4. Правова культура медичного працівника.

Правова поінформованість, правова свідомість і правова культура є одними з форм особистої та суспільної культури й свідомості людини. У правовій свідомості відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно є і яким має бути, а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовчих органів. Правосвідомість у тій чи іншій мірі присутня всім громадянам, які мають право знати, розуміти і оцінювати ті чи інші акти законодавства, а не тільки законодавцям. Правосвідомість не тільки виражає ставлення людини до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в суспільстві.

Слід зазначити, що ефективність діяльності медичних закладів та надання медичної допомоги населенню залежить не тільки від професійного рівня медичних і фармацевтичних працівників, а й від рівня їх правових знань, свідомості та культури. На думку сучасних дослідників, чим вище цей рівень, тим реальніше забезпечується конституційне право громадян на охорону здоров’я.

Правова культура професійної групи – це одна із форм правової культури суспільства, притаманна певній спільноті людей, що професійно займається професійною діяльністю, яка потребує фахової освіти і практичної підготовки.

Сьогодні професійні, службові та посадові права та обов'язки працівників охорони здоров'я закріплені у значній кількості актів законодавства, зокрема, у підзаконних нормативно-правових актах, якими є накази Міністерства охорони здоров'я України. Основним законодавчим актом, що регулює ці питання є Основи законодавства України про охорону здоров'я, які у нормах розділу X встановлюють загальні права і обов’язки медичних і фармацевтичних працівників. Однак, як свідчить правозастосовча практика цих кількох норм загального характеру явно недостатньо для кваліфікованого регулювання прав і обов’язків працівників охорони здоров’я. Тому в науковій літературі висловлені слушні пропозиції, які слід підтримати, щодо потреби розробки окремого закону “Про медичну (фармацевтичну) діяльність”.

Для підвищення рівня правосвідомості медичних працівників є потреба у наданні їм ширших знань у політичній, соціальній і, зокрема, у правовій сфері. Це дозволяє збільшити ефективність

і якість надання лікувально-діагностичної допомоги пацієнтам, попередити лікарські помилки й професійні проступки і злочини й захистити інтереси як пацієнтів, так і медичних працівників, а

також ефективно функціонувати на основі впровадження нових форм організації роботи й взаємодії із іншими суб’єктами надання медичної допомоги і охорони здоров’я населення. Професійна правова підготовка і культура працівників охорони здоров’я повинна бути вищою за правову освіту і культуру громадян, що звертаються за медичною допомогою. Часи, коли до медичного працівника, а, особливо, до лікаря зверталась малограмотна людина і дивилась на нього як мінімум, як на представника Бога на землі, давно минули. Пацієнти стали значно освідченіші, завдяки масовій освіті і можливостях Інтернету їх ставлення до медиків суттєво змінилося. Тепер у пацієнта є можливість перепровірити рішення лікуючого лікаря, звернувшись в іншу лікарню чи поліклініку, а також здобути дані про його професійний досвід і рівень майстерності. Та й ставлення медиків до своїх пацієнтів також змінилося – вони стали більш обережними у своїх рішеннях і діях. Ідеї і принципи медичної деонтології в умовах формування

ринкової економіки відійшли у минуле. Але і сьогодні рівень правових знань у осіб медичного персоналу вкрай низький, а правова підготовка фахівців цієї сфери, як найважливіша складова частина загальної професійної підготовки медиків, знаходиться в незадовільному стані. В цілому дані як юридичної, так і медичної науки та практики переконливо свідчать: чим вищий рівень правової культури медиків, тим краще виконуються ними професійні обов'язки, тим вища якість і ефективність медичної допомоги населенню, тим реальніше забезпечуються права і законні інтереси громадян у сфері охорони здоров'я.

Рівень професійної культури працівників охорони здоров'я буває різним. Відмінності зазвичай існують в правовій культурі лікарів, а також осіб молодшого і середнього медичного персоналу. Професійна правова культура лікарів-спеціалістів, працівників закладів охорони здоров'я істотно різниться від рівня правової культури лікарів-керівників закладів і органів охорони здоров'я і т. д. Правова культура керівників закладів і органів охорони здоров'я характеризується більшою зрілістю і професіоналізмом. Так, науковці Російської Федерації провели кілька серйозних досліджень, що стосуються рівня правових знань і правосвідомості як медиків, так і пацієнтів. Соціологічна оцінка проблем правової підготовки медичних пра- цівників показала, що керівники закладів охорони здоров'я рівень своєї підготовки з правових питань оцінюють: 66,6 % – як середній, 31,5 % – як низький, і тільки 1,9 % – як високий. За оцінкою керів- ників, рівень правової підготовки лікарів в 79,2 % є середнім, в 18,9 % – низьким, в 1,9 % – високим.

Аналіз оцінки керівників підрозділів медичних закладів показав, що рівень їх правової підготовки є високим в 49,1 % випадків, середній рівень характерний для 45,6 %, низький – для 5,3 %.

