Вопрос 17

Документы свидетельствуют о существовании казаков в Крыму еще в конце XIII ст. В первых упоминаниях тюркское слово «казак» означало «охранник» или наоборот - «разбойник». Позднее - «изгнанник», «авантюрист», «бродяга». Часто им называли свободных, «ничейных» людей, которые промышляли при помощи оружия. Именно в этом значении оно и закрепилось за русичами-украинцами. Первые воспоминания о таких казаках датируются 1489 годом. Во время похода польского короля Яна-Альбрехта на татар дорогу его войску на Подолье указывали казаки-христиане. В этом же году казацкие отряды атаманов Василия Жилы, Богдана и Голубца напали на Таванскую переправу в низовье Днепра и, разогнав татарскую стражу, ограбили купцов. Далее жалобы татарского хана на нападения казаков становятся регулярными. Судя по тому, как привычно это обозначение употребляется в документах тех времен, следует считать, что казаки-русичи были известны не одно десятилетие, по крайней мере, с середины XV столетия. А так как свидетельство феномена украинского казачества локализовалось на территории так называемого Дикого Поля, то понятно, что своих соседей из тюркоязычной (преимущественно татарской) среды украинские казаки заимствовали не только название, но и немало других слов, примет внешности, организации и тактики, ментальности. Вне всякого сомнения, что и в этническом составе казачества определенное место занимает татарский элемент.

Освещая вопросы о возникновении украинского казачества, следует выяснить проблему его социальных истоков, проанализировать особенности процесса перехода представителей разных социальных групп в казаки - добывание так называемого казацкого хлеба. Долгое время поддерживали утверждение, что главным источником формирования казачества были селяне, которые спасались в Поле, в плавнях за Днепровскими порогами так называемого Низа от феодального гнета. На самом деле беглецы и представители безземельных категорий селянства, хоть, и встречались среди казаков, но уж никак не определяли социальное лицо их групп. Казачество скорее репрезентовало два составляющих: служащие охранники южного рубежа и промышленники из местного населения «окрайных мест» Киевщины и Подолья. Сам характер производственной деятельности украинских селян даже в период крепостничества не давал возможность и мотивы для выхода в казачество. Наоборот, власти сами поощряли переселение селян на необжитые просторы Среднего Приднепровья, в большинстве, на земли, которые едва начали осваивать. Только когда Любленская уния открыла возможность магнатской колонизации этих земель, ее волна все интенсивнее несла повсюду крепостничество и усиление гнета, а их бремя все больше подталкивало селян к казачеству.

Опастность от татарско-турецкого соседства с одной стороны, а с другой - сам характер степных промыслов обуславливали казаков-добыдчиков к организованности и дисцыплине, которые могли бы обеспечить успех их опасного дела. Так постепенно из раздельных походных групп создавалась широкая корпорация - казаческое общество со своими способам жизни, территорией, традиционными нормами, ценностными ориентациями, устоями и мировоззрением.

Стоит обратить внимание и на то, что этот процесс был долговременным: между первыми упоминаниями о казацких группах и собственно о Запорожской Сечи прошло, чуть ли не целое столетие. Рост промыслов на угодьях сопровождался сооружением «городков» - «сечей», укреплений из дерева и земли. М.Бельский описал кош на озере Томакивка (первое документальное воспоминание о Сечи) в 1575 году: «Казаки - это люди, которые в низовье Днепра занимаются ловлей рыбы и сушат ее …, живут там только летом, а зимой расходятся по ближним городам … Киев, Черкассы и другие, заранее спрятав свои лодки в безопасном месте на одном из днепровских островов и оставив там несколько сотен на коше … на страже, имеют они и собственные пушки, которые добыли в турецких крепостях.… Раньше их было не много, но теперь собирается до нескольких тысяч, особенно их количество возросло последнее время, и не единожды они туркам и татарам немалые хлопоты принесли, нападали на Очаков, Акерман и другие крепости».

Период конца XVI - начало XVII ст. занимает особое место в истории украинского народа. Это время называют начало отчета новой (модерной) истории европейской цивилизации, которая, оставив позади эпоху Средневековья, выходила на принципиально новый, отличный от предыдущего, этап своего развития. Центром событий модерного периода была, безусловно, Казацкая революция середины XVII ст., которая активизировала новую политическую элиту - казачество - и послужила причиной глобального изменения социального строя, религиозной ситуации, форм собственности. В результате этой революции на политической карте Европы появилось новое государство - Войско Запорожское, появление которого почти на сто лет запрограммировало все значительные изменения в системе международных отношений, в существенной мере способствовало упадку одной из самых мощных стран - Речи Посполитой (Польши) и усиление роли Московского (Российского) государства. Наконец, казацкая элита была одним из создателей собственно национальной идеологии, которая основывалась на идеях политической автономии, прав личности и на договорных принципах в отношениях с соседями казаческого (украинского, малороссийского) народа. Именно события и идеи XVI - XVII ст. стали той точкой отсчета нового исторического времени, на которую со временем будут обращать свои взгляды основатели украинского национального возрождения.

№ 18

Направления переинтерпретации истории, как это следует из украинских научных и околонаучных публикаций определяются более масштабной целью - формированием украинской политической нации (украинской национальной идентичности). Технология выращивания национальной украинской идентичности и инструменты её реализации, в первую очередь, опираются на «новую национальную историю Украины», которая призвана воспитать украинца, как представителя «новой» нации.

Среди свойств «новой украинской нации» – тотальное отчуждение от России, отказ от общей русско-украинской истории, которая переживалась нашими народами в общем государстве, полная переоценка роли русских и украинцев в истории, комплекс превосходства «новой украинской нации» над русскими - теми, кто, по мнению некоторых учёных от политики, всегда «угнетал» и «унижал» украинский этнос, «не давал ему подняться с колен» и проч.

В этом процессе формирования украинской национальной идентичности на основе этнического компонента, истории, интерпретациям исторических фактов и их оценкам отводится роль строительного материала для новых украинских исторических мифов и легенд.

Один из ключевых принципов пересмотра общей истории – размежевание «советской» истории и истории «национальной». Как следствие, утверждается, что украинцы и русские не являются единым народом, что именно Украина, а не Россия - наследница Киевской Руси.

Чтобы новая вульгарная версия «украинской истории» выступила орудием формирования украинской этнической нации в её галицийском варианте, понятия «украинская политическая нация» и «украинская этническая группа» должны быть принудительно совмещены, а за эталон «этнических украинцев» взято население галицийского края.

Реализация варианта украинской нации, как этнонации, влечёт целый ряд специфических обязательств в области гуманитарной составляющей внутренней политики, в частности, по вопросу исторических интерпретаций неоднозначных событий российско-украинской истории. Среди таких обязательств – отрицание позитивного опыта совместной деятельности наших народов в общих государствах - Российской империи и СССР, отрицание позитивного взаимодействия двух народов, их культур в этих государствах, оценка советского периода в истории УССР, как оккупации и т.д. В данный момент украинцам пытаются навязать целый ряд таких узловых мифов. Среди них мифы:

об изначальном, ещё в древней Руси, существовании украинского народа и украинского языка, о непрерывной линии преемственности истории украинского народа, культуры и языка с русской древности до наших дней, об историко-культурной «чистоте» и аутентичности украинцев, о «голодоморе», как геноциде украинского народа, об освободительной войне ОУН-УПА, об истории Украины, как истории борьбы за независимость.

Согласно мифологическому подходу, голод на Украине был организован сознательно с целью уничтожения именно украинцев, т.е. голод был спланирован по этническому признаку. При этом все факты и интерпретации, которые могут быть объяснены, исходя из сугубо экономического подхода, игнорируются, а попытки включить их в иную гипотезу или точку зрения – политизируются и используются для наклеивания идеологических ярлыков.

Так, сознательной мифологизацией, т.е. именно конструированием (написанием заново) истории Украины, занимается Институт национальной памяти в г. Киеве (директор И.Юхновский). Эта контора на основе исторического материала из истории Украины и СССР, конструирует новые, удобные легенды, символы и исторические ценности, придумывает исторические сюжеты для национальной героизации, приспосабливая результаты под потребности формирования новой национальной украинской идентичности. При этом мифы и легенды конструируются так, чтобы разрушить все исторические и культурные ценности, оставшиеся у большинства населения ещё со времени совместного - Российского и Советского государственного прошлого.

Подобные исторические мифы, в конечном счете, создают у населения Украины ложное ощущение, что совместная с русскими государственность - это была не их собственная история, что десятки поколений украинцев не были причастны к созданию общих с русскими государств мирового значения – Российской империи и СССР. Учитывая, что реальная, а не сконструированная идентичность современных украинцев органично включает общие с русскими ценности Российско-имперского и советского прошлого, этнофундаменталистская мифологизация истории повлечёт за собой формирование в независимой Украине нового народа с новой идентичностью.

Есть опасность, что вслед за этим, два родственных народа в массе своей перестанут понимать друг друга. Скорее всего, именно такой вариант событий кому-то на Украине представляется желательным.

Частью ценностей и символов юго-востока и центра пока ещё остаётся либо нейтральное, либо в целом позитивное (пусть и с оговорками) общее российское, но особо советское прошлое. Это составная часть идентичности этого населения, часть его представлений о себе, своём прошлом и база на которой основываются оценки текущих политических событий и постсоветской истории. Это то, что создаёт общее гуманитарное пространство.

№19

Вопрос №21.Українська середньвична література та філософія.

Середньовічна українська література залишається одним із найменш досліджених періодів давньої української літератури. Це пов'язано з багатолітнім упередженим ставленням до неї багатьох вітчизняних літературознавців.

Зокрема, Івану Франку належить твердження: «Праця була, письменство писалося, та не було ані іскри живої думки, не було зерна духовного інтересу, який би з тої механічної праці робив якесь справді живе органічне діло». Літературний процес українського пізнього середньовіччя (від падіння Києва 1240 р. до 15 ст.), за Ю. Пелешком, періодизує наступним чином:

1. Середина 13 – середина 14 ст. (тематика – вороже нашестя, покаянні та есхатологічні настрої; прикметна риса – орнаментальність; основні твори – Галицько-Волинський літопис, «Ізмарагд», «Маргарит». ораторсько-учительна література. перекладні твори)

2. Середина 14 ст. – кінець 15 ст. (поява передренесансних тенденцій. емоційно-експресивний стиль, підвищена увага до людини та її психології, основні твори належать до «високих жанрів»: житія, проповіді ,похвальні слова)

З творчості Юрія Дрогобича починається відлік нового періоду давньої української літератури, якому були притаманні ренесансні риси, зокрема значна кількість творів написані латинською мовою класичного зразка. Українська філософія ХІV – ХVІ століття Українська філософія ХІV – ХVІ століття представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств. Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі*¹ (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного віровчення. Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріхоський (1513 – 1566) та інші. *¹Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ. Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії*² (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). *²Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання. В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви. Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах. Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість – антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом. Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

Вопрос №22. Український народний театр.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. З цим не можна не погодитись, як і з тим, що український народ…мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях.

Поява скоморохів становить першу сторінку в історії костюмології у театральному мистецтві; західноєвропейська релігійна драма дійшла до нас під кінець ХVI ст., початок новочасній комедії дали інтермедії та інтерлюдії.

Епоху мистецької української драми почав Іван Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем – чарівником». Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди – живі, з кров’ю й душею, а це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені.

Так, твори Івана Котляревського й досі не зійшли зі сцени.

Важливо також дізнатись, що перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, пізніше Шевченка, Костомарова та ін. При кінці 20-х років виступив і Квітка на поле драматичної творчості й після трьох комедій, написаних по-російськи, збагатив наш репертуар цілим рядом до сьогодні живих ще творів.

Про наддніпрянський театр у 1850 – 1870-х роках дізнаємось, що після розгрому Кирило – Мефодіївського братства (1847р.), урядовій забороні не підлягали театральні українські вистави. У 1872р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Та указ від 16 травня 1876р. розвіяв усякі надії. Роки 1876-1880 для історії українського театру на землях, що залишалися під російською займанщиною, – це мертвий період.

