча й віддає перевагу релігії та вірі. Для нього інтелектуальна діяльність є засобом з’ясування положень релігії. Оріген так висловив свою точку зору на взаємовідносини християнства і філософії: як правильно зрозуміла Біблія не заважає розсудливій філософії, так і правильно застосована філософія не шкодить Біблії.

Формування християнської філософії середньовіччя завершується періодом патристики (лат. “патер” – батько, отець). У цей період найбільш авторитетні мислителі – “отці церкви” – розробляють основні принципи християнської філософії. В IV ст. на Сході досить відомими з них були “три світочі каппадокійської церкви” (Каппадокія – область у Малій Азії) – Григорій Назіанзін, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Нісський, на Заході – Амвросій Медіоланський (Міланський), Ієронім Блаженний, Аврелій Августин. Як філософ раннього християнства серед східних “отців церкви” особливу увагу привертав до себе Григорій Нісський (325-394). Спираючись на принципи неоплатонізму, він чимало зробив для обгрунтування ідеї “троїстості” християнського Бога, а також закріплення уявлення про Всевишнього як найбільш досконалу духовну істоту, розроблення вчення про безсмертя душі тощо.

Однак найбільш визначним філософом періоду патристики був Аврелій Августин (354-430). Головне місце в ученні Августина займала ідея Бога. Бог – не лише вище буття і вище благо, а й надприродна істота, яка створює весь світ та людину. До того ж всемогутній і безкінечний Бог підноситься над створеним ним світом. Августин не обмежується твердженням, що Бог є єдиним джерелом виникнення кожної речі й усіх живих істот. Він відстоює положення про безперервність процесу божественного творіння. В християнстві Бог недосяжний і недоступний для пізнання, хоча й відкривається людям у текстах святого письма. Проте за допомогою душі людина може вступати в контакт із ним. Душа має початок і не має кінця. Вона не матеріальна, безсмертна, існує і після загибелі тіла, в яке вона вселила життя. Тіло ж гріховне й смертне, воно прив’язує людину до мирського буття. На думку Августина, душа як безтілесна, нематеріальна субстанція не може знаходитися в одному якому-небудь місці, вона розсіяна по всьому тілу. Бог же не знаходиться в жодній із людських душ. Та все ж він осяює душі своїх обранців, завдяки чому і стає можливим збагнення істини. Виходячи зі свого вчення про душу, яке є першим документом подібного типу в християнській філософії, Августин висловлює положення про розумову і вольову діяльність душі, що має важливе значення для теоретичного обгрунтування догматів християнства.

Надаючи перевагу емоційній і вольовій діяльності людини порівняно з раціональною, релігійна філософія тим самим висуває на перший план перевагу віри над розумом. А звідси стверджується й авторитет церкви як останньої інстанції в доказі будь-якої істини. Отже, християнське бачення світу базується переважно на вірі як вихідній основі орієнтації людини в світі. Сама ж людина, завдяки закладеній в ній божій іскрі, стає, на думку Августина, паном і вінцем божественного творіння. З усіх чудес тварного світу найвизначнішим є людина, бо створена вона за образом та подобою Бога.

Студентам необхідно звернути увагу і на філософсько-історичну концепцію Августина. Характерним є те, що в ній виправдовуються одні держави й осуджуються інші залежно від їх підлеглості вищому авторитетові і керівництву церкви.

Важливим є і те, що на відміну від античної філософії, де в період розквіту давньої Еллади було сформульоване Протагором відоме положення “людина є мірою всіх речей”, у філософії Августина мірою всіх речей стає Бог, як вища ідея та вища досконалість. Слід також зауважити, що в ученні Августина була закладена ідея історичного прогресу. Правда, прогрес як стан безперервної зміни і розвитку, становлення нового і старого розумівся ним не в земних умовах, а в небесному царстві. В своїй основній праці “Про град божий” Августин поділяє історію земного людства на шість періодів: від гріхопадіння Адама і Єви й до Страшного суду. Причому останній, шостий період, який почався від Христа, закінчується Страшним судом і загибеллю земної цивілізації. Розробляючи свою концепцію всесвітньої історії, Августин проводить аналогію між шістьма днями божественного творіння, шістьма віковими особливостями людського життя і шістьма епохами, як вони зображені в Біблії та історії християнства. Історія, в його розумінні, осмислена, має свою мету, її основою є Божий промисел, опіка Бога над людством. Елементи діалектичного підходу в розумінні історичного процесу мають місце також у зображенні двох людських угруповань – “земних людей” і “людей неба” та в інших положеннях філософсько-історичної концепції Августина.

