Мовознавство (Шпаргалки) / 41-60

41. Запозичення. Жодна культура світу не розвивається в ізоляції відірвано від інших культур. Контакти народів зумовлюють культурний обмін, в тому числі обмін слів. Тому в кожній мові, крім "своїх", є "чужі", тобто запозичені слова. Розрізняють матеріальні запозичення і калькування. Матеріальне (лексичне) запозичення - запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення й експонент).Наприклад: лазер (англ. laser, що є скороченням, яке складається з перших букв виразу light amplication by stimulated emission of radiation "підсилення світла за допомогою індукованого випромінювання"). Калькування (від фр. calque "копія") - копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; поморфемний переклад іншомовного слова. За калькування переймаються лише значення іншомовного слова та його структура, але не його матеріальний експонент. Так, наприклад, укр. недолік є калькою рос. недочет, самовизначення - калькою самоопределение. Крім кальок, існують ще напівкальки, коли одна частина слова запозичена, а інша калькується. Наприклад: телебачення (англ. television із гр. tele "далеко" й англ. vision "бачення"), інтербачення (англ. intervision із лат. inter "між" і англ. vision "бачення"). Семантичні запозичення - такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий, які мали значення відповідно "розташований праворуч" і "розташований ліворуч" під упливом фр. droit і gauche отримали значення "консервативний" і "революційний" (на засіданнях конвенту партія жирондистів сиділа справа, а партія монтаньярів - зліва).Словотвірні запозичення - такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов. Так, наприклад, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele "далеко" і phone "звук" у США. У давньогрецькій мові такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія, агробіологія, телетайп тощо. Запозичення можуть здійснюватися усним і писемним шляхом, можуть бути прямими й опосередкованими. Отже, до проблеми запозичення потрібно підходити тверезо. Запозичувати слова необхідно лише в тому випадку, коли без них не можна обійтися. Запозичення без потреби е невиправданими і завдають мові тільки шкоди.

42. Етимологія ( від гр.etymon «істина» і logos «наука»)-розділ мовознавства,який вивчає походження слів. Слово етимологія вживається також у значенні «походження слова». Завдання і основна мета етимології -знайти і пояснити давні(первинні)значення та форми слів. Важливим поняттям етимології є внутрішня форма, тобто спосіб мотивації слова, семантична і структурна співвіднесенність морфем із яких воно складається ,з іншими морфемами. Іншими словами, внутрішня форма-це покладена в основу називання ознака при утворенні нового значення,яке відображає ту ознаку,за якою названо предмет. Внутрішня форма мотивує звуковий вигляд слова,вказує причину за якою дане значення виражене саме цим словом. Вибір ознаки,що лежить в основі називання,тобто є внутрішньою формою не завжди визначається її важливістю. Нею може бути одна з багатьох ознак,яка випадково привернула увагу,це є причиною того що в різних мовах один і той самий предмет називається на основі різних ознак. Пор: укр. Швець «той,що шиє» ,рос. сапожник «той,що робить чоботи»,болг. Обущар «той,хто робить взуття» . Укр веселка від слова веселий ,рос. Радуга від слова рад або радуга «весела дуга» ,Укр. Пролісок «такий що росте на узліссі» рос. Подснежник «такий,що цвіте під снігом» ; укр. Ковзани пов’язане з ковзатися ,рос. Коньки-з кіньми. Є слова з виразною внутрішньою формою як наприклад читальня «приміщення,де читають» ,їдальня «приміщення,де їдять» пральня «приміщення де перуть» чи назви рослин соняшник,безсмертник,незабудка або назви укр. і білоруських місяців лютий ,квітень,травень,жовтень,листопад;сакавік,красавік,жнівень тощо. Однак більшість слів мають приховану(затемнену,забуту,утрачену)внутрішню форму. Втрату словом своєї внутрішньої форми,тобто етимологічних зв`язків із спорідненими словами(відповідно й первинного значення),називається деетимологізацією.