Розквіт наддніпрянського театру почався з 1880 р., коли сенатор Половцев висловився за свободу українського слова та українських театральних вистав. Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Найвизначнішими силами цього театру були М. Садовський, Крамаренко, Ашкаренко, Жаркова. Режисером був Кропивницький. Багато допоміг Старицький – знаменитий організатор і знавець складної театральної справи.

У 1885 р. артистична дружина розходиться із Старицьким і з одного театру виростають два: один – М.Л. Кропивницького, другий – М.П. Старицького. В 1890 р. мандрівних театрів нараховувалось понад тридцять.

На новий шлях український театр вступив в 1917 р. Тоді були засновані театральні дружини з новим репертуаром і новими основами виконання. Перші позитивні заходи до утворення театрального музею в Україні були зроблені у 1923 р. На початку 1924 р. зроблено першу виставку експонатів музею. В 1930 р. музей мав близько 30000 експонатів. Галицькі українці побачили перші публічні вистави рідною мовою у 1848 р.

На початку 1860-х років, коли українське письменство в Галичині почало живіше розвиватися під впливом Шевченкової музи, уперше виринула справа постійного театру у Львові.

Святкове відкриття театру було призначене на 29 березня 1864 р. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві.

Спочатку була директура Омеляна Бачинського. У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, у 1882 – спілці Іван Біберович та Іван Гриневецький. Після чотирьох років нової управи Іван Франко писав про театр: «Театр панів Гриневецького і Біберовича в теперішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціональними театрами, які коли-небудь у нас були».

Дирекція Гриневецького й Біберовича тривала сім років. У 1889 р. Гриневецький помер, а театр вів далі, до 1892 р., сам Біберович.

Був директором і Садовський.

Останнім передвоєнним директором був Роман Сіренький.

Під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр».

Пізніше в Станіславі було організовано другий театр – «Український Чернівецький театр».

Вопрос №23. Історія українського вертепу.

Верте́п (зі старослов'янської — печера) — мандрівний театр маріонеток, поширений головно в Україні, в барокову добу (17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язаної до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику.

Історія

Вертепи походять від містерії західноєвропейської середньовічної релігійної драми, що в 17 столітті розповсюдилася на польські, а годом — і українські землі. Микола Маркевич, який у 1860 році вперше надрукував текст вертепу, у передмові до нього писав:

«Первісне походження вертепу можна віднести, до часів гетьмана Конашевича Сагайдачного, до 1600—1620 років, коли він почав відновляти Київське братство і Академію»

Польсько-український етнограф Еразм Ізопольський подає близькі до цього дати — 1591—1639 роки. Перша письмова згадка про вертеп датується 1666 роком; вона міститься в матеріалах львівського ставропігіального братства. Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині 18 століття, особливо, в добу занепаду Києво-Могилянської академії, коли число вертепників поповнювалось її вихованцямиї, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Ця форма була найзручнішою для поширення в маси правди про історичні події (наприклад, добу козацтва — вертеп «Запорожець») чи збереження національних традицій (в тому числі, колядок) в період переслідування з боку Російської імперії. В цей час вертепи поширилися на етнічноросійській території, наприклад, в Сибір, і вторинно набули популярності у Польщі.

В першій половині 19 століття вертепи, як масове побутове явище, поступово зникають, залишившись лише в побуті українських селян Східної Галичини. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику

Сюжет

Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому побити всіх вифлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але одна стара баба Рахиль не дає свою дитину на побиття, тому озлоблений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода на сцені, з піснями та танцями, з'являються циган, лях, москаль, жид, селянин, дід, баба, панотець.

Число дійових ляльок доходило іноді до сорока. В драматургічному сенсі різдвяна вертепна драма вкрай примітивна: в ній нема розвитку дії, а є лише ряд окремих сцен; рух обумовлюється появою і зникненням, танцями та бійками. Вертепна драма завжди суроводжується музикою.

Вопрос №24. Братства та їх роль в українському Просвітництві

Братства(Б) — національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у 16-18 ст. Б. відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусо-вого насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.

Вопрос № 25. Музична культура в Україні ХУП – Х1Х ст..

В городском быту Украины в конце XVI - начале XVII века возникает новый вид музыкально - поэтического творчества - бытовые песни - кан ты: религиозные, торжественно-поздравительные, любовно - лирические, нравственно - назидательные, шуточные, сатирические. Авторами и исполнителями кантов были учителя пения, бродячие дьяки, ученики братских школ, коллегиумов, и "Академии для наук свободных" в Киеве. Образы их воссозданы Гоголем на страницах повести "Вий" в лице Хомы Брута и его товарищей.

Истоки украинского музыкального театра следует искать в скоморошных представлениях эпохи Киевской Руси, в старинных народных играх и хороводах. Народными песнями и танцами было насыщено действие кукольного музыкального театра - "Вертепа" - любимого народного зрелища в XVII - XVIII веках, сохранившегося в Западной Украине до наших дней. "Вертеп" - маленькая переносная сцена в виде двухъярусного ящика или макета церкви. В верхнем ярусе - "Вифлееме" - исполнялась инсценировка на сюжет легенды о рождении Христа, в нижнем же разыгрывались народно - комические бытовые сценки, в которых главным героем был запорожский казак.

Реформа церковного пения заключалась в отказе от изжившего себя монодического пения и переходе к богатому гармонически многоголосному пению a capella , названному "партесным", (т.е. пением по отдельным партиям).

Важным событием того времени стало открытие в 1632 году Киево-Могилянской академии, где, среди других, преподавались и музыкальные предметы. Воспитанники академии популяризовывали вертеп, а позже — канты.

Типичным явлением было развитие музыки в помещичьей усадьбе. Капельмейстерами и солистами в крепостных оркестрах и хорах бывали крупные музыканты - иностранцы, "вольнонаемные" русские и украинцы и, наконец, крепостные.

Светская профессиональная вокальная и инструментальная музыка, которая существовала в помещичьих усадьбах и военных частях, с XVII века начала развиваться и в городах. Появились цехи музыкантов, а при магистратах создавались оркестры и капеллы. На основе народно-песенных и кантовых традиций в XVIII — начале XIX веков получила распространение песня-романс на стихи разных поэтов.

Особо важное значение в украинской музыкальной культуре XVIII века имела созданная по инициативе Даниила Апостола в 1730 года Глуховская песенная школа, воспитанниками которой стали Дмитрий Бортнянский, Максим Березовский и Артёмий Ведель.

XIX век в истории музыки ознаменовался выходом на мировую арену многих национальных школ, что было связано с ростом национального самоосознания европейских народов. Вслед за польской и русской появилась и украинская национальная композиторская школа.

Вслед за украинским писателями и поэтами, профессиональные музыканты ХІХ века начали обращаться к народной тематике, обрабатывать народные песни, которые исполнялись талантливыми любителями-дилетантами в сопровождении народных инструментов — кобзы, бандуры, цимбал, скрипки, лиры и др. В начале XIX века в украинской музыке появились первые симфонические и камерно-инструментальные произведения.

Деятельность любительских и открытие первых профессиональных театров (в 1803 году в Киеве, а в 1810 — в Одесса), в которых ставились музыкально-сценические произведения на национальные сюжеты, сыграли важную роль в становлении украинской оперы. Первой украинской оперой считается «Запорожец за Дунаем» Гулака-Артемовского (1863).

Основоположной для развития национальной профессиональной музыки стала деятельность Николая Лысенко, который создал классические образцы произведений в разных жанрах: 9 опер, фортепианные и инструментальные, хоровые и вокальные произведения, произведение на слова украинских поэтов, в том числе на слова Тараса Шевченко. Он же стал организатором музыкальной школы в Киеве.

Во второй половине XIX века широкое распространение получило хоровое движение, возникли хоровые общества «Торбан» (1870) и «Боян» (1891). Открылись высшие оперные театры в Киеве (1867) и Львове (1900), Высший музыкальный институт во Львове, музыкальные школы при Русском музыкальном обществе в Киеве (1868), Харькове (1883), Одессе (1897) и в других городах.

Вопрос №26. «Український вплив» на культура і освіту Росії

Українська і російська культури завжди розвивалися паралельно, асимілювали та впливали одна на одну. Чомусь, прийнято вважати, що російське мистецтво відіграло чи не найважливішу роль в становленні українського культурного життя. Але слід зауважити, що це суперечливе твердження.

З появою на Україні бароко , впливом візантійської, більш розвиненої культури, а також виникненням сприятливих для духовного розвитку умов, рівень українського мистецтва почав стрімко підніматися вгору. Період XVI-XVII століття можна сміливо назвати впливом розвиненої української культури на дещо відсталу російську.

В Україні розвивалося художнє мистецтво. Створювалися школи монументального живопису та іконопису. У іконописному стилі стала утверджуватися реалістичність та життєрадісність. У такій манері розписано Успенський собор і Троїцька церква Києво-Печерської лаври, але московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу, а саме, коли святі були «лицом и очами светлы и телом дебелы».

Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали парсуни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв.

Музичне мистецтво значно розвинулося з появою нот. Були популярними збірки святкових пісень – ірмологіони. У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу.

Театр відноситься до найбільш видовищних мистецтв, і, на відміну од літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога, — її реальність умовна (художня, ілюзіоністична), а не онтологічна. Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому — навіть містерії та шкільні драми на священі сюжети розглядалися як святотацтво.

Але український театр виник на схрещенні православно-візантійського та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного (передовсім польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип — з системою обмежень та дидактичними функціями — тип шкільного театру. Шкільний театр знаходився на межі світського та сакрального, православ’я та католицтва, барокко та середньовіччя , тому чи не найактивніше з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а тоді й у Московському царстві новий культурний світогляд.

Український вплив панував і в московських школах. По заснуванні в 1721 тоці нових шкіл у Росії на вчителів до них призначали українців. Для новозаснованих слов’яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити з Києва вчителів, мовляв, у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та політики. Українські вчителі приносили свої методи навчання, українську вимову, яка панувала в Москві у ХУІІІ ст.

Письменник Сумароков скаржився, що українці педагоги зіпсували російську мову. Студентів, що закінчили Києво-Могилянську Академію, запрошували до Петербурга для навчання катехизису та виголошення проповідей. Українські письменники познайомили Росію з силабйчною поезією та тонічним розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу. Багато українців працювало перекладачами в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської та інших мов. Коли Єлисавета вирішила передавати Острозьку Біблію, вона запросила українців – професорів Варлаама Лещинського та Гедеона Сломинського, - щоб виправили в ній мову.

Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російською культурою. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів виїжджали до Москви та Петербургу. Цим самим розповсюджуючи набуті знання, стиль роботи та культурний розвиток.

Вопрос №27. Бароко та його значення в української культурі.

Мистецтво бароко в сфері пластичних мистецтв(архітектури, скульптури, малярства), так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії, батьківщини цього стилю. Головну роль у популяризації бароккового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586—1649), що був присланий на Україну з Риму як вправний архітектор. В Україні мистецтво барокко роздвоїлося: в Західній Україні воно зберегло форми єзуїтського барокко, в Центральній та Східній Україні воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — козацького барокко.

Той дух пориву, неспокою, що такий характерний для мистецтва бароко, в скульптурі найперше дав себе знати в надгробках, у мавзолеях, поставлених над покійниками по церквах та каплицях. Тоді у Львові увійшло до вжитку загальне бажання оздоблювати церкви вівтарями, зробленими скульпторами. Крім скульпторів, різьбярів каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу. Головним центром ремесла й мистецтва в добу барокко в Україні зоставався Львів.

На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького барокко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головно в камені, майстри козацького бароко різали переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси.

