1) Зародження і розвиток політичної економії. Основні школи і течії з політичної економії
Політична економія належить до числа суспільних наук. Вона вивчає закони суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ на різних ступенях розвитку людського суспільства. Як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Термін політична економія ввів у науковий лексикон французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575 -1621), який в 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», в якій йшла мова про закони розвитку суспільного господарства.
Капіталістичні відносини, що зароджувалися, найвищого свого розвитку досягли у сфері торгівлі. Звідси, першою школою політичної економії був меркантелізм (італійське слово «мерканте» - торговець, купець). Ця школа (течія) стверджувала, що основним джерелом багатства є торгівля, причому пріоритет надавався праці зайнятій у міжнародній торгівлі, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалося з грошима і золотом.
В процесі поглиблення суспільного виробництва, ускладнення його взаємозв'язків, починає формуватися класична політична економія. Першими її представниками були фізіократи (Франсуа Кене (1694-1774), які перенесли предмет свого дослідження з сфери обігу у сферу виробництва матеріальних благ, правда обмежили останню лише сільськогосподарським виробництвом.
Найбільшого розвитку класична політична економія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823), які предметом свого дослідження обрали сферу виробництва матеріальних благ незалежно від галузевої приналежності.
У своїх працях вони висунули й обгрунтували систему понять і категорій, що з наукової точки зору відображали окремі економічні явища і процеси.
В середині XIX століття сформувався пролетарський напрям у політичній економії, представниками якого були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Вони висунули положення, що предметом політичної економії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. Марксизм розробив вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни, поглибив вчення про трудову теорію вартості, а також розробив теорію додаткової вартості.
В другій половині XIX століття була створена теорія граничної корисності — маржиналізму, видатними представниками котрої були економісти австрійської школи Карл Менгер (1840-1926), Фрідріх Фон Візер (1851-1926) та Ейген фон Бьом-Баверк (1851-1919). В цей час виникає американська школа граничної продуктивності, основоположником якої був Джон Кларк (1847-1938). Велике значення для розвитку політичної економії мали праці англійського економіста Альфреда Маршалла (1842-1923). В 1890 р. він опублікував «Принципи політичної економії», якою започаткував новий напрям у політекономії — неокласичний.
Складовою частиною неокласичної політичної економії є кейносіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».
У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє американський економіст Поль Самуельсон (19І5 р. нар.). Його нова школа політекономії трактується як «неокласичний синтез», принципи якого обгрунтовані в підручнику «Економікс».
Одним з напрямів політичної економії є інституціоналізм, що склався наприкінці XIX - на початку XX ст. у різних модифікаціях. Його прихильники рахують, що основного розвитку економіки є соціальні інститути. Уеслі Мітчелл (1874-1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910р. нар.) критикують неокласичну теорію, виступаючи за реформування капіталізму.
З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії виходить монетаристська школа, основоположником якої був Мелтон Фрідмем (1912 р. нар.). Він стверджує, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. До речі економічний курс президента США Рональда Рейгана значною мірою спирався на погляди монетаристів.
В розвиток і становлення політичної економії як науки, значний вклад внесли українські вчені-економісти, а саме: Іван Вернадський, Михайло Туган-Барановський, Микола Бунге, Євген Слуцький, Михайло Птуха, Іван Балугяиський, Семен Десницький, Микола Кондратьєв, Микола Зібер та ін. Вони, своїми працями зробили вагомий внесок, свій вклад у скарбницю світової економічної науки.
2) Предмет політичної економії
Назва науки «політична економія» походить від грецьких слів «політейя» та «ойкономія». Слово «політейна» означає суспільний устрій. Слово «ойкономія» складається з двох слів: «ойкос» - дім, господарство і «номос» - закон. Назва науки «політична економія» появилася лише на початку XVII століття.
Основою життя суспільства є виробництво матеріальних благ. Для того, щоб люди могли нормально жити, вони повинні мати їжу, одяг, житло та інші матеріальні блага, тобто повинні весь час їх виробляти. Ці блага люди виробляють спільно, групами, громадами. Отже виробництво завжди є суспільним, а праця - діяльністю суспільної людини.
Процес виробництва матеріальних благ включає три елементи: 1) працю людини, 2) предмет праці і 3) засоби праці.
Праця —- це доцільна, цілеспрямована діяльність людини на природу, в результаті якої вона пристосовує її для задоволення своїх потреб. Вона є природною необхідністю, неодмінною основою існування людей. Без праці неможливе саме людське життя.
Предмет праці — це все те на що спрямована людська праця. Предмети праці можуть бути безпосередньо дані самою природою, наприклад, дерево, котре рубають в лісі, руда, яку видобувають з надр землі. Предмети праці, які зазнавали діяння праці, руда на металургійному заводі, бавовна на прядильній фабриці мають назву сировини, або сирових матеріалів.
Засоби праці є всі ті речі, за допомогою яких людина діє на предмет праці і видозмінює його. До засобів праці відносяться в першу чергу знаряддя виробництва, які людина застосовує в своїй трудовій діяльності, починаючи з грубих кам'яних знарядь первісних людей і закінчуючи сучасними машинами. Рівень розвитку знарядь виробництва є мірилом влади суспільства над природою, мірилом розвитку самого виробництва. Тому економічні епохи різняться не тим, що виробляється, а тим, як виробляються матеріальні блага, якими знаряддями виробництва.
Предмети праці і засоби праці разом взяті становлять засоби виробництва. Але самі по собі, без поєднання їх з робочою силою, вони нічого не можуть створити. Тому, засоби виробництва і люди, що приводять їх в дію становлять продуктивні сили суспільства. Вони виражають відношення людей до предметів і сил природи, що використовуються для виробництва матеріальних благ. Однак в процесі виробництва люди не тільки діють на природу, але й перебувають в той же час у певній взаємодії один з одним. Суспільні відносини людей в процесі виробництва матеріальних благ становлять виробничі відносини, які включають: форми власності на засоби виробництва, становище класів, соціальних груп у виробництві, форми розподілу продуктів.
Виробничі відносини визначають відповідні відносини розподілу. Розподіл є зв'язуючою ланкою між виробництвом і споживанням. В суспільних формаціях, де є товарне виробництво, розподіл матеріальних благ здійснюється шляхом обміну товарів.
Виробництво, розподіл, обмін і споживання становлять єдність, в якій визначальна роль належить виробництву. Певні форми розподілу, обміну і споживання в свою чергу мають активний зворотний вплив на виробництво, сприяючи його розвиткові або гальмуючи його.
Таким чином, політична економія своїм предметом має вивчення виробничих відносин в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами. Вона вивчає відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, а значить, економічні закони які керують, управляють вище перерахованими процесами.
При визначенні предмета політичної економії західними економістами, переважають проблеми «рідкісності», «обмеженості ресурсів та ефективності їх використання», «альтернативності вибору», «індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту», тощо (А. Маршалл, II. Самуельсон, Дж. Робінсон, К.Р. Макконелл, С.Л. Брю).