Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато україн­ ців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селянутікачів та засланих поміщиками селян) було і серед по­ встанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.

У той час як українські селяни й козаки вели боротьбу разом із повстанцями Пугачова, українські поміщики ви­ ступили на боці російських поміщиків і царизму. На допо­ могу генералові Бібікову, який придушував повстання, вони посилали свої війська.

Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776— 1784 рр. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобереж­ жі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Ко­ ліївщини С. І. Гаркуша. У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Віді­ брані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його по­ братими роздавали бідним і знедоленим.

Повстання в с. Турбаях

тавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 рр.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. с. Турбаї, насе­ лене козаками й посполитими, вважалося вільним військо­ вим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «ве­ лів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Тур­ баї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуату­ вали турбаївців як своїх підданих.

Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 р., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самовряду­ вання за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на за­ гальному сході.

Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з війсь­ ковою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин.

380

8 червня 1789 р., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, ко­ чергами, обеззброїли військову команду, побили членів су­ ду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається:

Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці.

Ой на горі вогонь горить, а в долині димно,— Як побили Базилевців — усім панам дивно.

Через складне становище (французька буржуазна ре­ волюція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосу­

й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасни­ ків побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в То­ больськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм пересели­ ли в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, Яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.

Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фо­ кусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до екс­ плуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визво­ лення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися біль­ ше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.

У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі рухи, що охоплювали селянські маси різних національно­ стей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпос­ ницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми кла­ совими ворогами.

381

4. Посилення соціального і національного гніту на Правобережжі й західноукраїнських землях.

Піднесення народно-визвольного руху

Посилення гноблення Придушивши гайдамацьке пов- народних мас стайня 1750 р., польські феодали на Правобережжі посилили експлуатацію й гноблен-

ізахідноукраїнських ня українського селянства й мі- землях. Дальше щанства на Правобережжі і в розгортання Східній Галичині. Панщина в ба- боротьби гатьох селах становила 5—6 днів

народних мас на тиждень; численними були й додаткові роботи — зажинки, об­ жинки, закоски, обкоски, ремонт мостів, шляхів та ін.,

грошовий чинш, данина натурою тощо.

Ще більше посилився національно-релігійний гніт. Особливо кричущою була розправа уніатів над селянином містечка Млієва на Смілянщині Данилом Кушніром у 1766 р., змальована Шевченком у поемі «Гайдамаки». Кушнір, будучи церковним старостою (титарем), не дав уніатам ключів від церкви і відмовився прийняти унію. Його відправили у польсько-шляхетський військовий табір до Вільшаної, де жорстоко замучили.

Посилення кріпосницького гніту, переслідування пра­ вославної віри, розгром православних церков, примусове окатоличення українського народу, свавілля польських шляхтичів на Правобережжі привели до піднесення ви­ звольного і антифеодального гайдамацького руху.

Підсилили і прискорили розвиток повстання в 1768 р. незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ ро­ сійського війська на Правобережжя. Підтиском царського уряду польський король С. Понятовський (1764—1795) 17 лютого 1768 р. підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками право­ славних і протестантів.

382

Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Створивши збройні союзи — конфедерації, із яких найсильнішою була Барська (м. Бар на Поділлі), шляхтичі виступили у «хрестовий похід» проти «схизма­ тів». Конфедерати стали руйнувати православні церкви й монастирі, глумитися над православними святинями, зну­ щатися з українських селян і міщан та вбивати їх.

Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Серед українських селян, які уже до вступу російського війська на Правобережжя почали повстання, поширилася чутка, що нібито цариця Катерина II видала «Золоту грамоту» з закликом до селян бити конфедератів — шляхту. Це також сприяло розгортанню селянського повстання на Правобережжі.

Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяли повстанські загони наймита-гон- чара Семена Неживого, що громив маєтки шляхтичів і корчми орендарів у районі Сміли, Медведівки, Мошон, Крилова, Канева, Чигирина, Черкас; Микити Швачки й Андрія Журби, які діяли в районі Білої Церкви, Фастова, Богуслава; Івана Бондаренко — в районі Радомишля, Брусилова, Макарова та ін., всього близько ЗО загонів.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми за­ гонами Умані. Син селянина з м. Медведівки на Чигиринщині Максим Залізняк тринадцятирічним юнаком, після смерті батька, пішов на Запоріжжя. Там, а потім в Очако­ ві він наймитував. Розумний, енергійний і відважний, спов­ нений ненависті до експлуататорів, Залізняк разом з ін­ шими наймитами у 1767 р. прийшов на Київщину, де став послушником спочатку Онуфріївського, а навесні 1768 р. Мотронинського монастиря (поблизу від Чиги­ рина).

У Холодному Яру, у лісі недалеко від Чигирина, Заліз­ няк зібрав загін повстанців, які обрали його полковником. Тут ігумен Мотронинського монастиря, який був недалеко звідси, Мельхіседек Значко-Яворський нібито благословив гайдамаків на боротьбу проти шляхти — католиків і ви­ святив їм ножі. '

З-під Чигирина, з Холодного Яру, Залізняк 26 травня вирушив до Умані, винищуючи по дорозі шляхту. Його загін узяв Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни, Лисянку. Це про той час говорив Шев­ ченко, що

383

Проти загону Залізняка шляхта вислала загін надвір­ ного козацтва на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою.

Іван Гонта походив з сім'ї селянина-кріпака з с. Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Чер­ каської обл.). Як сотник надвірного козацтва, він дістав від Потоцького у володіння два села — Орадівку і своє рідне — Розсішки.

Замість того щоб битися з Залізняком, Гонта об'єднав свій загін із загоном Залізняка в Лисянці і вони разом по­ чали наступ на фортецю Умань, яка була резиденцією гра­ фа Потоцького. Сюди втекло багато польських панів, ксьондзів і орендарів.

Підійшовши 9 червня 1768 р. до Умані, вранці другого дня Залізняк і Гонта зайняли місто. Тут гайдамаки переби­ ли багато шляхти, католицького духівництва, купців, лих­ варів. Польські шляхетські письменники перебільшують кількість загиблих від гайдамаків, говорячи про кілька де­ сятків тисяч. Насправді ж було знищено 1—2 тис. чол. Взяття Умані було кульмінаційним пунктом повстання 1768 р. і гайдамацького руху взагалі.

Рада повстанців, що відбулася після взяття Умані, об­ рала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґон­ ту — полковником і князем уманським. У визволених міс­ цевостях уводилися козацькі порядки. Охопивши Київщи­ ну й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на власне польські землі, а також Лівобережжя, в Новоро­ сійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як у польського, так і в російського уряду. До того ж назріва­ ла війна з Туреччиною, і російське командування побоюва­ лось за свій тил.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню обманом оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамаків. Решту загонів було розбито в боях. Одночасно з царськими військами проти гайдамаків діяли й польські королівські війська.

384

Гайдамаки — російські піддані, в тому числі й Залізняк (як запорожець), були привезені на суд до Києва і після тілесного покарання заслані на Сибір. Залізняк був від­ правлений у Нерчинськ.

Польських підданих судив польський суд. Особливою лютістю виділявся регіментар Стемпковський, який роз­ правлявся з захопленими повстанцями в містечку Кодні на Житомирщині, де перебував польський штаб. На шляху від Львова до Умані стояло близько 700 шибениць, на яких висіли гайдамаки. Усього загинуло у Кодні понад З тис. чоловік.

Інший суд відбувся в с. Сербах, недалеко від Могилева, над Дністром (на Поділлі), де кару чинив коронний геть­ ман Браницький. Два тижні бенкетуюча шляхта насо­ лоджувалася видовищем нелюдської кари. Жахливих тор­ тур зазнав Гонта — з нього були здерті смуги шкіри, а по­ тім він був порубаний на частини, голову його прибили цвяхами до воріт Могилева.

Так польська шляхта спільно з російським царизмом розправилася з великим народним повстанням українсько­ го народу — Коліївщиною.

