5. Мотиваційні чинники регуляційних процесів. Експериментальні дослідження мотиваційних феноменів

Феномен Б.В. Зейгарник: запам'ятовування завершених і незавершених дій

Б. В. Зейгарник, учениця К. Леніна. вивчала особливості запам'ятовування завершених і незавершених дій. Експерименти проводились у Берлінському університеті. В дослідженні взяли участь 164 особи віком від 13 до 65 років. Експеримент проводився з кожним учасником індивідуально. їм пропонували серію завдань, однак половину із них не дозволяли завершити. Згідно з інструкцією учасники мали діяти якісно та максимально швидко. Завдання були різні: виліпити тваринку з пластиліну, записати вірш, проколоти дірочки в картоні, нанизати намистинки. Одні завдання досліджувані могли довести до кінця, а інші ні. Завершені та незавершені завдання чергувались випадковим чином. Експериментатор реєстрував усі спонтанні реакції під час виконання завдань.

Після завершення експериментальної роботи учасники писали звіт про свою роботу, змальовували свої переживання, перераховували завдання, які вони виконували, давали їм оцінку (цікаві чи нецікаві, приємні чи ні). Було встановлено, що завдання, які учасники не змогли завершити, запам'ятовувались краще. Їх пригадували на самому початку звіту. Незавершені завдання асоціювались з негативними переживаннями, учасники мали бажання повернутись і завершити їх.

Дослідження когнітивного дисонансу Л. Фестінгера

Теорію когнітивного дисонансу розробив американський психолог Л. Фестінгер. Відповідно до неї логічно суперечливі знання про предмет мають мотиваційну функцію, викликають прагнення усунути ці суперечності за рахунок зміни знань або соціальних установок. Теорія стверджує, що існує комплекс знань про предмети та людей – когнітивна система, якій властиві складність, узгодженість та взаємозалежність. Складність когнітивної системи залежить від кількості та різноманітності знань, що її становлять. Поняття когнітивного дисонансу в науковий обіг увів, як уже згадано, Л. Фестінгер у 1956 р. Під ним розуміють стан зіткнення у свідомості індивіда суперечливих знань, переконань, поведінкових установок щодо якогось явища чи об'єкта, який викликає відчуття дискомфорту.

Л. Фестінгер та Дж. Карлсміт досліджували особливості поведінки людей у ситуації, коли ті були вимушені говорити та робити не те, що думають (ситуації когнітивного дисонансу). В експерименті взяли участь 70 студентів, які не знали справжньої мети дослідження і вважали, що беруть участь у дослідженні ефективності діяльності людини.

Учасники виконували монотонну, нецікаву роботу: спочатку 30 хвилин вони мали перекладати однією рукою котушки з таці на стіл, а наступні 30 хвилин повертати на чверть оберту фішки. Всіх учасників випадковим чином поділили на три групи. В контрольній групі після виконання завдань проводилось опитування про враження від дослідження, ставлення до нього та пережиті емоції. З двома іншими групами учасників експериментатор провів індивідуальні бесіди. Він пояснював їм, що в дослідженні задіяно дві групи студентів (А і Б) і наголошував, що група А, до якої студент належить, одразу починає свою роботу, а в групі Б проводиться на початку дослідження вступна бесіда: один із аспірантів розповідає їм, що і як треба робити. Експериментатор уточнював, що учасники групи Б мають бути поінформовані про те, що їхня робота буде цікавою, захопливою. Далі він повідомляв, що сьогодні аспірант, який мав інформувати групу Б, не зміг прийти, і звертався з проханням до кожного з учасників підмінити аспіранта. Далі частині студентів пропонували за їхню згоду плату в розмірі 1 долара, а частині — 20 доларів.

Після завершення роботи студентів запитували, чи корисною, цікавою була їхня діяльність з перекладання котушок та обертання фішок.

Було встановлено: студентам, які отримали 1 долар, робота сподобалася більше, ніж тим, хто дістав за свою згоду 20 доларів, також визнали роботу привабливою учасники контрольної групи, яким не довелося нічого розповідати про свою роботу та кривити душею.