Філософська і богословська думка середньовіччя чимало взяла з учення Арістотеля. В цьому плані показовою стала релігійна філософія Фоми Аквінського (1225/26-1274 рр.).

Фома Аквінський – визначний представник середньовічної схоластики в Західній Європі. Він доклав чимало зусиль, щоб обгрунтувати і систематизувати цей напрям середньовічної філософії. В той час філософія викладалася в школах при монастирях, а звідси і її назва схоластика (грец. “схола”- школа). Якщо в першому періоді, який продовжувався до ХІІІ ст., домінуючим було вчення Августина, яке базувалося на платонізмі і неоплатонізмі, то в другому – з ХІІІ по XV ст. – провідну роль стали відігравати ідеї Ф.Аквінського.

На цей час важливе місце в християнській філософії зайняла проблема співвідношення віри й знання. Згідно з розповсюдженою тоді концепцією “двох істин”, наука і філософія виводять свої істини, спираючись на досвід та розум, а релігійне віровчення – з божественного прозріння, Святого письма.

Ф.Аквінський проголошує гармонію віри і знання. Він визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя людської душі та ін.). Одночасно він намагається доказати, що більшість із них не підвладні філософії і науці, знаходиться значно вище від людського розуму, а тому доступні лише вірі. Тим самим “ангельський доктор” віддає перевагу вірі перед знанням. Вона нібито більш достовірна, певна, ніж знання. Адже людський розум часто помиляється, в той час як віра спирається на абсолютну правдивість Бога. Віра також дається кожній людині, а наукове знання доступне далеко не кожному. Крім того, віра, яка породжується відданістю людини богові, морально більш цінна, ніж знання.

Отже, гармонія віри і знання, що неодноразово проголошується Ф.Аквінським, зокрема в основних його працях “Сума істин католицької віри проти язичників” та “Сума теології”, тлумачиться досить однобічно. Теологія ставиться значно вище від філософії, наука і філософія оголошуються служницями богослов’я.

У наш час чимало традицій середньовічної схоластики, в тому числі концепція гармонії віри і знання, всіляко пропагується “неотомізмом” – офіційною філософією Ватикану. Неотомізм (лат. ім’я Фома вимовляється – Тома, звідси “томізм”) – одна з провідних течій релігійної філософії ХХ ст., яка виросла з “покатоличеного” арістотелізму та філософсько-теологічної системи Фоми Аквінського. У нас немає можливості спинятися на інших сторонах його вчення. Відмітимо лише, що важливе місце в ньому займають категорії матерії та форми. Взявши за основу арістотелівську ідею пасивної матерії й активності форми, Аквінат проголосив, що створення світу “з нічого” почалося зі створення першої матерії. Однак у Арістотеля Бог, як “першодвигун”, є чисте мислення, форма всіх форм, вища мета всього світового процесу. Він не бере безпосередньої участі у земних справах, які зумовлюються взаємодією матерії і форми. А у Фоми Бог постійно бере участь у всіх справах, він діє в кожній речі згідно з її особливостями. Але форма як суть буття по-різному організовує та одухотворяє матерію. Якщо на нижчому ступені розвитку, куди відносяться неорганічні тіла, вона складає лише зовнішню визначеність речей, то на наступних щаблях форма все більш активно реалізується як провідне начало. Зрештою, досягнувши вищого ступеня, форма починає розвиватися сама по собі, незалежно від матерії. До того ж у своїй якості – розумної душі – вона не гине разом зі смертю тіла. Як така, що органічно пов’язана з матерією, людська розумна душа є вічним і безсмертним продуктом божественного творіння.

Таке уявлення про матеріальне і духовне відповідало середньовічній картині світу, в центрі якої знаходився Бог, а вершиною його творіння на землі була людина, котра покликана виконувати роль сполучної ланки між світом духовних і матеріальних сутностей.