Керівники закладів охорони здоров'я знайомі з актами законодавства, що регламентують права і відповідальність пацієнтів і медичних працівників у сфері охорони здоров'я громадян, 46,5 % –

застосовують на практиці Указ Президента РФ «Про затвердження правил надання платних медичних послуг населенню медичними закладами», 42,6 % – знають і застосовують в роботі «Основи законодавства РФ про охорону здоров'я громадян», 10,9 % знайомі із Законом РФ «Про захист прав споживачів».

Говорячи про необхідність одержання систематизованих правових знань, учасники наукового дослідження, зазначили, що найприйнятнішими формами юридичної підготовки більшість респондентів вважають спеціальний курс на кафедрах удосконалення лікарів і середніх медичних працівників – 46,7 %, спеціальний курс в медичних навчальних закладах – 40,2 %, інші форми – 13,1 %.

На думку 29 % респондентів, знання з питань правового забезпечення при наданні медичної допомоги населенню медичні працівники повинні отримувати в навчальному закладі медичного профілю, 29 % – вказали на методичні рекомендації, 10 % – із спеціальної літератури, 8,1 % з нормативних документів органів управління охороною здоров'я, 23,9 % – з матеріалів конференцій, нарад, семінарів. Ці дані, з певними поправками, можна екстра- полювати на аналогічну ситуацію в Україні.

Викладене демонструє, що назріла потреба вводити до штатного розпису закладів охорони здоров'я посади заступників керівників з правових питань та юрисконсультів і готувати юристів для системи охорони здоров'я з числа медичних працівників як вищої, так і середньої ланки. Медиків повинно нарешті стурбувати, що пацієнти в багато більшій мірі, ніж медичний персонал, знайомі з своїми правами (45,7 % опитаних). Основними заходами щодо поліпшення правового забезпечення закладів охорони здоров'я мають, на думку співробітників закладів охорони здоров'я, стати:

– розробка пакету документів щодо правової регламентації медичної діяльності;

– навчання медичного персоналу, особливо лікарів, окремим правовим питанням різних галузей права;

– включення питань правового регулювання медичної діяльності в програми тестових іспитів при атестації і переатестації лікарів та середнього медичного персоналу;

– забезпечення надання медичної допомоги в чіткому правовому режимі.

Одним із напрямків поліпшення правової підготовки медиків було б запровадження у вищих медичних закладах викладання спеціальної навчальної дисципліни «Медичне право», яка передбачала б ознайомлення майбутніх медиків із правовими питаннями їх професійної діяльності та вивчення ними окремих галузей та інститутів права, норми яких безпосередньо чи опосередковано стосуються їх майбутньої професії. Однак, на жаль, справа ця незважаючи на певні зусилля з боку окремих ентузіастів цієї ідеї, далі окремих розмов і резолюцій, не рухається.

Відповідно до Указу Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 розроблена і затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України програма правової освіти працівників охорони здоров'я. Попри те, що вона містить багато розумних положень однак на сьогоднішній день вона значно застаріла. Стан дотримання законодавства у сфері охорони здоров'я в значній мірі залежить від його стабільності і від соціальної активності, рівня правосвідомості, знань і виконання громадянами своїх прав та обов'язків. Охорона життя й здоров'я громадян, медицина і фармація є саме тими галузями суспільного життя, які гостро потребують чіткого правового регулювання, державного і громадського контролю. Адже, незважаючи на гуманну мету – надання медичної допомоги та лікування захворювань і високі цілі, завжди є небезпека переродження суспільних відносин, які залишаються поза суспільним і громадським контролем та не врегульовані законодавством.

Лекція №2

Основи конституційного права України.

Права та обов`язки медичних працівників. Захист прав пацієнта

План

1. Поняття про Конституцію, її політичне та юридичне значення.

2. Основні конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина.

3. Громадянство України як постійний зв'язок особи і держави.

Література:

5. Конституція України від 28 червня 1996 р.

6. Коментар до Конституції України. – К., 1998.

7. Конституція України – Основний закон суспільства, держави, людини. – К.,1998.

8. Правознавство: Навч. Посібник / За ред. С. М. Тимченка, Т. О. Коломієць. – К.: Істина, 2007. – 480 с.

9. Правознавство: підручник / За ред.. О. В. Дзери. – 10 вид., перероб., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 848 с.

10. Хрестоматія з правознавства: Збірник нормативних документів / Укладачі: І. П. Козинцев (керівник), Л. М. Козаченко. – 2-ге вид., доп. – К.: Юрінком Інтер, 1998. 704с.

11. Юридичні терміни. Тлумачний словник. / За ред.. В. Г. Гончаренка. – К.: Либідь, 2003.

Вступ

Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності. Сутність конституції - це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціально-політичний аспект конституції. Це своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. Більшість з них виникає і реалізується в політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить свій вираз в різноманітних правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави - це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначно сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя.

Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішньодержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних рис правової держави; впровадження ідей парламентаризму; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України намагається втілити у життя наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.