Експериментальна модель	Автори	Особливості експерименту
Дисонанс як наслідок згоди обманути.	Експеримент (класичний) Л.Фестінгера, М. Карлсміта	У цих дослідах вчинок, що створює когнітивний дисонанс, полягав у тому, що досліджувані після виконання нудної задачі переконували іншого «наївного» досліджуваного (фактично підставного) у тому, що задача була цікавою чи писали звіт, у якому доводили правильність позиції, протилежної їх особистій думці. Основна гіпотеза моделі: якщо досліджуваний скаже неправду і якщо необхідність даної неправди недостатньо виправдана, він буде змінювати свої оцінки, думки так, щоб узгодити їх зі своїм вчинком. На операційному рівні це означає, що чим менше грошей одержить досліджуваний «за свою неправду», тим більше він згодом змінить свої оцінки. Ми будемо називати такий результат “дисонансним” ефектом.
Дисонанс як наслідок подолання спокуси.	Е.Аронсон, М. Карлсміта.	Цей різновид дисонансу вивчався на дітях п'яти-шести років. Експериментальна процедура таких досвідів складалася з таких етапів: а) перше рангування іграшок за привабливістю; б) уведення різної величини заборони грати з привабливою іграшкою; в) надання досліджуваному «можливості перебороти спокусу»; г) друге рангування іграшок за привабливістю.
Дисонанс як наслідок непередбачених негативних наслідків вибору.	В Уоттс	Перший етап: досліджувані погоджуються включитися в діяльність, запропоновану експериментатором. В. Уоттс просив досліджуваних взяти участь у дослідженні факторів смаку електрофізіологічним способом і для зменшення болю прийняти попередньо досить неприємні анестезуючі ліки. Другий етап: уведення негативних наслідків вибору. У досліді В. Уоттса досліджувані пили гіркі ліки, готуючись до досліду, а дослід «з вини» лікаря не відбувся. Третій етап: вимір залежної змінної. Залежними змінними були оцінки альтернатив вибору, величина задоволеності роботою в досвіді, привабливість процедури досвіду. Ф. Уоттс продемонстрував послаблення дисонансу, що створився в результаті негативних наслідків вибору, через збільшення ситуаційної привабливості. Досліджувані збільшували приємність смаку «несмачних» ліків, які пии для підготовки до важкого досліду, який «зненацька» не відбувся.

Дослідження контролю за ситуацією

Дослідники Е. Ланжер та Дж. Родін зацікавились, як можна покращити самопочуття людей похилого віку. Експеримент проводився в будинку для людей похилого віку в м. Арден Хауз (штат Коннектикут, США). Учасникам було від 65 до 90 років, вони мали схожі психічний і фізичний стан та соціально-економічний статус. У групі А було 8 чоловіків і 39 жінок, а в групі Б - 9 чоловіків і 35 жінок.

Групі А надали можливість самостійно планувати свій час, запропонували обладнати кімнати на свій смак, дозволили обирати час для зустрічей з рідними, переглядати фільми та новини тощо. Учасникам цієї групи також подарували кімнатні рослини від адміністрації закладу. Попередньо їм повідомили, що вони вільні прийняти подарунок або відхилити, також обрати рослину на свій смак і мають самі про неї піклуватися.

Групі Б виділили стандартні кімнати, призначили години для відвідування, перегляду фільмів і передач. їм також роздали кімнатні рослини і пояснили, що це подарунки від закладу, а доглядати за ними будуть працівники.

Експеримент тривав 3 тижні. Виявилось, що учасники групи А почувались радіснішими та щасливішими, ніж до початку експерименту, тримались бадьорішими, їхній фізичний і психічний стан покращав, вони охоче спілкувалися з персоналом та іншими мешканцями. У поведінці учасників групи Б таких змін не виявилося.

Дослідження просоціальної поведінки Дж. Дарлі і Б. Латане

Реальна життєва історія, що сталася в Нью-Йорку в 1964 р., багато разів була описана у всіх підручниках із соціальної психології Кітті Дженовезе, власниця бару на Манхеттені, поверталась додому опівночі (до району Квінс, в якому проживають американці середнього класу). Коли вона вийшла з машини, на неї напав невідомий чоловік із ножем і завдав їй кілька ран. Кітті відчайдушно кликала на допомогу. Один із сусідів відкрив вікно і закричав: "Відстань від дівчини!". Нападник схаменувся і почав втікати, однак, отямившись, повернувся і, зваливши поранену жінку на землю, завдав їй нових ран. Жінка продовжувала кричати. Хтось із сусідів подзвонив у поліцію. Бригада приїхала через дві хвилини, однак нещасна жертва вже була мертва, а нападник зник. Напад на жінку тривав 35 хвилин. Свідками, за даними поліції, було 38 людей із навколишніх будинків, з яких лише один викликав поліцію. Одна подружня пара, будучи цілковито впевненою, що поліцію викличе хто-небудь інший, сіла до вікна і спостерігала жахливу картину. Вбивцю Кітті Дженовезе так і не було знайдено.

Ця історія вразила всю Америку. Було очевидно, що якби жінка отримала допомогу, у неї був би шанс залишитись живою. Однак пасивність усіх свідків цієї історії, їх відстороненість, небажання зупинити насилля стали причиною такого трагічного фіналу.

Історія з Кітті Дженовезе стала поштовхом для вивчення аспектів людської поведінки, пов'язаних із наданням допомоги іншим людям.