Ліплена скульптура пишно оздоблювала як церкви доби козацького барокко, так і світські палати. Мотиви цих декоративних орнаментів були здебільшого комбіновані з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, а іноді й людських голів, а найчастіше ангельських крилатих голівок або й цілих крилатих амурів.

Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Бароко, що почалося якось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Григорій Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.

Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу.

Бароко змінювалося, розвивалося за порівняно короткий час свого панування: від початків до пишного пізнього бароко в кінці. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним.

Поетика українського бароко знала реформи, і досить радикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла прищепитися, як скінчилася вся барокова література.

Значення бароко в українській культурі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.

Вопрос № 28. Філософські погляди Г.Сковороди та його просвітницька діяльність.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня(22 листопада) 1722 року у селі Чорнухи,на Полтавщині. У шітнадцять років він вступив у Київську академію, закінчивши яку у 1750 році, поїхав за кордон, де він знайомився з вченими і розширював свої знання у різних галузях науки. Через 3 роки він повертається на Україну. Неодноразово Сковороді пропонували постригтися у ченці і робити церковну кар’єру,але кожного разу він відмовлявся.

1759 року його запрошують викладати у Харківському колегіумі. Він склав для своїх учнів підручник з питань моралі, але церковники були обурені світським духом цієї праці, як наслідок – критики зводили на нього наклепи і лихословили. Тому 1766 року він залишає викладацьку діяльність.

Глибоко переконаний у тому, що щастя людини полягає не в матеріальних благах, Сковорода починає мандрувати від села до села, проповідуючи свої ідеї.

Григорій Сковорода користувався великою популярністю у свій час, а про його простоту, некорисливість і чесність народ складав легенди. Помер Г.Сковорода 9 листопада(29 жовтня) 1794 року в селі Іванівка(нині Сковородинівка), на Харківщині.

Основне спрямування праці Г. Сковороди зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

На грунті об'єднання сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Вопрос № 29. Становлення і розвиток української літератури ХУШ-Х1Х ст..

Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.

У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.

Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона).

З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.

№30

В начале XIX века Слобожанщина стала центром украинского национально-культурного возрождения. В 1805 г. в Харькове основан университет. За первые пятьдесят лет своего существования высшее образование в университете получили 2800 человек. С 1816 по 1819 год в Харькове издавался первый на Украине массовый популярный журнал «Украинский вестник» (основанный Евграфом Филомафитским), который положил начало практике печатания научных материалов на украинском языке. В 1834 в Харькове изданы «Малорусские рассказы» Григория Квитки-Основьяненко, которого называли «отцом украинской прозы».

В Слобожанщине действовал украинский поэтический кружок «Харьковских романтиков» в которой входили Амвросий Метлинский, Левко Боровиковский, Александр Корсун и другие. Издавались альманахи «Молодик», «Украинский альманах», «Сноп» в которых публиковались произведения Петра Гулака-Артемовского, Евгения Гребёнки, Якова Щеголева. В Харькове были изданы фольклорный сборник Измаила Срезневского «Запорожская старина» (1833-38) и статья «Взгляд на памятники украинской народной словесности» — первое печатное публичное выступление в защиту украинского языка.

Исследованиями украинской истории и истории украинского писательства начал свою научную деятельность в Харькове Николая Костомарова. В 1810-40-х годах появились первые труды по истории Слободской Украины, в частности Ильи Квитки «Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.» (1812); Измаила Срезневского — «Историческое изображение гражданского устроения Слободской Украины» и упомянутого выше Григория Квитки-Основьяненко — «Историко-статистическое описание Слобожанщини», «О слободских полках», «Украинцы» и «История театра в Харькове»

Церковную историю Слобожанщины исследовал Архиепископ Филарет (Гумилевский) который возглавлял Харьковскую епархию с 1848 по 1859 г. Во второй половине XIX века научными исследованиями в отрасли украинского языкознания и этнографии занимался профессор Харьковского университета Александр Потебня и его ученик Никонай Сумцов, работали историки Дмитрий Багалей, Пётр и Александра Ефименко.

Со второй половины 1850-х годов на Слобожанщине началась активная политическая жизнь. В 1856 г. группа студентов Харьковского университета во главе с Я.Бекманом, М.Муравским, П.Ефименко и П.Завадским, организовали Харьковско-киевское тайное общество. Члены общества в журналах «Свободное слово» и «Гласность» поддавали критике самодержавный уклад, требовали освобождения крестьян из крепостничества, создали несколько воскресных школ, в которых изучались произведения Тараса Шевченко. Общество было разгромлено в 1860 году. В середине 1860-х годов в крупных городах Слобожанщины активно действовали общества, которые занимались национально-культурным просветительством. Летом 1891-го года харьковские студенты Иван Липа, Михаил Базькевич и студенты, Киевского университета Виталий Боровик, Николай Михновский создали тайную организацию Братство тарасовцев. В 1897 году в Харькове возникло тайное Украинское студенческое общество, членами которого были Дмитрий Антонович, Михаил Русов и другие. Подобные студенческие общества действовали в Киеве, Полтаве, но по численности (100 членов) харьковское было наибольшей.

В январе 1900 года на собраниях студенческих обществ Харькова создана первая в России Украинская политическая партия — Революционная украинская партия. В начале 1880-х годов в Харькове действовал военный кружок «Народной воли», а в начале 1890-х годов возникли первые марксистские кружки. В 1898 годов создан харьковский комитет РСДРП.

№31

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів.

Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10% населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25%.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України.

Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк.

Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії

Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібного землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій.

Значне місце на Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. на Слобідській Україні нараховувано близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільше льокального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з другого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Високою школою для всієї С. У. у 18 ст. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київської Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С. У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні райони Росії.

Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С. У. було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетіз.

Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С. У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з С. У.

(НА ПИТАННЯ ХАРКІВ-ОСЕРЕДОК КУЛЬТУРИ ДИВИСЬ ВІДПОВІДЬ НА 30 ПИТАННЯ ТАМ ВСЕ Є !)

№32

На основі живого народнорозмовного джерела виробляється літературна мова, першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, етнографічно-побутова повість.-Основні представники—І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич та ін.

У 40—60-х pp. XIX ст. проблемно-тематичне коло літератури ґрунтується на такій пекучій суспільно-політичній проблемі, як кріпацтво і пошуки шляхів боротьби а ним. Розширюється і поновлюється ідейно-художня і жанрова палітра літератури. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом стає реалізм, який у творчості Т. Шевченка стає гостро-викривальним. Продовжує розвиватися романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, [П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький). Центральною постаттю в літературному процесі того часу є Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Творчість Кобзаря представила український світ і українську свідомість у всіх їх вимірах (історичному, суспільно-політичному, морально-етичному, естетичному тощо).

Література 70—90-х pp. XIX ст.— це період розвинено-реалізму, його розквіт. Нова суспільно-політична ситуація (пореформена дійсність) видозмінила і тематично-образний ряд української літератури. Сучасність поставала різких контрастах, у різноликості життєвих фактів і пів: становище пореформеного села, класове розшарування в ньому, протистояння низів і верхів суспільства, життя найманих робітників-заробітчан, інтелігенції, земських чиновників, сільських багатіїв тощо. Широта охоплення дійсності, її соціально-психологічний аналіз, показ основних соціальних конфліктів, якісно новий рівень художності й стильове розмаїття — це те, що визначило характер літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст.

Найбільшого розвитку набувають жанри соціально-побутової та соціально-психологічної повісті і роману, а також реалістичної драми і комедії. Література цього періоду представлена іменами Марка Вовчка і Панаса Мирного, Л. Глібова і С Руданського, А. Свидницького і 1. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького і І. Карпенка-Карого, П. Грабовського і І. Франка. Вершинною постаттю літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст. була постать І. Франка.

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма І. Франко.

Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку.

№33

Во время барокко украинское занятие живописью так сжилось с западноевропейским и связалось с него такими тесными узами, что когда на Западе тяжелое и пышное барокко уступило место в XVIII ст. легкому и элегантному рококо, то эта замена, которая пошла из Франции и быстро разлилась по всей Европе, вовсе не замешкалась оказаться и на Украине. Интересно, что Украина черпала новые влияния не через другие руки, не через соседние земли, что сами восприняли новое искусство из Флоренции и передали на Украину, а непосредственно из Флоренции, не опаздывая, а может, и опережая в этом соседние народы. В Лаврской школе рисования сохранились с тех времен т. зв. «кунсбушки» (kunstbuch) — книги-альбомы, в которых собранные рисунки, которые должны были быть ученикам образцами для рисування и видрисовування; в этих кунсбушках между другими находятся некоторые рисунки, что когда не оригиналы, то непосредственные одрисовки из рисункив таких главных мастеров — родителей французского рококо, как Ватто или Буше. Те же кунсбушки показывают, как быстро украинские мастера восприняли новые принципы занятия живописью, потому что рядом с поданными рисунками находятся рисунки. бесспорно местного происхождения, но сделанные в новом характере. Это очень интересные рисунки, которые представляют местные типы, например, казака с селедкой на голове и с бандурой в руках, в казацкой одежде, вырисованного очень искусно, но в характере галантного кавалера времени рококо. Этот новый способ рисования сразу же перешел и в занятие живописью, в котором вгнездились не только новый способ рисования, но также и новые гаммы цветов легких, светлых, жизнерадостных тонов с доминированием красок розовой и голубой.

Но как ни близко украинское рококо связано с западноевропейским, оно все же имеет свои специфические склонения. В Украине время рококо является вместе с тем и временем последних времен казацкой Украины, сутками, когда Украина теряла последние права своей автономии, что наложило свой отпечаток. Поэтому рококо в Украине хранит в значительной степени великолепие, нарядность, а иногда и торжество форм, выработанных в предыдущие сутки барокко.

Искусство классичности, овладев вкусом прогрессивной части европейского общества в последней трети XVIII ст., чрезвычайно быстро разлилось и по Украине, где пришлось по вкусу всем слоям населения — от самой пышной верхушки магнатов и до украинского крестьянства. А творческие силы украинского народа, взбудораженные в предыдущих временах, силой инерции продолжали давать необычайно талантливых мастеров искусства, что специально в отрасли малярного искусства не только равнялись, но и превышали наилучших европейских мастеров в свое время. Но трагическая судьба Украины, которая привела ее именно перед этим к сожительству с Московией в пределах одного государства, очень отрицательно отразилась в этих сутках на развитии украинского искусства. Используя свое доминирующее положение в Русском государстве, Московия самым грубым способ уничтожала в Украине все очаги искусства и художественного образования, а самых способных мастеров искусства даже принуждением переселяла к северным столицам — Москве и Петербурга. Так искусственными репрессиями Московщина постигла то, что в Украине не осталось выдающихся художественных ячеек, и хоть Украина еще продолжала давать большие талантливые личности, они должны были переезжать в Московию, а Украина превращалась в плане художественной жизни в глухую провинцию. Таким образом, на протяжении целого XIX ст. констатируется такое ненормальное явление, что ячейки украинского искусства собирались вне этнографических пределов Украины, в оснивном в столицах Москвщины.

№34

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28 %, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою В. Каразіна було відкрито Харківський університет. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Тут видавалися «Український вісник», «Український журнал». Звідси вийшло багато видатних діячів української культури

У 1834 р. був відкритий Київський університет. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математична фізика були зроблені М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М. І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві.

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

№35

17 января 1805 г (ст. стиль) был подписан Высочайший Указ об открытии в Харькове Императорского Университета. Главная заслуга в основании Харьковского Университета принадлежит В. Н. Каразину. В те времена Харьков был весьма незначительным городом, и лишь исключительная энергия позволила Каразину реализовать свою идею. Он убедил местных жителей делать пожертвования, что и создало материальную базу Университета. В 1907 году в Харькове открыт памятник Каразину, неоднократно менявший местоположение; с 2004 года он находится перед зданием университета.

Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников (Один из основоположников эволюционной эмбриологии, первооткрыватель фагоцитоза и внутриклеточного пищеварения, создатель сравнительной патологии воспаления, фагоцитарной теории иммунитета, основатель научной геронтологии), економіст С.Кузнець (Лауреат Нобелевской премии по экономике 1971 г. «за эмпирически обоснованное толкование экономического роста, которое привело к новому, более глубокому пониманию экономической и социальной структуры и процесса развития в целом»), фізик Л.Ландау. Серед почесних докторів університету – перший президент України М.С. Грушевський

З університетом пов’язане видання перших вітчизняних газет і часописів, створення перших наукових товариств. Взагалi, університет стояв у витоків усієї вищої освіти Харківщини.

Становлення Харкова як крупного промислового, наукового, культурного центру відбулося завдяки діяльності університету.

Структура университета включала в числе прочих «отделение физических и математических наук». В 1805 году в Университет поступило всего 57 человек, а в 1835 — уже 263. В течение первых ста лет большую часть выпускников составляли юристы и врачи.

Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету заснована 30 січня 1805 року. За рішенням Міністерства культури України (1987 р.) вона визнана установою, що має особливе громадське значення.

В 1807 году был создан зоологический кабинет, ныне Музей природы университета.

В период 1920—1921 университет назывался Академия теоретических знаний, а в 1921—1933 был реорганизован в Харьковский институт народного образования (ХИНО).

Основной задачей ХИНО являлась подготовка учителей для средней школы. Эта задача не требовала от преподавателей глубокой подготовки и интенсивной научной работы. Чтобы избежать научной деградации преподавателей высшей школы, на Украине формируется сеть научно-исследовательских кафедр, которые возникли при высших учебных заведениях, где они могли получить хотя бы элементарную базу, но были отделены от учебного процесса и становились самостоятельными учреждениями. Таким образом, в Харькове осенью 1921 года было учреждено 38 научно-исследовательских кафедр. С 1921 года из университета выделяется множество ВУЗов, в основном из кафедр. В 1936 году университету присвоено имя умершего в тот год Максима Горького.

В 1957—1962 годах университет переехал из старого здания на ул. Университетской (бывшего Губернаторского дворца), передав его УЗПИ, в новое, восстановленное после войны здание на площади Дзержинского. До войны это было самое высокое (кроме церквей) здание города.

В 2005 году университету было передано находящееся напротив симметричное здание ликвидированной к тому времени Академии имени Говорова (ВИРТА).

Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна здійснює широку програму міжнародного співробітництва, є активним членом міжнародної спільноти провідних європейських та світових університетів. Він здійснює угоди про співробітництво з 61 організаціями-партнерами у 25 країнах світу.

Разом з іншими провідними університетами Європи підписав у 1988 році Велику Хартію університетів, яка започаткувала Болонський процес.

№36

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою росіяни, але й численні українці, що писали російською мовою.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун та іншими. Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp.

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти» та iншi. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у деяких його представників. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

№37

Вже довгий час точаться суперечки між деякими істориками, літературознавцями з приводу того, чиїм письменником вважати М.В. Гоголя – українським чи російським?

Одні кажуть українським, інші російським. Адже він виріс і жив на Україні, потім переїхав до Росії, а деякий час він навіть взагалі жив за кордоном. Свої твори він писав як українською, так і російською мовою. Існує навіть легенда, що перші свої твори він писав українською мовою, а вже потім перекладав на російську. Так все ж яким, адже не існує остаточного висновку? А відповідь проста – і українським, і російським, та й взагалі, це письменник світової культурної спадщини. Адже він в своїх творах відображував життя та історію як України, так і Росії. Його шанують як в Україні, так і в Росії, так і в інших країнах. Про життя та історія України найкраще сказано в таких творах, як: «Тарас Бульба», «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок»; Росії – «Ревізор», «Мертві душі», «Старосвітські поміщики». Його твори були екранізовані за кордоном (наприклад в Голівуді було екранізовано гоголівського «Вія»).

Отже – Микола Васильович Гоголь видатний письменник світової літературної спадщини, твори якого шанують у всьому світі і його не можна назвати лише українським чи російським письменником

№38

В XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

В своїх творах він відстоював право українського народу на існування, самобутність, розвиток. В своїх творах він прагнув донести пам’ять про велике та героїчне минуле українського народу, про його культуру, давню історії. Це простежується в таких його творах як «Дума про Байду» та «Гайдамаки». Описував страждання українського народу під кріпосницьким ярмом в своїй «Катерині».

Всі його твори просякнуті любов’ю та тугою до України, чого тільки коштують рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий»?

Не слід оминати і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, одним із засновників якого був Т.Г. Шевченко, адже воно було створено для пропаганди ідей соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні.

І його праця не минула дарма – адже і майже через 1,5 століття після смерті, майже жоден Українського руху за перебудову ( що в подальшому перетворився на Народний рух України та відіграв чи не вирішальну роль для здобуття Україною незалежності) не проходив без згадування його та його творчості.

№39

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах". Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Це думка добре прослідковується в першому його філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах». Взагалі думка про те, що людину виховує праця є провідною в більшості його творів.

Франко втілював свою просвітницьку думку не лише через свої твори, але й через свою політичну діяльність, адже він був ще й засновником першої в Галичині політичної партії, яка називалась «радикальна партія», вона мала свій електорат, програму, і найважливіше (чого потім не мали інші партії) — у неї був механізм дій. І саме в діяльності партії та пропаганді що вона проводила найкраще виразилась проявилась його просвітницька діяльність. Адже вона мала свої друковані органи, в яких друкувались трактати Франка, програма діяльності його партії, твори інших представників його партії. Крім того, як журналіст він друкувався і в інших виданнях, однією із таких була стаття «Поза межами можливого». Вона називалась так, бо ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Ідеї, що намагалися втілити в діяльності партії, проглядаються ще в таких його творах, як «Каменярі» та «На дні», а саме ідеї самостійності України, самовизначення української нації.

Отже із цього можна зробити висновок, що в своїй творчості Іван Франко просвіщав українців стосовно ідей їх виховання, існування, самовизначення, ідеї їх незалежності.

№40

В поезіях Лесі нерідко бринить крицевість, однак було б спрощенням уявляти собі й поетесу кутою з суцільної криці, такою, що не знала вагань, сумнівів, хвилин душевного сум’яття чи найтяжчого відчаю, - сама поезія Лесі Українки говорить, скільки глибоких драм розтерзувало її тонку і вразливу душу, відомо, яким нещадним було до неї життя, „де щастя і горе так божевільно сплелись...” При всій витонченості й ранливості натури зусиллям волі, мислі й доброти піднялася вона над своїм болем, зуміла почути інших і, перейнявшись гірким становищем свого народу, дійшла такої внутрішньої узгоди з ним.

Кожен смуток її, і жаль, і сарказм, сама інтонація міцного Лесиного рядка, відтво­рюючи особисте, водночас набували й народного звучання.

Як особисту трагедію, переживала поетеса уярмлення свого народу, безправність його культури. Душа поетеси, лагідна з природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків, ко­лоніальної сваволі, поетеса майже фізично задихалася в атмосфері царського деспотиз­му, в середовищі, отруєнім бацилами рабства. Прометей — улюблений герой Лесі Українки. Протягом усього творчого життя оспівує вона людину-борця, звитяжця, людину нездолан­ну, яка в ім'я високої мети здатна жертву­вати собою. Для Лесі й сам поет уявляється насамперед в образі безстрашного, кров­но зв'язаного з народом подвижника, лю­дини обов'язку, лицаря свободи й справед­ливості.

Фантазія, ця сестра поезії, вже з дитячих літ заваблювала Лесю в таємничий світ народних легенд і казок, в зачакловані хащі волинських лісів та в ніч­ну тишу повитих місячним маревом озер, де багата уява вигладжувала русалок та перелесників, мавок та потерчат, весь отой химер­ний Олімп народної міфології, що його потім з такою красою відтворить поетеса у своїй „Лісовій пісні”.

У еллінів, великих поетів античності, пре­красні створіння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена була морем народного життя. Де б не була вона: в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в привітній Грузії, кожним виблиском думки пов'язувалося з Україною, з народом, який виплекав її і яко­му вона хотіла бути корисною в його духовному поступі, в боротьбі за соціальні й на­ціональні права. Любов патріотки давала їй дар ясно­видства, провісництва, вона була серед тих, хто передчував неминучу соціальну бурю, своєю чутливою душею поетеса вгадувала наближення революції. Поки що ж Леся Українка світила «досвітні огні» своєї поезії серед безмежної самодер­жавної ночі. Яку ж треба було мати відвару духу, щоб і серед тої, здавалось би, вічної суспільної заледенілості гукнути в пітьму: «Вставай, хто жи­вий, в кого думка повстала...» Леся не боялась таких червоних необачних слів»! Зі всівір щирістю й гіркотою визначала вона становище свого покоління:

Орлині крила маємо за плечима,Самі ж кайданами прикуті до землі.

З творчістю Лесі Українки в нашу літера­туру входили цілі світи, не знані чи мало-знані раніше, відкривались нові тематичні обшири, однак цінні для нас не лише її сміливі мандрівки в різні часи, до різних народів, важливіше те, що, беручи навіть відомі мандрівні сюжети та відстояні у віках міфологічної місткості характери, вона трак­тувала їх щоразу по-своєму, надавала їм нової глибини, оригінальної філософської на повненості, поетичної свіжості. Поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими славними класиками Леся Українка наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику.Леся розуміла свою відповідальність, тому постійно дбала за стильове, лексичне й синоні­мічне збагачення рідної мови, і це теж додає їй заслуги в нашій культурі, в нашому красному письменстві.Потрібен був час, щоб в усій справжності відкрилась нащадкам величава постать Лесі Українки, її подвижницька праця.

№41

Перше звернення до «жіночого питання» в Україні було пов'язане з дослідженням культури українського народу у ХІХ ст. Особливість даного етапу полягала у вивченні становища жінки в етнокультурному аспекті, романтичному підході до питання, що знаходило свої прояви в пісенному фольклорі, історичних переказах, в обрядах і повір'ях (М.О. Максимович, Л.І. Боровиковський, М.І. Костомаров)

Жіночий рух в Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Прагнення до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України «Товариство допомоги вищій жіночій освіті». Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально-кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла «Жіноча громада» (1901–1905), «Харківське товариство взаємодопомоги жінок» (1902–1919), «Київське товариство оборони жінок» (1905–1917) та «Одеське товариство оборони жінок» (1904–1917). У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908); Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах, Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загально цивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права .

Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших місцях українські жінки працювали в «Товаристві допомоги біженцям», допомагаючи втікачам, закладникам та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали українські жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам, що опікувався українськими вояками по віденським лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато жінок та дівчат працювало як медсестри, служили в армії [4].

Революція 1917 року втягнула жінок до політичного та громадської діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок, дві стали членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд, на якому був заснований Український Жіночий Союз, виходив часопис «Жіночий Вісник».

У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 році в Кам’янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об‘єднань .

