2. Поняття і зміст права власності.

Обсяг і межі права приватної власності римляни визнача­ли шляхом правомочностей власника. Сукупність цих пра­вомочностей становила зміст права власності. Римський влас­ник мав такі правомочності: право володіння; право корис­тування; право розпорядження; право одержувати прибут­ки; право захисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правомочність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало пра­во одержання прибутків від речі. Залишилися лише три правомочності — право володіння, право корис­тування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночас­но відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ.

Тому право власності називають ще найбільш повним правом за об­сягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння —правомочність власни­ка, яка полягає в тому, що власник має право фактично обпадати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне обпа­дання річчю — реальна можливість здійснення безпосеред­нього володарювання над нею. Проте цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособове, а й пере­давати право володіння іншим особам (наприклад, за дого­вором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому випадку фактичні володільці здійснювали воло­діння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержателю, прекарісту чи секвестарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користу­вання іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактич­ного обпадання річчю, тобто держання, а не володіння. На­приклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не володіння. Наймач фактично володіє річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користува­тися засобами посесорного захисту — інтердиктами. І вза­галі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Право користування — це більш містка по­рівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і спосо­бах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, про­дукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо) Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм приро­щення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила ко­ристування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупе­реч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користуван­ня, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, до­говору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності.

У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право корис­тування він також міг переуступити іншим особам, зберіга­ючи за собою право власності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.

Правд, розпорядження —полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати ...усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в III ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами недоторка­ної приватної власності, а володільці їх — приватними влас­никами. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежене володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприк­лад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із ци­вільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищен­ня речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється пра­вовий статус речі — право власності на нову річ встанов­люється відповідно до спеціальних правил. За іншими фор­мами фізичного знищення речі право власності на неї при­пиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також при­зводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійснено шляхом продажу. міни, дарування, передачі в позику, переходу права влас­ності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна пра­вового статусу здійснюється за волевиявленням самого влас­ника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не по­винно суперечити закону. Цю правомочність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) ста­новлять зміст права власності, його сутність, хоча і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­ника над річчю, його правового впливу на відносини влас­ності. Право приватної власності є правом довільного став­лення до речі. Головний інтерес рим­лян був спрямований на розвиток і визначення тих відно­син, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподіль­не, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеже­ним, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді, право влас­ності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заставодержателя та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Таким чином, у римському приватному праві були обме­ження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Голов­ним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактується як володарювання осо­би над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відно­сини власності мають усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може.

В дійсності право власності, як будь-яке право, — це лише веління пануючого стану, інструмент, за допомогою якого регулюються відносини між людьми і передусім між стана­ми. Відносини власності є суспільними і регулюються пра­вом, на підставі чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з усіма особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник як суб'єкт права наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджати­ся), як і всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, дотримуватися, поважати його права, тобто правам власни­ка кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує влас­ника. Тому захист права власності засобами речових позовів, а також саме право називають абсолютним. Отже, право влас­ності — це не володарювання людини над річчю, не відно­шення між людиною і річчю, а лише веління пануючого стану. Відносини власності — це відносини суспільні, відносини між людьми. Саме суспільство засобами права встановлює правове володарювання власника над річчю. Тому воля су­спільства первісна, а володарювання похідне, і суспільство в особі держави завжди може змінити межі цієї влади.

Висновок по питанню:

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.