43. Фразеологія-1)сукупність фразеологізмів даної мови 2)розділ мовознавства який вивчає фразеологічний склад мови. Предметом фразеології як науки є дослідження природи фразеологізмів і їх ознака, а також виявлення закономірностей функціонування їх у мові. Типи фразеологізмів ..Фразеологізми-стійкі словосполучення. Це готові сполучення слів які не утворюються в мовленні подібно до вільних словосполучень (новий костюм,новий будинок,читати газету) а відтворюються:якщо мовцеві необхідно вжити фразеологізм ,то він його вилучає,як і слово,в готовому вигляді зі свого фразеологічного запасу,а не будує заново.Класифікації фразеологізмів.  Існують різні класифікації фразеологізмів. Найвідомішою є класифікація фразеологізмів за ступенем злютованостей їх компонентів,яку розробив французький мовознавець Ш. Баллі і доповнив рос. мовознавець в. В. Виноградов. За цією класифікацією фразеологізми поділяють на фразеологічні зрощення,єдності та сполучення  Фразеологічні зрощення-семантично не подільні фразеологічні одиниці,значення яких не випливає зі значеннь їх компонентів. Наприклад: собаку з’їсти: бути майстром у якійсь справі. Тут власні значення слів собака і їсти не відіграють жодної ролі,бо не можливо пояснити, чому знання і досвід передбачаються зїдання собаки.  Фразеологічні єдності-семантично не подільні фразеологічні одиниці ,цілісне значення яких вмотивоване значенням їх компонентів. Значення фразеологічної єдності виникає внаслідок узагальненого перенесення значнння вільного словосполучення.Це результат образного метафоричного переосмислення словосполучення.Як приклади можна навести такі фразеологічні єдності:зробити з мухи слона,пальцем не ворухнути  Фразеологічні сполучення-звороти,в яких самостійне значення кожного слова є абсолютно чітким але один із компонентів має зв’язане значення.наприклад: брати участь,досада бере,розквасити ніс;рос. Загадычный друг

44. Лексикографія -розділ мовознавства,який займається теорією і практикою укладання словників. Це наука,яка маж практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної та іноземної мов,для піднесення культури усної та писемної мови і загалом інтелекту людини. Культурний рівень нації та рівень розвитку мови часто оцінюють за кількістю виданих словників. Лексикографія тісно пов’язана з лексикологією. Укладання словників вимагає великих теоретичних знань і доброго чуття мови,тобто розуміння відтінків значення слова,особливостей його вживання,сполучуваності з іншими мовами тощо. Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію. Теоритична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників:розробляє принципи відбору лексики,розташування слів і словникових статтей ,структуру словникової статті(граматичний і фонетичний коментар до слова,виділення і класифікація значень,типи словникових визначень,система ремарок,типи ілюстрацій ,подача фразеологізмів ,співвідношення лінгвістичної і нелінгвістичноі, тобто енциклопедичної, країнознавчої інформації)Практична лексикографія забезпечує навчання мови -як рідної так і іноземної,описує і нормалізує рідну мову,дає матеріал для наукового вивчення лексики.

45.Граматика-1)будова слова(система морфологічних категорій і форм,синтаксичних категорій і конструкцій 2)наука яка вивчає будову мови. Що стосується граматики як науки то розрізняють: 1)формальну яка вивчає граматичні форми та їх структури 2)синхронічну,що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну,яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики відокремлюють функціональну,яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика складається з двох розділів:морфології і синтаксису. Морфологія -розділ граматики,що вивчає граматичні властивості слова,зміну форм слів і пов’язаних із ними граматичних значень. До морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати,що морфологія-це граматика слова. Синтаксис-це розділ граматики що вивчає засоби і правила побудови висловлювань,тобто його предметом є речення. Іншими словами,синтаксис-це граматика зв’язного мовлення.Граматичне значення- узагальнене(абстрактне) мовне значення яке властиве рядам слів,словоформ,синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне(стандартне)вираження.Так,слово весна,літо,парк,робітник,праця,голубінь мають значення предметності;добрий,теплий,зелений,золотий,дерев’яний-значення ознаки; йти,летіти,співати,їсти –значенння процесуальності;дороги,книжки,олії,вікназначення родового відмінка;читав,думав,любила- значення минулого часу і особи,предикативності,суб’єкта,об’єкта та ін. Як бачимо, граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю,груповим характером свого виявлення,тобто воно властиве великим групам слів.