№42

Народився Олександр Опанасович Потебня 10 вересня 1835 року в селі Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії в українській дворянській родині. Маючи за плечима ґрунтовну загальноосвітню підготовку, Олександр Потебня вступає до Харківського університету з метою студіювання юрисдикції, але, провчившись рік, переходить на історично-філологічний факультет, який закінчує в 1856 році. Вся майбутня діяльність ученого чітко розмежовується на два основні життєві періоди. З 1860 до 1865 року — розробка філософсько-психологічної теорії мови на базі критичного осмислення ідей В.Гумбольдта і Г.Штейнталя, психологічних досліджень І.Гербарта і Г.Лотце, а також представників класичної німецької філософії, зокрема І.Канта. З 1865 до 1891 року — наукова діяльність у сфері граматики і фонетики російської, української та інших слов'янських мов із застосуванням новітніх досягнень індоєвропеїстики. Майже все творче життя великого мовознавця було пов'язане з Харківським університетом. Тут він розпочинав як викладач російської словесності, тут у 1861 році захистив магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов'янській народній поезії», тут же у 1862 році пише найзнаменитішу свою працю «Думка і мова». У тому ж році О.Потебню було відряджено до Німеччини для студій над санскритом на кафедрі порівняльної граматики індоєвропейських мов. Через рік він повертається до Харківського університету і обіймає посаду доцента кафедри слов'янського мовознавства. Значним внеском у мовознавчу науку стала праця О.Потебні «Із записок з російської граматики» (1874 р.), що була його докторською дисертацією. У ній дано порівняльно-історичне дослідження граматичної будови та всієї системи східнослов'янських мов у їх зв'язках з іншими мовами. Ця праця грунтувалася на великих даних української мови, а мова взагалі розглядалася у зв'язку з історією народу, у тісному єднанні з розвитком людської думки. З 1875 року О.О.Потебня стає професором кафедри російської мови і літератури, де й працює до кінця свого життя. Граматичну систему О.Потебні пізніше творчо використали провідні вітчизняні вчені Д.Овсянико-Куликовський, В.Ягич, О.Шахматов та ін. Значний внесок О.Потебня зробив у розвиток науки про народну поетичну творчість та етнографію. В умовах жорстокого гноблення царизмом найменших проявів усього національного О.Потебня постійно повертався до історії української мови і літератури, до витоків усної народної творчості. Він теоретично обгрунтував невід'ємне право кожного народу розвивати та реалізовувати свої духовні набутки за допомогою рідної мови, оскільки «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Помер О.О.Потебня 29 жовтня 1891 року, похований у Харкові. Ім'я О.Потебні носить Інститут мовознавства АН України.

№43

Загальні особливості. Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів - або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф - більше ста років тому, комп'ютерна графіка - в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.

Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX ст. серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).

XVII - XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX ст. в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу 3.Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини. Основу підсвідомого, за Фрейдом, складають сексуальні інстинкти (при цьому під “сексуальним” Фрейд розумів всю гамму позитивних почуттів). Вони ж зумовлюють більшість дій людини. З сексуальних конфліктів у глибинах психіки Фрейд виводить мораль, мистецтво, релігію. Пізніше неофрейдизм збереже його основну логіку, оцінку ірраціональних мотивів у вчинках людини, але усуне абсолютизацію сексуальних мотивів. Ось, наприклад, як описує творчий процес художник Андре Массон. Він вважає, що треба: 1) звільнити свідомість від раціональних зв'язків, досягнути стану, близького до трансу; 2) повністю підкоритися неконтрольованим позарозумовим імпульсам; 3) працювати по можливості швидко, не затримуючись для осмислення зробленого.

Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX-XX ст. Серед художньої інтеліґенції набирає популярності філософія Ф.Ніцше з його недосказаністю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги “Як говорив Заратустра” - “Книга для всіх і ні для кого”). Показовим є феноменальний успіх книги О.Шпенглера “Захід Європи”, пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція - людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в пограничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Модернізм і постмодернізм. На початку XX ст. в сфері художньої творчості - в літературі, архітектурі, живописі, музиці, театральному мистецтві - виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном “модернізм” (модерн - новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису - очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм - розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого - тон і спрямованість протесту.

Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш наочно проявився розрив з традицією, художній пошук і новаторство. Щоб скласти про них уявлення, зупинимося на характеристиці деяких з нових напрямів.

Література. Література ХХ ст. буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти - і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.

еатр і музика. Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких виразних засобів. У 20-і роки одночасно в Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В.Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Є.Вахтангов висунув лозунг “фантастичного реалізму”. А.Таїров був прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів.

№44

Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства у новий етап свого розвитку (на рубежі XIX—XX ст.).

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін.

Український модернізм був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення своcо місця і ролі в сучасному світі.

№45

Український футуризм -авангардний напрям в українській літературі та образотворчому мистецтві, що розвинувся на початку XX століття під впливом італійського та російського футуризму.

Футуризм це - мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки.

Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Футуристи вживали такі принципи динамізації ("прискорення") свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово.

У розвитку футуризму в Україні можна виділити такі стадії:

1. Кверофутуризм - пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка. Мистецтво йшло "по колу" - всі рівні, все однаково цінне.

2. Панфутуризм - смерть "старого" мистецтва, якому протиставлялося метамистецтво

Футуризм відродив уявлення про світ людини на доісторичній стадії її існування. Живопис замінили наскельні малюнки.

Протягом всієї історії українського футуризму характерною рисою його було акцентування своєї уваги на теоретичному, науково-філософському обгрунтуванні напряму свого розвитку. Превалювання теорії над практикою, домінантне становище в творчій діяльності концептуальних, ідеологічно обгрунтованих чинників, орієнтація на найновіші тенденції світової естетичної та філософської думки - ці риси були притаманні українському футуризму впродовж всієї історії його існування.

Крізь лави українського футуризму на всіх етапах його розвитку пройшло кілька десятків провідних українських письменників першої пореволюційної генерації. Центральною постаттю українського футуризму був Михайль Семенко. Футуристичний рух в різні роки підтримували - хто більш послідовно, хто епізодично - такі помітні в літературному процесі 20-х років постаті як Гео Шкурупій, Олекса Влизько, Микола Бажан, Олекса Слісаренко, Юрій Яновський, Юліан Шпол, Микола Терещенко, а також численна група літературної молоді, що приєдналися до українського футуризму наприкінці 20-х років - Іван Маловічко, Юрій Палійчук, Микола Скуба, Володимир Гаряїв та інші.

Ідеологічно система панфутуризму була пробільшовицькою.Своєю масштабністю і соціальною утопічністю панфутуризм заявив про себе як про один із найбільш новаторських і парадоксальних етапів в історії світового авангарду.

Пошуки українським футуризмом свого місця в новому літературному просторі оцінювались як природній шлях, що ним проходило на той час багато українських письменників.

Тривале багаторічне існування і функціонування українського футуризму з 1914 по 1930 рік оцінюють як заслугу М. Семенка.

Багато ідей і знахідок українського футуризму лягли в основу багатьох культурно-мистецьких напрямків середини - кінця нашого століття, таких різних як постмодернізм, поп-арт, конкретне мистецтво тощо.

№46

Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів.

Піонери українського кінематографу початку XX століття віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав „Наталка Полтавка” (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), „Наймичка”. Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) .

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка „Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.

У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д.Вертова „Симфонія Донбасу”, а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова „Фронт”.

Українське кіно часів ІІ Світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм „Райдуга” М. Донського, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія „Оскар" (1944) в номінації „кращий іноземний фільм”.

У часи політичної „відлиги” другої половини 1950-х - початку 60-х років стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: „Весна на Зарічній вулиці” (1956, режисери М. Хуцієв і Ф.Миронер), „За двома зайцями” (1961, режисер В. Іванов).

Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, актори Юрій Шумський, Богдан Ступка.

У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену „українського поетичного кіно”: „Тіні забутих предків” С. Параджанова (1964); „Камінний хрест” Л. Осики (1968). Однак реакційна політика так званого “застою” фактично знищила українське поетичне кіно. Режисери були вилучені з кінематографу і громадянського життя; фільми опинилися під забороною.

У 70-80 роках з’являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі „застою” Леонід Биков знімає картину „В бій ідуть одні “старики” (1972).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал „Як козаки..."), Давида Черкаського („Пригоди капітана Врунгеля", „Крила" та ін.), Леоніда Зарубіна („Солом'яний бичок"), Володимира Гончарова („Чумацький шлях") прославили українську анімацію за межами країни.

За „перебудови” створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці .

У 90-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу.

Україна має імена, які знає весь світ - Олександр Довженко, Іван Кавалеридзе, Данило Демуцький, Вілен Калюта, Амбросій Бучма, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Фелікс Соболєв. Ці імена викликають захоплення не одного покоління наступників, титрами проходять через усе життя народу, несучи потужну енергетику, сконцентровану в геніальних картинах таких же геніальних режисерів і акторів.

№47

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр".

Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.

Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати двома головними прикметами, які випливали з історичних реалій, що склалися в українській культурі того часу. Передовсім це був театр багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні української літературної мови, популяризації національної драматургії, основ національної акторської та режисерської школи, а, по-друге, – це був театр найбільш гнаний та заборонений імперсько-шовіністичною системою Росії.

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого).

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.

У 1926— 1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

№48

Это возрождение было связано с тем, что украинские художники даже в условиях замалчивания и запрета создали новое украинское искусство и литературу, с обретением Украины своей государственности, с украинизацией и различными свободами, обещанных революциями 1905—1917 годов. Выйдя в массе своей из низших слоей населения (служащие, разночинцы, священники, рабочие, селяне), новое поколение украинской элиты часто не имело возможности получить систематическое образование из-за войны, голода и необходимости зарабатывать на хлеб насущный. На, работая «на грани», стараясь использовать всякую возможность ознакомиться с мировой культурой, попробовать свои силы в творчестве, они проникались самыми современными тенденциями и творили действительно актуальное искусство.Українська РСР як складова тодішнього Радянського Сою¬зу більшою мірою, ніж інші республіки, перебувала під потуж¬ним ідеологічним впливом тоталітарного центру, політичним знаменом якого був відселекціонований сталінізм. Він генеру¬вав у собі «найпередовішу революційну теорію», «соціалістич¬ний досвід», «найдосконалішу суспільну практику». В другій половині 40-х — на початку 50-х років сталінізм як теорія і сталінщина як суспільне явище являли собою складний по¬літичний, економічний, соціальний, моральний, духовний фе¬номен державного соціалізму, що існував того часу на одній шостій території світу.Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації.Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї.Характерним для даного періоду був посилений розвиток договірних відносин. Постанови РНК СРСР про укладення договорів приймалися щорічно. Ці акти були важливими джерелами договірного права. Вони окреслювали загальні форми договірних зв ' язків і визначали конкретний зміст договорів.Договори, як правило, укладались в рамках планових завдань, що давало можливість конкретизувати планові завдання. Категорично була заборонена одностороння відмова від виконання договору і одностороння зміна його умов. Велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об ' єднань. Постанова ЦВК і РНК УСРР від 24 серпня 1935 року забороняла примусове вилучення будь-якого майна кооперативних організацій. Регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб також зазнало змін. Оскільки всяка приватногосподарська діяльність була ліквідована, то і пов ' язані з нею майнові права на підставі ст. 1 ЦК УСРР законом більше не охоронялися. Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:

1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.

6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.

10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.

