1. Мова і мовознавство.

Мовознавство або лінгвістика – наука про природну людську мову, яка слугує універсальним засобом спілкування, знаряддям творчості та вираження думок. Мз. – наукова дисципліна, що займається дослідженням природи мови, її структури, функціонування та розвитку. Об’єкт мз. – мова в усіх її проявах, в усьому обсязі її властивостей та функцій, її будова, функціонування та історичний розвиток.

Мз. Може бути визначено як наука, що вивчає ту або іншу конкретну мову, певні групи мов (зазвичай споріднені, рідше – неспоріднена) або мови взагалі, тобто мову як загальнолюдське явище. Під терміном мова розуміється природна людська мова, виникнення та існування якої пов’язане з виникненням та існуванням людини homo sapiens.

За визначенням В.В. Іванова, мз.(лінгвістика) – це «наука про природну людську мову взагалі та про усі мови світу як її індивідуальних представників.

2. Часткове і загальне мовознавство, теоретичне і прикладне.

У мовознавчій науці функціонують: конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови. Так, існує україністика, полоністика, богемістика. Окремі мови різняться ступенем унормованості, багатством словника тощо. До конкретного мовозн.належить також вивчення сімей і груп споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови.

Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно визначає окремі мови або групу споріднених мов. Кожна мова має свою структуру, власні норми, неповторну історію. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв'язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним.

У конкретному і загальному мовознавстві виокремлюють теоретичне і прикладне мовознавство.

Теоретичне мовознавство з'ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонування і розвиток. Воно вивчає мову як явище.

Прикладне мовознавство займається вирішенням завдань практичного використання мови. Розуміння рідної мови її носіями ще не означає оволодіння нею. Щоб опанувати письмову форму мови, навчитися логічно і стилістично досконало висловлювати свої думки, людина повинна спеціально вивчати мову. Розроблення методики вивчення мови також є сферою прикладного мовознавства. До його проблематики належать також створення та удосконалення письма, наукове вивчення і коментування найрізноманітніших текстів, питання перекладу, а також створення мовних словників та довідників для загального користування.

3. Мз. Як наука , місце мз. Серед наук, методи дослідження.

Зв’язки м. з іншими науками обопільні. Мз. передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та інші. Із природничих наук мз. пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін. Оскільки мова є найважливішим засобом комунікації у суспільстві та тісно пов’язані з мисленням і свідомістю. Мз. входить до кола гуманітарних наукових дисциплін, досліджують людини і людське суспільство. З цих наук з мз. найтісніше пов’язана етнографія і її різні області, які розробляють, в зокрема, загальні принципи функціонування мови в суспільствах різних типів , в архаїчних, або «первісних» , колективах (наприклад, проблеми табу, евфемізмів, в теорії номінації – найменувань, пов’язаних з характеристиками архаїчного свідомості, і так далі) Мз. як наука про мовне спілкування все ближче зв’язується з сучасною соціологією.

Методи лінгвістичних досліджень:

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Синхронія – горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об’єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад у 14 чи 16 ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу – діахронія – умовно вертикальний розріз мови, при якому об’єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елементи мови (звук, слово, речення).

Описовий метод. Мета – дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов’язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод. Об’єктом дослідження є генетично споріднені мови. Головне його завдання – розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам’ятках писемності мовних одиниць – звуки, слова, їх форми і значення.

Зіставний метод. Шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних умов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод. Застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи, якої співвіднесені строгою системою зв’язків і відношень.