Вопрос №1. Поняття культури, теорії її походження та розвитку

Слово «культура» происходит от лат. cultura – возделывание, уход, обработка земли. То есть использовалось значение земледельческого труда. Но уже в 45 г до н.э. у римского оратора Цицерона в его «Тускуланских беседах» употребляется такое выражение: «Культура ума есть философия». Слово культура впервые использовалось по отношению к человеку как синоним слов: образованность, просвещенность, воспитанность. Цицерон считал, что ум тоже нужно совершенствовать, «обрабатывать», как и землю. Только обработка земли – удел раба или крестьянина, а обработка ума – удел свободного человека. Таким образом, слово культура приобретает значение, близкое к современному. Новое значение понятия «культура» возникает в Новое Время, в связи с теми культурно-историческими процессами, которые получили название «открытие человека». В Средневековье человека понимали как соединение двух противоположных начал (божественного и природного). Но в Новое Время появляется представление о том, что в окружающем мире помимо этих двух миров существует еще один мир, созданный самим человеком. Именно он и называется «культура». Мир условно можно разделить на 2 части: природа и культура. Что неприродное – то культурное. Что некультурное – то природное. Таким образом, появляется самое широкое значение понятия «культура» - это вторая природа или мир человека, созданный им самим. Существуют и более узкие определения культуры. Например, в прессе культура – это сфера учреждений культуры (театры, музеи). Но в культорологии существует множество определений культуры. В 1952 г американский ученый Кребер Кланхен в своем труде приводит около двухсот определений культуры. Современная гуманитарная наука приводит несколько сотен определений. Сложность и многообразие определений связана со сложностью самого феномена культуры и с разнообразием подходов к исследованию культуры.

3. Теория происхождения культуры. Существует три основные теории: 1) Марксистско-Ленинская. Культура создается в результате общественно полезной деятельности людей, которые преобразуют мир в соответствии со своими потребностями и интересами. 2) Игровая теория (Шиллер, Гессе). Культура возникает из игры, развивается, как игра, и сущность культуры – это игровая сущность. Игра существовала до человека, но только человеческая игра создает культуру. Что же объединяет культуру и игру? - особый порядок игры, который создается ее правилами; - изолированность игры, ее временное и пространственное ограничение; - объединяющая функция – игра создает временный коллектив, подчиняющийся правилам игры; - особая психологическая атмосфера, таинственность игры; - состязательность. В современной культуре происходит утрата игрового начала, что является кризисом культуры. 3) Натуралистическая теория. Фрейд обосновывает биологическую обусловленность культуры. Он рассматривает психику человека, как сложное, многоярусное явление. Фрейд выделяет три яруса: - Супер Эго – культурно-социальные влияния на человека, результат социализации. - Эго – реальное, практическое осознание человека, реализация. - Ид – биологическая, сексуальная сфера жизни, либидо. Между этими ярусами существуют конфликтные отношения. Культура выступает как репрессивный организм, который подавляет биологическую сущность человека и приводит к неврозам. Процесс преобразования энергии полового влечения в другие виды энергии называется сублимацией. Культура – все, что создано человеком, - это результат сублимированной энергии либидо.

Вопрос №2. Теорії циклічного та стадіального розвитку культури.

Циклические теории представляют культурную динамику как последовательность определенных фаз (этапов) изменения и развития культур, которые закономерно следуют одна за другой ( по аналогии с человеческой жизнью - рождение, детство и т.д.), каждая культура рассматривается как уникальная. Некоторые из них уже завершили свой цикл, другие существуют, находясь на разных фазах развития. Поэтому нельзя говорить об общей, универсальной истории человечества, нельзя сравнивать и оценивать культуры как примитивные или высокоразвитые – они просто другие. В современной науке родоначальником циклических теорий, возникших еще в античности, стал Н.Я.Данилевский ( "Россия и Европа". 1871 год ).