№49

Голоко́ст — у широкому розумінні означає систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих. Нині термін вживається, головним чином, для позначення катастрофи єврейського народу в часи Другої світової війни. На відміну від інших трагедій людства, Голокост мав декілька характерних рис, які відрізняють його від голокостів інших сторіч..1, під час нацистського Голокосту були знищені, досить часто планомірно мільйони людей на великому географічному просторі. Для цієї цілі були збудовані табори смерті в багатьох країнах Європи де запроваджувалась система винищення людей.2, використання расистських теорій та псевдонаукових теорій про неповноцінність чи недорозвиненість певних груп людей, які підлягали знищенню. Широко використовувалася також теорія т. зв. «соціального дарвінізму» — твердження що винищування людей було продовженням Теорії Еволюції Дарвіна. Сильні народи чи раси згідно цієї теорії, нібито природньо прагнули знищити неповноцінних, які згідно теорії еволюції мали зникнути і поступитися життєвим простором сильним расам.3,Для здійснення Голокосту використовувалися ефективні та нові на той час методи знищення людей. Наприклад, вживалися нові види хімічних та механічних засобів вбивства людей, будувалися крематорії, використовувалися рахувальні машини з перфокартами для контролю над кількістю знищених, тощо.4,Нацистський Голокост також відрізняється своєю жорстокістю. Існують числені приклади використання полонених для медичних експериментів, тортур, тощо. Характерною рисою Голокосту є також терор проти всіх верств мирного населення, включаючи дітей. В намаганні підтримувати «чистоту раси», терору та винищенню підлягали деякі види хворих, люди з психічними вадами та гомосексуалісти.Незважаючи на, безумовно, дискримінаційну політику по відношенню до євреїв, геноцид розпочався насправді не одразу після приходу нацистів до влади. Нацисти намагались вижити євреїв з країни. В той же час євреям просто не було куди виїхати. Початком переслідуванню євреїв в Німеччині став бойкот євреїв з 1 квітня 1933 року і подальша низка расових законів, націлених на євреїв, які працювали в державних установах або займались певною професійною діяльністю. «Нюрнбергский закон» від 15 вересня 1935 року поклав край рівноправ'ю євреїв в Німеччині і визначав єврейство в расових термінах. Антиєврейська істерія в Німеччині призвела у1938 році (в ніч з 9 на 10 листопада) до масових погромів, які увійшли в історію як «Кришталева ніч» — із-за уламків скла, якими були усипані вулиці німецьких міст. У 1933—1939 роках з Німеччини і Австрії виїхало 330 тисяч євреїв. Близько 110 000 єврейських біженців вирвались з Німеччини і Австрії до сусідських країн. З початком Другої світової війни та приєднанням до Німеччини західної Польщіускладнилися шляхи для легальної еміграції євреїв.З початком війни німецькі фашисти захопили цілі регіони з компактним єврейським населенням—Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію. У великих містах (набагато рідше— у невеликих)створювались єврейські гетто, куди силоміць зганялося усе єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві, де утримувалось до 480 000 євреїв. Воно було ліквідовано у травні 1943 року, після масових депортацій в Треблінку влітку 1942 року і двох повстань у січні і квітні 1943.У гетто міста Лодзь утримувалось до 160 000 євреїв. Це гетто було знищено поступово: перша хвиля депортацій в Холм відбувалася між січнем і травнем 1942 року, після цього кілька депортацій в Холм і інші табори, а 1 вересня 1944 року воно було остаточно ліквідовано.На території СРСР найкрупнішими гетто були гетто у Львові (409 тисяч чоловік, існувало з листопада 1941 по червень 1943 року), Мінську (біля 100 тисяч чоловік, ліквідовано 21 жовтня 1943 року). У Вільнюсі у гетто спочатку утримувалось 57 тисяч євреїв, більшість з них було розстріляно в ярах біля Понара. Після придушення повстання у вільнюському гетто останні кілька тисяч євреїв були 23 вересня 1943 року відправлені у табори в Естонії. Гетто в Білостоці (Bialystok, зараз Польща), в якому налічувалось 50 000 євреїв, було ліквідовано 16 серпня 1943 року.Єврейське населення маленьких міст СРСР знищувалось одразу і на місці так званимиайнзацгрупами (Einsatzgruppen), а також місцевими колабораціоністами. Знищенням євреїв в окупованій Одеській області займались румунські війська. У середині жовтня 1941 року розпочалась депортація євреїв з Німеччини, і за кілька днів була заборонена єврейська еміграція. Також у цей же час була побудована низка концентраційних таборів на території Німеччини та Польщі, де систематично знищували людей.

№50

  Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав  антигітлерівської коаліції:  СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій  і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження  до  України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною  державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію).Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.   Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав  антигітлерівської коаліції:  СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій  і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження  до  України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.   У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною  державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.    Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію). Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу. Друга світова війна для України фактично розпочалась 1 вересня 1939 року, коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Найбільш жорстокий і трагічний етап війни розпочався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року й тривав до осені 1944 року, коли німецькі війська були вигнані з України. Після того українці у складі радянських військ бились з арміями фашистської Німеччини та її союзників ще півроку – до 8 травня 1945 року, дійшовши до Праги та Берліну. Активну участь вони також брали у розгромі японської Квантунської армії на Далекому Сході, звільняючи Маньчжурію та Корею, де бойові дії завершились 2 вересня 1945 року.Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, та будучи впевненим, що союзники Польщі – Франція та Англія – реальної допомоги надавати їй не будуть, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок Другій світовій війні. 17 вересня 1939 року радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами.У червні 1940 року СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким  чином,  до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.Каральні органи СРСР заарештували і депортували на Схід Росії українських політичних лідерів. Були змушені розпуститися українські політичні партії. Від 20 до 30 тисяч українських активістів утекли до окупованої німцями Польщі.Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і "віддані" найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько 13 відсотків і справді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян остаточно відвернулася від нового режиму.Спочатку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те, що вони отримали роботу в радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали лише жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація. Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з підпілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати українських націоналістів. Представники Радянської України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли ілюзії про їхню хвалену "українськість".Навесні 1940 року режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація до Сибіру й Казахстану, де люди гинули, часом цілими родинами.

№51

Як у стінописі, так і в іконописі бачимо чимало композицій, де зображені представники різних націй, що проживали на теренах сучасної України. Найкращою серед них є багатофігурна сцена «Страшний суд», де майже документально намальовано цілі групи різних національностей, яких Мойсей веде на суд. Показово, що першими за Мойсеєм ідуть представники єврейського кагалу. Скажімо, у XV–XVI ст. євреї одягались на східний манер– у куфії, бурнуси чи талеси, а от у XVII ст. вже їх мода переорієнтовується на зразки одягу західноєвропейських народів. Однією з таких причин є те,що в XVII ст. була велика міграція євреїв, гнаних з Нідерландів.З початком XVII ст. в мистецтві Галичини почав панувати маньєризм –стиль, який, безперечно, вніс нові тенденції в розвиток архітектури, а сааме на відміну від попереднього стилю ренесансу дав більшу волю розвитку фантазії, Але поруч з виникненням італійського маньєризму, формується також і нідерландський маньєризм, який має дещо інші риси, зокрема з’являється вузловий елемент – декоративна мушля, усіяна стилізованими горохами, та досить велике застосування ліпнини на фасадах будинків.

Во время Второй мировой войны (1941 - 1945 гг.) вся территория Украины была оккупирована немецкими фашистами. Важную роль в мобилизации народа на борьбу с фашистскими захватчиками играли средства массовой информации, особенно радио.Десятки украинских театральных коллективов, актерских бригад несли свое искусство фронтовикам, вдохновляя их на борьбу за свободу и независимость Родины. Глубоким патриотизмом было наполнено украинское киноискусство. Украинскими режиссерами в этот период было создано несколько высокопатриотических художественных фильмов («Как закалялась сталь» М. Донского, «Партизаны в степях Украины» И. Савченко). Работники хроникально-документального кино создавали своеобразную летопись борьбы с оккупантами («День войны», «Народные мстители», «Черноморцы»).Ведущими темами в творчестве композиторов периода войны были патриотизм, вера в победу над врагом. Наибольшее внимание они уделяли созданию массовой боевой песни. Только за два первых месяца войны киевские композиторы создали свыше 40 песен и несколько походных маршей.Бригады художников выезжали на фронт, заводы, в колхозы, вели активную художественную пропаганду и собирали материал для будущих художественных произведений. Со всех жанров изобразительного искусства в этот период интенсивно развивается графика. Первое место занимают плакат и сатирический рисунок. В сатирических жанрах работали художники В. Гливенко, А. Козюренко, В. Литвиненко. Их сатирические плакаты не только вызывали смех, но утверждали уверенность в разгроме фашистов.Вторая мировая война была серьезным экзаменом для украинской культуры. Заметным явлением в истории украинского изобразительного искусства периода Великой Отечественной войны стал плакат В. Касияна «В бой, славяне!», отмеченный первой премией на московской выставке оборонного плаката летом 1943 г. большой популярностью пользовались посвящённые освобождению столицы Украины плакаты В. Касияна «Киев наш», П. Супонина «Киев», к. Агнита – Следзевского «Под славным городом Киевом» и др.

В годы войны активно развивается графическая живопись.Многочисленные фронтовые рисунки украинских художников, которые дошли до нас на пожелтевших листках бумаги, страницах блокнотов, стали бесценным вкладом в героическую военную летопись. Тема Холокоста и еврейского сопротивления регулярно освещается на страницах центральных и местных изданий Украины, Беларуси, Литвы. Нередко эти издания рассказывают о создании местных краеведческих музеев с включением экспозиций по теме Холокоста и призывают своих читателей передавать туда свои семейные реликвии. Официальное признание темы Холокоста является важным импульсом (и одновременно - следствием) развития отечественной историографии в постсоветских государствах. Еще в советской Украине в 1991 г. стотысячным тиражом вышел сокращенный вариант «Черной книги».В первой половине 90-х годов в Беларуси, Украине, Литве, Латвии преобладали научно-популярные работы и публикации документов по теме. Они касались, преимущественно, истории Холокоста в отдельных населенных пунктах. В середине 90-х годов в Украине были защищены первая кандидатская (А.Е. Подольский) и докторская (Ф.Л. Левитас) диссертации по теме Холокоста. В 1999г. первая защита кандидатской диссертации по теме прошла в Беларуси (Е. С. Розенблат). Опубликованы несколько десятков исследований и сборников документов по общей (Украина, Беларусь, Латвия) и региональной истории Холокоста. Впервые ( в работах харьковского исследователя А.И. Круглова) предпринята попытка на основе немецких и официальных советских документов установить число жертв Холокоста в Украине. Итоги исследования отражены в книге Александра Круглова «Энциклопедия Холокоста», вышедшей в Киеве в 2000 г.

№52

Українська радянська культура в другій половині ХХ ст

Вічні романи Бориса Антоненка – Давидовича, новели Григора Тютюника, проникливі поезії Василя Симоненка та інші безсмертні твори відомих письменників… Роботи цих талановитих людей Україна побачила у другій половині 20 ст. у період десталінізації. Переломним моментом розвитку української культури цього періоду став XX з'їзді партії у 1956 р., на якому Микита Хрущов проголосив курс на десталінізацію. Після його промови, яка стала, мабуть, найтрагічнішою в радянській історії, почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті України. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відлиги" в культурному житті. На момент прийняття нового курсу українська мова та наука знаходилися у жахливому становищі. По всій республіці, особливо серед студентства дедалі частіше почали з’являтися гасла "Захистімо українську мову!" та "Розмовляймо українською!». Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до "зубожіння історії". Тільки після заснування у 1957 році власного часопису під назвою "Український історичний журнал» ситуація у сфері науки почала поступово поліпшуватись. Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений 1961 року у новій програмі КПРС курс на «формування нової людини» як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Не дивлячись на те, що з введенням курсу на десталінізацію жорсткі переслідування дещо послабилися, проте будь–які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, заборонялися і переслідувалися. Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше луна¬ли вимоги їхньої реабілітації. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали фундатори націонал-комунізму М. Скрипник та М. Хвильовий. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати ключові постаті діячів культури драматурга Миколу Куліша, театрального режисера Леся Курбаса, кінорежисера Олександра Довженка й видатного мислителя XIX ст. Михайла Драгоманов. Друга половина 50-х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису та інших видів мистецтва. Нарешті позбавившись від жорстокого ідеологічного гноблення сталінізму митці поверталися до осмислення загальнолюдських цінностей, ідеалів, вад. Можливість мати власну, а не нав’язану кабінетними працівниками думку пробудила українську інтелігенцію. Саме у цей час починається «новітнє українське» відродження. У літературу і мистецтво приходить нове молоде покоління «шістдесятників До цієї яскравої доби належали такі талановиті письменники, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити "помилки", яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу надалі не душитимуть. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А, Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпоча¬лися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закін¬чення "відлиги" в стилі радянського керівництва суспіль¬ним життям і, в першу чергу, культурою. Послаблення жорсткого партійного тиску на українську культуру стрепехнуло вітчизняних митців до нових безсмертних робіт. Період десталінізації запалив на небосхилі світового мистецтва нові українські зіркі, які своїм патріотизмом і відвертістю зробили величезний внесок в становлення української державності.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Культура 1970-90-х рр. З поч. 1970-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.На зламі 60–70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некра-сов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська). Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей була утворена 9 листопада 1976 року. Її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий.З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1965), Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), В. Денисенка «Сон» (1964), Л. Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон – XX»). Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», К. Муратової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М. Рашеєва «Заячий заповідник». Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко за-фільмував «Наталку Полтавку» й «Запорожця за Дунаєм», Л. Орли-га створив стрічку про голодомор – «Пісня Мазепи». В 50–80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори – М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому – П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному – П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших. В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Невід’ємною частиною багато аспектного прояву української культури зазначеного періоду, що відбивало в свідомості українця ознаки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50–80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова, М. Буряк та ін. Композиції народних живописців приголомшують глядача якоюсь чаклунською грою барв, адже вони вчаться у природи: відчули, осмислили і втілили у своїх творах кожний по-своєму ту довершену естетичну гармонію, що ніколи не порушується в природі. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури (В. Винниченко, Олег Ольжич, багато інших). У процесі відродження української культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непростий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»). Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної державиСеред основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури – проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, глибокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждержавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі. Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологічної діяльності. Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорінним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічно культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьогодні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів буття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугують переконливим доказом цілісності українського суспільства.

