Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

сановники О. Безбородько, М. Новосильцев, М. Рєпнін та ін. Становище народних мас серйозно не поліпшилося. Царський уряд проголосив офіційно визнаним православ­ не віросповідання. Протягом 1794—1795 рр. з унії в право­ славне віросповідання перейшло 1 млн чол., в основному селян.

Проте визволення Правобережної України (як і Біло­ русі) з-під влади шляхетської Польщі і возз'єднання її в єдине ціле з іншими українськими землями мало прогре­ сивне значення в житті всього українського народу. Воно ліквідувало польсько-шляхетський національний та релі­ гійний гніт і сприяло більш швидкому розвиткові продук­ тивних сил України, посиленню економічних і культурних зв'язків між окремими українськими землями.

7. Культура в Україні у XVIII ст.

Загальна

характеристика

розвитку

культури

ше наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття зали­ шалися під владою Австрійської монархії. У західно­ українських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.

У Російській державі з перших часів переходу під вла­ ду царя царська бюрократія намагалася ліквідувати авто­ номію України, русифікувати українців, ліквідувати їх від­ мінність від росіян. Ще Олексій Михайлович у своєму маніфесті вимагав від українців: «прежде нашего прише­ ствия разделение с поляками сотворите как верою, так і чином: хохлы, которые у вас на головах, постригите».

Петро I у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Черні­ гівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по­ передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книги для цілковитого узгодження з великоросійськими такими самими церковними книгами виправляти перед друком, «дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было».

400

Отже, була заведена цензура, всі рукописи Київська лавра мала «для свидетельствования присылать в Мо­ сковскую типографскую контору». За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи. <«>

У 1769 р. Лавра просила дозволити надрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати. Але Синод не тільки не дозволив, а й на­ казав відібрати букварі, що були вже на руках. Було нака­ зано також позабирати в церквах старі українські книги й замінити їх на~м'бсковські.

Наприкінці XVIII ст. було наказано перевести викла­ дання в Київській академії, як і в інших навчальних за­ кладах України, на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». У 1782 р. було заборонено дякам-учителям мандрувати, чим багато шкіл позбавил '

Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать*. Катерина II писала, що Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчай­

й церкви і проводили там велику культурно-освітню і на­ укову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латин-

25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурнйх закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок — книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручни­ ки, наукові праці, через Україну до Москви йшов євро­ пейський одяг, українці переносили шкільну драму й від­ кривали театри в багатьох російських містах — Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д: Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури в Росії; на якій би не позна- чився т л й і ' Д г а ш в у к ^ ^

491

формування нових, капіталістичних відносин, масові се­ лянські повстання, поширення ідей французьких просвіти­ телів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумо­ влювали формування просвітительства, характерними ри­ сами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпши­ ти добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просві­ тительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітитель­ ських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749— 1802).

Значний слід у розвитку просвітительства, пеоедової суспільно-політичної і філософської думки другої полови­ ни XVIII ст. в Україні і взагалі в Росії залишив Я. Козельський, виходець із дрібнопомісного дворянства, уро­ дженець с. Келеберди (тепер Канівського р-ну Чер­ каської обл.). Будучи депутатом від Дніпровського пікінерського полку у комісії зі складання нового уложення, Козельський у своїх виступах різко таврував кріпосництво й сваволю поміщиків, гаряче захищав інтереси селян, вва­ жав селянські повстання справедливими, а самих селян невинними. Козельський виступав проти всякого само­ владдя й гноблення. Він мріяв про суспільство, в якому не стало б ні розкоші, ні злиднів і яке було б засноване тільки на загальнокорисній праці, що мала бути загальним обов'язком усіх громадян. Приватна власність зберігала­ ся, але вона повинна здобуватися тільки особистою пра­ цею. Основною філософською працею Козельського є його «Філософські пропозиції...», в яких він висловлював мате­ ріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму, схоластики

імістицизму.

Усередовищі передової дворянської інтелігенції вини­ кали гуртки, члени яких обговорювали питання про потре­ бу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи,

поширення освіти й культуп Нт Слобожанщині в маєтку

прогресу, групувалися навколо дворянина О. Паліцина. Паліцин писав, що «настане коли-небудь розумний вік». Саме в цьому гуртку вперше виникла думка про заснуван­ ня в Харкові університету.

402

На Лівобережжі значним був гурток дворянської інте­ лігенції, який групувався навколо сім'ї Капністів, зокрема

р-ну Полтавської обл.). Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. Співчував ідеям французької революції, висловлю­ вав різко негативне ставлення до кріпосного права.