Стадиальные теории изучают цивилизацию как единый процесс прогрессивного развития человечества, в котором выделяются определенные стадии (этапы). Этот процесс начался в глубокой древности, когда стало распадаться первобытное общество, и часть человечества перешла в состояние цивилизованности. Он продолжается и в наши дни. За это время в жизни человечества произошли большие изменения, которые коснулись социально-экономических отношений, духовной и материальной культуры.

Вопрос №3. Теорія культури Г.Сковороди

Звернення до специфічно культурологічної проблематики стало характерною рисою української філософської Думки XVIII ст. Григорій Сковорода (1722—1794), безперечно, був найвизначнішим українським мислителем нього часу. Його філософські погляди, в тому числі з культурологічної проблематики, викладені насамперед у трактатах та діалогах. Сковорода сповідує ідею "трьох світів": макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина) та особлива символічна реальність, яка поєднує мікро- та макрокосм і відтворює їх в ідеальній формі. Хоча Сковорода, звісно, не вживає слова "культура" (як відомо, воно з'явилося в українській лексиці майже за століття по тому), але поняття його ідеального світу є дуже близьким до пізніших культурологічних трактувань світу культури як простору смислів і значень. За Сковородою, що був близький до "внутрішнього" християнства (духовна течія, що виводиться найчастіше від містики ренесансної доби, заперечує абсолютний авторитет церкви та прагне до алегоричного тлумачення Святого Письма), найдосконалішим зразком цього ідеального світу є Біблія. Християнська культура у світогляді Г. Сковороди безперечно домінувала, та йому не була чужою й антична філософія (насамперед платонізм). Л вчення українського філософа про "еродну" працю ("еродність" у Сковороди — це придатність кожної окремої людини до певної, саме для неї найкраще підхожої праці) має очевидні паралелі зі східною концепцією карми. Він висловлює переконаність у тому, що щасливою людина стає тоді, коли їй вдається розгледіти свою еродність, розпізнати свою схильність ло того чи іншого виду фізичної або духовної праці. Власне, йдеться про значення самопізнання людини в культурі та її самореалізації в суспільстві. Сковорода закликає "спершу пізнати самого себе" і пише: "Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва, відхили лише вхід у душу свою". Г. Сковорода вбачав основною метою філософування досягнення людиною стану щастя й блаженства, гармонії з навколишнім та внутрішнім світом. Він писав: "...Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб лати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософствування ".

Вопрос №4. Теорія «Осевого часу» К.Ясперса

ОСЕВОЕ ВРЕМЯ - философско-историческая категория, введенная Ясперсом как средство осмысления единства истории и являющаяся одной из опорных в современной исторической мысли. Размышления Ясперса об истории органично вплетены в общий контекст его экзистенциальной философии и призваны содействовать "углублению нашего осознания современности". Человек есть историческое существо, а сама история предполагает пронизывающий время смысл, обеспечивающий осмысленность человеческих поступков. Однако современность, характеризующаяся радикальным разбожествлением мира, ставит под вопрос наличие какого-либо высшего смысла в истории. Тем более, что прежние святыни, имевшие локальное значение, не в состоянии обеспечить духовное единство всего человечества, насущно необходимое в условиях глобализации общественной жизни. Вопрос о смысловом единстве всей истории, без которого она рассыпается на бессвязный набор событий, ставится Ясперсом прежде всего как вопрос о возможности осмысленного действия человека в современном мире. Однако истоки и цель истории, объединяющие человечество в единое целое, достоверно неизвестны и непосредственно ощутимы "лишь в мерцании многозначных символов". Единство человеческой истории выступает у Ясперса предметом "философской веры", отличной от религиозной своей конфессиональной нейтральностью и наличием рационального обоснования. В качестве эмпирически наблюдаемого воплощения той идеальной оси, вокруг которой разворачивается история всего человечества, Ясперсом указывается О.В. - период примерно с 800 по 200 до н.э. В этот промежуток времени в различных регионах параллельно возникают мощные духовные движения, связанные в Китае, прежде всего, с деятельностью Конфуция и Лао-цзы, в Индии - мыслителей Упанишад и Будды, в Иране - Заратустры, в Палестине - пророков, в Греции - философов и трагиков. Несмотря на локальное своеобразие этих процессов, по Я., это было по существу единое духовное движение, имеющее значение для всего человечества и сформировавшее тот тип человека, который существует поныне. Важнейшей характеристикой О.В. Ясперс считает прорыв мифологического миросозерцания - основы "доосевых" культур. Мифологической эпохе с ее спокойной устойчивостью и само-собой-понятностью приходит конец. Твердые изначальные устои жизни начинают колебаться, человек осознает хрупкость своего бытия; возникают религии спасения, связанные с идеей трансцендентного единого Бога. Борьба против мифа ведется и со стороны рационально проясненного опыта: бессознательно принятые ранее воззрения становятся предметом критического внимания, начинается духовная борьба, в ходе которой каждый пытается убедить другого, обосновывая свои идеи. О.В. является концом непосредственного отношения человека к миру и к самому себе. Человек уже не замкнут в себе и поэтому открыт для новых безграничных возможностей. Он ставит вопросы о смертности, о трагической вине, вырастающие в один общий вопрос - о смысле человеческого существования, который перестает быть самоочевидной данностью. Обобщенно все эти изменения в человеческом бытии можно назвать одухотворением. С этого периода, по Ясперсу, берет свое начало общая история человечества. Вначале О.В. ограничено в географическом отношении, но постепенно становится всеохватывающим. Тем, что тогда свершилось, человечество живет по сей день - каждый его новый подъем сопровождается актуализацией опыта "осевой эпохи".