Незважаючи на поразку, гайдамацький рух, зокрема його найвищий етап — Коліївщина, мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару по відсталому маг­ натсько-шляхетському режиму в Польщі, розхитував фео­ дально-кріпосницьку систему, стримував посилення со­ ціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення атифеодальної боротьби по всій Україні, Бі­ лорусі, Польщі, Молдові, Угорщині. Справедлива бороть­ ба гайдамаків знайшла відображення в народних піснях, творах Т. Г. Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки».

відносин, своїм свавіллям, шляхетською «демократією» розхитували і підривали міць Польської держави.

Скориставшись із ослаблення Польщі, правлячі кола Пруссії я Австрії провели поділи Польської держави. Царська Росія теж брала в них участь, переслідуючи мету включити до свого складу українські й білоруські землі, загарбані польською шляхтою.

У1772 р. Пруссія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. За цією угодою до складу Російської держави відійшла східна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського). Галичину захопила Австрія. У 1774 р. вона окупувала також Буковину, визволену російськими військами від ту­ рецького гноблення. А ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася й на Закарпаття.

Отже, на кінець XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпат­ тя — потрапили до складу Австрійської монархії, що була однією з найвідсталіших феодальних країн Європи.

Ускладі Австрії становище трудящих західноукраїн­ ських земель ще більше погіршилося. До гніту польських, угорських, румунських, молдовських і українських фео­ далів додалося гноблення й правлячих кіл Австрії, які, підтримуючи місцевих, зокрема польських, поміщиків,

ських часів, особливо у повоєнні десятиліття, історики про­ вели значну роботу з наукового дослідження антифео­

ність, справедливість і прогресивність народних рухів, досліджуються спільні дії українських і російських селян, козаків, міщан проти експлуататорів. К. Стецюк у моногра­ фії, виданій в 1947 р., показала вплив повстання під про­ водом Степана Разіна на розгортання класової боротьби

вУкраїні, а в книзі, що вийшла в світ у 1960 р., висвітлила народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50— 70 роки XVII ст. У 60-х роках були опубліковані ґрунтовні монографії В. Грабовецького про селянський рух на При­ карпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. і про антифеодальну боротьбу карпатського опришківства XVI — XIX ст. Цікавою є праця Г. Сергієнка, видана

в1963 р., про визвольний рух на Правобережжі наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

386

Особливе місце серед народних виступів розглядуваного періоду зайняло повстання в селі Турбаях (1789—1793 рр.). Це було чи не найбільше повстання, спрямоване проти експлуатації селян — колишніх козаків — українськими старшияами-поміщиками і не ускладнене національним моментом. Однією з перших це повстання досліджувала О. Єфименко, що написала на основі архівних матеріа­ лів працю «Турбаївська катастрофа» (1891 р.). Саме вона першою правильно підкреслила, що в історії Турбаїв, «як сонце у малій каплі води», відбилося те, що діялося по всій Малоросії. За радянських часів у 1932 р. про Турбаївське повстання було видано збірник матеріалів, у 1947 р . — не­ велику книжку К. Гуслистого, а в 1950 р . — ґрунтовну мо­ нографію І. Гуржія.

Ряд питань історії народних рухів XVIII ст. розробля­ ли І. Бутич, В. Голобуцький, Т. Муравльова, В. Дядиченко та ін. Оригінальну монографію про формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби в другій половині XVIII ст. написав і опублікував у 1985 р. В. Смолій.

Великий інтерес викликали до себе і діставали неодна­ кову оцінку істориків гайдамацькі рухи XVIII ст. Одним із перших їх досліджував дворянський історик А. Скальковський, який у 1845 р. опублікував книгу «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII в. 1733—1768» (Одесса, 1845). Гайдамаків він називав «сухопутними піратами», «розбійниками», «грабіжниками», «п'яницями», «хамами» і т. п. Різку відповідь Скальковському у своєму творі «Хо­ лодний Яр» (1845) дав Т. Шевченко. Він писав:

Шевченко вважав гайдамацький рух справедливим рухом народних мас. Це особливо яскраво відбилося в його поемі «Гайдамаки».