У 1783 р. Капніст написав оду «На рабство», в якій засуджував поневолення України царизмом, виступав за відновлення гетьманського правління. Малюючи бур­ жуазну революцію у Франції як грізне і величне явище Капніст писав:

Найбільш важливим твором Капніста була сатирична комедія у віршах «Ябеда» (1798), в якій автор закликав боротися проти «ябеди», тобто бюрократизму, судових зловживань, свавілля чиновників, що процвітали в цар­ ських установах.

Одночасно з цим В. Капніст, відображаючи ідеологію групи козацьких старшин-автономістів, мріяв про визво­ лення України з-під влади російських царів і відновлення Української держави. У 1791 р. він поїхав до Берліна (Пруссія), де був таємно прийнятий королівським канцле­ ром графом Герцбергом. Він спитав його, чи можуть його земляки, на випадок війни між Пруссією і Росією, розрахо­ вувати на «протекцію короля» — в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо і відновити давній ко­ зацький лад. Герцберг, після розмов з королем ФрідріхомВільгельмом II, в час другої зустрічі з Капністом, заявив, що «лише тоді, коли буде війна між Пруссією та Росією, тоді козаки повинні будуть дивитися, чи хочуть вони звер­ нутися до короля». Але війни не сталося, і візит Капніста до Берліна залишився без наслідків.

Важливе місце в духовному житті Підпорядкування українського народу займала пра- української церкви вославна віра і православна церк- Москві ва. Саме одним із найбільш попу­ лярних гасел боротьби україн­ ського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар

було відстоювання православної віри.

403

Після укладення Переяславського договору 1654 р. ро­ сійський царський уряд, ведучи лінію на повне підкорення України Москві, намагався підпорядкувати собі й україн­ ську церкву, щоб через неї й духовно закабаляти україн­ ський народ. Як відомо, у 1685 р. на соборі в Києві київ­ ським митрополитом було обрано Гедеона Четвертинського, якого 8 листопада 1685 р. в Успенськім соборі в Москві висвятив патріарх московський Йоаким. У грудні 1685 р. митрополит Гедеон одержав дві грамоти — від царів Іва­ на, Петра й царівни Софії та від патріарха. У цих грамо­ тах містилися обіцянки зберігати всі старі права україн­ ської церкви: суди в Київській єпархії «отправляти по прежним обычаям», «все обыкновения прежняя... вольно содержати». Але це були пусті обіцянки. Уже в перші роки патріарх московський і царські власті почали обмеження, а потім і повну ліквідацію незалежності української церк­ ви. Київський митрополит з давніх часів (десь із X ст.) мав титул «Митрополит Киевский и всея Руси», пізніше — «Митрополит Киевский и Галицкий, и всея России». А 27 січня 1688 р. Гедеонові поступило з Москви розпо­ рядження іменуватися «Митрополит Киевский, и Галиц­ кий, и Малыя России». А в 1767 р. наказано називатися тільки «Митрополит Киевский и Галицкий», тобто він зво­ дився до рядового митрополита звичайної єпархії. У Ге­ деона одразу ж після посвячення в Москві відібрали й ти­ тул «екзарха вселенського трону».

Як і в цілому в Росії, царський уряд ліквідував соборноправність української церкви. До того часу вищою цер­ ковною владою в Україні були собори — крайовий та єпархіальний, усі духовні посади — від митрополита до паламаря — були виборними. Під тиском Петра І всі архі­ єреї підписали так званий «Духовний регламент» і 25 січня 1721 р. Петро І в своєму маніфесті оголосив про введення його в дію. За цим «регламентом» була створена державна установа «Духовна колегія» під назвою «Святейший Все­ российский Правительствующий Синод» на чолі з оберпрокурором. Церква була повністю підпорядкована світ­ ській владі. Як і по всій Росії, в Україні духовних осіб — митрополита, епіскопів та інших не обирав собор, їх при­ значав Святійший Синод. Замість суду митрополита вве­ дено суд Синоду.

Як кожна православна церква, українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі

404

царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей україн­ ської церкви, на її повну уніфікацію з церквою російсько». Усі богослужбові українські книги були винищені і заміне­ ні московськими, друкарні — Києво-Печерської лаври та інші — змушені були друкувати лише книги за москов­ ським зразком, «ради одиночества церковного». Службу вести слід було тільки московською вимовою, запровадже­ но було цензуру проповідей, аж до 1905 р. заборонялось мати українські переклади Святого Письма, будувати церкви в українському стилі і т. п.

Ліквідувавши виборність духовних осіб, царські власті

іСвятійший Синод самі призначали настоятелів у мона­ стирі та на інші церковні посади, причому в Україну росіян або тих українців, які тривалий час жили в Росії і збайду­ жіли до української справи. Національно свідомих україн­ ців засилали в далекі російські єпархії. Духівництю України відривалося від свого народу.