Вопрос №5. Розвиток української культури в загальносвітовому і європейському контексті.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре¬гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у міжнародних відносинах різним чином.

За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії своїх вождів.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь¬кої, німецької, польської культур. Історія культури доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів. Культура – завжди залишається важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних зв’язків.

Вопрос №6. Загальні характеристики архаїчної культури.

Першим періодом історії людства був кам'яний вік. Йому належить особливе місце в цивілізації. Саме цієї доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов'язаних з різкими змінами клімату, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки з двох боків.

Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного та розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток).

Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їхня форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з'являються кам'яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин

Пізній палеоліт в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100 типів знарядь праці.

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Головною особою роду була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами.

Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити своє місце в навколишній дійсності, первісна людина в добу пізнього палеоліту активно формує першооснови власної релігійної свідомості: тотемізм — віру в спільного для конкретного колективу предка — певної тварини, рослини тощо; анімізм — віру в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, віру в надприродні властивості матеріальних речей; магію — обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

В мезоліті перед первісними мисливцями гостро стали проблеми зміни прийомів полювання, винайдення більш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було винайдення першої «механічної зброї» дистанційної дії — лука і стріли. Вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї.

Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю.

У бронзовому віці поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший великий поділ праці — скотарство відокремлюється від землеробства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). Помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

Вопрос №7. Архаїчна культура на території України.

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин. Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило.

У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей, рештками намальованих чорною фарбою ліній — про перші кроки образотворчого мистецтва.

В епоху пізньего палеоліту помітного розвитку набуло духовне життя людини, про що свідчать знайдені фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних поселень зустрічаються фігурки птахів та стилізовані жіночі статуетки, «палеолітичні Венери». Палеолітичні малюнки тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж на стінах печер.

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. Криза мисливського господарства зумовила підвищення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва. Головними об'єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабільності існування людини в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потім — свині).

На території України налічується майже 1000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині, Журавська — на Чернігівщині та ін.).

Новий кам'яний вік (неоліт) був надзвичайно динамічним, переломним. Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. Фахівці виділяють у межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — землеробсько-скотарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя, Полісся) — мисливсько-риболовецьку. Найвідомішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила поблизу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток неолітичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсько-дніпровську тощо).

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст. Її характерними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання).

Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу. У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури).

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово в XV—IX ст. до н. е. було налагоджено місцеве виробництво.

У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

Вопрос №8. Трипільська і дніпро-донецька культури.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). Її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

Днепро-донецкая культура — восточноевропейская субнеолитическая археологическая культура V—III тыс. до н. э., переходная к земледелию. Впервые выделена Д. Я. Телегиным.

