Антична філософія (VI ст. До н.Е. – V ст. Н.Е.)

Періодизація античної філософії. Антична, спочатку тільки грецька, а потім і римська, філософія існувала понад 1000 років (із VI ст. до н.е. до VI ст. н.е.). За цей час вона пройшла, як і вся антична культура, повний цикл від зародження до розвитку, а через нього – до занепаду і загибелі. В зв’язку з цим історія античної філософії поділяється на 4 періоди:

1) зародження та формування (VI ст. до н.е.)

2) зрілість і розквіт (V – VI ст. до н.е.)

3) занепад – грецька філософія епохи еллінізму й філософія періоду Римської республіки (ІІІ – І ст. до н.е.)

4) період занепаду і загибелі в епоху Римської імперії (І – V ст. н.е.).

Іонійська культура була представлена Мілетською школою і філософом-одинаком Гераклітом. Виникнення грецької філософії – це процес переходу від міфологічного ототожнювання (образу і речі, людини і природи, об’єктивного і суб’єктивного) до встановлення різниці між образом речі та самою річчю, між суб’єктивним й об’єктивним. Цей перехід здійснили перші грецькі натурфілософи. Взявши предметом своїх спостережень явища природи, вони зробили стрибок від чуттєвого образу до поняття, від релігійно-міфологічної віри до філософського розуму. Іонійські натурфілософи займалися переважно космологічними, астрономічними, фізичними і тому подібними проблемами. Як мислителі, вони поєднували в своїх натурфілософських ученнях абстрактно-логічне мислення з художньо-інтуїтивним пізнанням світу як космосу, як універсальної гармонії. Але їх концепції не були вільні від фантастичних уявлень й антропоморфічних аналогій. Натурфілософські вчення про першоелементи давали можливість будувати загальний світогляд і пояснити, не вдаючись до допомоги богів, загальну картину світу. Головним методом античної філософії та науки стає метод дедукції і логічної аргументації.

Фалес (кінець VII – перша половина VI ст. до н.е.), перший із “семи мудреців”, вважається засновником школи в Мілеті. Він був тісно пов’язаний із близькосхідною культурою. Фалес вважається першим математиком і фізиком в Іонії (передбачив сонячне затемнення, вписав прямокутний трикутник у коло, довів ряд теорем та ін.). Початком усього він вважав воду, а світ бачив одухотвореним і заповненим богами.

Анаксімандр (б. 610-546 рр. до н.е.), учень і послідовник Фалеса, розширив поняття початку всього існуючого до поняття “апейрона”, тобто до першопочатку, того, що лежить в основі всього існуючого. Апейрон означає щось безмежне, безкінечне, але матеріальне, речовинне, вічне. Анаксімандр одним із перших створив раціональну модель космосу, не вдаючись до допомоги богів та божественних сил, у якому Земля займала центральне місце і була охоплена водною та повітряною сферами. Зірки, Місяць, Сонце уявлялись йому отворами в повітряній сфері, за якою була розташована сфера вогню. Він накреслив географічну карту, дав загальний нарис геометрії, перший припустив зародження життя на межі моря і суходолу із мулу під впливом небесного вогню.

Анаксімен (акме сер. VI ст. до н.е.), учень Анаксімандра, вважав, що все виникає із повітря через його розрідження і згущення.

Геракліт (б. 520-б. 460 рр. до н.е.) з Ефеса розглядав як першопочаток всього існуючого вогонь. Важливе місце в його філософії займає ідея “логосу”, об’єктивного закону всесвіту. Логос – це принцип порядку і міри, той же вогонь, але для почуттів він виступає як вогонь, а для розуму є логосом. За Гераклітом, душа людини – єдність протилежностей вологого і вогняного. Чим більше вона має вогню, тим душа краща. Сухий, вогняний компонент душі – це її логос. Геракліт висловив ряд глибоких діалектичних ідей: про абсолютну змінність всесвіту (“все тече”, “в одну і ту ж ріку не можна вступити двічі”), яка виступає головним законом всесвіту, причиною всілякого виникнення.