Нарешті, Катерина II вирішила підірвати економічну основу церкви. У 1763 р. вона відібрала землі в монастирів Росії, а в 1786 р. були секуляризовані монастирські маєтки

ів Україні. На монастирських землях України було той понад 14 тис. дворів. Лише від київських монастирів було відібрано близько 50 тис. селян. Монастирськими селяна­ ми стало відати так зване Економічне відомство. З цього часу монастирі перейшли на державне утримання відпо­ відно до вироблених норм (штатів), був заведений «мило­ стивий штат». Це був удар не лише по монастирях, а й ю Києво-Могилянській академії і шкільній справі, по друкар­ ству і всій українській культурі.

Отже, на кінець XVIII ст. царський уряд ліквідував не­ залежність української церкви, уніфікував її з російськоо церквою, духівництво обернув на державних урядовців, поставивши його і в адміністративному і в економічному відношеннях у залежність від світських властей. Обмосковивши українську церкву, царизм перетворив її на знаряд­ дя русифікації українського народу.

Лише 1 січня 1919 р. уряд Української Народної Республіки проголосив автокефалію Української право­

як і ь попередні десятиліття^ стояла Київська академія, утворена у 1/иі р. за указом ШтрТТна базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та ака-

406

демій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'ян­ ських народів.

За зразком і під впливом Київської академії були від­ криті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Але на кінець XVIII ст. ці навчальні заклади фактично були перетворені на звичайні духовні школи.

Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Ліво­ бережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дя­ ківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки. Працювали школи й на території Запорізької Січі, зокрема в самій Січі, і при значній кількості парафіяльних церков.

Але з закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., з ліквідацією автономного ладу й Запорізької Січі, з на­ ступом царизму на українську культуру кількість шкіл в Україні різко зменшилася^ тимJ@ьщ^^7ШTB 1782р. було заборонено мандрування дяків-бакалаврів, які становили основну масу вчителів у початкових школах. Як видно з перепису, в 1748 р. у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл.іпдна-лікпла припя дяла_на тисячу чоловік иаселення. У 1768 р. в Чернігівському полку було і4"3 школи на 142 села — одна школа на 746 душ. Через сто років, у 1875 p., там уже діяло лише 52 школи, і одна школа припадала на 6730 чол. Така ситуація склалася і в інших місцевостях Лівобережжя та Слобожанщини.

Царський уряд, відчуваючи необхідність відкриття за­ гальноосвітніх навчальних закладів, у 1786 р. схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії». За цим статутом народні училища мали бути двох типів: малі учи­ лища — дворічні, у яких учнів навчали писати, читати, рахувати та основ православної віри, і головні училища — п'ятирічні, чотирикласні (четвертий клас був дворічним), що за своїм курсом наближалися до середніх шкіл. У го­ ловних училищах учні вивчали історію, географію, ро­ сійську граматику, арифметику, основи геометрії, механі­ ки, фізики, природознавства та цивільної архітектури, ма­ лювання. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 го­ ловних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося 3498 учнів.

У селах Правобережжя і Східної Галичини теж існува­ ли дяківські школи, але польсько-шляхетський уряд під­ тримував єзуїтські та уніатські школи й колегії, які діяли

406

у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі та інших містах. У цих школах викладання мало переважно богос­ ловський, польсько-католицький характер. Польські маг­ нати й шляхтичі використовували ці навчальні заклади для окатоличення й полонізації, денаціоналізації україн­ ського народу. Продовжував працювати Львівський уні­ верситет, заснований ще в 1661 р.

Ще гіршим, ніж у Східній Галичині, був стан освіти на Закарпатті і в Північній Буковині. У_ряді сіл там пра­ цювали початкові школи, утримувані населенням. Вищих навчальних ~закЛадІй"~нТ"^ло™"з^вс1мТ "'ф'ива^ш'час т існувало й середніх.•'ЛишеПГТ7Вб"рТ^'ЛЇуТГачевбму від­ крилася учительська семінарія, а в 1784 р . — академічна гімназія у Чернівцях. Із загарбанням західноукраїн­ ських земель Австрією австрійський уряд проводив полі­ тику їх онімечення й полонізації, затримував розвиток

ілітератури в Україні належить

Г.Сковороді (1722—1794). Народився Сковорода 22 листо­ пада 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтав­ щині в сім'ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київ­ ській академії. Спочатку він займався педагогічною діяль­ ністю в Переяславському, а потім у Харківському колегіу­ мі, але пізніше залишив її і чверть століття, до самої смерті, був мандрівним філософом, народним учителем і співцем. У сірій селянський свитці, з торбиною за плечима, Сковорода переходив від одного до іншого села, зустрічав­ ся з простими людьми, навчав їхніх дітей, сіяв знання, проповідував свої погляди. Найбільше всього він мандру­ вав по Слобожанщині, але бував і в Полтаві, Києві та ін­ ших місцевостях України, а також під Москвою, на Курщині, Воронежчині, Орловщині, в Приазов'ї. Помер Ско­ ворода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівці на Харківщи­ ні {тепер Сковородинівка Золочівського району).^

/Сковорода у своїх філософських і літературних'творах відображав ідеологію гнобленого українського селянства й рядового козацтва, його соціальні прагнення, настрої, сильні й слабкі сторони світогляду широких народних м а с ^ Ставши на шлях служіння народові, Сковорода ще в мо­ лоді роки заявив: «А мой жребий з голяками».

