Тема 1. Поняття та сутність кримінального процесу.

План:

1. Загальне поняття кримінального процесу.

2. Поняття та завдання кримінального процесу як діяльності компетентних органів та посадових осіб.

3. Стадії кримінального процесу.

4. Кримінально-процесуальна форма та її значення.

Проблемна задача:

Під час бою на боксерському рингу від удару одного боксера гине інший. Бій проводився за усіма правилами. З одного боку, бокс законодавчо не заборонений, а також відомо, що це доволі жорстокий та ризикований для здоров’я та життя спорт, а з іншого боку – держава законодавчо охороняє життя людей, і смерть у грі не передбачається. Як розглядати зазначену ситуацію - чи є підстави для порушення кримінальної справи? Яка можлива кваліфікація у даному випадку і чи можлива взагалі яка-небудь кваліфікація згідно Кримінального кодексу України?

Слово „процес” латинського походження (лат. processes) і означає рух.

Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінально-процесуального права та здійснювана у формі правовідносин діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду по порушенню, розслідуванню, розгляду та вирішенню кримінальних справ.

Отже, визначення поняття „кримінальний процес” має 2 істотні ознаки:

1. діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду по порушенню, розслідуванню, розгляду та вирішенню кримінальних справ(це є сутністю кримінального процесу);

2. правовідносини, які складаються між різними суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Теорія кримінального процесу розрізняє три історичні форми кримінального процесу:

1. Обвинувальний (змагальний).

2. Інквізиційний (слідчо-розшуковий).

3. Змішаний (континентальний).

Вказані форми історично послідовно змінювали одна одну. Разом з тим вони продовжують співіснувати і в сучасному суспільстві. У різних історичних типах держав одна і та ж форма зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову вихідну основу побудови.

Обвинувальний (змагальний). На даний час існує у США та Англії. Ця форма називається так тому, що порушення справи і її подальший рух визначається діями, зусиллями, ініціативою обвинувача (зазвичай - потерпілого), залежить від нього. Обвинувальний процес зводиться до розгляду порушення кримінального закону в судовому засіданні. Розслідування справи до суду майже не проводиться, оскільки збирання доказів покладено на сторони обвинувачення і захисту.

За часів рабовласницького ладу обвинувальний процес у розгорнутому вигляді існував під час рабовласницької демократії, зокрема у Стародавній Греції в VI і V ст. до н.е. і Стародавньому Римі до ІІ ст. до н.е. Основними джерелами доказів були показання свідків і визнання обвинуваченим своєї вини. Допускалися також речові докази та документи. У феодальних державах обвинувальний процес мав істотні відмінності порівняно з обвинувальним процесом рабовласницьких держав:

1. суддею був сам феодал або його уповноважений (феодал мав прибуток від правосуддя у вигляді судових зборів та штрафів);

2. найважливішими складовими процесу були: поєдинок (у Київській Русі він називався „поле”) та ордалії (суд Божий), тобто випробування водою, вогнем і залізом, а також релігійна присяга (клятва);

3. участь у процесі „співприсяжників”, які не давали суду показань по суті справи, а тільки підкріплювали під присягою твердження тієї сторони (обвинувача чи обвинуваченого), яка їх виставила;

4. обвинувальний процес вівся без попереднього слідства, а обвинувач, звернувшись безпосередньо в суд викладав перед ним свою скаргу (причому вимагалась повна, твердо встановлена законом формула обвинувачення).

Потім у обвинуваченого з’ясовували, чи визнає він висунуті проти нього обвинувачення. Якщо обвинувачений їх визнавав, розгляд закінчувався і суддею виносився вирок. А якщо заперечував, суддя починав вивчення доказів і допит свідків. Обвинувач представляв суду своїх свідків, обвинувачений – своїх. Навіть зараз, люди не обізнані у Кримінальному процесі України іноді говорять :”Я маю своїх свідків” і т. ін. Кожна сторона мала право спростовувати показання свідків протилежної сторони. Отже, дана форма кримінального процесу має такі ознаки:

• поділ функцій (обвинувачення, захист та суд);

• рівність сторін у процесі.

Кримінальний процес України також має елементи змагальності.