Поведінка, спрямована на надання допомоги іншим людям, має назву просоціальної. В психологічних експериментах були спроби визначити її чинники. Джон Дарлі із Нью-Йоркського університету та Боб Латане із Колумбійського університету запропонували термін для опису поведінки людини, що стала свідком критичної ситуації, коли виникає необхідність надати допомогу, — "втручання очевидця" (або ж невтручання).

Дослідники вирахували, що в житті людини виникає ймовірність зустрітись принаймні з шістьма критичними ситуаціями. Вони дійшли висновку, що причинами невтручання людей були не брак досвіду, не відстороненість, не брак співчуття чи нездатність надавати допомогу, а велика кількість учасників подій. Вчені вирішили експериментально довести свою гіпотезу: чим більше очевидців, тим менше ймовірність у критичній ситуації, що хтось із них надасть допомогу. Феномен розподілу відповідальності полягає в тому, що зі зростанням кількості свідків у критичних ситуаціях імовірність надання допомоги зменшується.

Теоретичною основою експерименту стала теорія розподіленої відповідальності.

Вчені вирішили змоделювати критичну ситуацію таким чином, щоб спостерігати поведінку свідків. Учасниками дослідження були студенти підготовчого курсу психології Нью-Йоркського університету, їх попросили взяти участь у дискусії про адаптацію до висококонкурентного університетського життя та розповісти про особисті проблеми, які у них виникають. Студентам запропонували обговорити свої проблеми між собою, щоб ніхто не відчував збентеження та незручності. Учасники перебували в окремих кімнатах і мали можливість спілкуватись один з одним за допомогою телефону. Студентам пояснили, що телефоном вони можуть спілкуватися тільки з однією людиною. Кожний учасник мав можливість говорити в мікрофон дві хвилини, а потім мікрофон переключали на іншого.

Така організація дослідження дала змогу створити природну ситуацію і приховати зміст дослідження.

Студенти були поділені на три групи. Перша група була переконана, що вони розмовляють лише з однією людиною. В другій групі кожний думав, що спілкується з двома людьми. В третій групі учасники вважали, що розмовляють із п'ятьма людьми. Насправді ж у всіх групах досліджувані розмовляли самі з собою, а всі інші голоси були записані на плівку.

В експериментальних умовах змінювали розмір групи та створювали критичну ситуацію. Дослідники вважали, що раптовий напад епілепсії сприйматиметься людьми як нещасний випадок, що відбувається насправді. На початку дослідження перший учасник розповідав про те, що йому важко пристосуватися до життя в Нью-Йорку і що він не може зосередитись на навчанні. Потім збентежено додавав, що у нього трапляються напади хвороби після пережитого стресу. Далі розмова переключалась на іншого студента. У першій групі наступним був студент-досліджуваний, в інших групах студент чув розмову та голоси перед тим, як приходила його черга висловитися. Після розповіді досліджуваного знову наставала черга першого студента. і в цей момент траплявся нещасний випадок: у першого студента починався напад (що було записано на аудіоплівці).

Для досліджуваних це переконливо виглядало як нещасний випадок. Студент, учасник дослідження, - в біді і йому потрібна допомога. Дослідники фіксували, скільки учасників з групи допомогли студенту в біді (тобто залишали свою кімнату і повідомляли про напад експериментатора). Як показники враховували час, потрібний досліджуваним, щоб дійти рішення про необхідність надання допомоги. Експериментатор очікував реакції учасників 4 хвилини, після цього дослідження зупиняли.

Гіпотеза експериментаторів підтвердилась. Кількість досліджуваних, що прийшли на допомогу, із груп із різною чисельністю у відсотках свідчила: чим більша чисельність групи, тим менше її учасників поспішали на допомогу. Затримка в часі також була тривалішою там, де було більше учасників. У першій групі (двоє учасників) надали допомогу приблизно 100%, затримка в прийнятті рішення була менше І хвилини. У групі з трьох учасників надали допомогу 85 %, затримка в часі була більше 3 хвилин. У третій групі (шестеро учасників) надали допомогу 60 %, затримка в часі -4 хвилини.

Дані можуть схиляти нас до того, що в дослідженні взяли участь люди, не здатні до співчуття та байдужі до страждань, однак Дарлі і Латане з'ясували, що всі студенти пережили надзвичайне хвилювання та рознервувались, коли почався напад хвороби. Дослідники дійшли висновку, що поведінка людей зумовлена їх чисельністю, яка спричиняє явище дифузії відповідальності. Коли зростає кількість людей у групі, досліджуваний відчуває меншу особисту відповідальність за надання допомоги. Студент, який вважав, що він діє один, не затримувався з допомогою. Коли ж досліджувані вважали, що поруч є ще інші учасники, їм легше було подумати, що хтось інший має прийти на допомогу і вирішити проблему. Окрім відповідальності розподіляється також провина і осуд. Коли ні з ким ділити відповідальність, людина намагається діяти таким чином, щоб уникнути осуду, і розуміє, що тягар вини буде надто важко витримати. Коли ж учасників подій достатньо, тоді присутнім усім разом легше думати, що вони зможуть уникнути осуду або стерпіти негативні наслідки.