Італійська філософія. В кінці VI ст. до н.е. центр європейської філософії, що зароджувалася, зміщується з Іонії в сукупність грецьких полісів-колоній, виведених на узбережжя Південної Італії та Сицилії. Студенту слід знати, що філософія італійців була подальшим кроком у становленні античної філософії. До італійської філософії належать Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл. Піфагорійці пов’язали філософію з математикою та поставили питання про числову структуру всесвіту; елеати розвинули поняття про субстанцію до поняття буття як такого і виявили діалектичність часу, простору і руху.

Піфагорійський союз. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор, життя якого пов’язане з багатьма легендами. Вважається, що Піфагор народився на о. Самос в Іонії, багато подорожував, навчався у єгипетських і вавилонських жерців, індійських мудреців. Після тридцятичотирьохрічного вчення він заснував школу в м. Кротоні – Піфагорійський союз, який був закритою організацією, а філософсько-релігійне вчення – таємним.

Піфагор (друга половина VI – початок V ст. до н.е.) вважав, що число володіє речами, а також і моральними, і духовними якостями. Він навчав, що “душа є гармонія”. Гармонія розуміється піфагорійцями як числове відношення. Головною ідеєю піфагоризму є положення про те, що число – основа всього сутнього. Тому піфагорійці захоплювалися математикою, яку вони перетворили з емпіричної в теоретичну науку. В космології Піфагор був одним із перших геоцентристів. Він навчав про “гармонію сфер”. Кожна планета, рухаючись навколо Землі в ефірі, утворює монотонний звук особливої висоти.

Філософська школа елеатів виникла в Елеї. Головні представники школи – Ксенофан, Парменід, Зенон – зробили новий крок у розвитку давньогрецької філософії. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців – математична, в елеатів вона вже філософічна, тому що ця субстанція – буття. Отже, формування античної філософії закінчується в школі елеатів.

Ксенофан із полісу Колофона (б. 570 – після 478 р. до н.е.) вперше висловив ідею про те, що боги створюються людьми за своїми образом і подобою. Він вважав, що бог – це чистий розум, сила якого в мудрості. Згідно з Ксенофаном, бог є все, але “все” береться не в різноманітності, а у вищій єдиності, в думці.

Парменід із Елеї (акме б. 515 р. до н.е.) розробив учення про буття. Буття не виникає і не зникає. Воно однорідне, єдине і нерухоме. Парменід вважав, що “мислення та буття – одне і те ж”. Думка відкриває повноту буття. Тому буття – це те, що можна пізнати тільки розумом. Важлива ідея елеатів – розрив між збагненним розумом. Важлива ідея елеатів – розрив між збагненним розумом буття (вічним і незмінним) і чуттєво сприйманим світом (змінним і непостійним). Вони вперше протиставили знання (розумом збагненне буття) думці (чуттєво сприйманому світу). Буття є благо. За Парменідом, єдине буття – те ж саме, що бог. Буття є, а небуття немає. Небуття не можна ні пізнати, ні в слові виразити, отже, воно не існує.

Зенон із Елеї (б. 490-б.430 рр. до н.е.), учень Парменіда, захищаючи й обгрунтовуючи його вчення про буття, відкидав мислимість чуттєвого буття, множинність речей та їх рух. Він доводив, що прийняття існування порожнечі і множинності веде до протиріччя (його апорії “Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла”, “Стадій”). Слід зазначити, що апорії Зенона не втратили свого значення й для сучасної науки, розвиток якої пов’язаний із розв’язуванням протиріч, виникаючих при відображенні реальних процесів руху.

Емпедокл з Акраганта (б. 490- 430 рр. до н.е.) вважає за першопочаток 4 стихії: землю, воду, повітря, вогонь. Оскільки ці початки пасивні, то він усі процеси в світі пояснює боротьбою двох антагоністичних сил, не фізичних, а психічних згідно зі своєю природою. Філія, любов, виступає як космічна причина єдності і добра. Нейкос, ненависть – причина безлічі й зла. Любов поєднує різнорідне та розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і поєднує однорідне. Емпедокл намагався розв’язати питання про походження, доцільність існування предметів. Він вважав, що спочатку тварини і рослини були механічними і випадковими сполученнями окремих органів, котрі вільно рухалися в просторі, з яких залишилися лише життєздатні, доцільні істоти.

