4. Місцеве самооврядування: перспективи розвитку

Пріоритетною метою державної та національної політики має бути людина як найвища цінність держави, а також створення належних умов для розвитку людського потенціалу.

Масштабність реформ, які передбачається здійснити для забезпечення сталого економічного розвитку країни та підвищення добробуту громадян, вимагає консолідації зусиль органів виконавчої та законодавчої влади, громадянського суспільства, розширення економічної самостійності і соціальної стабілізації регіонів. Тому необхідно формувати нові умови розвитку й утвердження ролі регіонів і місцевих органів самоврядування.

Головними завданнями постають:

1. децентралізація функцій виконавчої влади, делегування їхньої значної частини регіонам;

2. розмежування та збалансування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчаї влади, органами місцевого самоврядування зі зростанням ролі і значення останніх;

3. розроблення ефективного механізму контролю за виконанням місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування делегованих повноважень;

4. зміцнення місцевих фінансів;

5. завершення процесу формування власності територіальних громад;

6. затвердження єдиних мінімальних стандартів та їхнє гарантоване забезпечення;

7. затвердження на законодавчому рівні критеріїв, за якими регіони можуть бути віднесені до депресивних (слабкорозвинутих), впровадження цих механізмів, надання їм державної підтримики та стимулювання соціально-економічного розвиткку;

8. стимулювання розвитку регіонального міжнародного співробітництва.[5]

Аналіз практики свідчить про необхідність реформування системи місцевого самоврядування і децентралізації владних повноважень, їх розмежування і розподілу між центральним відомствами, місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, регулювання управлінських процесів по вертикалі на користь регіонів цз визначенням чітких субординаційних взаємозв’язків. Повинне бути оптимальне співвідношення між централізованими засадами і децентралізованими процесами, розвитком суб’єктів регіональної інфраструкткри. Адже в ході адміністративної реформи відбудуться могутні процеси демократизації і трансформаціїї всього державного устрою на користь регіонів. Зокрема, на основі збереження триланкової конституційної структури мають бути реорганізовані адміністративно-територіальні одиниці районної і обласної ланок адміністративно-територіального устрою.

Свої зусилля та організаторську діяльність органи місцевого самоврядування мають спрямувати на досягнення стратегічних цілей державної політики, зокрема:

1. розвиток людського потенціалу, підвищення добробуту громадян та розвиток сім’ї, створення соціально-економічних, політичних передумов і гарантій для життєвого самовизначення людини, вдосконалення системи охорони здоров’я та освіти, піднесення української науки, підвищення професійного рівня вітчизняних фахівців, забезпечення продуктивної зайнятості населення, гарантування безпечної життєдіяльності людини, сприяння вияву її громадянської активності;

2. зниження рівня бідності та примноження багатства нації шляхом зростання реальних доходів громадян, зниження рівня безробіття, забезпечення дієвого соціального захисту;

3. підвищення конкурентоспроможності національної економіки через підвищення продуктивності праці, зростання внутрішнього валового продукту, підвищення якості та збільшення частки вітчизняної продукції на внутрішньому ринку і збільшення питомої ваги високотехнологічної продукції в загальному обсязі експорту;

4. інтеграція України до Європейського Союзу, орієнтація на діючі в провідних європейських країнах моделі соціально-економічних відносин та забезпечення належного добробуту своїх громадян, розвиток інтеграційних процесів, адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу і створення в Україні цивілізованої правової системи.

Головним завданням діяльності органів місцевого самоврядування є гуманітарний розвиток територій і населених пунктів.[4]

Від діяльності місцевих рад значною мірою залежить:

• створення умов для тривалого, здорового, та духовно насиченого життя;

• значне поліпшення медичних та освітянських послуг, забезпечення зайнятості населення, реформування і стабілізація системи соціального захисту, здійснення пенсійної реформи;

• задоволення інтелектуальних, духовних потреб людини, зокрема: гарантії отримання загальної середньої освіти, вдосконалення системи вищої і професійно-технічної освіти, збереження історико-культурної спадщини, забезпечення функціонування і розвитку державної української мови, розвиток різних сфер і галузей культури та мистецтва, інформаційного простору тощо;

• розширення продуктивної зайнятості населення, розвиток та ефективне регулювання ринку праці, визначення ціни робочої сили.