Мовознавство (Шпаргалки) / 41-60

• . Актуальне членування передбачає входження речення в ширший контекст ,адже речення набуває конкретного членування залежно від інших речень,які його оточують і пов`язані з ним спільним змістом.

• 53.походження мови. Погляди античних філософів на походження мови.  В античні часи (V-IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники школи Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її. Назви предметів потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлюються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що й мова виникла свідомо, за домовленістю.У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін. Звуконаслідувальна гіпотеза. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт', капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконаслідувальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-болгарськи кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах не збігаються. Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до н.е. - ?) і Платоном (427-347 р. до н.е.). У XIX ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827-1894).Звукосимволічна гіпотеза. Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ.Ще давній мислитель Аврелій Августин (354-430) говорив, що слово mel "мед" приємне для слуху, а acer "гострий" - неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716), В. Гумбольдт, Якоб Грімм (1735-1868), Гейман Штейнталь (1823-1899), український мовознавець Олександр Потебня (1835-1891), швейцарський мовознавець Шарль Бал-лі (1865-1947).За спостереженнями В. Гумбольдта, звукосполучення передає уявлення про те, що ніби ллється (Lied "пісня", Licht "світло"), а звук [w] асоціюється із неспокоєм, невідомістю (wehen "віяти", Wind "вітер", Wolke "хмара", Wunsch "бажання"). Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Лейбніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все обмеженішою. Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять приклади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак дослідження 80-х років XX ст. свідчать на користь того, що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків). Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово - дзеркало душевного стану. Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV-III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумовили перші звуки голосу" і що "мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М.Кудрявський (1867-1920).Гіпотеза соціального договору. Її основоположником вважають Діодора Сицилійського,який писав: "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, подібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле для них самих пояснення всього, що їх оточує". Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю).Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову. Гіпотеза трудових вигуків.Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829-1889), підтримував Карл Бюхер (1847-1930). За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів.Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'язаний із працею, - факт біологічний, а несоціальний.Гіпотеза жестів.Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832-1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови - мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів - уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.Справді, мову жестів використовують багато племен. Демокрит і епікурейці.Демокрит пов'язував виникнення мови з образом життя первісних людей і з їх потребами. Він так уявляв собі виникнення людства. Їх голос спочатку був нечленороздільним і безглуздим, але поступово вони перейшли до членороздільних слів, встановивши один з одним символи для кожної речі, і тим самим створили засіб для пояснення щодо всього. Хоча, як ми пам'ятаємо, Платон устами Сократа назвав грубим міркування про договір між людьми так чи інакше називати речі. Для Платона, творця світу ідей і держави філософів, древні люди були нікчемними і нездатними ні придумати назви, ні домовитися про їхнє значення. Договірна гіпотеза, що передбачає природну появу назв, на основі людських потреб, більш співзвучне матеріалістичному світогляду. І вперше вона була сформульована за століття до платонівського "Кратила" знаменитим філософом-матеріалістом античності Демокрітом (V-IV ст. до н.е.). Його енциклопедичні знання, глибина мислення, широта філософського охоплення питань (за словами Аристотеля, він "розмірковував про все") створили йому великий науковий авторитет серед філософів. Разом зі своїм вчителем Левкіппом він є основоположником філософії атомізму і детермінізму.H Платон в своєму діалозі «Кратіл», названому на ім'я прихильника фюсей, який сперечався з Гермогеном, прихильником тесей, запропонував компромісний варіант: імена створюються установниками імен відповідно до природи речі, а якщо цього ні, то значить ім'я погано встановлено або спотворено звичаєм.