Анаксагор із Клазомена (б. 500-428 рр. до н.е.) біля 30 років прожив в Афінах і став засновником афінської філософської школи. Він відкидав стихії як першопочаток. На його думку, земля не більше першоначало, ніж золото, вода – не більше, ніж кров. Анаксагор началами речей вважав найменші, невидимі, понадчуттєві частинки вогню, води, золота та ін., які він називав “насінням усіх речей”, а Арістотель – “гомеомеріями”. Якості вічні і незмінні, гомеомерії нескінченно подільні. Він висунув тезу “Все у всьому”, що означає – в будь-якому місці космосу вміщуються гомеорії всіх видів. Кожна річ містить у собі насіння всіх речей, але її якість визначається якостями тих гомеомерій, які в ній переважають. Разом із тим, кожна гомеомерія неоднорідна. Вона є Безліч, що вміщує в собі всі інші речі, але більш дрібного порядку.

Оскільки гомеомерії пасивні, то роль активного начала в філософії Анаксагора відіграє Нус, творець космосу із первісного хаосу. Він рухає світ і пізнає його. Нус приводить первісну суміш у круговий рух, у результаті якого утворюється Земля, потім Небо, Місяць, Сонце. Анаксагор – засновник панспермії. Насіння живих істот падають із неба на землю разом із дощем.

Демокріт (б. 460 р. до н.е. – рік невідомий) з Абдер – енциклопедист, який розробив найбільш розвинену матеріалістичну філософську концепцію. Життя Демокріта повчальне відданістю науці. Сам Демокріт заявляв, що одному причинному поясненню він віддає перевагу над володінням перським престолом. Демокріту належало близько 70 творів, але жоден із них до нас не дійшов. Нам відомі лише окремі цитати з його творів (близько 300 фрагментів).

Першоначала Демокріта – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атомісти, фізично тлумачивши елейське поняття “небуття”, першими стали вчити про порожнечу як таку. Атом – це неподільна, абсолютно щільна, непроникна, незмінна частка речовини. Зовнішні властивості визначаються їх формою (кулястою, вуглуватою, випуклою та ін.), число яких безмежне. Крім зовнішньої форми, порядку, розміщення і величини, для атома характерний рух у порожнечі. Рух – найважливіша властивість як атомів, так і всього реального світу.

Атоми Демокріта зовсім без’якісні, тобто позбавлені будь-яких властивостей – кольору, звуку, запаху тощо. Всі ці якості виникають у суб’єкті внаслідок взаємодії атомів і чуттєвих органів. Таким чином, Демокріт одним із перших в історії стародавньозахідної філософії став вчити про суб’єктивність чуттєвих або, як стверджували європейські філософи Нового часу, вторинних якостей. Первинні ж якості об’єктивні. Це форма, розмір, рух атомів.

За Демокрітом, світ у цілому – це безкінечна порожнеча, наповнена багатьма світами, число яких безмежне, тому що ці світи утворені нескінченною кількістю атомів різних форм. Земля знаходиться на однаковій відстані від усіх точок оболонки космосу, а тому – нерухома. Навколо неї рухаються зірки. Зірки – не інші світи, вони належать до нашого світу. Кожний світ замкнутий, кулястий. Проте число світів безмежне. Світи не вічні, одні з них виникають, інші перебувають у розквіті, треті гинуть.

Демокріт стверджував, що живе виникло із неживого за законами природи без втручання бога і розумної мети. Він вважав душею не якусь понадматеріальну субстанцію, а фізичну суть. Душа – тільки сукупність атомів, виступає джерелом руху й життєздатності тіла.

Важливе місце у філософії Демокріта належить вченню про причинність, згідно з яким зв’язок між причиною і наслідком має необхідний характер. Ніщо не виникає без причини, вільно. За Демокрітом, випадковість суб’єктивна, випадковим є те, причину чого ми не розуміємо. Згідно з атомістами, й у світі панує тільки необхідність.

Сократ (б. 470-399 рр. до н.е.) – перший афінський (за народженням) філософ. Наприкінці життя притягнутий до суду за “введення нових богів і розбещування юнацтва”, був засуджений до смерті; відмовившись урятуватися втечею, він випив отруту у в’язниці.