Інквізиційний (слідчо-розшуковий) кримінальний процес зародився ще в імператорський період Риму, із встановленням диктатури цезарів, більшості з яких була притаманна надзвичайна жорстокість (наприклад, Калігула і Нерон). Процес став таємним і письмовим. Будь-який злочин вважався злочином проти порядку, встановленого сюзереном, а отже, і злочином проти самого сюзерена. Вже не було необхідності у приватному обвинуваченні ,- кримінальне переслідування порушувалось по доносу або по чутках. Провадження кримінального судочинства значною мірою перейшло від сторін до суду. Катування вважалося звичайним засобом отримання показань і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян-свідків та обвинувачених. Інквізиційний процес широко застосовувався і в період раннього середньовіччя в канонічному праві, церковними судами у справах про єресь. В Росії у ХІІІ ст. за часів Петра І, інквізиційна форма кримінального процесу цілком замінила обвинувальну. Обвинувачений був не суб’єктом, а безправним об’єктом процесу. До обвинуваченого, з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину, а також до свідків могло застосовуватись катування. Обвинувачений зобов’язаний був дати показання. В разі відмови, або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покарання за основний злочин, його карали „за неправду і непокірність”. Після попереднього розслідування справу вирішував суд на підставі спеціальної „доповідної записки” (екстракту), в якій підсумовувались письмові матеріали розслідування. Крім обвинувального або виправдовувального вироку суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення особи від відповідальності, а залишення питання про винність відкритим.

Особа залишалася підозрюваною із різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких злочинів – позбавлялася волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати до Сибіру.

До обвинуваченого, з метою викриття спільників, катування могло застосовуватись і після його засудження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хитрощі і жорстокості. Так у Франції свого часу передбачалися такі дії:

• підготовка катування;

• попереднє катування;

• ординарне катування;

• екстраординарне катування;

• в присутності двох радників;

• до жінок і дівчат не вагітних.

Панувала теорія формальних (легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності кожного виду джерела визначалися законом. Основним доказом – царицею доказів – вважалося визнання обвинуваченим своєї вини, саме для здобуття цього доказу застосовувались різні катування. Наприклад, одностайні показання 2-х свідків вважалися повним доказом. Показання свідків оцінювалися залежно від особи свідка. Свідок чоловічої статі заслуговував більшої довіри ніж свідок жіночої, учений від невченого і духовний від світської людини. У ХХ ст. інквізиційний процес фактично або юридично відродився в державах з диктаторськими терористичними режимами.

Змішана (континентальна) форма процесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789-1794 рр. Свого класичного виразу набрала в КПК Франції 1808 р. Модель змішаної форми процесу така. Розслідують кримінальну справу поліція і слідчий-суддя, який входить до складу суду й формально не залежить від прокурора. Кримінальне переслідування обвинуваченого здійснює прокурор. Він наділений повноваженнями, які забезпечують його вплив на хід справи. На попередньому слідстві обвинувачений має ряд процесуальних прав, але в цілому воно будується за схемою інквізиційного процесу. Коли справа надходить до суду – вона розглядається гласно і усно. Діє принцип безпосередності, змагальності, вільної за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на захист. У судовому засіданні прокурор і підсудний – формально рівні сторони. Отже, кримінальний процес змішаної форми характеризується поділом на 2 частини – досудову та судову. Найбільший розвиток зазначена форма отримала у країнах континентальної правової системи. Має таку назву, оскільки вміщує у собі ознаки як обвинувального, так і інквізиційного процесу. Інквізиційного – на досудових стадіях (письмовість, нерозголошення даних досудового слідства), обвинувального – в судових стадіях (гласність, усність, змагальність, поділ функцій). В Україні форма кримінального процесу змішана.

Термін „кримінальний процес” у широкому смислі вживається у 4 значеннях:

1. діяльність органів та осіб по порушенню, розслідуванню, розгляду та вирішенню кримінальних справ;

2. галузь права (кримінально-процесуальне право), що регулює цю діяльність;

3. правова наука, що вивчає вказану діяльність і галузь права, яка її регулює;

4. навчальна дисципліна.

Кримінально-процесуальна діяльність – це система дій компетентних органів і посадових осіб та рішень, які ними приймаються в процесі розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ. Кримінальна справа до вирішення по суті проходить ряд послідовних етапів, які називаються стадіями кримінального процесу. Всього стадій у кримінальному процесі України нараховується вісім, але провадження по кожній кримінальній справі не обов’язково повинно проходити через усі стадії.

Стадія кримінального процесу – це відносно відокремлена його частина, яка характеризується конкретними завданнями, певним колом учасників, специфікою кримінально-процесуальних дій та правовідносин, а також колом процесуальних рішень.

Кожна попередня стадія відокремлюється від наступної певним процесуальним рішенням, яке завершує цикл процесуальних дій та відносин і тягне за собою перехід справи на нову стадію.

Стадії кримінального процесу України:

1. Порушення кримінальної справи – в цій стадії орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя перевіряють зареєстровану інформацію про скоєний або підготовлюваний злочин та вирішують питання про те, чи маються передбачені у законі підстави для початку провадження по кримінальній справі. Якщо такі підстави є, то зазначені посадові особи приймають рішення про порушення кримінальної справи і починається досудове розслідування.

