Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1
.pdf. У 1735—1739 pp. Росія вела війну проти Туреччини в союзі з Австрією. Війна була дуже тяжкою для україн ського народу. Україна була найближчим тилом і основ ною базою для російських військ, мала утримувати їх на квартирах, постачати їм провіант, фураж, підводи. У воєн них діях проти турецько-татарських військ разом з росій ською армією брали участь лівобережні, слобідські й запо різькі козаки. До того ж царські генерали й офіцери, серед яких було багато німців, таких, як фельдмаршали Б. Мініх, П. Лассі та інші, зовсім не рахувалися зі звичаями й інтересами українського населення, змушували його до ве личезних жертв, презирливо ставились до українських ко заків і селян, глузували й знущалися з них.
Воєнні дії почалися влітку 1735 р. з походу російських військ й українських козаків на Крим під командою гене рала Леонтьева. Але через погану погоду й нестачу продо вольства та фуражу війська з півдороги змушені були повернути назад, зазнавши великих втрат. Лише у лівобережних козаків через недостатній корм загинуло 12 тис. коней.
Весною 1736 р. розгорнула наступ на Крим Дні провська армія під командою фельдмаршала Мініха, яка налічувала 54 тис. чол., у тому числі 12 730 козаків, погано озброєних і вимучених. Армія з великим напружен ням перейшла Перекоп, зайняла Гезлеві (Євпаторію) і Бахчисарай. Але через нестачу провіанту й хвороби Мініх змушений був відступити, втративши половину армії.
Донська армія (28 тис. чол.) під командуванням фельдмаршала Лассі у 1736 р. відвоювала Азов.
На початку 1737 р. татари прорвалися на територію Полтавського й Миргородського полків, вбили і захопили у полон 7 тис. чол. населення, спалили багато сіл і хуторів, вивели близько 10 тис. коней і 150 тис. овець та рогатої худоби.
У 1737 р. російські війська і разом з ними 50 тис. українських лівобережних, слобідських і запорозьких ко заків наступали на Очаків і Азов. Очаків було взято з ве личезними втратами. Тільки українських козаків заги нуло 5 тис. Але через хвороби довелось відступити від Очакова. На зворотному шляху війська втратили тисячі солдатів і козаків, а також 40 тис. коней і волів, взятих в Україні
Учас нового наступу у 1738 р. для війська було рекві зовано в Україні 46 тис. волів, закликано 15 тис. козаків
ідля обозу 50 тис. селян. Влітку російські війська й українські- козаки заглибилися в Крим, але через нестачу продовольства змушені були відступати, зазнавши вели ких втрат.
У1739 р. розгорнувся наступ у Молдові. 17 серпня турецькі війська були розгромлені поблизу с. Ставучани, через два дні був узятий Хотин і російські війська пере правились через Прут і ввійшли до Ясс.
Але після того, як Австрія уклала з Туреччиною
сепаратний мир, 18 вересня 1739 р. Росія підпи сала Белградський мирний договір, ІЗ Туреччиною, за яким Росія дістала невелику смугу території в Приазрв'ї, повернула собі Азов (без права озброювати його). Росія мала право побудувати фортецю на Дону, поблизу Черкаська, а Туреччина —в гирлі Кубані, недалеко від Азова. Росія не могла мати військового і торговель^ ного флоту на Азовському й Чорному морях. Торгівля через Чорне море мала вестися тільки на турецьких кораблях.
Війна 1735—1739 рр. з Туреччиною завдала величезної шкоди Україні, фактично довела її економіку до розорен ня, а населення до зубожіння. Історик Д. Дорошенко у своїй книзі «Нарис історії України» говорить, що за роки, війни в Україні до стройової і обозної служби у війська бул закликано 157 300 козаків і 205000 селян, із них загину ло 34 200 чол., втрачено 47 тис. коней. Всього край зазнав збитків на 12 млн крб., величезна сума для тих часів. До сить сказати, що в 1737 р. на постої в Гетьманщині було 75 російських полків, у тому числі 23 кінних, у 1738 р . — понад 50 полків, і всі їх мусило утримувати місцеве насе лення. Російський міністр Волинський, який у час війни переїжджав через Україну, у листі до Бірона так описував тамошнє становище: «Аж до самого свого в'їзду в Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей ви гнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потріб ні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати са мий край... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працю вати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забра но і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають».