54.Обєктивний характер розвитку мови.  Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна і синтаксична системи. Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі зміни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами. До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо. Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ - носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку II тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. - вавилоно-ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє населення Месопотамії та Ассирії); на початку XVIII ст. - прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики, на Схід від Вісли) і полабська (західнослов'янська мова, яка була поширена на лівому березі Лаби (Ельби). Причиною зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники - історичні події, пов'язані з підкоренням і асиміляцією носіїв цих мов іншими народами. Бурхливий розвиток деяких мов у певний період також пов'язаний із зовнішніми чинниками (звільнення від колоніальної залежності, розвиток економіки та культури, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти з високорозвинутими країнами тощо). Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. До зовнішніх причин відносять і контактування мов - один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.Зовнішні і внутрішні причини взаємопов'язані, тому мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників. Так, наприклад, зовнішні причини зумовили появу в нашій мові слів, однак ці слова створені мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд слова не залежить від зовнішніх чинників. В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси - диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.Диференціація - процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов.Інтеграція - протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова. Інтеграція - результат контактування мов. Залежно від характеру контактування (форма, сила і тривалість контактування) виникають різні явища: від звичайних запозичень слів, звуків, граматичних категорій до появи спрощених мов для тимчасового спілкування між різномовними прошарками населення, створення креольських мов та мовної асиміляції.За активного і тривалого контактування може відбутися схрещення мов, внаслідок чого виникає нова мова. В основі такої мови - одна з контактуючих мов (мова-переможниця). Інша (переможена) мова залишає "сліди" в новоутвореній мові, які називають субстратом і суперстратом. Суперстрат (від лат. super "над" і stratum "шар, пласт", звідки superstratum "накладка") - елементи переможеної прийшлої мови народу-завойовника в мові-переможниці місцевого населення.Схрещення (субстрат і суперстрат) - це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніх законів розвитку мови. Тому в жодному разі не можна факти лексичного запозичення тлумачити як явище схрещення.

55.Генеологічна класифікація мов.  ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ (від грец. γενεαλογικός — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості. Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’ян, мови походять від колишньої спільнослов’ян., або праслов’ян., мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у т. ч. міграції племен, завоювань, змін держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об’єднують у підгрупи, групи (гілки), сім’ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім’ї). Напр., укр. мова належить до східнослов’ян. Підгрупи слов’ян, групи індоєвроп. родини мов.На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, Генеологічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображається у вигляді генеал. дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема. Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість, набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об’єднувати мови неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетн. та міжмов. контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна Генеологічна класифікація мов різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська, афразійська (стара назва — семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська (ост. три родини часом об’єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська (їх інколи об’єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов), дравідська, чукотсько-камчатська, ескімоськоалеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська), тайська (таї-кадайська), австразійська, австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська).

