Функції політології

Функції (від латів. Function – виконую) будь-якої науки, у тому числі і політології – вирішення природно-характерних для неї завдань і проблем. Одна з найважливішихфункцій політології - пізнавальна (гносеологічна). У всіх своїх структурних підрозділах політолог дає знання про різні сфери політичного життя. Це забезпечують як фундаментальні теоретичні дослідження, так і емпіричні, такі, що дають багатий фактичний матеріал, конкретну інформацію про різні сфери суспільного життя. В рамках цієї функції політології можна вичленувати описову функцію, яка дає відповідь на питання: яка була або яка є політична дійсність?

З пізнавальною тісно пов'язана функція політології раціоналізації суспільного життя (пояснення). Політична наука дає пояснення складних політичних процесів, розкриває їх раціональний механізм. Відповідаючи на питання: чому? навіщо? чому так, а не інакше, політологія робить політичні дії ясними і доступними свідомості людей.

Політологія не лише описує і пояснює політичні реалії, але і дає оцінку політичним подіям, інститутам, ідеям і ін. У цьому реалізується нормативно-ціннісна (аксеологическая) функція політології. Політологія, розкриваючи тенденції політичного розвитку, дає конкретну інформацію, необхідну для здійснення ефективного керівництва і управління суспільними процесами. Управлінська функція наочно виражається в тому, що політологія (прикладна її частина) безпосередньо бере участь в розробці практичних рекомендацій по питаннях підвищення ефективності керівництва політичними процесами, управління політичними подіями.

Важливе значення має прогностична функція політології, що відповідає на питання: якою буде політична реальність в майбутньому? Спираючись на певні закономірності, досліджуючи конкретні процеси, факти і явища, політологія здатна виробляти науково обгрунтовані прогнози про тенденції розвитку політичного життя суспільства. З прогностичною функцією політології тісно пов'язана організаційна або прикладна (інструментальна), така, що відповідає на питання: які заходи необхідно провести, аби досягти бажаного результату? Що необхідно прийняти, аби результати, що передбачаються, стали реальністю? З цією функцією пов'язана розробка різного роду рекомендацій, технологій, призначених для всіх рівнів і сфер політичного життя.

Політологія також виконує і виховну функцію, формуючи світогляд, соціальні ідеали, політичну культуру.

Укладаючи, необхідно підкреслити, що політика це не лише наука, що базується на законах суспільного розвитку і вимагає, як і всяка інша наука, розуміння логіки цих законів, але в той же час - це і мистецтво, що полягає в умінні використовувати існуючі можливості, приймати правильні політичні рішення на основі з'єднання теоретичного знання, перевірених логічних виводів з інтуїцією, творчою сміливістю і фантазією.

Основні методи політології

• Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.

• Інституційний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).

• Соціальний. Сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії.

• Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування тощо

• Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого.

• Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.

• Соціально-психологічний (біхевіорестичний). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.

• Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.

• Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.

• Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

• Космофізичний або Ноосферний Вивчення зумовленості космофізичними чинниками та їх впливу через особистості та хвороби політиків на соціально-політичні та економічні чинники, на природу геофічичних та метеорологічних явищ та антропогенну діяльність.

Започаткували ноосферно-космофізичний напрямок В.І.Вернадський, та А.Л.Чижевський Саме О.Л.Чижевський(1897—1964)- біофізик, показав вплив космічних фізичних факторів на процеси в живій природі, у тому числі, на соціально-історичні процеси. Беспосередньо вплив через особистості в історії показав і Девід Оуэн, англійський лікар та політик: "характерна риса "хюбриса" - небажання визнання помилок та асоціальна і аморальна політика". Він та інші автори показують маніакальність поведінки відомих політиків (Гітлер, Сталін, Черчіль): "Наприклад, Вінстон Черчілль і Рузвельт Теодор страждали маніакально-депресивними розладами, але якщо зауважити депресію у шанованого політика люди ще якось погоджувалися, то маніакальні симптоми - немає." Сучасники, це школа ноосферної економіки Самаріної-Дорошко, роботи біофізика Ю.С.Ворони, що не тільки коментують фактографічний супровід подій сучасності, апрограмно, на випередження прогнозують події в природі та соціумі, як відображення космофізичних чинників і доповнюють один одного, продовжуючи розвиток напрямку ноосферного космізму. Данний напрямок є найбільш інтеграційній та системно взаємно повязує методологію системологічного та натуралістичного напрямків, позбавляючи субїективного, модельного, віртуалізовано теоретичного утопізму та неадекватності.

Функції політології

• Описова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?

• Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості?

• Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

• Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму.

• Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.

• Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

• Світоглядна. Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів.

• Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

• Прикладна (управлінська). Розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

• Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.

• Ідеологічна. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.