Студент має усвідомити, що центральне місце в філософії Сократа належить людині, як моральній істоті. Його моральна теорія суворо раціональна, згідно з якою доброчесність ототожнена із знанням. На думку Сократа, розуміючи, що добре і що погано, ніхто не може робити погано. Зло – результат нерозуміння доброго. Заклик, написаний над входом до храму в Дельфах, “Пізнай самого себе” став для Сократа наступним девізом після твердження “Я знаю, що я нічого не знаю”. Самопізнання для Сократа означає пізнати себе як соціальну, моральну істоту. Тому центр філософії Сократа – етичні проблеми.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала також у використанні діалогу як основного методу знаходження істини. Сократ першим підвів знання до рівня поняття. Він прагнув критично обговорити всі можливості певної точки зору. Антидогматизм Сократа доводиться, зокрема, його відмовою від претензій на володіння позитивним знанням. Тому він вважав себе не вчителем мудрості, а лише людиною, яка збуджує в інших потяг до істини.

Платон Афінський (427-347 рр. до н.е.), учень Сократа, один із найбільших і глибоких мислителів світової філософії, творець послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму. В 386 р. до н.е. він відкрив свою філософську школу–Академію, яка проіснувала 915 років. До 529 р. н.е. Платон був першим філософом, більшість творів якого дійшла до нас. Майже всі вони мають художньо-діалогічну форму.

Центральне місце в його концепції належить вченню про ідеї (ейдоси – вид), які є виявленням істинно суттєвого, понадчуттєвого буття, збагненного тільки розумом. Ідея об’єктивна, безвідносна, вічна, є понадчуттєва причина і зразок усіх речей, безумовне джерело їх реальності. Разом із тим, “ідея” Платона виступає як поняття, як думка, що виявляє істинне буття. Сукупність “ідей” утворює “ідеальний світ”. На вершині ієрархії “ідей” – ідея Блага, яка визначає порядок у світі, його доцільний устрій: все прямує до благої цілі. Бог є саме благо. Таким чином, “ідея” виступає причиною, зразком і метою всіх речей.

Другим началом всесвіту Платон вважав матерію – деякий простір, дещо безформне, невидиме, невловиме. Матерія – джерело безлічі, речовості. Вона “мати”, “годувальниця”. Матерія вічна й ідеями не утворюється.

Світ речей – проміжний світ існуючого, який виникає в результаті поєднання ідеї і матерії. Світ речей, який ми чуттєво сприймаємо, – це світ виникнення, розвитку та загибелі.

Платон запроваджує третє начало, поряд з ідеями і матерією – душу космосу, світову душу як утворюючу силу, джерело руху, життя, натхненності, свідомості і пізнання. Душа космосу обіймає світ ідей та світ речей, пов’язує їх.

Платон розглядав космос як утілення бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Він визначає космос як “живу істоту”, обдаровану душею і розумом.

У своєму вченні про душу Платон виходив із протиставлення тіла й душі. Тіло – смертне, душа – безсмертна. Тіло живої істоти складається із часток вогню, землі, води і повітря, запозичених із тіла космосу. Ці частки повинні бути повернуті космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим притулком душі. Як тіло, так і душа утворені богом. Душі утворюються із душі космосу. Душа має розумну й нерозумну частини. Зміст буття людини, за Платоном, залежить від того, хто переможе: низьке пожадливе, нерозумне, пов’язане з тілом начало душі, або розум, духовне начало душі. Платон також порівнює душу з грецькою колісницею з двома кіньми (воля і пристрасть) та візницею (розум). Візниця намагається побачити занебесну сферу, тобто ідеальний світ. Платон розвинув учення про переселення душ, які можуть вселятися як в тіла людей, так і в тіла тварин та рослин залежно від ступеня подолання вищою частиною душі її низькості.

Платон розглядав процес пізнання як споглядання. Знаходячись на небі, душі живляться спогляданням ідеального світу. Вселившись у тіло, вони забувають про нього, але залишаються здатними до пригадування. Земна красота стимулює їх у цьому напрямку. За Платоном, люди з народження знаходяться ніби в печері і бачать лише тіні речей, а не самі речі. Таким чином, люди живуть у світі тіней, у примарному, нереальному світі, а істинний світ (світ ідей) можна побачити за допомогою розуму.

Платон багато уваги приділяв проблемі влаштування ідеальної держави, головним принципом устрою якої повинна бути справедливість, що базується на ідеї нерівності людей, котра, в свою чергу, зумовлена нерівномірністю розвитку в людях частин душі (розумної, вольової, прагнучої). Тому в державі повинно бути три групи громадян, три стани: 1) філософи-керівники, 2) охоронці і купці, 3) хлібороби, ремісники.