46. Граматична категорія-система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин(граматичних форм із однорідним значенням). Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної дійсності узагальнені в граматичних значеннях, однотипні сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні значення) утворюють граматичні категорії. Так, грамеми однина і множина в українській мові представляють категорію числа..Граматична категорія — сукупність однотипних граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним змістом.Оскільки граматичні категорії реалізуються в граматичних значеннях, кожна з них обов'язково існує в протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в інших — реляційною (категорія роду прикметників). У іменників, що вживаються тільки в одному числі {сани, окуляри), категорія числа дериваційна, а в інших випадках — реляційна.Реляційні граматичні категорії завдяки активній участі в граматичній організації речення, як правило, є більш абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та рід прикметника в українській мові не відображають ніяких властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується {веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі не сягають і тому належать до формалізованих, формально-граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-граматичне наповнення {Остап веселіший за Семена). Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною мірою зберігає свій зміст і не формалізується або формалізується частково, тобто поєднує семантико-граматичне і формально-граматичне значення.Поняття морфем.  Основною одиницею морфологічного мовного рівня є морфема.Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.Ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси). Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному) Словотвір.Словотвір – розділ мовознавства, який вивчає словотвірні відношення в мові (в першу чергу, відношення формальної і смислової похідності)Будучи основним засобом збагачення словникового складу укр. мови, поповнює різні тематичні шари лексики новими одиницями, дозволяє повніше усвідомити шляхи цього збагачення, визначити зв’язок лексико-семантичної структури слова з його словотвірними особливостями.Поняття афіксів. Афікси (від лат. affixus — прикріплений) є носіями словотвірного і граматичного значень слова, тобто уточнюють речове значення кореня, видозмінюють основне лексичне значення, тобто слугують засобом творення похідних слів або вказують на відношення його до інших слів, виступаючи засобом творення форми того самого слова. Афікси мають певні, закріплені за ними в мові значення і виступають з цими значеннями у низці слів або у тій самій граматичній формі слова як показник цієї форми.Наприклад: у словах робітниця, учениця суфікс -иц- виражає словотвірне значення вказівки на особу за родом діяльності разом із флексією -а{я), що оформляє ці іменники і виражає ознаки жіночого роду однини називного відмінка.

47. Аглютинація (лат. agglutinatio — склеювання) — у мовознавстві — творення в мовах граматичних форм і похідних слів приєднанням до кореня або основи слова афіксів, що мають одне граматичне значення. Наприклад, в узбецькій мові множина іменників, займенників і дієслів завжди позначається афіксом «лар»/«lar»(урток/urtok—«товариш», уртоклар/urtoklar— «товариші»; у йозади/u yozadi—«він напише», улар йозадилар/ular yozadilar —«вони напишуть»). У слов'янських мовах аглютинація — дуже рідкісне явище, на противагу якій поширена фузія. Аглютинація властива тюркським, фінно-угорським та ін. мовам. Фу́зія (від лат. fusio «злиття») — лінгвістичний термін, який означає тісне з'єднання змінюваного кореня з багатозначними нестандартними афіксами, що приводить до стирання меж між морфемами.Термін було запроваджено Е. Сепіром у книзі «Мова» (1921). Явище фузії можна показати на такому прикладі: * українське слово нога з різними афіксами демонструє змінюваність кореня: нож-н-ий — ніж-к-а — ноз-і тощо.Так само фузія є наочною при відмінюванні частин мови:* іспанське дієслово querer «хотіти, любити» має такі особові і часові форми зі зміною кореня:quiero «хочу» — quise ([я] хотів) — quería ([я] хотів, [вона] хотіла) тощо. Фузія — явище, протилежне аглютинації.За принципом фузії-аглютинації відповідно мови поділяють на фузійні та аглютинаційні. Індоєвропейські мови історично за походженням є фузійними, хоча зараз багато з них тяжіють до аналітизму, так фузія слабше виражена у сучасних романських на відміну від латини, у сучасній англійській у порівнянні з німецькою і в них обох в порівнянні до давньогерманської і т.п. Класичними зразками фузійних мов є слов'янські, зокрема українська, та балтійські мови.

48. Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами (суфіксами, префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на основі спільних характеристик у групи, які називаються способами. Для всіх мов світу граматичні способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2) чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5) словоскладення; 6) суплетивізм; 7) спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9) спосіб інтонації. Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними. До синтетичних способів вираження граматичних значень належать афіксація, чергування, наголос, редуплікація, словоскладення і суплетивізм. Суплетивізм-утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних коренів або від різних основ. Наприклад: брати (недоконаний вид) - взяти (доконаний вид), говорити (недоконаний вид) - сказати (доконаний вид); Словоскладення - поєднання кореневої морфеми з кореневою, внаслідок чого з'являється нове слово. Редуплікація - повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова без зміни звукового складу або з частковою його зміною.Наголос - фонетичний засіб вираження граматичного значення. Чергування (внутрішня флексія) - засіб вираження граматичних значень, характерний для індоєвропейських мов. Афіксація - це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів, префіксів, закінчень тощо).