Іншим стримуючим чинником є острах оцінки. Дарлі та Латане з'ясували, що коли є багато інших свідків, людина боїться, що зазнає осміяння чи критики через можливу неадекватність (допомога не потрібна, а з мене сміятимуться, чого ж я повівся так по-дурному). Життєвий досвід багатьох із нас навчив не поспішати з допомогою, тому що інші маніпулюють нашими почуттями, і в ситуації слід краще розібратись.

Щоб здійснити просоціальну поведінку, той, хто допомагає, згідно з моделлю Дарлі та Латане, послідовно дає відповідь на п'ять запитань.

1 крок. Що сталося? (Визначення ситуації. Існують перешкоди при визначенні ситуації: особі бракує часу, вона є надто заглибленою у свої проблеми, може не помітити ситуацію.)

2 крок. Чи можна інтерпретувати те, що відбувається, як ситуацію, в якій потрібна допомога іншої сторонньої людини? (Визначення ситуації як такої, в якій треба надати допомогу.) В реальності життєві ситуації мають певну міру невизначеності, і не завжди зрозуміло, чи саме ми маємо втручатись. Іноді ми стримуємось, бо боїмося неадекватності.

3 крок. Чи повинен я брати на себе відповідальність за вихід із ситуації? (Взяття особистої відповідальності.) Автоматично таке рішення приймається, коли людина є єдиним свідком критичної ситуації. Коли ж свідків події багато, то почуття відповідальності переноситься і на цих людей. Чим більше людей, як довели Дарлі та Латане, тим більше розсіюється відповідальність на всіх, тим менш мотивована особа надавати допомогу.

4 крок. Яка допомога потрібна від мене? (Прийняття рішення, які дії потрібні.) Треба зрозуміти, які дії можуть привести ситуацію до благополучного кінця. Якщо ми не знаємо, як вирішуються певні ситуації, ми не вважаємо за необхідне діяти. Треба знати, як діяти.

5 крок. Чи здійсненними є ті дії, які від мене вимагаються? Знання того, що треба робити, ще не є гарантією того, що ми почнемо діяти. Ми аналізуємо всі за і проти, які будуть наслідки нашого втручання, чи не матимуть наші дії для нас неприємні наслідки, чи зможемо ми довести справу до успішного завершення. Модель також показує, чому допомога не надається. Адже, на якому б етапі суб'єкт не почав відповідати "ні", допомога стає неможливою.

У дослідженнях вивчали, що станеться, якщо між учасниками ситуації буде спілкування та взаємодія. Адже в експерименті Дарлі і Латане між учасниками експерименту не було реального контакту. Звичайно, можна передбачити, що коли б очевидці кризової ситуації могли спілкуватися між собою, вони, можливо, поспішили б на допомогу, проаналізували ситуацію, розподілили між собою дії і підтримали б один одного. Однак цього ми очікуємо, бо вважаємо, що саме так повинні діяти люди в нашій культурі. Дарлі та Латане не були настільки оптимістичні, вони переконували, що навіть коли люди об'єднані в групу, що перебуває в тісному контакті, все ж вони надаватимуть допомогу з меншою ймовірністю, ніж окрема людина. Дослідники визначили, що це буде справедливо особливо щодо ситуацій з елементами невизначеності.

Латане та Дарлі перевірили це в експериментальній ситуації. У дослідженні брали участь студенти-волонтери, які згодились обговорити університетські проблеми. Спочатку їх просили заповнити анкету. Через декілька хвилин до кімнати, в якій сиділи студенти, через вентиляційний отвір подавався дим. Він не шкодив здоров'ю, однак густішав і досить швидко заповнював приміщення.

Експериментатори фіксували проміжок часу, за який досліджувані повідомляли про дим. Учасники перебували в різних умовах: на самоті, з двома помічниками експериментатора – підставними учасниками, з трьома такими "учасниками".

Результати експерименту. 55 % учасників, які були на самоті, повідомили експериментатору про дим впродовж перших двох хвилин. З інших груп так діяли лише 12 % учасників. Через 4 хвилини 75 % одиночних учасників сповістили про небезпеку. В інших експериментальних групах кількість учасників, що почали діяти, не змінилася.

Як бачимо, спрацював процес соціального порівняння: "Всі інші незворушні, то чи не потрапляю я в незручну ситуацію". Так думає кожен, тож врешті-решт ніхто нічого не робить.

Дослідження процесів каузальної атрибуції

мета досліджень:

вивчення спроб звичайної людини зрозуміти причини і наслідки подій, тобто спроб інтерпретувати свою поведінку та поведінку інших,