2. Досудове розслідування (дізнання та досудове слідство) – орган дізнання, слідчий збирають, перевіряють та оцінюють докази з тим, щоб встановити, чи дійсно мала місце подія злочину, хто винен у скоєнні злочину, а також досліджують інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Якщо в ході досудового розслідування винність обвинуваченого доведена, слідчий складає обвинувальний висновок та направляє справу прокуророві, який протягом 5 днів затверджує обвинувальний висновок і направляє справу в суд.

3. Попередній розгляд справи суддею – суддя з обов’язковою участю прокурора перевіряє правильність провадження досудового розслідування та за наявності достатніх підстав призначає справу до судового розгляду. З цього моменту обвинувачений стає підсудним.

4. Судовий розгляд – це судове слідство (комплекс пізнавальних дій ), центральна стадія кримінального процесу, в якій суд досліджує всі докази, які стосуються кримінальної справи і своїм вироком (обвинувальним чи виправдовувальним) вирішує питання про винність чи невинність, про застосування до осіб покарання або звільнення від кримінальної відповідальності.

5. Апеляційне провадження – це врегульована законом діяльність апеляційних судів по розгляду апеляцій на вироки, ухвали та постанови суду які не вступили в законну силу, і вирішенню питання про їх законність та обґрунтованість. Скарга на рішення, яке не набрало законної сили, називається апеляційною скаргою, а подання прокурора – апеляційним поданням. Кримінальна справа передається на розгляд до вищестоящого суду. Повноваження апеляційного суду при розгляді справи обмежені межами апеляції, але за необхідності, апеляційний суд проводить слідство в повному обсязі і може винести вирок.

6. Касаційне провадження – є формою перевірки судових рішень з метою виправлення судових помилок, допущених як у рішеннях, що не набрали законної сили, так і в рішеннях нижчестоящих судів, що набрали законної сили.

В апеляційних і касаційному суді попередній вирок може бути скасовано, залишено в силі або змінено.

7. Виконання вироку – вирок не оскаржений у передбачений законом строк або не скасований апеляційною або касаційною інстанцією, набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив. На відміну від обвинувального, виправдовувальний вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконується негайно. Проголошення такого вироку і є його виконанням. Якщо виправданий або підсудний, якого звільнено від покарання, перебуває під вартою, суд звільняє його з-під варти у залі судового засідання. Вирок, ухвала і постанова, що набрали законної сили є обов’язковими для всіх державних і громадських установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян і підлягають виконанню на всій території України.

8. Перегляд судових рішень в порядку виключного провадження – може застосовуватись за наявності таких підстав:

1. нововиявлені обставини, тобто обставини, які і раніше існували об’єктивно, але суду не були відомі (наприклад, фальсифікація, завідомо неправдиві покази, зловживання прокурора, дізнавача, слідчого або суддів в ході провадження по справі ). Ініціювати перегляд судових рішень в порядку виключного провадження може Генеральний прокурор України, його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор м. Києва або Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області).

2. неправильне застосування кримінального закону та суттєве порушення вимог кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули на правильність судового рішення. Неправильним застосуванням кримінального закону є: застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню; незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту. Суттєвими порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі порушення його вимог, які могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і винести законне, обґрунтоване та справедливе рішення. Подання про перегляд судового рішення з цих підстав можуть вносити судді касаційного суду в кількості не менше п’яти осіб.

Кримінальний процес як навчальна дисципліна будується на базі науки кримінального процесу, кримінально-процесуального права і практики застосування судами, органами досудового розслідування, прокурорами й адвокатами.

Кримінальний процес складається з двох частин:

• загальної;

• особливої.

В загальній частині розглядається:

• поняття, завдання, джерела і принципи кримінального процесу;

• процесуальне становище учасників кримінального судочинства;

• теорія доказів.

В особливій частині вивчається рух кримінальної справи по всіх стадіях кримінального процесу.

Кримінальний процес як вид державної діяльності, як галузь права, як наука і навчальна дисципліна тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями права, видами державної діяльності, науками, навчальними дисциплінами.

Він поєднується насамперед з конституційним правом. В Конституції України закладено більшість принципів кримінального процесу, основні права і свободи громадян, судова система. У кримінально-процесуальному праві ці принципи відтворюються і конкретизуються. У законодавстві про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру встановлюються основні принципи організації й діяльності суду, прокуратури, органів досудового розслідування, адвокатури.