Г За своє більш як сімдесятирічне життя Сковорода ство­ рив багато творів, які передавалися з уст в уста й ходили в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони ста-

407

новлять два великих тони. Це —> філософські трактата й діалоги («Наркісс»,... «Узнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань» та ін.), ліричні вірші та пісні (збірка поезій «Сад божественных песней»), байки (збір­ ка «Басни харьковские»), листи до різних осіб, прозові переклади, афоризми тощо.

Філософія Сковороди внутрішньо суперечлива. Вона містить у собі матеріалістичні тенденції, елементи стихій­ ної діалектики, які поєднуються з ідеалістичними погляда­ ми пантеїстичного забарвлення. Так, Сковорода вважав, що матерія вічна («вещество вечно есть»), що вона не має ні початку, ні кінця, що відбувається вічний рух матерії

вприроді. Водночас він писав, що весь світ складається

здвох натур: «одна — видима, другая — невидима». «Ви­ дима натура» — це «матерія» — предмети і явища мате­ ріального світу («вещество, или материя, земля, плоть, тень і проч.»), «невидима натура» — це «форма» — світ духовний, «божественная сущность», розум, істина, «бог»,

'«дух». Рушійною силою, «пружиною» всього Сковорода вважав форму, дух, ідею, думку.

Як просвітитель-демократ, щиро відданий інтересам народу, Сковорода глибоко цікавився корінними соціаль­ ними проблемами своєї епохи, викривав вади феодального устрою, називав його «нерозумним», «прескверним», «проклятим», «несправедливим», таврував ганьбою світ­ ських і духовних експлуататорів, всяких користолюбців, кар'єристів, чинодралів, що були винуватцями народних страждань, ворожнечі, гноблення, сваволі, воєн. Панівні верхи — це «подлецы», «стадо свиное», «скоты», «звери». Яскраву картину кріпосницької дійсності, соціальної не­ рівності й гноблення намалював Сковорода, зокрема, у ві­ домому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста возному в п'єсі «На­ талка Полтавка».

ГВикриваючи несправедливість феодального суспільст­ ва, Сковорода мріяв про краще життя для народу, про рес­ публіку без гноблення, без бідних і багатих, де закони бу­ ли б «совсем противны тиранским» і всі були б вільні й рів­ ні, де все було б спільним^/В основі такого суспільства, на думку Сковороди, мав лежати принцип «сродної» (спорід­ неної) праці, за яким кожна людина мала займатися пра­ цею, що найбільш відповідала б її природним нахилам і здібностям.

Цей суспільний ідеал, про який мріяв Сковорода, був утопічним. Утопічними були й методи його досягнення,

408

оскільки Сковорода не закликав до боротьби, а покладав

усі надії на освіту, самопізнання і моральне самовдоскона­ лення. «Пізнай себе»,— говорив він.

І Сковорода був патріотом своєї вітчизни, яку він нази­ вав матір'ю. Він проповідував ідею дружби народів, ша­ нобливо ставився до минулого українського народу і висо­ ко оцінював діяльність Богдана Хмельницького." У вірші «Про свободу» він писав:

Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане.

За умов складної внутрішньої й зовнішньополітичної

ри Г. Полетики, «Краткое описание о козацком малорос­ сийском народе» П. І. Симоновського, «Краткая летопись Малые России» В. Рубана, «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана та ін.

У XVIII ст. в Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні й фізичні знання. Математику викладали в Київській академії, Львівському університеті і в інших школах. Важливе значення мали підготовлений Ф. Прокоповичем у 1707—1708 рр. для учнів Київської академії курс з арифметики і геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики» і книга «Теоретична астрономія» викладача тієї самої академії І. Фальковського.

Вивчалася й медицина. У 1787 р. в Єлисаветграді було відкрито першу в Україні медичну школу, в якій вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини. Вивчення природи, рос­ линного й тваринного світу, пошуки корисних копалин про­ вадили наукові експедиції Петербурзької академії наук.

Загальною тенденцією в розвитку Література літератури XVIII ст. було змбн- і народна творчість шення в ній релігійних і збільшен­ ня світських елементів, відхід від

релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя.

У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, на-

409