Основное занятие носителей культуры — охота и рыболовство[1]. Хотя на стоянках встречаются кости собак, свиней и крупного рогатого скота, кости диких животных преобладают [2]. Поселения состояли из землянок. Погребения в виде ингумации, чаще не в индивидуальных, а в братских могилах, которые использовались многократно. Останки посыпали охрой.

По керамике сходна с западными субнеолитическими культурами: Эртебёлле, свифтербантской и культурами французского субнеолита.

Сходна с соседними культурами, населявшими бассейны Днепра и Волги, в частности, с Самарской культурой (в среднем Поволжье). Известный специалист в области первобытной археологии Восточной Европы Д. Я. Телегин считал, что днепро-донецкая культура занимала ареал от Вислы до Днепра, но сторонники курганной гипотезы, распространяя его и на родственные культуры, доводят до Волги и Урала и считают, что носители этого культурного комплекса говорили на праиндоевропейском языке[4]. Имеются также предположения о том, что они говорили на нерасчлененном ностратическом языке[5].Сменилась среднестоговской культурой.

Вопрос №9. Східні слов’яниу дохристиянську епоху.

Восто́чные славя́не — культурно-языковая общность славян, говорящих на восточнославянских языках. Составляли основное население средневекового государства Киевская Русь. К XVII веку на основе восточно-славянской общности сформировались (в порядке убывания численности): русский, украинский, белорусский народы.^{[1][2][3][4][5][6]} МиграцияМежду первым и девятым веками сарматы, готы, кочевые гунны, аланы, авары, булгары и венгры пересекали степи Северного причерноморья, направляясь на запад. Их происхождение внесло свою лепту в происхождение славян. Восточные славяне двумя потоками наводнили Восточную Европу. Одна группа племён расселилась в бассейне Днепра на территории современной Украины. Затем она распространилась на север к верховьям Волги, к востоку от современной Москвы, и на запад к долинам северного Днестра и Южного Буга по территориям современных Молдавии и южной Украины.Другая группа восточных славян переселилась из Померании на северо-восток ^[12], где столкнулась с варягами. Здесь они и основали важный региональный центр Великий Новгород.^[13] Та же группа славян впоследствии населила территории современной Тверской области и Белоозера, достигнув ареала обитания народа меря возле Ростова.

Образ жизни в раннем Средневековье

К раннеславянским относят пражскую, корчакскую, пеньковскую, колочинскую и киевскую культуры, самая ранняя из которых, киевская, со II—III в. н. э. являлась северным соседом более развитой и полиэтничной черняховской культуры, ассоциируемой с государством Германариха. Материальная культура славян раннего Средневековья была чрезвычайно непритязательной даже для той сравнительно примитивной эпохи. Славяне жили в небольших квадратных полуземлянках из бревен с печами-каменками, объединенных в селища, то есть поселения не были укрепленными и пригодными для обороны. При приближении неприятеля славяне, по-видимому, просто скрывались в лесах и водоемах своей страны, оставляя на разграбление свои небогатые дома. Керамика была ограничена горшками грубой лепной работы, металлических изделий было мало, и их практически никогда не клали в могилы. В сражениях пехота славян была страшна быстротою своих движений, своей ловкостью и смелостью. К V в. на месте киевской культуры и в других регионах к северу, востоку, западу и югу от неё возникает целый ряд родственных культур, таких как корчакская, колочинская и др. Славяне, оказавшиеся в результате миграций IV—V вв. в бассейнах озёр Чудское и Ильмень, сформировали культуру псковских длинных курганов. Предки псковских кривичей занимались в V—VIII вв. подсечно-огневым земледелием, их практически квадратные бревенчатые полуземлянки с печами-каменками все также могли находиться у берега реки, хотя для могильников уже выбирали высокие места, природные холмы или искусственные курганы, расположенные преимущественно в отдалении от рек и озёр. Среди восточных славян укрепленные города раньше всего, по-видимому, появились у полян и северян. Cеверяне, проживавшие на территории современных Воронежской, Белгородской и Курской областей, наряду с селищами в IX—X вв. строили укрепленные поселения, преимущественно у слияния крупных рек^[21] (см. Роменско-борщевская культура.Несколько особняком стоят ранние славянские городища, создание которых приписывают племенным союзам дулебов и антов. Археологически они представленны соответственно Пражско-корчакской и Пеньковской культурами. Формирование политических объединений

