3. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світового економічного простору

Усвідомлення того, що людство вступило в епоху глобалізма і стоїть перед принципово новими для себе проблемами, почалося на рубежі 1960-х pp. з відомих докладів Римського клубу і було продовжено в 1970-ті pp. екологами в руслі праць зі сталого розвитку. Термін «глобалізація» ввів у науковий обіг Т. Левіт у статті «Гарвард бізнес рев'ю» в 1983 р. Етимологічно термін «глобалізація» пов'язаний з латинським словом globus, тобто Земля, Земна куля і означає планетарний характер тих чи інших процесів. Змістом глобалізації є різнорідні за походженням, сферами прояву, механізмами і наслідками процеси, що дозволяє розглядати глобалізацію як якісно самостійну, складну систему явищ і відносин, цілісну в її системності, але внутрішньо протирічну. У літературі вказується на кілька зримих джерел тих процесів, які в сукупності утворюють явище глобалізації. Це:

• негативні екологічні та інші наслідки господарювання людини на планеті, що досягли в другій половині XX ст. масштабів, які небезпечні не тільки тим, що вичерпуються невідновні природні ресурси, а й мутаціями всієї біосфери Землі, включаючи людину, наслідки яких важко спрогнозувати;

• розвиток комунікацій, інфраструктур і відносин, що ведуть до високого ступеня соціальної взаємозв'язаності і взаємозалежності світу. Стискання часу і простору завдяки розвитку нових засобів транспорту і зв'язку веде до того, що відстань уже не має значення, вона стала соціальним продуктом. Звичайні пристрої — мобільний телефон, факс, портативний комп'ютер, плеєр, кредитна карта — дозволяють людині брати участь у соціальному житті на відстані;

• вихід на міжнародну арену глобалітетів, під якими розуміють суб'єкти світових економіки і політики (транснаціональні кор-пораційні, держави, міжурядові організації), поєднання інтересів, здатностей і можливостей яких вимагає від них і дозволяє їм діяти глобально в одній або кількох сферах життєдіяльності.

Глобалізація економіки — це процес втягування світового господарства, яке розуміється як сукупність національних господарств, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, економічних і політичних відносин, в ринок і тісне переплетення їх економік. Вона здійснюється на макроекономічному рівні, що означає загальне прагнення країн і окремих районів до економічної активності за межами своїх кордонів. Ознаки таких прагнень: лібералізація, роздержавлення і приватизація, зняття торгових та інвестиційних бар'єрів, створення зон вільного підприємництва тощо. На мікроекономічному рівні під глобалізацією розуміється розширення діяльності підприємств за межами внутрішнього ринку. Міжкраїнові інтеграційні процеси ведуть до зменшення нерівномірності розподілу доходів між різними групами країн світової спільноти.

Основні ролі в процесах глобалізації відіграють глобалітети, до яких належать національні держави, транснаціональний капітал (транснаціональні корпорації і банки), а також великі міста і мегаполіси, блоки країн, міжнародні організації, офшори і окремі бізнесмени — транснаціонали. Кожен з цих елементів може брати участь у кількох відповідних їм глобальних процесах. Глобалітети як транснаціональні суб'єкти дії слабко пов'язані з націями — державами, на територіях яких вони розгортають свою діяльність.

Держави володіють усіма необхідними засобами боротьби за економічну владу — від фінансових та інформаційних до силових, хоча, звісно, дуже відрізняються за своєю економічною і військовою могутністю, роллю у світовій економіці, здійснюваною зовнішньою політикою і моделями організації. При цьому рух капіталу, товарів та ідей регулюється не центральним керівництвом, а попитом і пропозицією. Це стимулює прискорене зростання продуктивності праці, обсягу торгівлі і національного доходу.

Найвагоміший учасник глобалізації — транснаціональний капітал. В основному вже склалася досить своєрідна система світо-устрою, за якою транснаціональний капітал контролює до половини світового промислового виробництва, більше 60 % зовнішньої торгівлі, а також приблизно 90 % патентів та ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — це функціонуючі в акціонерній формі великі фінансові, виробничі, науково-технічні, торгово-сервісні об'єднання, що здійснюють операції як у країні базування, так і за її межами. Вони створюють передумови становлення міжнародного виробництва з єдиним інформаційним простором, міжнародним ринком капіталів і робочої сили, науково-технічних послуг. Основна роль у глобалізації належить транснаціональним корпораціям у Північній Америці, Західній Європі і Японії; ТНК у країнах цих регіонів забезпечують випуск 80 % загального обсягу продукції всіх ТНК, яких у світі налічується близько 60 тис. основних (материнських) компаній і більше 500 тис. їх закордонних філіалів та аффінірованих (залежних) компаній по всьому світі. їх економічна діяльність набула глобального характеру, охопила всі регіони і країни світу. Формується індустріальний каркас світової економіки у вигляді ТНК, які контролюють приблизно третину приватного капіталу у світі.