49. Аналітичні граматичні способи творення слів, синтетичні та аналітичні мови. А н а л і т и ч н и й спосіб вираження граматичних значень виступає тоді, коли формальним показником є службове слово, наприклад: співав би, співала б, співало б, співали б; вдалий — більш вдалий, найбільш вдалий. Граматична форма, в якій граматичне значення знаходить своє вираження поза основним словом у формалізованому службовому слові, називається а н а л і т и ч н о ю . Аналітичні форми майбутнього часу (буду читати, будеш читати ...) так само, як і наказового способу (хай пише, хай пишуть), виступають поряд із синтетичними в єдиній, послідовно витриманій системі дієслівних форм. Хоча формальні показники винесені поза основне слово, граматичне значення в аналітичній формі сприймається невід'ємно від лексичного, як і в синтетичній формі слова (пор.: завзятіший і більш завзятий; найуважніший і найбільш уважний). Службове слово в аналітичній формі настільки формалізується, що прирівнюється за своїм призначенням до стандартизованого (формалізованого) афікса (пор.: частки хай, нехай та інші службові слова в аналітичних формах з формотворчими суфіксами -їй-, -іш- у формах ступенів порівняння прикметників і прислівників). Граматичні значення можуть також виражатися а н а л і т и ч н о - с и н т е т и ч н и м способом. Наприклад, у сучасній українській літературній мові значення місцевого відмінка виражається флексією і прийменником. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається, а формальний показник його збігається з показником давального відмінка (у класі, при дорозі, по полю).Синтетичні та аналітичні мови.  Аналітичні мови (від гр. analysis "розчленування") характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне - службовими словами, порядком слів, інтонацією). Синтетичні мови (від гр. synthesis "поєднання") - мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать — третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово можна лише в контексті.

50. Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників. Частини мови - одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.Принципи поділу (при визначенні частини мови враховують усі ці ознаки одночасно): смисловий (спільне значення слів);морфологічний (слова мають спільні граматичні категорії, змінюються за схожими принципами);синтаксичний (типові синтаксичні ролі – яким членом речення слово є найчастіше);словотворчий (типові для певної групи слів способи словотворення, суфікси, префікси тощо). 10 частин мови = 6 самостійних + 3 службові + 1 вигук.10 частин мови = 5 змінних + 5 незмінних самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини) іменник — хто?, що? Змінювана за відмінками.прикметник — який?, яка?, чий? Змінювана за відмінками.числівник — скільки? котрий? Змінювана за відмінками. займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками. дієслово, дієприкметник, дієприслівник — що робити? що зробити? Змінювана за особами, окрім дієприслівника. прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана. службові (допоміжні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними сполучник прийменник частка; окремі вигук модальник станівник. П'ять частин мови об'єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і дієвідмінюються) — це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Решта частини мови є класами незмінюваних слів. Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це — іменник, прикметник, числівник і займенник.

51. Словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох повнозначних слів (червоний ліхтарик, стояти вгорі, дивитися на екран). Словосполучення можуть входити в склад речення, можуть вичленовуватися з нього для спеціального аналізу і поза реченням у мові не існують.За різним ознаками словосполучення поділяються на:1. лексичні й синтаксичні;2. іменні, прикметникові, числівникові, займенникові, дієслівні та прислівникові;3. сурядні й підрядні; 4. прості й складні.Лексичні словосполучення існують у мові в готовому вигляді і завжди називають одне і те ж поняття (бабине літо, за тридев'ять земель). Лексичні словосполучення називають ще синтаксично нерозкладними словосполученнями. У реченні лексичні словосполучення виконують роль одного члена речення. Синтаксичні (вільні) словосполучення виникають у процесі мовлення при збереженні лексичного значення слів, від яких вони утворюються (мамина казка, говорити пошепки). Синтаксис розглядає лише синтаксично вільні словосполучення. До складу словосполучення завжди входять головне і залежне слово. Головним є слово, від якого ставиться питання. Залежним – слово, яке відповідає на це питання. Напр., поле (яке?) зелене; виїхати (куди?) на дорогу.Залежно від того, якою частиною мови є головне слово, словосполучення поділяються на іменні, прикметникові, числівникові, займенникові, дієслівні і прислівникові.Сурядне словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох повнозначних слів як граматично рівноправних.Підрядне словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох повнозначних слів як граматично нерівноправних: одне з них – головне, інше – залежне (старий будинок, маленька красуня). Виділяють три типи підрядного зв’язку – узгодження, керування, прилягання. При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного (небесна блакить, добрі побажання). Як правило, зв'язком узгодження поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником, порядковим числівником, займенником прикметного типу. При узгодженні зміна головного слова викликає зміну залежного (моя хата – мої думи – моє вікно).Керування – це вид підрядного зв'язку, при якому головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова: говорю слова (говорю потребує знахідного відмінка) – говорити слова – говориш слова – буду говорити слова). При керуванні залежним словом буває іменник, рідше- займенник або інша змінна частина мови у ролі іменника. При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом (бажання піти, говорив пошепки, працює стоячи). У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив). Просте словосполучення утворюється поєднанням двох повнозначних. Складне словосполучення – поєднанням трьох і більше повнозначних слів. Синта́гма (грец. Συντάγματος буквально ‘разом побудоване, з’єднане’) — інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення, що виражає у певному контексті одне поняття і може складатися із одного слова, словосполучення і цілого речення. Вона вичленовується зі фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад,вислів «допомогти не можна відмовити» якщо його не поділити на синтагми,буде позбавлення й змісту. Синтагма виконує 2 функції: фонетичну і семантичну.  Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом. Проте, логічний наголос може виділити будь-яке слово синтагми, на якому потрібно зробити акцент. Виділення синтагм залежить від сприйняття читача, від його відчуттів, розуміння тексту і загального рівня знань. При цьому далеко не завжди синтагматичне членування тексту читачем збігається із синтагматичним членуванням тексту його автора.