№53

Украинская художественная культура в эмиграции жила полноценно и плодотворно. В США работало более 150 украиноязычных писателей. После II мировой войны они создали литературное объединение “Слово”, которое двадцать лет возглавлял известный литературовед Г. Костюк. Американский украинец Василь Барка прославился эпическими романами из украинской истории, стихами, а также переводами на украинский язык Данте и Шекспира. Большой популярностью среди эмигрантов поль-зовался философ и писатель Юрий Клён. Широко известна литературная переводчица из Канады Мария Скрипник. Даже в СССР вышли с десяток её книг. В Бразилии Вера Селянская Вовк перевела и издала на португальском языке “Антологию украинской литературы” и сборник современной укра-инской поэзии.

Українська поезія у діаспорі, скажімо, творчість Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Емми Андрієвської, що також розвивалася у символістичному ключі, творила свою відповідну атмосферу.

Барка емігрував за кордон під час війни. Від 1943 по 1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав у Нью-Йорк, де проживає й досі.

1930-го-1932-го років-Василь Барка в Харкові видає дві збірки віршів: "Шляхи" та "Цехи".Він народився на Полтавщині 1909р. Після закінчення  учительського  технікуму  працював за фахом на Донбасі, а згодом на Північному Кавказі,  де водночас здобував вищу освіту. В 1940 році Барка у Москві успішно захищає кандидатську дисертацію про стиль "Божественної комедії" Данте. Після  того він читає курс історії  західно-єропейської літератури Середньовіччя  на філологічному  факультеті Ростовського університету. Здається, так можна загально окреслити перший період його життя. Другий, на який припадає вихід його поетичних збірок "Апостоли"(1946) та "Білий Світ"(1947),-це період, прожитий у Німеччині. І третій-американський, що є творчо найбільш інтенсивним, означений виходом книжок віршів "Псалом голубиного поля"(1958), "Океан"(1959), "Лірник"(1968), прози-"Рай"(1953), "Жовтий князь"(1963), літературознавчих досліджень та ессе "Хліборобський Орфей або клярнетизм"(1961), "Правда Кобзаря"(1961), "Жайворонкові джерела"(1956), "Вершник неба"(1965).

Сьогоднi вся Украïна пишається своïм сином Василем Баркою. Письменник, лiтературознавець, учений, педагог, публiцист i просто "святий чоловiк", як називають його американцi Глен Спею Ї украïнського поселення неподалiк Нью-Йорка, Василь Барка чи не вперше став вiдомий своïм землякам тiльки в 1991 роцi, коли вийшов його роман "Жовтий князь" Ї книга пам'ятi жертвам голодомору, мiльйонам "безвинно убiєнних" хлiборобiв. Цей твiр став гнiвним осудом тоталiтарному режиму, твором-реквiємом i твором-застереженням..

№54

Українська література — це література написана українською мовою або українськими письменниками. Українська література мала важкий розвиток через постійне іноземне панування над українськими територіями. В деякі періоди використання української мови навіть було заборонено до друку. Однак, не дивлячись на численні репресії, Україна має багату літературну спадщину, яку створила велика кількість відомих авторів.СРСР

Після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).

У 1925—1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.

Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938—1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву - Розстріляне відродження.

Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.

У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву «шестидесятники». «Шестидесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.

[ред.] Діаспора

Головні статті: Празька школа, Нью-Йоркська група

Надзвичайно розмаїта і багата література письменників української діаспори, яка творилася впродовж ХХ ст. вихідцями з України на просторах від Європи до Австралії. Серед найяскравіших її представників — Іван Багряний, Василь Барка, Богдан Бойчук, Віктор Домонтович, Улас Самчук та багато інших.

[ред.] Сучасність

Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Юрій Олійник, Микола Рябчук, Юрій Покальчук, Юрій Винничук, Кость Москалець, Наталка Білоцерківець, Василь Шкляр, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Іван Малкович, Богдан Жолдак, Сергій Жадан, Ігор Павлюк та інші. Твори багатьох з них користуються попитом в Україні та за кордоном, перекладені багатьма мовами світу.

№55

    На початку XX ст., в період імперіалізму, У зв'язку з дальшим зростанням потреби і в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914/15 навчальному році на Україні налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів. Але все це далеко не задовольняло потреби внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати й писати.     На Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць дав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918).     Багато видатних учених на Україні працювали в галузі біології і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, і пізніше академік О. М. Сєверцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор — ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне-визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського» (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога та ін.     Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М.Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз та ін. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та в інші місця.     Нa початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет на Україні, особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося.     У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд „.Шалів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898— 1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ» (1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. М. Гнатюком та О. С. Маковеєм. У цей час (1897—1906) він мав демократичний характер. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський, і він став буржуазно-ліберальним, а потім і буржуазно-націонадістичним виданням.     Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли визвольний рух у країні вступив у свій вищий, пролетарський етап, на розвиток художньої літератури, як і всієї культури, дедалі більший вплив справляли ідеї марксизму-ленінізму, революційна діяльність більшовиків і боротьба робітників та селян. У той час на Україні продовжували свою творчість видатні революційно-демократичні письменники І. Я. Франко, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.     В епоху капіталізму продовжувала розвиватися усна народна творчість, її характерною рисою було передусім те, що дедалі більше з'являлося історичних пісень і народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках, шахтах та інших капіталістичних підприємствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та куркульських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син рано пообідав», «Та тече річка невеличка»), а також про поневіряння емігрантів у чужих краях.

№56

Понятию «феминизм» не так много лет – его изобретение приписывается в начале 19 в. французскому теоретику социализма Шарлю Фурье . Фемини́зм (от лат. femina, «женщина») — общественно-политическое движение, целью которого является предоставление женщинам всей полноты гражданских прав. В широком смысле — стремление к равноправию женщин с мужчинами во всех сферах общества. В узком смысле — женское движение, целью которого является устранение дискриминации женщин и уравнение их в правах с мужчинами.

Волна украинского феминизма началась в конце XIX века и связана с именами Олены Пчилки, Н. Кобринской, Леси Украинки, О.Кобылянской, Л.Яновской, а также с такими общественными организациями как «Клуб Русинок», «Кружок українських дівчат», «Жіноча громада»... К сожалению, украинский феминизм замер в своем развитии с приходом к власти большевиков, для которых женское движение было одним из проявлений «буржуазных штучек»...

Наталия Ивановна Кобринская (укр. Наталія Іванівна Кобринська, дев. фам. — Озаркевич; 8 июня 1855-1920) — галицко-русская писательница, активная проповедница равноправия для женщин. 1884 год, когда в Станиславе по ее инициативе было создано «Товариство руських жінок». общества. Наталия Кобринская вместе с единомышленницей Ульяной Кравченко доказывали, что литературно-просветительское направление общества довольно эффективно в условиях малого материального достатка его членов. «Товариство руських жінок» должно было следить за новейшими литературными направлениями, популяризировать их в народе, вырабатывать ясное мышление о положении женщин. Это должно было дать намного больший эффект, нежели филантропическая деятельность. В 1887 году при помощи Олены Пчилки она издала женский альманах «Перший вінок». Выход этого сборника произведений подвергся критике со стороны различных политических и культурных группировок, в том числе радикалов. Одна из причин — увязывание идей феминизма и социализма. Радовала издателей поддержка Ивана Франко. В «Першому вінку» напечатала свои произведения и Леся Украинка. Наталия организовывает сбор подписей за право женщин учить­ся в университетах и гимназиях. В Галицкий сейм вносится ряд требований и предложений о защите прав крестьян. В 1893—1896 годах Кобринская занимается издательским делом. Ее издательство «Жіноча справа» выпускает в свет три книги альманаха «Наша доля». Этот необычный для того вре­мени факт высоко оценен Ле­сей Украинкой и Иваном Франко.

В конце 60-х годов в Европе и США в рамках ряда гуманитарных наук (социальная психология, социология, этнология, лингвистика...) стало бурно развиваться новое направление научной мысли, получившее название «женские исследования» или «женские штудии» (women’s studies). В 90-х годах прошлого века исследовательские центры такого рода появились и у нас в стране, прежде всего при университетах в Харькове, Киеве, Одессе... В них изучают и разрабатывают философию и теорию феминизма, расширяя тем самым перспективу для изучения и понимания природы человека. Кроме того, в Украине существует несколько сотен женских организаций самых разных направлений, каждое из которых отражает специфические женские проблемы в обществе. Это и работа по увеличению числа женщин в политических структурах, и просветительские программы, и оказание женщинам юридической помощи и консультаций, и организация кризисных центров и убежищ жертвам насилия...

№57

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва Довгі роки мешкала під Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ.Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, Василь Касіян.Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

Козак Мамай

Народний живопис

Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва. Як елемент народного побуту, ці картини стали відображенням характеру та світогляду простого українського народу.

20 століття подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства 18—19 століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін.

№58

Україна — поліконфесійна та полікультурна держава, що зумов­лено поліетнічним складом населення. Це склалося історично, адже на протязі від 1240 до 1991 року, за виключенням деяких короткочасних періодів, Україна знаходилась в складі інших держав. Спочатку це була Золота Орда, потім Велике князівство Литовське, потім Річ Посполита, Московського царства, Кримського ханства, Австро-Угорщини, СРСР. І всі ці держави вносили свою культуру та релігію до нашої території, і залишали носіїв її. Це і зумовило багатоманітність релігій та культур на території нашої держави. Адже в нашій державі проживають, крім українців, росіяни, білоруси, поляки, вірмени, угорці, румуни, татари. Всі вони є носіями своєї культури. Перебування України в складі інших держав та проживання на її території інших національних груп зумовлює і різноманітність релігій.

Існування та вільний розвиток культури і релігії різних груп населення на території України забезпечується державою, яка гарантує це Конституцією, Законами України (н.п. ЗУ «Про мови», «Про культуру», «Про національні меншинства»)

Найпоширеніші із релігій це безумовно православ’я, слід за ним слід відзначити католицизм, греко-католицизм, мусульманство. В кінці 80 - початку 90-х років на її території стали поширюватись і інші релігії та церкви, такі як індуїзм та буддизм, Свідки Ієгови, баптисти-євангелісти. Слід також відзначити наявність і тоталітарних сект. Найвідомішою є «Біле братство» із її предводителькою, яка називала себе Марія Деві-Христос. Проте на відміну від визнаних релігій, діяльність і існування подібних організацій забороняється.

Отже можна робити висновки: Україна в процесі свого історичного розвитку сформувалась як полі релігійна та полікультурна держава, в якій держава гарантує вільний розвиток та існування культури та релігії.

№59

Определение постмодернизма.

