Політика й сучасний розвиток українського суспільства

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й україн­ське суспільство переживають стадію внутрішньої боро­тьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми зем­лями у складі сусідніх імперських держав, а останні де­сятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імпе­рії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державо­творення. За кілька років незалежності Україна створи­ла основні атрибути держави, конституювалася як «суве­ренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в еконо­міці) переважали над конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні ха­рактеризують як відносно спокійне, зі збереженням знач­ного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рі­вень політичної культури суб'єктів політики; довготрива­ле нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської вла­ди; невизначеність принципів відносин між законодав­чою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рі­вень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

Зі становленням державності в Україні виникли пе­редумови динамічного розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передба­чає: заповнення політико-культурного вакууму в свідо­мості людей; перехід від класових, національних, корпо­ративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для ре­алізації своїх здібностей.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які охо­плюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації. — впровадження демокра­тичних начал та відповідна перебудова держави й суспі­льства. Демократизація в політичному сенсі розглядаєть­ся як поетапний процес подолання авторитаризму, вста­новлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі пе­реходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номен­клатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріаль-ного (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на по­чатку 90-х років XX ст., коли демократизація в загаль-ноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в гло­бальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в бо­ротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілю­зорні уявлення, що запровадження ліберально-демократи­чних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френ-сіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець іс­торії і остання людина», в якій він визначає демократич­ний капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних суспільно-політич­них перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід інших перехідних су­спільств виявляє характерні ознаки функціонування де­мократії в суспільствах, які переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм по­літичної самоорганізації суспільства в державі більшою

мірою залежить від свідомості народу, його готовності ре­алізувати основні принципи ринку, політичної демокра­тії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно ін­дивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним спів­існування їх там, де кожна з них може принести найбіль­шу користь людині, сприятиме динамічному безкризово-му розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування сус­пільства демократія постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є полі­тичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на ліберально-ін­дивідуалістичні цінності зводить демократію до однобіч­ності, оскільки народ, за висловом російського політоло­га К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а ор­ганічна сукупність соціокультурних, етнічних, конфесій­них та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського суспільства від фа­зи експансії до фази консолідації демократії важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкати» суспільст­ва назад внаслідок запровадження нелегітимізованих ма­совою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася інсти-туціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу по­літичних сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демок­ратії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспі­льства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація прав­лячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функ­ціонування державного управління.Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація, індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспіль­ствах політика перетворюється на різновид підприємни­цтва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характе­ру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставлен­ням до навколишнього світу як до сфери самоутверджен­ня в ньому людини-хазяїна, формування екологічного су­спільства, заснованого на впровадженні природозберігаю-чих технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного вибору варіантів самореалізації;

— поступової переорієнтації суспільства до гуманісти­чного обмеження політики, що передбачає: розвиток ін­дивідуально-орієнтованої освіти, особистої компетентнос­ті на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед ма­теріальним; розвиток громадської самодіяльності й фор­мування громадської думки; постійну увагу до молодіж­ного середовища як визначального чинника людського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в кон­тексті сучасних цивілізаційних змін потребують посилен­ня уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, за­для якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.