52.Речення,його ознаки,граматичне та актуальне членування. Речення-мінімальна комунікативна одиниця,яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове(на письмі) сприйняття. На відміну від слова і словосполучення,речення характеризується комунікативністю (передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування) відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю). Для розуміння природи і суті речення важливо визначити,з одного боку,його будову,структуру а з іншого-показати життя цієї структури в процесі спілкування. Отже,в реченні можна виділити два аспекти:структурний і комунікативний (функціональний). Структурний аспект належить мові а комунікативний(функціональний)мовленню.Крімкомунікативності,основними ознаками речення є предикативність та інтонація. Предикативність-співвіднесеність змісту речення з об’єктивною дійсністю.завдяки предикативності зміст речення трактують як реальний чи можливий,бажаний тощо. Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичними значеннями модальності,способу і часу.  Модальність - вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Мовець може щось стверджувати ,заперечувати,бажати,передбачати тощо. Модальність виражається дієслівними способами(ми вчимося,ми б училися.коли б ми вчилися. Якби ми вчилися,так як треба,то..),модальними частками (хіба що,ніби,чого доброго тощо)спеціальними модальними словами(здається,кажуть,безумовно,напевно тощо)Щоб предикативна конструкція стала реченням вона повинна бути інтонаційно оформлена. Роль інтонації у формуванні речення надзвичайно важлива. Будь-яке слово може стати реченням,якщо його вимовити з певною інтонацією. Без інтонації не може бути виражена ні претикативність,ні модальність.  Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними і спонукальними (ці різновиди речень називають ще комунікативними типами). За структурою речення бувають прості(мають один предикативний центр) і складні. Просте речення може бути не поширеним і поширеним. Непоширене речення може складатися з двох головних членів (настала весна) або одного(Вечір. Світає.) Поширене речення ,крім головних членів,має в своєму складі другорядні члени (тихесенько вечір на землю спадає. У Криму настала вже весна. ) Ті речення,які в своєму складі мають підмет і присудок,називають двоскладними,а ті,в складі яких є один із головних членів-односкладними. Мовний зміст речення не обмежується одним шаблем абстрактності. Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення існує ще один ,менш абстрактний рівень його змісту -граматичне членування речення,тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як наприклад,категорія предикативності ,а є його складниками. Членами речення абстрактні синтаксичні категорії уставлені форми для опису ситуацій,вираження типових компонентів реального змісту речення,їх поділяють на головні і другорядні. У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію. Однак самі по собі члени речення не здатні відобразити відносної вагомості різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального членування речення. Воно полягає в поділі речення на дві частини -вихідну (те про що говориться) і власне інформативну(те що повідомляється). Вихідну частину називають термінами «основа», «дане», «відоме», «тема» а інформативну-термінами «ядро», «нове», «рема» «невідоме»: завтра (тема) вирушуємо в турпохід(рема). Декана звуть (тема) Євген (рема). Тема і рема можуть зберігатися з поділом на групу підмета й групу присудка,але найчастіше вони не зберігаються : ліс(тема) усе густішав,чорнішав(рема) . Тема як правило передує ремі. Але можлива й інверсія,коли невідоме стоїть на початку речення: навіть він(рема) не міг нічого зробити (тема).у такому випадку рема є особливо наголошеною,інтонаційно виділеною.