Проблемы, которыми занимается политология, можно разделить на три крупных блока:

1. философские и идейно-теоретические основания политики, системообразующие признаки и важнейшие характеристики подсистемы политического, политические феномены, свойственные тому или иному конкретному периоду истории;

2. политические системы и политическая культура, отличия и сходства между различными политическими системами, их преимущества и недостатки, политические режимы, условия их изменения и т. д.;

3. политические институты, политический процесс, политическое поведение и т. д.

Методы и методологии политологических исследований

Политология имеет большой арсенал исследовательских методов, поскольку является междисциплинарной наукой и использует методологическую базу всех смежных дисциплин.

Большинство исследователей склонны выделять три группы методов.

Первая группа — общелогические методы, используемые политологией как одной из обществоведческих наук (философия, социология, экономика). Это — не собственно методы политической науки. Сюда входят:

• анализ и синтез;

• индукция и дедукция;

• аналогия;

• моделирование;

• классификация;

• абстрагирование и восхождение от абстрактного к конкретному;

• сочетание исторического и логического анализов;

• мысленный эксперимент.

Вторая группа — методы эмпирических исследований, получения первичной информации о политических фактах. Сюда относятся:

• использование статистики (прежде всего электоральной);

• анализ документов (количественный и качественный контент-анализ);

• опрос (анкетный и экспертная оценка);

• интервьюирование;

• лабораторные эксперименты;

• теория игр;

• современные компьютерные технологии, включая методы искусственного интеллекта, геоинформационные системы^[6] и другие.

На основе вышесказанного можно выделить третью группу — методологии (концептуальные практико-теоретические подходы к исследованию, объединяющие совокупности специфических методов) политической науки. К ним относятся:

1. Социологическая методология — предполагает выяснение зависимости политики от общества, социальной обусловленности политических явлений, в том числе влияния на политическую систему экономических отношений, социальной структуры, идеологии, культуры. В своих крайних проявлениях представлена в марксизме — тезис зависимости политической структуры от экономического базиса.

2. Бихевиоралистская — пришла на смену институциональной. Особое развитие получила в США в последней трети XIX в. Претендует на максимальную научность в политологии, широко использует методы естественных наук, конкретной социологии. Суть бихевиоралистской методологии заключается в изучении политики посредством конкретного исследования многообразного поведения отдельных личностей и групп (но не институтов). Конституирующие начала данного подхода: 1) политика имеет личностное измерение, групповые действия людей так или иначе восходят к поведению отдельных личностей, которые и являются объектом исследования; 2) доминирующие мотивы поведения людей — психологические, они могут иметь и индивидуальную природу; 3) политические явления измеряются количественно; это открывает перед политологами возможность использования математики.

3. Нормативно-ценностная — предполагает выяснение значения политических явлений для общества и личности, их оценку с точки зрения общего блага и справедливости, свободы, уважения человеческого достоинства и т. п. Этот подход ориентирует на разработку идеала политического устройства и путей его практического воплощения. Он исходит из должного или желаемого и в соответствии с этим строит политические институты и поведение.

4. Функциональная — требует изучения зависимостей между политическими явлениями, проявляющихся в опыте, например, взаимосвязей между уровнем экономического развития и политическим строем, между степенью урбанизации населения и его политической активностью, между количеством политических партий и избирательной системой.

5. Системная, применительно к политике, была впервые разработана в 50-60-е годы XX в. Д. Истоном и Т. Парсонсом. Суть этого подхода состоит в рассмотрении политики как целостного, сложного организма, саморегулирующегося механизма, находящегося в непрерывном взаимодействии с окружающей средой через вход и выход системы. Политической системе принадлежит верховная власть в обществе.

6. Антропологический подход — противоположен во многом социологическому. Он требует изучения обусловленности политики не социальными факторами, а природой человека как родового существа, имеющего инвариантный набор основополагающих потребностей (в пище, одежде, жилище, безопасности, духовном развитии и т. д.).

7. Психологический подход — сходен с антропологическим. Однако, в отличие от последнего, он имеет в виду не человека вообще как представителя рода, а конкретного индивидуума, что предполагает учет его родовых качеств, социального окружения, особенностей индивидуального развития. Важнейшее место здесь занимает психоанализ, основы которого разработал 3игмунд Фрейд.

8. Социально-психологический подход аналогичен психологическому, однако применительно к индивидам, в зависимости от их принадлежности к социальным группам, этносам. С его помощью исследуется психологический характер этих групп (наций, классов, малых групп, толпы и т. д.).

9. Критико-диалектический подход широко применялся в советском марксизме. Анализ политических явлений проводился в контексте выявления внутренних противоречий как источника самодвижения политики. Пользуются им и в неомарксизме (Ю. Хабермас, Т. Адорно и др.), прибегает к нему также леволиберальная и социалистическая мысль.