56. Мова і письмо. Види письма.  Письмо-знакова система фіксації мови на площині за допомогою умовних ідеографічних елементів двох вимірів для передачі інформації на відстані і закріплення її у часі. Вивчають письмо,як особливу знакову систему такі дисципліни: граматологія, епіграфіка й палеографія. На письмі можуть використовуватися абстрактні символи, що відбивають фонетичні елементи мови, як, наприклад, в індоєвропейських мовах, або можуть застосовуватися спрощені зображення об'єктів і понять, як в східноазійських і давньоєгипетських піктографічних письмових формах. Тим не менш, письмо різниться від ілюстрацій, таких як наскельні малюнки й живопис, а також від несимвольних способів зберігання мови на нетекстових носіях інформації, наприклад, на магнітних аудіокасетах.Основні види писемностей (методи запису мови) поділяються на чотири категорії: логографічні, складові, літерні й характеристичні. Існує ще одна п'ята категорія — ідеографічне письмо (символи ідей), що, однак, ніколи не розвинулася до представлення рівня мови. Шоста категорія — піктографічне письмо, сама собою недостатня для представлення мови, але часто складає основу логографічних систем.  Логографічне письмо.Логограма є запис знаків, що відбивають окремі слова або морфеми. Щоб записати мову, потрібна величезна кількість логограм, а щоб вивчити їх, потрібно багато років. У цьому виявляється основна вада логографічного письма порівняно з алфавітним. Однак після того як таке письмо вивчено, виявляється його головна перевага — швидкість читання. Жодна система письма не є повністю логографічна: всі вони поряд з логограмами мають фонетичні компоненти («логосилабічні» компоненти у випадку китайського письма, клинопису й письмо цивілізації майя, де символ може позначати морфему, склад або й морфему, й склад; «логоконсонантні» компоненти у випадку ієрогліфів). Більшість таких писемностей містять ідеографічні компоненти (китайські «радикали», ієрогліфічні «визначники»). Наприклад, у письмі майя символ для «пливця», що вимовляється як «ка», застосовувався також для передачі складу «ка», в разі, коли необхідно було вказати на вимову логограми, і в разі відсутності самої логограми. Основна логографічна система, що вживається в наш час, - це китайські ієрогліфи, що використовуються з деякими змінами в різних мовах Китаю, Японії і, меншою мірою, в корейській мові Південної Кореї. Інший приклад — класичне «письмо і». У китайськім письмі близько 90% символів з'єднуються семантичним (смисловим) елементом, радикалом, з символом для позначення вимови, що зветься фонетичним елементом. Однак фонетичні елементи доповнюють логографічні елементи, а не навпаки.Складове письмо. Складове письмо є набір письмових знаків, що передають склади. Знак у складовому письмі зазвичай відбиває поєднання голосний-приголосний, або просто один голосний звук. Проте в деяких випадках знаки відбивають складніші склади (наприклад, приголосний-голосний-приголосний або приголосний-приголосний-голосний). Фонетичний зв'язок складів не відбивається графічно. Наприклад, склад «ка» може виглядати зовсім несхоже на склад «ки», так само як і склади з однаковими голосними не будуть схожі між собою.Складове письмо найслушніше пристосовується до мов з відносно простою структурою складу, як от японська. З інших мов, що застосовували складове письмо, можна навести мікенське лінійне письмо Б, письмо черокі й нджука, креольська мова Суринаму на основі англійської мови, а також мова ваї в Ліберії. Більшість логографічних систем мають сильні складові компоненти. Ефіопське письмо, технічно будучи алфавітом, має злиті приголосні й голосні звуки, тому воно вивчається як складове. Алфавіт (грец. ἀλφάβητος, від назв перших літер грецького алфавіту — альфа та бета (віта), також абетка чи азбука) — сукупність усіх літер або складових знаків, прийнятих у писемності якої-небудь мови й розміщених у певнім усталенім порядку. Алфавіти виникли в серед. 2 тис. до н. е.

• В ідеальному фонологічному алфавіті фонеми й букви ідеально відповідають один одному в обох напрямках: при записуванні можна передбачити написання слова, знаючи його вимову, і навпаки — при мовленні можна передбачити вимову слова, знаючи його написання. Мови часто розвиваються незалежно від їхніх систем письма. Письмо запозичуються для інших мов, спочатку для них не призначених, а тому й ступінь відповідності букв алфавіту фонемам мови значно варіюється від мови до мови й навіть у межах однієї мови. Іноді термін «алфавіт» обмежується системами з окремих літер для приголосних і голосних, наприклад, латинський алфавіт, хоча абугіди й абджади теж можуть належати до алфавіту. З цієї причини грецький алфавіт часто вважається першим алфавітом у світі. Консонантне письмо Докладніше: Консонантне письмоУ більшості близькосхідних алфавітів відбиваються тільки приголосні звуки, голосні звуки іноді можуть позначатися додатковими діакритичними знаками. Ця властивість виникла внаслідок впливу єгипетських ієрогліфів. Такі системи називаються абджадами, що в перекладі з арабської означає «алфавіт». Консонантно-складове письмо. У більшості алфавітів Індії та Південно-Східної Азії голосні позначаються через діакритичні знаки або через заміну форми приголосного. Таке письмо називається абугіда. Деякі абугіди, як от геез і крі, вивчаються дітьми як складові, тому їх часто й залічують до складового письма. Однак, на відміну від справжнього складового письма, вони не мають окремих знаків для кожного складу.Характеристичний алфавіт Характеристичний алфавіт розглядає будівельні блоки фонем, що входять до складу мови. Наприклад, всі мовні звуки, вимовлені губами («губні» звуки) можуть мати якийсь спільний елемент. У латинському алфавіті це очевидно для таких букв, як «b» і «p», однак губний «m» зовсім іншого роду, і схожа зовні «q» позначає не губний звук. У корейському фонематичному письмі хангиль всі чотири губні приголосні засновані на однакових складових елементах. Тим не менш, на практиці корейську мову прищеплюють дитині як засновану на звичайному алфавіті, а характеристичні елементи, як правило, залишаються непоміченими.Як інший приклад характеристичного алфавіту можна навести жестове письмо, найпопулярнішу писемність для багатьох мов жестів, в якій рухи рук і обличчя представлені іконографічними знаками. Характеристичні алфавіти поширені також у фантастичних або винайдених системах, таких як тенгвар Дж. Р. Р. Толкіна. Матеріали й засоби для письма Впродовж усієї історії людства для письма використовувалися численні пристосування та матеріали, включаючи кам'яні скрижалі, глиняні таблички, воскові таблички, велень, папірус, пергамент, папір, мідні пластини, грифелі, пташине пір'я, чорнило, пензлі, олівці і ручки і безліч способів літографії. Існує гіпотеза, що інки використовували вузлики на нитках, відомі як кіпу, як писемність,для реєстрації математичних операцій, бухгалтер

