4. Мова як суспільне явище.

Мова – система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні. Як сказав Гумбольдт: «Мова, — це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини". Мова обслуговує людство, будучи суспільним явищем. Вона має свої внутрішні закони, будову, виконує певні функції. Удосконалюючись протягом тисячоліть, мова стала засобом з необмеженими властивостями, який може задовольнити потреби людини у спілкуванні та пізнанні. У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. Виділяють 4 структурні рівні мови: Фонетичний Морфологічний Лексичний Синтаксичний.

5. Загальнонародний характер мови.

Мова як найважливіший засіб людського спілкування носить загальнонародний характер, є надбанням усіх людей, що говорять нею. Але не всі мовці використовують комунікативну здатність мови однаково. Відмінності у використанні мовних засобів різними людьми, що говорять на тій або іншій мові, багато в чому залежать від вікових, соціальних, професійних особливостей, їх культурного й освітнього рівня, тощо.

Таким чином, одна й та ж мова може існувати в багатьох формах. Найважливішими з них, пов’язанами з відмінностями серед людей, що говорять цією мовою, є три: літературна мова, просторіччя і діалекти.

У сучасному мз. літературна мова визначається як:

- нормалізована форма загальнонародної мови, що розуміється мовцями як зразкова і загальнообов’язкова, і яка протиставляється діалектам і просторіччю

- виа форма національної мови, ознака національної самостійності, носій і посередник культури і цивілізації.

Найважливішою відмітною ознакою літературної мови є нормованість, тобто відповідність мовних засобів і правил їх вживання загальноприйнятим мовним нормам.

Як різновид загальнонародної мови просторіччя знаходиться на периферії літературної мови або ж займає проміжне положення між літературною мовою і діалектам. Іноді воно рознлядаєтьсяяк «одна з форм національної мови» або як один з «стилів літературної мови з властивим йому довкола особливих форм, що сприймаються на тлі інших стилів»

На відміну від літературної мови просторіччя використовується тільки при неофіційному спілкуванні, складає усну сферу загальнонаціональної мовної комунікації, народно-розмовну мову. Важливим є той факт, що на відміну від діалектів, просторіччя зрозуміле усім членам цього мовного колективу, усім носіям національної мови.

У просторіччі представлені мовні одиниці різних рівнів, які використовується в розмовній мові і в художній літ-рі як засіб соціально-мовної характеристики персонажів, для «пониженої» в експресивному плані хар-ки осіб, предметів, подій.

Літературній мові і просторіччю зазвичай протиставляються діалекти. Під діалектом мається на увазі різновид мови, що є знаряддям спілкування більш менш обмеженого колективу, представники якого знаходяться в безпосередньому взаємоспілкуванні, який характеризується відносною єдністю мовної системи.

Це пояснення поняття припускає наявність у рамках загальнонародної мови діалектів – територіальних, соціальних і професійних. У термінологічних словниках при визначенні поняття діалекту підкреслюється, що діалекти служать засобом спілкування людей, пов’язаних тісною територіальною, соціальною і професійною спільністю.

Термін «діалект» нерідко вживається у вужчому значенні –для позначення діалекту територіального. Територіальний діалект може бути визначений як різновид мови, який характеризується відносною єдністю системи (фонетичною, граматичною, лексичною) і використовується як засіб безпосереднього спілкування в колективі, що знаходиться на певній обмеженій території.

Характерною особливістю територіальних діалектів є те, що вони використовуються тільки в усній формі.

На відміну від територіальних діалектів соціальні діалекти – це специфічні різновиди загальнонародної мови, що служить засобом спілкування людей тих або інших соціальних або професійних груп. Вони не пов’язані з певною територією і виділяються серед інших форм загальнонародної мови головним чином за словниковим складу, зберігаючи фонетичні, граматичні і інші особливості цієї мови.