Роль 60 тис. ТНК (незалежно від їх масштабів) у формуванні вузлових, визначальних тенденцій у розвитку сучасної світової економіки важко переоцінити. Розширюючи свою транснаціональну діяльність, вони створюють економічні передумови для організації справді міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором і міжнародного ринку капіталів, робочої сили, науково-технічних, консультаційних та інших послуг. Борючись за ринки збуту в глобальному масштабі, вони підвищують рівень конкуренції, що викликає потребу у постійних інноваціях, зміні технологій та прискоренні науково-технічного прогресу. ТНК створюють «скелет» світової економіки, який обростає середніми і малими фірмами.

Наприкінці XX ст. створюються надкраїнові, навіть міжконтинентальні системи розміщення, представлені транснаціональними корпораціями. Елементи такої системи закладалися давно, починаючи з 60-х рр. XX ст., але тільки зараз, із подальшою інтернаціоналізацією життя, набули значних масштабів. На нинішньому етапі розвитку техніки потужності окремих агрегатів давно переросли національні, а іноді й континентальні кордони, і потреби їх оптимального використання викликають необхідність створення надкраїнової — транснаціональної системи розміщення виробництва. У процесі розвитку техніки і, головне, в процесі конкурентної боротьби в значних масштабах розширяється номенклатура виробів. Це спонукає створювати більше спеціалізованих заводів, що працюють на всю Європу або на весь світ у цілому. Глобалізація світового господарства дедалі масштабніше включає в нього країни, що розвиваються, та їхній активний соціально-економічний простір.

Райони, в яких здійснюватиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення, якими є такі чинники, як розмір ринку, забезпеченість чинниками виробництва і міжкрайові відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймаючій країні визначається також з урахуванням таких показників, як макро-економічна стабільність країни, рівень конкуренції, торгова політика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи і кількісні обмеження, що введені приймаючою країною на імпорт, можуть робити його невигідним. У цих умовах місцеве виробництво за допомогою філіалів ТНК є єдиним способом утримати контроль над ринком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей чинник відіграє пріоритетну роль незалежно від того, проводить чи не проводить приймаюча країна протекціоністську політику. Хоча протекціонізм стимулює організацію місцевого виробництва навіть на невеликих ринках (іноді в економічно неефективних масштабах), великі ринки є більш привабливими для ТНК навіть в умовах вільної дії ринкових сил. Експортно орієнтовані філіали в цьому разі також виграють, бо в умовах зміни світової кон'юнктури можуть продавати частину своєї продукції на місцевому ринку.

Забезпеченість чинниками виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає: наявність природних ресурсів (особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість найму кваліфікованих спеціалістів за відносно низьких витрат, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструкгури. Економічна політика приймаючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику іноземних інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність чинників розміщення визначає закономірності створення виробничих комплексів ТНК. При цьому ТНК, використовуючи ці переваги, можуть мати велику «ринкову владу» і створювати ефективні «бар'єри для доступу» інших фірм. Але на відміну від попередніх концепцій «монополістичних переваг» вона робить основний акцент на тому, що тенденція зростання конкуренції між ТНК переважає над тенденцією «змови» між ними. Цей висновок має важливе значення для аналізу нових явищ у діяльності сучасних ТНК, еволюції їх організаційної структури і форм операцій.

Міжнародні організації, створені колись з метою вирішення досить вузьких завдань, набирають силу, розширяють сфери діяльності, підвищують власні значення і роль. На перших ролях тут організації, прямо пов'язані з фінансовою і економічною глобалізацію — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організація торгівлі (СОТ). Глобалізація рухається тепер не тільки стихійно і не лише волею та інтересами США, Японії, EC і найбільших ТНК, а й міжнародними організаціями.

Важливим глобалітетом є офшори. Практично будь-яка транснаціональна фінансова система проходить через офшор. Зараз у світі існує більше 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано 337 тис. офшорних компаній, британські Віргінські острови (208 тис. компаній) та Ірландія (150 тис. компаній). Офшори є важливою ланкою у внутрішньокорпорати-вних розрахунках ТНК, які, маніпулюючи внутрішніми, неринковими трансфертними цінами, переносять більшу частину прибутку в ті офшори, де податки на цей прибуток мінімальні.

Глобалізації сприяли три основні економіко-технологічні процеси. По-перше, стався перехід передових країн до інформаційного технологічного укладу. По-друге, чітко виокремився в самостійний і незалежний від національних держав транснаціональний капітал. По-третє, виникли принципово нові технології, насамперед інформаційні, комп'ютерні, мережеві (сітьові). Нова якість світу — його глобалізація — проявилася також у тому, що в 1990-ті pp. майже на всій планеті утвердився єдиний тип господарської практики.