2. Господарство і соціальні відносини. Політичне становище України
Економічний розвиток |
Наприкінці XVII — у першій чвер- |
... Лівобережжя |
ті XVIII ст, в Російській державі, |
і Слобожанщини |
що залишалася феодально-кріпос |
|
ницькою монархією, були проведе |
ні широкі перетворення, які відповідали назрілим потре бам розвитку країни і сприяли піднесенню продуктивних сил, зміцненню її могутності і зростанню ролі на міжна родній арені. Уряд Петра І здійснив реформи центрального й місцевого апарату влади й управління, створив регуляр ну армію й міцний військово-морський флот; завершилося оформлення абсолютної монархії, яка відбивала інтереси класу поміщиків — дворян. Вдаючись до політики протек ціонізму й меркантилізму, царський уряд сприяв розвитко ві промисловості, торгівлі, сільського господарства. Усі ре форми здійснювалися на основі збереження кріпосництва, шляхом посилення експлуатації народних мас, насамперед селянства, і вели до зміцнення держави поміщиків і тор говців.
Реформи, проведені в Російській державі, справляли вплив і на економічний розвиток українських, земель, що входили до її складу. При цьому всі ресурси й економічні можливості України з волі царів підпорядковувалися інте ресам зміцнення Російської держави.
На Лівобережжі і Слобожанщині у сільському госпо дарстві, що залишалося основною галуззю економіки, роз ширювалися посівні площі зернових і технічних культур, особливо в південних районах, в результаті освоєння но вих земель або викорчовування лісів, удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя, зокрема плуг і борони, в яких стали заміняти дерев'яні зубці залізними, внаслідок чого поліпшувався обробіток грунту. Як і раніше, поряд з землеробством розвивалося скотарство, насамперед ви пасання волів, великі гурти яких відганяли для продажу на російські і закордонні ринки. У зв'язку з потребами війська в сукні і попитом на нього ринку в Україні значно збільшилася кількість овець.
Уряд створив великі вівчарські ферми-«заводи», на яких утримувалося в перші десятиріччя XVIII ст. близько 130 тис овець. Потреби й вимоги армії та ринку викликали зростання площ, зайнятих під коноплями, льоном, тютю ном та іншими культурами. Населення займалося також рибальством, бджільництвом, полюванням, городництвом, садівництвом.
ш
Продовжували розвиватися ремесла й промисли. Міські й сільські ремісники виготовляли багато різних ви робів, що задовольняли потреби населення. Вони вичиня ли шкіри, шили взуття, одяг, виробляли посуд, меблі, ДІЖ КИ, збрую та інші предмети господарського і побутового вжитку. Разом з тим розширювалися вже існуючі і створю валися нові промислові підприємства — рудні, де виробля ли залізо, винокурні, млини, папірні, селітряні варниці й поташні заводи (буди), скляні «заводи» (гути), суконні «заводи», цегельне і вапняне виробництво тощо. Промис лові підприємства належали козацьким старшинам, мона стирям, інколи — заможним козакам і селянам, а також купцям. На них працювали як залежні селяни, так і віль нонаймані люди. Це були ще значною мірою дрібні, при мітивні виробництва, що будувалися на принципах простої кооперації.
Як і в інших районах країни, у першій чверті XVIII ст. в Україні створювалися й мануфактури, які були великими підприємствами. У 1719 р. біля Путивля, в с. Глушкові, була заснована Путивльська (Глушківська) суконна ма нуфактура, що належала казні. Того ж року в Охтирці по чала працювати казенна тютюнова мануфактура. Про Топальську парусно-полотняну мануфактуру, яка належала графу С. Рагузинському (біля с. Великої Топалі Стародубського полку) перша згадка датується 1720 р. Були розширені Бахмутські й Торські соляні промисли. Напри кінці 172І р. кріпак-рудознавець Григорій Капустін виявив на сході Донбасу кам'яне вугілля. Петро І направив туди експедицію, яка зробила висновок про промислове значен ня донецького кам'яного вугілля (1722—1724).
