81. Об’єкт, суб’єкт і предмет пізнання.

Суб’єкт пізнання – людина або спільнота, коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Суб'єкт (від латинського суб'єктус — той, що є основою) — поняття, яке виникло ще в античній філо­софії, але лише з XVII ст. почало вживатися в сучасному ро­зумінні як протилежне об'єкту. Воно означає людину, якій протистоїть, протиставляється об'єкт і яка спрямовує на цей об'єкт своє пізнання або дію, — в цьому розумінні людина і виступає як "суб'єкт пізнання", "суб'єкт дії" тощо.

Під об'єктом (від латинського об'єктум — пред­мет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт і об'єкт пізнання перебува­ють в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні — сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єк­та немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнава­ти. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взає­модіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини.

Предметом пізнання є явища і закономірності об'єктивного світу.

82. Форми чуттєвого й раціонального пізнання.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.

Необхідно наголосити, що процес пізнання здійснюється "від живого споглядання до абстрактного мислення, й від нього до практики".

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

На відміну від чуттєвого пізнання, мислення (раціональне пізнання) є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, в оперуванні абстракціями, забезпечує знання загального.

83. Концепції істини в філософії та проблема її критеріїв.

Аристотель: істина - відповідність наших знань дійсності. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище. Будучи результатом пізнання, істина пов’язана з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою. Істина – це адекватне відображення обєкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Поняття істини більш повно розкривається через діалектичний взаємозвязок таких понять, як об’єктивна, абсолютна, відносна, конкретна істини.

Об'єктивна істина – зміст людських знань про дійсність, яка не залежить від суб'єкта пізнання.

Абсолютна істина – це абсолютно повне, вичерпне знання, що не буде спростоване або доповнене. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певним межах. Таким чином абсолютна та відносна істина є різними формами об’єктивної істини. Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, відносно до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність – хибу. Хиба – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта, тоді як брехня – це спотворення знання, яке має на меті ввести кого-небудь в оману. Брехнею може бути як вигадки про те, чого не було, так і свідоме приховування того, що було.

Відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Це форма об’єктивної істини, залежної від конкретно-історичних умов. Така істина є результатом того, що пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно вдосконалюється. Тому знання, зафіксоване на в певний конкретно-історичному етап, з плином часу стає неповним, неточним. Відносна істина включає такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись. Вона близька до конкретної істини – розкриває істотні моменти поняття предмета з урахуванням конкретних умов його розвитку.

Критерії істини – перевірка переваг тверджень і суджень, що претендують на те, щоб бути істиними. Виділяють наступні критерії: практика, досвід, мислення, інтуїція.

Практика – діяльність, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини. Вона покликана перевірити, чи дає очікуваний результат діяльність здійснювана згідно знання, яке претендує на істинність. Проте роль практики суперечлива: вона – джерело не лише істини, а й омани. Тому, практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Практика є специфічною діяльністю, яка об'єктивує знання. В той же час вона підкорюється об'єктивним законам самої дійсності. Така подвійна природа практики забезпечує їй функцію критерію істини. Практика є провідним критерієм істини, проте не єдиним.

Досвід – знання та навички, набуті в процесі безпосередніх переживань, вражень, спостережень, практичних дій, на відміну від знання, досягнутого за допомогою абстрактного мислення; єдність знань і умінь. Людина осягає дійсність не поодинці: пізнання істини засноване на досвіді. Тому істинність може бути перевірена шляхом її порівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду.

Мислення – це цілеспрямоване, опосередковане і узагальнене віддзеркалення людиною істотних властивостей і відносин речей. Творче мислення спрямоване на одержання нових результатів у практиці, науці, техніці. Мислення – це активний процес, спрямований на постановку проблем та їх вирішення. Як критерій істини, мислення пов’язано з використанням логічного доказу, що можливого без звернення до практики. Тобто відбувається перевірки умовиводів, усунення логічних помилок.

Інтуїція – це здатність осягнення істини шляхом прямого її охоплення без обгрунтування за допомогою доказу. Інтуїція схоплює різноманіття особливостей об'єкта. Це «розумне споглядання». Інтуїція – це не тільки осягнення істини, а й розуміння, що це саме істина. У інтуїції тісно переплітаються мислення, почуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.