Глобалізація як нова якість світу не передбачає тотальної уніфікації соціального та економічного життя планети. Нова світобудова заміщує попередню модель Ойкумени ієрархічною конструкцією геоекономічних регіонів. У рамках глобальної світоеко-номіки окреслюються контури її спеціалізованих сегментів і самобутніх «великих просторів», які об'єднані культурно-історичними кодами, стилем господарської діяльності, спільними соціально-економічними чинниками та стратегічними цілями. їх формування зумовлено економічними культурами, які мають такі самі глибокі корені, як і культура мови або державного устрою.

Паралельно з процесом глобалізації у світовій економіці відбувається процес її регіоналізації. У світі все більше виявляється тенденція до створення регіональних економічних організацій. Так, створення регіонального економічного простору передбачається в рамках Європейського Союзу. На створення єдиного північноамериканського економічного простору націлені такі держави, як США, Канада і Мексика. Міждержавні інтеграційні процеси характерні для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, країн Центральної і Південної Америки. Регіоналізація поширюється навіть на цілі континенти. Так, країни Африки прагнуть створити Африканський Союз за аналогією з Європейським Союзом.

Регіоналізація розглядається як характерна ознака світової економіки XX ст. Сутність її полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких інтернаціональних зв'язків нових, більших інтеграцій (соціально-економічних систем) — союзів, конфедерацій тощо. Суб'єктами регіоналізації можуть бути лише провідні для свого часу суб'єкти міжнародних відносин та їх агенти, що діють на основі отриманих від таких суб'єктів прав і повноважень.

На рівні світової економіки два паралельні процеси — глобалізація і регіоналізація, які, доповнюючи один одного, роблять планету єдиним економічним простором, проходять як два паралельні процеси. Цим процесам сприяють інтернаціоналізація продуктивних сил, розвиток всесвітньої інфраструктури, міжнародний поділ праці.

Інтернаціоналізація означає зближення економік різних країн, їх інтеграцію з метою забезпечення економічного і соціального прогресу у світовому масштабі. Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією обміну, який включає договірні поставки товарів під інтегроване виробництво або для кооперативних підприємств різних країн. Рамки внутрішнього ринку в цих умовах стають нездатними вирішувати економічні проблеми інтегрованої економіки.

Міжнародна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил розширюють технологічні межі виробництва, спеціалізація господарства проходить по вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо. Це зумовило ситуацію, за якої в даний час приблизно 30 % усього товарообігу між розвинутими країнами здійснюється на основі договірних або кооперованих поставок. При цьому транс-націоналізація відтворю вальної структури взаємоузгоджує ланки національних економік в єдиний господарський механізм. Ці зв'язки настільки потужні і значущі, що їх розрив позначився на стані національного господарства.

На інтернаціональних засадах у сучасних умовах відбувається підготовка і перепідготовка кадрів з різних професій і профілів знань.

Всесвітня інфраструктура являє собою сукупність національних елементів різних видів транспортних систем, засобів зв'язку, світових мереж інформаційних комунікацій, у першу чергу Інтернет, уніфікованих вузлів статистичних даних, що обслуговують охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, нормальне функціонування спільних об'єктів.

Цілісності світового господарства сприяє міжнародний поділ праці, що виявляється в поглибленні міжнародної спеціалізації і кооперуванні виробництва, посиленні економічних зв'язків між державами. Найважливішими чинниками, що визначають формування цілісності всесвітнього господарства, виступають: розвиток науково-технічного прогресу, який має всеохоплюючий характер, і засобів інформації; інтеграція можливостей використання ресурсного потенціалу планети; зростання небезпеки загальної екологічної катастрофи.

На розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації і регіоналізації економічного простору значний вплив має економічна революція, яка розпочалася наприкінці XX ст. і пов'язана не стільки з проривом науково-технічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефективним використанням його численних і різноманітних досягнень, глобальної оптимізації інформаційної сфери, яка отримала назву інформаційної революції. Як наслідок, на планеті відбувається формування економічного середовища, в якому виробництво незатребуваного суспільством товару стає актом ефемерним, таким, що не має вартості. Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, економіка знань різко розширює господарські можливості, що були деформовані в останній третині XX ст. проблемою «меж зростання» природо-витратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаблює ці «межі». Економіка інформаційна їх фактично не має. У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшується, а зменшується: відбувається мініатюризація та оптимізація промислових механізмів, ряд нових галузей набули чітко вираженого віртуального характеру. До того ж творчий дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відновний і невичерпний.