Арістотель із Стагіра (384-322 рр. до н.е.), учень Платона (навчався в його академії 20 років), вихователь Олександра Македонського, засновник своєї філософської школи–Лікею, один із найбільших древньогрецьких філософів.

Арістотель виділяє філософію із сфери знання, називає її “першою філософією” (пізніше отримала назву “метафізики”), предметом якої є не природа, а те, що існує понад нею, понадчуттєві нерухомі і вічні сутності. “Друга філософія” має предметом безпосередньо природу, включає групу фізичних дисциплін, спирається на “першу філософію”.

Арістотель виділяє два першоначала: матерію і форму. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Форма у Арістотеля є “суть буття” речі, її “перша суть”. Матерія є безформною, невизначеною речовиною, “те, із чого річ складається”, “із чого річ виникає”. Матерія, як і форма, – вічна. Матерія пасивна, виступає носієм можливості. Оформлюючись, вона переходить із стану можливості в стан дійсності. Форма є повна дійсність, але не дійсна річ, що має домішок матерії.

Арістотель виділяє 4 вищі причини речей: 1) форма як суть, суть буття; 2) матерія як покладений в основу субстрат; 3) рушійна причина (“те, звідки починається рух”); 4) цільова причина (“те, заради чого”). Наприклад, скульптор, створюючи статую, надає їй форму, яку він мав у голові як мету, що визначає всі його дії, а мідь або мармур служать йому матеріалом. Таким чином, чотири причини розпадаються на дві групи: на матерію і формально-цільову причину.

Триєдиною причиною в Арістотеля стає Бог. Тим самим “перша філософія” обертається теологією. Саме Арістотель уводить цей термін до філософії. Слід наголосити, що Бог Арістотеля виступає як формальна причина, як вмістилище всіх понадприродних, понадчуттєвих суттєвостей. У ролі рушійної причини Бог – першодвигун, хоча сам він нерухомий. Бог виступає цільовою причиною, джерелом доцільності світу. Як форма, першодвигун і ціль, Бог зовсім позбавлений матерії. Бог – чиста дійсність, вища реальність. Бог Арістотеля – філософський бог, це розум, який мислить сам за себе, і думка його є мислення про мислення, тобто Бог Арістотеля поєднує предмет мислення й саму думку.

Арістотель увінчав геоцентризм, кулястість Землі, скінченність і замкненість космосу в просторі. Світ складається з п’яти елементів: землі, води, повітря, вогню та ефіру. Бог рухає першу сферу нерухомих зірок, рух якої передається іншим сферам, на яких закріплені планети.

За Арістотелем, душа є формою тіла, суть живих тіл, причина як джерело і мета руху. Він виділяє: 1) рослинну душу (репродуктування і харчування); 2) тваринну душу (сприйняття і відчуття); 3) розумна душа (мислення).

Арістотель вважав, що людина створює себе сама. Моральність, доброчесність – здобуті якості душі. Оскільки душа має розумну і нерозумну частини, то перша породжує доброчесність, друга – пороки. Моральна доброчесність є мудра середина між двома крайностями, вадами. Головне в набутті доброчесності не самі знання, як вважав Сократ, а виховання, звичка. Моральна доброчесність здобувається шляхом виховання добрих звичок.

У політичному устрої Арістотель припускав владу закону. Головне в державі – це громадянин. У державі Арістотель виділяє законодавчу, адміністративну і судову частини. Він прихильник індивідуальної приватної власності. За Арістотелем, держава, яка складається із людей “середнього” достатку, буде мати найкращий державний устрій і буде найбільш стабільною. Він виділяє “правильні” держави (монархія, аристократія, політія), устрій яких спрямований на здобуття загальної користі, і “неправильні” (тиранія, олігархія, демократія), в котрих домінують приватні інтереси.

Арістотель вважається “батьком логіки” як систематизованої науки про мислення і його закони. Біологія як наука також починається з Арістотеля, який не тільки зібрав і систематизував великий фактичний матеріал, здійснив низку біологічних відкриттів, але й створив цілісну біологічну концепцію, що визначила науковий пошук аж до ХУІІІ ст.