Одна з основних проблем середньовічної схоластики – співвідношення загального й одиничного. Ті з її представників, які визнавали за загальними поняттями (універсаліями) право на реальне існування до одиничних речей дійсності, стали називатися реалістами. Так, один із відомих реалістів Ансельм Кентерберійський у своїй спробі “онтологічного” доведення буття виходив із того, що Бог реально існує, оскільки існує поняття Всевишнього.

У цілому ж для реалізму, куди слід віднести і таких представників філософії середньовіччя, як А.Августин, А.Больштед (Великий), Ф.Аквінський та інші, характерними були такі уявлення про “універсалії”: чим більше вони носять загальний характер, тим об’єктивнішим та реальнішим є їх самостійне існування.

Протилежною була позиція номіналізму (лат. nomеn – ім’я). Представники цього напряму схоластичної філософії середньовіччя (Росцелін П’єр Абеляр, Іоанн Дунс Скот та інші) виходили з того, що загальні поняття – лише імена, які не мають реального існування поза одиничними речами. Представник, наприклад, крайнього номіналізму Росцелін вважав, що не існує ніякої об’єктивності загального не лише в дійсності, а й у голові пізнаючого суб’єкта. Він оголошував універсалії лише “звуками голосу”, а в дійсності визнавав право на реальне існування лише за одиничними предметами. Дещо іншу позицію займав П.Абеляр, який вважав, що знання людини про навколишній світ – це в основному знання про одиничні предмети, які й існують реально. Універсалії ж виникають лише в процесі абстрагування. Вони існують тільки в голові людини, а поза нею їх немає, тобто об’єктивність загального він обмежував лише розумом людини.

У цілому ж суперечності між номіналізмом і реалізмом носили абстрактний, відірваний від життя характер, що значною мірою було властивим для філософії і теології середньовіччя взагалі. Та незважаючи на це, філософські вчення мали певні методологічні й світоглядні засади. Вже мислителі раннього середньовіччя намагалися теоретично обгрунтувати основні положення християнського віровчення. Діяльність як апологетів, так і особливо представників релігійної схоластики більш пізнього періоду наочно свідчила, що становлення філософських концепцій середньовіччя здійснювалось як формування загальнотеоретичної основи християнства, що знайшло свій прояв у світоглядній, ідеологічній та інших функціях філософії в духовному житті тогочасного суспільства.

Цілком зрозуміло, що розглядуваними проблемами ніяк не обмежується характеристика середньовічної філософії. На її розвиток у країнах Західної Європи значною мірою вплинули філософська думка Візантії і мусульманського Сходу. Справа в тому, що в східній частині Римської імперії – Візантії – перехід до феодалізму здійснювався поступово, еволюційним шляхом, без різкого розриву з античною культурою. На відміну від Західної Європи у Візантії більш старанно зберігалися і засвоювалися досягнення грецької філософії. Для багатьох представників християнської філософії Візантії, особливо в XIV – XV ст., характерною була проповідь індивідуалізму, акцентувалася увага на внутрішньому духовному світі людини, при збереженні інтересу до історії та політики.

Філософська думка Київської Русі, а також Закавказзя теж зазнали на собі духовний вплив Візантії.

Детально не спиняючись на філософії мусульманського Сходу, відмітимо лише, що пожвавлення міського життя в Х – ХІІ ст. в арабських країнах привело до розквіту філософської думки в цьому регіоні, народи якого в епоху середньовіччя (аж до 2-ої половини ХІІ ст.) значно випере джали в культурному розвитку Західну Європу.

Нагадаємо, що наприкінці ХІ ст. християнська Європа починає війну з мусульманською Азією, війну, яка завдала багато шкоди Східній Європі, Візантії. Безпосередня мета цієї війни (в ході її було здійснено вісім “хрестових походів” 1096-1270 рр.) – звільнення від мусульман “святої землі” Палестини і “гробу господнього”. В результаті цих війн Європа отримала не лише шахи, але й знайомство з мусульманською культурою, зокрема філософією, а через неї - і з своєю власною ( значною мірою втраченою) філософією (античною, греко-римською). Адже арабська філософія спиралася на Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних філософів і вчених.

Учення видатних арабських мислителів цієї епохи – Аль-Фарабі, Ібн-Сіни (Авіценни), Ібн-Рущда (Аверроєса) значно вплинуло на духовне життя, розвиток науки й культури в європейських країнах.