57. Поняття генетичної спорідненості і прамови. Прамова (калька з нім. Ursprache) — давня мова, з якої виникли мови, що відносяться до даної сім'ї мов (латинська по відношенню до романських мов). Прамова, не зафіксована писемністю, реконструюється за допомогою порівняльно-історичного методу. СПОРІДНЕНІСТЬ МОВ — структурна подібність мов, зумовлена їхнім походженням від спільної прамови. Спорідненість мов(с.м)може бути близькою, помітною при поверховому спостереженні (напр., між окр. слов’ян. мовами) і віддаленою, коли вона виявляється тільки шляхом наук. аналізу за допомогою порівняльно-історичного методу у мовознавстві (напр., між слов’ян. і герм. мовами). Близькоспорід. мови об’єднуються у групи (напр., слов’янські, балт., герм., роман., кельт., індійські та ін. мови) віддаленоспорід., що утворюють групи — сім’ї мов (напр., індоєвропейські, семіт., тюркські та ін.). В усіх виявах С. м. структурна подібність поширюється предусім на прості мовні знаки — кореневі слова і морфеми — з властивою кожному з них єдністю матеріальної і семант. (функціональної) сторін. Виявом С. м. є, напр., подібність укр. рад(ий), рос. рад та ін. як знака з семантикою «радість», але не можна вбачати С. м. у матеріальній подібності укр. рада «порада», радити і рос. рад «радий», радеть «старатися» за явної відмінності семантики цих слів у двох мовах. Такі ж співвідношення є між різними походженням морфемами -альнв укр. літальний, рос. вязальный і в укр. мотальний, рос. моментальный (у перших двох словах морфеми -альн- за походженням тотожні і є виявом С. м., у наступних вони мають однакову матеріальну сторону, але відмінну семантику — в ост. слові таку, як в аортальний, буквальний, унікальний, — і різне походження).Близькоспорід. мови мають багато спільних слів і морфем з под. звуковим складом і однаковою чи близькою семантикою (укр. вода, водиця, водяний; рос. вода, водица, водяной і т. д.). Разом з тим, у споріднених мовах протягом їх тривалого паралельного розвитку окремі звуки зазнають закономірних послідовних змін, у результаті яких між спорід. словами різних мов виникають більш або менш глибокі звукові відмінності (пор. укр. рука, рук, рос. рука, рук, але польс. ręka, rąk або укр. колода, рос. колода, нім. Holz «дерево»). Такі відмінності мають регулярний характер і закономірно повторюються у рядах відповід. слів (пор. укр. дуб, дуба, зуб, зуба, губа, губ, гуска, гусь, трубу, густий, гуща)Поряд із загальновизн. положенням про С. м., які утворюють окр. сім’ї, робляться дедалі серйозніші спроби виявлення генет. зв’язків між різними мовними сім’ями. Питання про заг. С. м. світу залишається досі відкритим.