Сохранились смутные сведения о войнах в IV веке славян с готами^[25]. Великое переселение народов со 2-й половины IV века привело к глобальным миграциям этнических групп. В начале VI века славяне стали совершать регулярные набеги на Византию. Основаниями для славянской гордости были, очевидно, не только полный контроль над своей и прилегающими также славянскими территориями, но и их регулярные, опустошительные и преимущественно безнаказанные набеги на задунайские провинции Византийской империи, в результате которых карпатские хорваты и другие племена, по-видимому, входившие в союз антов, частично или полностью переселились за Дунай, обособившись в ветвь южных славян. Дулебы также расширили пределы контролируемых ими территорий на запад до современной Чехии и на восток — до Днепра. Отделилось несколько других славянских союзов, в том числе поляне^[28]. «Повесть временных лет» перечисляет двенадцать восточнославянских племенных союзов, которые к IX веку существовали на обширной территории между Балтийским и Чёрным морями. Среди этих племенных союзов указаны поляне, древляне, дреговичи, радимичи, вятичи, кривичи, словене, дулебы (позднее известные как волыняне и бужане), белые хорваты, северяне, уличи, тиверцы.В VIII веке с началом эпохи викингов в Восточную Европу начали проникать варяги. Русь постепенно растворилась в славянском народе при Святославе и Владимире Святом, оставив свое имя восточным славянам, которым они теперь отличались от западных и южных (подробнее см. статью Русь). Одновременно Святослав и Владимир завершили объединение восточных славян в своем государстве, присоединив к нему земли древлян, вятичей, радимичей, Туров и область Червенской Руси. Восточнославянские племена - или дулебы (с Х в. — волыняне); белые хорваты; уличи и тиверцы, кривичи. В 980-ые годы князем Владимиром была проведена языческая реформа с целью внутреннего укрепления государства через искоренение местных племенных культов. Князь выделил единый пантеон языческих богов во главе с Перуном, однако реформа не удалась, так как на базе политеизма не удалось объединить славянские племена.

Вопрос №10. Релігійні вірування слов’ян.

Древние славяне - это язычники, обожествлявшие силы природы. Их основными богами являлись: Бог рот - бог неба и земли; Перун - бог грома и молнии, а также войны и оружия; Волос или Велес - бог богатства и скотоводства; Дажь бог (или Ярило) - солнечное божество света, тепла и расцветающей природы. Очень важны были божества, связанные с теми силами природы, влияющими на земледелие. Так же древние славяне очень почитали души предков, думая что они находятся где-то в среднем небе «аере» - «Ирье» и очевидно, содействуют всем небесным операциям (дождь, туман, снег) на благо оставшимся потомкам. Когда в дни поминовения предков их приглашали на праздничную трапезу, то «деды» представлялись летающими по воздуху. Готовые же продукты - каша и хлеб испокон веков были ритуальной пищей и обязательной частью жертвоприношения таким божествам плодородия, как рожаницы. Существовали специальные виды каши, имевшие только ритуальное назначение: «кутья», «коливо» (из пшеничных зерен). Варилась кутья в горшке и в горшке же или в миске подавалась на праздничный стол или относилась на кладбище в «домовину» при поминовении умерших. Имелись дома мертвых, как место общения с благожелательными предками. В славянских сказках встречается множество волшебных персонажей – то ужасных и грозных, то таинственных и непонятных, то добрых и готовых помочь.  Современным людям они кажутся причудливым вымыслом, но в старину на Руси свято верили, что в чаще леса стоит изба Бабы Яги, в суровых каменных горах обитает змей, похищающий красавиц, считали, что девушка может выйти замуж за медведя, а конь умеет говорить человеческим голосом. Такая вера получила название язычество, т.е. «народная вера». Славяне-язычники поклонялись стихиям, верили в родство людей с различными животными, приносили жертвы божествам, населяющим все вокруг. Каждое славянское племя молилось своим богам. Единых для всего славянского мира представлений о богах никогда не существовало: поскольку славянские племена в дохристианское время не имели единого государства, они не были едины в верованиях. Поэтому славянские боги не связаны родственными отношениями, хо-тя некоторые из них и очень похожи друг на друга.  Созданный при Владимире Святославовиче языческий пантеон – собрание основных языческих богов – также нельзя назвать общеславянским, в основном он состоял из южнорусских божеств, причем их подбор не столько отражал действительные верования киевлян, сколько служил политическим целям.