Сам по себе термин мало семантичен. Он состоит из устойчивого понятия "Modernism" и приставки "Post", означающей последующий этап явления. Понятие модернизма в советском искусствоведении достаточно тенденциозно и консервативно, оно трактуется как "основное направление буржуазного искусства эпохи империализма" [2]. В трудах западных историков под модернизмом понимают "новую", современную архитектуру (прежде всего, Ле Корбюзье и В.Гропиуса), а также все авангардное, левое искусство первой половины XX века. Постмодернизм в архитектуре прежде всего отрицает концепции функционализма, рационализма, конструктивизма, объявляет их социальные идеи утопиями и концентрирует внимание на форме и формотворчестве. Это направление созвучно идеям так называемого "пост-индустриального общества".

Постмодернизм в украинской литературе проявляется в творчестве Ю. Андруховича, Ю. Юрий Издрик, А. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко и других.

Кажется, творчество Юрия Андруховича, культового украинского писателя и поэта последних десятилетий, позволяет предположить, что истоки ментальности украинского постмодернизма - в традициях украинского барокко, бурлескно-травестийно поэтике, народных потеха, громких маланка, забавах украинского вертепа. Недаром Ю. Андрухович получил титул Патриарха известного литературного группировки «Бу-ба-бу» (Бурлеск - Балаган-Буффонада), которое первым в украинской литературе в 80-х годах XX в. начало воспроизводить карнавальные и буфонадни традиции. Отдав свое время дань творчеству молодого украинского поэта Богдана-Игоря Антонича и определив его заметное место в европейской модернистской литературе, Андрухович сам поднялся к европейскому признанию, проложив украинской литературе путь до европейского постмодернизма. Получения им престижных литературных премий им. И. Гердера и Э. Ремарка, а также членство в Европейском парламенте культуры (Швеция) - свидетельство тому. Сегодня Ю. Андрухович играет новые роли: он не только автор-«практик» par excellens (прозаик, поэт, драматург, публицист, переводчик, эссеист, редактор, теоретик литературы, киносценарист), но и активный общественный деятель и культуролог. Его творчество, также как и сама харизматичная фигура Патриарха, всегда вызывали много неоднозначных мнений. Оно и понятно: до талантливых людей у нас относятся придирчиво. Пережить чужой успех и талант - нелегкое испытание, да еще когда так раздражают молодость, фотогеничность и умение подать свою личность в СМИ. Юрий Андрухович не является членом Союза писателей Украины, но его творчество (деятельность в литературной группировке «Бу-ба-бу», поэзия 90-х) введена в школьные программы по украинской литературе и синхронно совпадает с изучением постмодернистских произведений серба Милорада Павича по программе с зарубежной литературы ( «Хазарский словарь» / «Дамаскин»). Поэтому именно лингвистический аспект украинского постмодернизма, исследование функционирования языковой игры в творчестве Ю. Андруховича, которая является не только основой для игры с мотивами и стилями литературных предшественников, но и средством игры с читателем, представляется весьма актуальным: в современных условиях преподавания литературы как искусства слова это является еще одним путем к постижения и интерпретации художественного текста, тем более постмодернистского произведения.

Для украинской литературы постмодернизм - это прежде всего «посттоталитаризм», а не «неомодернизм», он не создает «общего Континиума с тем, что ему предшествует» (Д. Наливайко)

№60

Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні - це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною. Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда. Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo - край; від фр. marginal - побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів. Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов´язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину - соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи: - засоби масової інформації - ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг); - система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди); - індустрія здоров´я (формування іміджу здорового способу життя); - індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.); - міжнародна комп’ютерна мережа Internet; - масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса). Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури? По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов´язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок "бальзаківського" віку - мелодрама, для чоловіків - бойовик, для домогосподарок - "мильна опера" (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись - комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня - трилер (від англійського trill - тремтіти), для інтелектуалів - детектив та кросворд. По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких - ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів. Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність - банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch - несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 - 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад - сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва. У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не користувалися справжнім попитом, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм "Тарзан" у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Діснея, детективи Агати Крісті). Батьківщиною сучасної масової культури є США. Тут виникли шоу-бізнес, бестселер, Голлівуд, Діснейленд та численні інші феномени маскультури, що заполонили увесь світ. У свідомості багатьох європейців Америка – країна суцільного маскульту, бездуховності і прагматизму. Певна рація в цьому є, але це не зовсім так. Історичні та культурні умови розвитку Сполучених Штатів дійсно сприяли розвитку насамперед масової культури, адже суспільство складалося тут як безнаціональне з численних емігрантів-маргіналів. У США не було традицій народної культури, не склався повноцінний фольклор. Американські діти дійсно краще знають Мікі-Мауса, ніж казки Г.-Х. Андерсена та братів Грімм, однак той же У. Дісней своїми геніальними фільмами зробив Білосніжку і Снігову Королеву улюбленцями всього світу. Європейські інтелектуали вже не перший рік б´ють тривогу з приводу експансії американської масової культури. Однак йдеться швидше не про культуру взагалі, а про рівень творів. У масовій культурі є чимало значущих, навіть видатних творів, які необхідно пропагувати. Добре це чи погано, але на межі XX і XXI ст. її кращі зразки дієвіше впливають на рівень культури суспільства, ніж твори геніїв. Яким є співвідношення між масовою і елітарною, або фундаментальною культурою? В. П. Руднєв, автор "Словника культури XX століття", підкреслює, що обидві культури - як дві півкулі головного мозку, кожна з яких здійснює принцип доповнення. Масова культура як первинна відтворює образ реальності, фундаментальна ж виступає як вторинна, моделююча система. У цьому відношенні масова культура XX ст. була повною протилежністю елітарної культури в одному та її копією в іншому. Так, знявши касовий фільм "Парк юрського періоду", знаменитий голлівудський режисер С. Спілберг, заощадив кошти на фундаментальну картину "Список Шиндлера", що розповідає про трагедію холокосту. Успіх "Сибірського цирульника" М. Михалкова дає можливість відродити неприбуткове російське документальне кіно. У багатьох країнах з добре розвинутою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Отже, масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства та його еліти вона повинна трансформуватись у прообраз нової буденної культури людства XXI ст.

Масова культура в Україні

Останнім часом наша країна може претендувати на звання високорозвиненої з погляду кількості фестивалів та інших тусівкових зібрань. Однак цс швидше негативне, ніж позитивне досягнення. На такі форуми, як правило, мистецьких елітних груп йде значна кількість бюджетних коштів та дискредитується сама ідея фестивалю як мистецького свята. Адже більшість з них є містечковими за впливом та клановими за характером організації. Водночас практично жоден не має системи діяльності протягом усього року, щоб донести набутки нової української культури до широкого глядача. Тим часом в 52-мільйонній Українській державі простий слухач сучасної української музики має аж... одне місце, аби придбати в досить широкому асортименті аудіокасети та компакт-диски. За іронією долі це місце — майдан Незалежності м. Києва, де в період так званої перебудови та гласності проходили неформальні зібрання, мітинги та продавалася самвидавна патріотична література. Подібний стан і з книговиданням. У торговельно-комерційній мережі переважає російськомовна книга (російських, білоруських та інших видавництв “братніх” країн). Не кажемо вже про україномовну відеопродукцію, пошуки бодай одного примірника якої для автора закінчилися безуспішно. Проте цей аспект реального стану української культури є все ж більш політичним, ніж економічним. Річ у тому, що продукція масової культури (книги, касети, компакти, відео), яка оточує нас, в цілому є піратською, тобто такою, що не оподатковується і не має ліцензій. Саме тому вона значно дешевша від продукції української. Порівнявши ціни, можна пересвідчитися, що пересічному українцеві вигідніше купити російсько- чи англомовну касету за 1, 5—2 гривні чи компакт-диск за 6—10 гривень, ніж українську касету за 2—3,5 гривні, а компакт-диск за 20—25 гривень. Тож, як кажуть, — не хочеш, а мусиш купувати хоч і не українську, зате дешеву продукцію.

В городском быту Украины в конце XVI - начале XVII века возникает новый вид музыкально - поэтического творчества - бытовые песни - кан ты: религиозные, торжественно-поздравительные, любовно - лирические, нравственно - назидательные, шуточные, сатирические. Авторами и исполнителями кантов были учителя пения, бродячие дьяки, ученики братских школ, коллегиумов, и "Академии для наук свободных" в Киеве. Образы их воссозданы Гоголем на страницах повести "Вий" в лице Хомы Брута и его товарищей.

Истоки украинского музыкального театра следует искать в скоморошных представлениях эпохи Киевской Руси, в старинных народных играх и хороводах. Народными песнями и танцами было насыщено действие кукольного музыкального театра - "Вертепа" - любимого народного зрелища в XVII - XVIII веках, сохранившегося в Западной Украине до наших дней. "Вертеп" - маленькая переносная сцена в виде двухъярусного ящика или макета церкви. В верхнем ярусе - "Вифлееме" - исполнялась инсценировка на сюжет легенды о рождении Христа, в нижнем же разыгрывались народно - комические бытовые сценки, в которых главным героем был запорожский казак.

Реформа церковного пения заключалась в отказе от изжившего себя монодического пения и переходе к богатому гармонически многоголосному пению a capella , названному "партесным", (т.е. пением по отдельным партиям).

Важным событием того времени стало открытие в 1632 году Киево-Могилянской академии, где, среди других, преподавались и музыкальные предметы. Воспитанники академии популяризовывали вертеп, а позже — канты.

Типичным явлением было развитие музыки в помещичьей усадьбе. Капельмейстерами и солистами в крепостных оркестрах и хорах бывали крупные музыканты - иностранцы, "вольнонаемные" русские и украинцы и, наконец, крепостные.

Светская профессиональная вокальная и инструментальная музыка, которая существовала в помещичьих усадьбах и военных частях, с XVII века начала развиваться и в городах. Появились цехи музыкантов, а при магистратах создавались оркестры и капеллы. На основе народно-песенных и кантовых традиций в XVIII — начале XIX веков получила распространение песня-романс на стихи разных поэтов.

Особо важное значение в украинской музыкальной культуре XVIII века имела созданная по инициативе Даниила Апостола в 1730 года Глуховская песенная школа, воспитанниками которой стали Дмитрий Бортнянский, Максим Березовский и Артёмий Ведель.

XIX век в истории музыки ознаменовался выходом на мировую арену многих национальных школ, что было связано с ростом национального самоосознания европейских народов. Вслед за польской и русской появилась и украинская национальная композиторская школа.

Вслед за украинским писателями и поэтами, профессиональные музыканты ХІХ века начали обращаться к народной тематике, обрабатывать народные песни, которые исполнялись талантливыми любителями-дилетантами в сопровождении народных инструментов — кобзы, бандуры, цимбал, скрипки, лиры и др. В начале XIX века в украинской музыке появились первые симфонические и камерно-инструментальные произведения.

Деятельность любительских и открытие первых профессиональных театров (в 1803 году в Киеве, а в 1810 — в Одесса), в которых ставились музыкально-сценические произведения на национальные сюжеты, сыграли важную роль в становлении украинской оперы. Первой украинской оперой считается «Запорожец за Дунаем» Гулака-Артемовского (1863).

Основоположной для развития национальной профессиональной музыки стала деятельность Николая Лысенко, который создал классические образцы произведений в разных жанрах: 9 опер, фортепианные и инструментальные, хоровые и вокальные произведения, произведение на слова украинских поэтов, в том числе на слова Тараса Шевченко. Он же стал организатором музыкальной школы в Киеве.

Во второй половине XIX века широкое распространение получило хоровое движение, возникли хоровые общества «Торбан» (1870) и «Боян» (1891). Открылись высшие оперные театры в Киеве (1867) и Львове (1900), Высший музыкальный институт во Львове, музыкальные школы при Русском музыкальном обществе в Киеве (1868), Харькове (1883), Одессе (1897) и в других городах.