Негативно оцінювали гайдамаччину П. Куліш («Ма­ льована гайдамаччина». Правда. 1879. № 9—12) і Д. Мор­ довцев («Гайдаматчина или колиивщина. Разбойничьи об­ щины (1730—1768)». Єпб., 1884. Перше видання 1870 р.) У 1846 р. 25 липня у листі до Т. Шевченка Куліш назвав

коліївщину «торжеством м'ясників», а його поему —«кри­ вавою бойнею, від якої мимоволі відвертаєшся».

Але більшість українських істориків — М. Максимович («Сказание о колиивщине (1839)», Русск. архив. 1875. № 5), В. Антонович («Исследование о гайдамачестве по актам 1700—1768». К., 1876), О. Єфименко («Из истории борьбы малорусского народа с поляками (1879)»// Юж­ ная Русь. II. Спб., 1905), Я. Шульгін («Очерк колиивщины». К., 1890) та інші — оцінювали гайдамаччину і, зокре­ ма, коліївщину, як справедливий селянський рух проти соціального й національного гноблення, як боротьбу українського селянства за свої права й волю.

Польські історики Т. Корзон, Ф. Равіта-Гавронський, О. Яблоновський характеризували гайдамаччину як «по­ просту розбої». Причиною її вони вважали не гноблення народних мас польськими шляхтичами й магнатами, а природну дикість українського селянина, його огиду до мирної хліборобської праці й прихильність до ледарства та бунтів. Українські історики спростували ці злісні вигад­ ки польських істориків. Зокрема, заперечуючи їх твер­ дження про розбійницький характер гайдамацьких рухів, Я- Шульгін писав: «Ми прямо вважали цей рух проявом самостійного усвідомленого протесту південноросійського селянства, пригніченого поляками в соціальному і релігій­ ному відношенні».

За радянських часів дослідження гайдамаччини про­ довжувалося, причому історики відшукали, зібрали, опуб­ лікували й використали в своїх працях немало невідомих раніше матеріалів, висунули й обгрунтували ряд нових по­ ложень і висновків. Ще в 20-ті роки цікаві праці опубліку­

У пізніші роки праця над проблемами гайдамацького руху тривала. Найбільш істотними є праці про Коліївщи­ ну К. Гуслистого (1947), про Максима Залізняка В. Голобуцького(1960), узагальнююча монографія про гайда­ мацький гіух 20—60-х років XVIII ст. О. Лоли (1965), кни­ га «Коліївщина 1768», в якій зібрані матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю Коліївщини в 1968 р. (1970). Серед публікацій документів-і матеріалів радянських часів про гайдамацькі рухи на найбільшу ува­ гу заслуговує видана Археографічною комісією ВУАН у 1931 р. «Коденська книга судових справ» і опублікований у видавництві «Наукова думка» в 1970 р. збірник доку­ ментів «Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст.»

888

Гайдамацькі рухи, зокрема Коліївщина, знайшли яск­ раве зображення в художній літературі. Ще в 1891 р. був опублікований великий роман М. Старицького «Останні орли». У радянські часи з цієї проблематики читачі одер­ жали ряд художніх творів: романи Ю. Му шкетика «Гайда­ маки» (1957), М. Сиротюка «Побратався сокіл» (1964), «На крутозламі» (1980) і «Великий благовіст» (1983), М. Глухенького «Коліївщина» (1966), повість Я. Стецюка «Гонта» (1969).

5. В ід воювання і заселення Північного Причорномор'я. Ліквідація царизмом Запорізької Січі

і забезпечення міцної оборони південних українських і ро­ сійських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.

Часті набіги кримських татар перешкоджали заселен­ ню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.

У складі діючої армії вели бої проти турків і татар за­ порожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі пол-ч ки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафя (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була най­ ближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.

Російська армія здобула ряд перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Ду­ наї розбмла турків біля Рябої Могили, Ларги і Кагулу.

389