Вопрос №11. Християнство і язичництво в Київській Русі.

Мир тогдашних язычников состоял из четырёх частей: земли, двух небес и подземно-водной зоны. Это не являлось спецификой славянского язычества, а было результатом общечеловеческого стадиально-конвергентного развития представлений, которые варьировали в деталях, но в основном определялись этой схемой. Труднее всего разгадать древние представления о земле, о большом земельном пространстве, наполненном реками, лесами, полями, зверьём и человеческими жилищами. У многих народов земля изображалась как округлая плоскость, окружённая водой. Вода конкретизировалась или как море или же в виде двух рек, омывающих землю, что, может быть архаичнее и локальнее – где бы человек ни был, он всегда находился между каких-либо двух рек или речек, ограничивающих его ближайшее сухопутное пространство. При князьях Игоре, Святославе и Владимире язычество стало государственной религией Руси, религией князей и дружинников. Язычество укреплялось и возрождало старинные, начавшие отмирать, обряды. Приверженность молодого государства прадедовскому язычеству была формой и средством сохранения государственной политической самостоятельности. Обновлённое язычество X в. формировалось в условиях соперничества с христианством, что сказалось не только в устройстве пышных княжеских погребальных костров, не только в гонениях на христиан и разрушении православных церквей Святославом, но и в более тонкой форме противопоставления русской языческой теологии греческой христианской. При князе Владимире Святославиче в 988 году официальной религией Руси становится христианство. Став киевским князем, Владимир столкнулся с возросшей печенежской угрозой. Для защиты от кочевников он строит на границе линии крепостей. Именно во времена Владимира происходит действие многих русских былин, повествующих о подвигах богатырей. Принятие христианства в очень малой степени изменило религиозный быт русской деревни X – XII вв. Единственным новшеством было прекращение трупосожжений. Языческие верования, обряды, заговоры, формировавшиеся тысячелетиями, не могли бесследно исчезнуть сразу после принятия новой веры. Падение авторитета церкви уменьшало силу церковных поучений против язычества, и оно в XI – XIII вв. не угасало во всех слоях русского общества, но перешло на полулегальное положение, так как церковные и светские власти применяли к языческим волхвам суровые меры вплоть до публичного ауто-да-фе. Во второй половине XII в. наблюдается возрождение язычества в городах и в княжеско-боярских кругах. Объяснением возрождения язычества может служить оформившаяся с 1130-х годов кристаллизация полутора десятков крупных княжеств-королевств с устойчивыми своими династиями с усилившейся ролью местного боярства и более подчинённым положением епископата, оказавшегося в зависимости от князя. Обновление язычества сказалось в зарождении нового учения о неисповедимом свете, отличном от солнца, в культе женского божества, в появлении скульптурных изображений божества света. В результате целого ряда сложных явлений на Руси к началу XIII в. создалось и в деревне, и в городе своеобразное двоеверие, при котором деревня просто продолжала свою религиозную прадедовскую жизнь, числясь крещёной, а город и княжеско-боярские круги, приняв многое из церковной сферы и широко пользуясь социальной стороной христианства, не только не забывали своего язычества с его богатой мифологией, укоренившимися обрядами и жизнерадостными карнавалами с их танцами, но и поднимали свою старинную, гонимую церковью религию на более высокий уровень, соответствующий расцвету русских земель в XII в.

