3. Види права власності.

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність. Межі і зміст цього права були встановлені цивільним правом і свої витоки ве­дуть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до однойменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його су6'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми набуття її: манципація і по­ступка права в ході процесу.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність — це власність, що одержала захист від претора, від лат. in bonis hаbеге — мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував роз­виток права власності. Як відомо, об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися лише засобами, встановле­ними для цього правовими формами, — манципацією і по­ступкою права. Якщо ж річ набували без до­тримання вимог зазначених форм, то право власності до на­бувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випли­вали. Відчужувач речі залишався квіритським власником, а набувач ставав лише добросовісним володільцем без права на річ. Фетишизація правового формалізму в цьому випадку підривала усталеність цивільного обороту, породжувала не­впевненість у приватних відносинах. Квіритський власник, що продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації, не міг перенести на набувача речі своє квіритське право власника. Зі спливом певного часу відчужувач речі на підставі права квіритської власності, що формально зберіга­лося за ним, мав право вимагати повернення проданої ним речі, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцеві і продавець одержав за неї обумовлену піну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідстав­на і неправомірна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення навіть пануючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному із своїх едиктів він проголошує, що надалі буде надавати захист по­купцеві речі, який її набув без дотримання встановлених формальностей. Преторське правило, як таке. що відповіда­ло інтересам рабовласників, поступово стає правовою нор­мою. Введення цього правила претором призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності фактично було визнано недоцільною.

Отже, були усунені формальні обмеження квіритської влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.

Дослідження останніх років підтвердили, що, крім квірит­ської, римське приватне право ніякої іншої власності не зна­ло. Аргументація цих тверджень недостатньо переконлива, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність перегрівів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надан­ня перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян. Деяким общинам і окре­мим громадянам-перегрінам надавалося право брати участь в цивільному обороті римлян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Участь їх обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами. Набуте право власності захищалося едиктами перегрінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто припускалося, що перегрій став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. У багатьох випадках перегріни з приводу своїх речових прав вдавалися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист. Першоджерела не дають інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегрінів.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь-який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам. Володільця­ми величезних наділів провінційної землі були представни­ки верхівки рабовласницького стану (оскільки тільки вони мали кошти і засоби для обробітку цих земель, що знаходи­лися далеко від Риму), одержували величезні прибутки від цієї провінційної власності за рахунок жорстокої експлуа­тації рабів і місцевого населення.

У II ст. за володільцями провінційних земель було визна­но право, яке позначалося терміном, близьким до володін­ня. а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист провінційних земель засобами воло­дільницьких інтердиктів існував раніше — близько І ст. до н.е. Висока родючість провінційних земель, жорстока і без­контрольна експлуатація рабів і місцевого населення, як наслідок високий прибуток у поєднанні з розвитком оборо­ту широко залучала наймогутніші сили римського населен­ня до цих земель, збільшуючи їх величезні багатства.

Спільна власність.

Виключний характер права власності передбачав, що власником даної речі може бути тільки єдина особа. Тобто не може бути кількох прав власності на одну і ту саму річ, проте одно право власності на одну і ту саму річ могло належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності.

Висновок по питанню:

Таким чином, у Стародавньому Римі розрізняли квіритську, преторську власність, власність перегрінів, провінційну та спільну власність.