Кримінальний процес тісно пов’язаний з:

• оперативно-розшуковою діяльністю, завданням якої є, зокрема, пошук і фіксація в інтересах кримінального судочинства фактичних даних про кримінальну діяльність окремих осіб і груп;

• кримінальним правом, норми якого приводяться в дію і застосовуються органами досудового розслідування, прокурорами й судами до осіб, які вчинили злочини тільки в межах кримінального процесу. В свою чергу основні питання предмета доказування в кримінальній справі визначаються складом того чи іншого злочину, сформульованого в кримінальному праві.

Зв’язок кримінального процесу із законодавством про виконання покарань зумовлено тим, що вид і міра покарання, вид виправно-трудової установи визначаються вироком суду і з моменту звернення вироку до виконання починають діяти норми законодавства про виконання покарань.

Вивчаючи особу злочинця, причини та умови вчинення злочинів, розробляючи рекомендації щодо їх усунення, кримінологія ґрунтується і на нормах кримінально-процесуального права, аналізі діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду по конкретних справах, на вивченні цих справ. Водночас, жодна з розроблених кримінологами рекомендацій не може бути здійснена на практиці, якщо вона суперечить кримінально-процесуальному закону.

У кримінальному процесі широко використовуються дослідження судової медицини і судової психіатрії. Зокрема при проведенні освідування, огляді трупа, призначенні судово-медичної і судово-психіатричної експертиз. Але правові основи призначення і провадження цих експертиз, оформлення і використання їх результатів, участі судових медиків при провадженні слідчих та в суді містяться у нормах кримінально-процесуального права. Також кримінально-процесуальне право пов’язане із цивільним процесуальним правом, адміністративним правом та міжнародним правом.

Кримінально-процесуальна форма – це закріплена кримінально-процесуальним правом структура всього кримінального процесу в цілому та окремих його стадій, умови, послідовність, порядок вчинення процесуальних дій і оформлення їх у правових актах.

Кримінально-процесуальне право встановлює чіткий порядок провадження по кримінальних справах: послідовність руху кримінальної справи від однієї стадії до іншої, коло учасників процесу на різних стадіях і їх процесуальний статус, підстави, умови і порядок проведення слідчих дій, перелік джерел доказів, підстави і процесуальний порядок застосування різного роду заходів кримінально-процесуального примусу, порядок процесуального оформлення вчинених дій та прийнятих рішень. Процесуальна форма створює детально урегульований, стійкий, юридично визначений, обов’язковий, стабільний правовий режим провадження по кримінальній справі, який відповідає завданням судочинства та його принципам. Тому відхилення від процесуальної форми не припустимі. Чітке дотримання процесуальної форми є необхідною умовою всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи, встановлення істини та винесення по ній законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Процесуальна форма є гарантією захисту від зловживань посадових осіб, які ведуть процес. Значення кримінально-процесуальної форми - забезпечує режим законності в процесі, створює умови для достовірних висновків по справі, включає в себе гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі, сприяє виховній дії кримінального процесу. Отже, порядок провадження по кримінальних справах, встановлений кримінально-процесуальною формою включає в себе:

1. послідовність руху справи;

2. коло суб’єктів кримінального процесу та їх процесуальний статус;

3. підстави та процедуру провадження слідчих та інших процесуальних дій по збиранню та перевірці доказів;

4. підстави, умови та процедуру застосування заходів кримінально-процесуального примусу;

5. правила оцінки зібраних та перевірених доказів посадовими особами, що ведуть процес (неприпустимість застосування принципу „Зізнання – цариця доказів”);

6. належне документальне оформлення процесуальних дій та рішень.

Диференціація кримінально-процесуальної форми відбувається за:

• матеріально-правовим критерієм

• суб’єктивним критерієм

Існують так звані особливі провадження: у справах приватного обвинувачення (спрощене провадження); по справах про злочини неповнолітніх (ускладнене провадження); протокольна форма досудової підготовки матеріалів (спрощене провадження); по справах про застосування примусових заходів медичного характеру; по справах про застосування примусових заходів виховного характеру.

Висновок: провадження за загальним правилом єдине, але законодавець в окремих випадках допускає винятки.

Кримінально-процесуальні гарантії – це передбачені законом правові засоби, які забезпечують права та законні інтереси особи у сфері кримінального судочинства, а також правильне здійснення правосуддя по кримінальних справах. Наприклад, принципи кримінального процесу, які визначають правове становище особи у сфері кримінального судочинства; процесуальні права та обов’язки представників, законних представників та захисників; принципи, які виступають як основні начала здійснення правосуддя по кримінальних справах; право прокурора на апеляцію, касаційне подання або подання про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження і т.д.