Вопрос №12. Культура Київської Русі серед інших європейських культур.

Существенное влияние на культурную жизнь всех народов оказывала религия, определявшая нравственность общества, всю картину мира той эпохи, в том числе представления людей о власти, времени т.д. Именно в эпоху славянской древности были заложены начала русской духовности, языка, культуры в целом. Основу составила языческая культура восточно-славянских племен. Второй важнейшей составляющей явилась христианская культура Византии.

3. ПИСЬМЕННОСТЬ И ОБРАЗОВАНИЕ

Древние славяне пользовались узелковой и узелково-иероглифической письменностью. Широкое распространение грамотности связывают с деятельностью во второй половине IX века братьев Кирилла и Мефодия, создавших первую славянскую азбуку для распространения христианских священных текстов. Старейшие славянские тексты написаны двумя азбуками - глаголицей и кириллице. Были открыты первые школы: киевская школа, открытая Ярославом Мудрым, в Киеве женский монастырь, в котором девушек обучали грамоте(сестра В.Мономаха),школы высшего типа, готовившие к государственной и церковной службе.

4. Устное народное творчество и становление древнерусской письменности

Появлению письменной литературы на Руси предшествовало развитие устного народного творчества. Особенно широко были распространены заговоры и заклинания, календарные обрядовые песни, былины ("старины"), пословицы, поговорки, загадки. Древнерусский эпос отражает духовные ценности народа, его традиции, особенности быта, реальные исторические события. Книги были рукописными. Материалом для письма вплоть до XV века служил пергамен, изготовленный из специально выделанной телячьей кожи. Писали чернилами или киноварью, на берестяных грамотах XI века, содержащие бытовые записи характера, письма и т.д., а также многочисленные надписи на ремесленных изделиях и на стенах каменных зданий – граффити, до XIX в. использовали гусиные перья. Вся древнерусская литература делится на переводную и оригинальную. Оригинальная древнерусская литература представлена следующими основными жанрами: летописание, житие, слово (поучение), хождения и исторические повести. Летописание занимает центральное место среди жанров древнерусской литературы. Древнейшая русская летопись - "Повесть временных лет. Основная идея произведения - единство и величие русской земли

5. Архитектура

Постройки были деревянные или деревянно-земляные до конца Х в. С конца X в. начинается широкое строительство культовых зданий, церквей и монастырей. Первоначально все эти постройки были деревянными. Каменное строительство начинается в конце X в. В начале XI в. византийскими и русскими строителями в одно время были возведены крупнейшие храмы крестово-купольного типа: г.). Одновременно с храмами из камня строились княжеские дворцы, боярские палаты и крепости, архитектурные школы. Значительные постройки: Софийские соборы в Киеве (1037 г.), и Новгороде (1052 г.) и Спасо-Преображенский собор в Чернигове (1036 ), Золотые ворота в Киеве (XI в.), Успенский собор на р. Клязьме, церковь Покрова на Нерли, Дмитриевский собор во Владимире и Георгиевский собор в Юрьеве-Польском, Золотые ворота во Владимире.

6. Изобразительное искусство

Древнерусское изобразительное искусство развивалось под значительным влиянием христианской религии и было тесно связано с культовым строительством. Внутренние стены храмов богато украшались фресками, мозаиками, иконами.6.1.1. Фреска - живопись водяными красками по сырой штукатурке. Появление письменных памятников привело к возникновению книжной миниатюры. Книжная миниатюра и орнамент имели много сходных черт с мозаикой, фреской и ювелирными изделиями. Широкое распространение получила резьба по дереву и камню, использовавшаяся в украшении стен храмов.

8. Декоративно-прикладное искусство

Исключительного расцвета достигло ювелирное искусство. К числу наиболее развитых ремесел относится и кузнечное дело. Значительное развитие получило производство оружия: кольчуг, сабель, колющих мечей. В XII-XIII вв. появились арбалеты и граненые стрелы к ним. С середины X в. было широко развито производство кирпича, многоцветной керамики, предметов обработка кожи и дерева.