10. Сравнительная методология широко распространена в современной политической науке, в которой выделяется специальная отрасль знания — сравнительная политология (например, политические мировые системы: англо-американская, европейская, континентальная, восточная и т. д.). Этот подход предполагает сопоставление однотипных политических явлений, например, политических систем, различных способов выполнения одних и тех же политических функций и т. д. с целью выявления их общих и специфических черт, нахождение наиболее эффективных форм политической организации.

Задачи и функции

Задачи политологии — формирование знаний о политике, политической деятельности; объяснение и предсказание политических процессов и явлений, политического развития; разработка концептуального аппарата политологии, методологии и методов политического исследования. С этими задачами органически связаны функции политологии. Важнейшими из них являются следующие: гносеологическая, аксиологическая, управленческая, функция рационализации политической жизни, функция политической социализации. Метод политической науки (в рамках системно-управленческого подхода в политологии)- это система принципов и приемов, с помощью которых осуществляется снятие неопределенности, объективное познание политической системы управления в государстве, а также политических, социальных, экономических и иных последствий императивного политического управления. Роль политологии — повышение уровня социально-экономической эффективности деятельности, а также снижение политических рисков социально-экономических субъектов. Глущенко В. В. Политология:системно-управленческий подход. -М.: ИП Глущенко В. В., 2008. - 160 с.

Подобно методам, категории политологии также можно разделить на три группы по степени общности обозначаемых ими понятий. 1. Общие: власть, народ, политика, революция и т.п. Этими ка­тегориями оперируют все науки об обществе. 2. Частные: демократия, тоталитаризм, коммунистическая пар­тия, либеральная партия, социалистическая революция и т.п. Эти и подобные категории составляют костяк социально-политических теорий и дисциплин (социология, политэкономия, теория социализма, политология).                                .           " 3. Специфические: политическое поведение, политическое учас­тие, популизм, бонапартизм, политический лидер, политическая эли­та и др. Это особые понятия, которыми пользуется преимущественно политология. Политологии, как и всякая наука, представляет собой систему не только категорий, но и законов. Ведь любая система знаний только тогда и становится наукой, когда в ней обнаруживаются устойчивые, повторяющиеся процессы, именуемые законами. Политология оперирует как общесоциологическими, так и специфи­ческими законами и закономерностями. Общесоциологические законы изучаются философией. Напомним их: - закон взаимосвязи экономики и политики; - закон взаимосвязи и взаимодействия базиса и надстройки; - закон возрастания роли народных масс, а историческом процессе; закон диалектики общечеловеческого и классового и др. Вместе с тем политическая жизнь в любой общественной формации представляет особую, отдельную сферу, а потому имеет устойчивые, пов­торяющиеся черты. Поэтому в политологии изучаются законы о взаимосвязи между отдельными элементами политической сферы. Назовем некоторые наиболее существенные специфические законы: - закон взаимодействия субъектов политической жизни. Суть его состоит в том, что отдельные субъекты политики (классы, социальные группы, нации, политические институты, индивиды) не могут существовать, не вступая в контакт друг с другом. Причем средством таких взаимо­отношений являются политическая борьба, сотрудничество, союз, согла­сие, а целью - политическая стабильность; - закон диалектической взаимосвязи политических интересов, поли­тических отношений и политической деятельности. Он раскрывает меха­низм политической жизни любого общества, где интересы социальной группы или индивида выявляются и реализуются в политических отно­шениях, с другими группами и индивидами; последние же представляют собой условия политической деятельности, которая в свою очередь способствует кристаллизации, политических интересов и  "цепочка" повторяется опять, но уже на новом уровне; - закон цикличности политических режимов. Он описывает процесс чередования социально-политической активности масс с отчуждением их от власти, демократии с олигархией и т.д. Таким образом, процесс политического развития предстает в виде спирали, развертывание ко­торой необходимо познать не только для анализа прошлого и настояще­го, но и для будущего; - закон определяющей роди политического сознания по отношению к политической деятельности. Здесь акцентируется то обстоятельство, что политическая деятельность носит глубоко осознанный характер,поскольку борьба ведется за интересы и идеалы, а они должны глубоко проникать в сознание. Таким образом, этот закон обнаруживает особую роль политической культуры в политической жизни общества; - закон организации политической деятельности. Он тесно связан с предыдущим: определяющая роль политического сознания делает поли­тическую деятельность целеустремленной. Для достижения своих целей социальные группы стремятся объединиться, организоваться, что по­могает сосредоточить силы на главном направлении, избежать хаоса в политической жизни. Эти и подобные им специфические политологические законы и составляют стержень этой науки, помогают систематизировать и анализи­ровать бесконечное множество конкретных фактов, превратить разно­образную информацию в строчную систему знаний.