58.Мови світу за типологічною (морфологічною) класифікацією  Типологічна класифікація мов-це класицікація що встановлює схожість і відмінності мов в їх найбільш важливих властивостях граматичної будови (не залежних від їх генетичної спорідненості) з метою визначення типу мови,її місця серед інших мов світу. У типологічній класифікації мови поєднуються на основі загальних ознак,що відбивають найбільш суттєві риси мовної системи,тобто система мови є тією точкою відліку,на якій будується типологічна класифікація. Найвідомішою з типологічних класифікацій є морфологічна класифікація мов світу ,що оперує таким поняттям як спосіб з’єднання морфем,що виражають те або інше граматичне значення. У основу класифікації покладена така класифікаційна ознака як побудова слів. Заснована ця класифікація на порівнянні формальної схожості,існуючої між мовами. Згідно цієї класифікації ,мови світу діляться натри основні типи: 1)флективні мови(синтетичні)-граматичні стосунки забезпечуються за допомогою зміни внутрішньої структури слова,завдяки вживанню флексій ,які передають декілька граничних значень. Флективні мови- це мови для яких характерна поліфункціональність морфем(наприклад,в укр.мові флексія -а може передавати в системі відміни іменників граматичне значення числа : однина-стіна та множина-міста) 2)аглютинативні мови-приєднання до кореня особливих афіксів,кожен з яких виражає якесь одне граматичне значення. До аглютинативних мов відносяться угро-фінські,тюркські,турнгосо-маньчжурську,японську,корейську та інші мови.  3)ізолюючі(кореневі)-немає афіксів. Для них характерна відсутність форм словозміни і відповідно формоутворюючих афіксів. Слово в них «дорівнює кореню»,тому такі мови іноді називають кореневими мовами. Слова незмінні,тобто позбавленні показників афіксації взаємної залежності і одне від одного. До них відносять китайську,в’єтнамську,мови Південно-Східної Азії .4)інкорпоруючі(полісинтетичні) мови-це мови,для яких характерна незавершеність морфологічної структури слова,що дозволяє включення в один член речення інших його членів. Ці мови є поєднанням аглютинативного типу і флективного. Належать індіанські мови Африки і палеоазіатські(чутотська,коряцька,мови інших народів півночі).

59.Графіка і орфографія. Історія українського правопису.  Графіка (гр. graphike від graphō — пишу, креслю, малюю) — це сукупність усіх засобів даної писемності, сукупність накреслень, якими жива мова передається на письмі: літери алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки. Під цим терміном також розуміють систему співвідношень між буквами (літерами) і звуками. Графіка як розділ мовознавства встановлює, які основні звукові значення мають окремі букви, тобто як вони читаються. Крім того, до засобів графіки відносять різні прийоми скорочення слів, використання пробілів між словами, великих літер, відступів при абзацах, усіх можливих підкреслень, а в друкарському відтворенні тексту — і шрифтових виділень. У спеціальному виді письма — транскрипції — можуть застосовуватися й інші графічні знаки — знак м'якості, довготи тощо. Графіка визначає ті можливості, що їх має письмо для передачі окремих звуків і звукосполучень. Для графіки важливий лише звуковий бік мови, а етимологічні та морфологічні моменти нею зовсім не враховуються. Ступінь досконалості графічної системи визначається тим, наскільки точно букви письма відповідають звукам (фонемам) мовлення. Ідеальної графіки, в якій кожна літера відповідала б окремому звукові (фонемі), а кожен звук (фонема) виражався б одним буквеним знаком, не існує. Орфографія (відгр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила. Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом. Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мови,що ґрунтується на фонетичному принципі,за яким написання має відбиватт вимову.Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен ня, але йотація його на письмі не зазначалася. Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча стю якого було створено новий (слобожан ський) правопис. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляєть ся, з послідовним використанням і дотриман ням вимови літер російського алфавіту.