У другій чверті XVIII ст. на Лівобережжі продовжува ли розвиватися ремесла й промисли, розширюватися старі й засновуватися нові, промислові підприємства, зокрема мануфактури. У 1726 р. ум. Почепі (біля Стародуба) у во лодіннях Меншикова була побудована велика парусно-по лотняна мануфактура. Того ж року таку саму мануфакту ру було засновано Строгановим у Шептаківській сотні Стародубського полку. Через деякий час, коли Меншиков потрапив в опалу і його мануфактура перейшла в казну, ці дві мануфактури були об'єднані в одне підприємство. У 1736 р. почав працювати ШОСТКИНСЬКИЙ пороховий за вод. У 1737—1738 рр. було засновано Ряшківську суконну мануфактуру в с. Ряшках Прилуцького полку, яке тоді належало Мініху. Коли в 1741 р. Єлизавета Петрівна
333
заслала Мініха у Сибір, то Ряшківська мануфактура пе рейшла а казну. На Слобожанщині однією з найбільших була Салтівська суконна мануфактура, створена у 1759 р» Хоч мануфактури грунтувалися в основному на ручній техніці й праці кріпаків, але збільшення їх числа, відрив певної частини кріпосних селян від сільськогосподарських занять, поява вільнонайманих робітників, поглиблення по ділу праці на підприємствах — усе це вносило нові елемен ти в феодально-кріпосницьку систему, свідчило про перші симптоми її розкладу й зародження капіталістичного
укладу.
Розширювалася внутрішня й зовнішня торгівля. Знач ну роль відігравали торги, базари і ярмарки, серед яких було чимало великих, що сприяло поступовому зміцненню економічних зв'язків між окремими територіями. В Лівобе режній Україні на початку XVIII ст. налічувалося понад 100 торговельних осередків, де старшини, купці, міщани, козаки, селяни продавали й купували як місцеві товари (хліб, худобу, прядиво, шкіри, мед і т. п.), так і привізні (сукна, шовкові тканини, різні прикраси тощо). Розшири лися й зміцніли у першій половині XVIII ст. економічні зв'язки України з Росією. З українських міст і сіл в Росію вивозили селітру, поташ, масло, сало, шкіри, прядиво, від ганяли багато худоби. Довозили з Росії в Україну хутро, Залізо й різні металеві вироби, папір тощо.
Намагаючись насамперед всемірно забезпечити інтере си російських дворян, промисловців і купців, а також зва жаючи на тривалі війни і необхідність мобілізувати всі ма теріальні ресурси, царський уряд вдавався до примусових заходів. Збирання індукти (мита на довізні товари) з рук козацьких старшин було передано на відкуп російським купцям. Було видано кілька указів, якими вводився в дію ряд обмежень в українську зовнішню торгівлю (забороне но було довозити з-за кордону деякі товари — тканини, голки, панчохи та ін.). Селітру слід було продавати лише артилерійським складам Москви, ряд товарів — прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, лляне насіння, олію, щетину, смолу, кав'яру заборонялося вивозити через чужоземні порти (Гданськ, Кенігсберг та ін.), а тільки через російські (Петербург, Архангельськ та ін.).
Провадилася торгівля також з країнами Західної Єв ропи, куди особливо багато відправляли худоби, зокрема волів, вивозили також хліб, сало, масло, тютюн, горілку, прядиво, олію, мед, віск, ліс, дьоготь та ін.
З пожвавленням ремесла й торгівлі розвивалися міста, що відігравали все більшу роль в економіці. Особливо
334
зростали великі міста, такі, як Київ, Чернігів, Полтава, Стародуб, Харків та ін. У 1720—1730 рр. на Лівобережжі налічувалося вже близько 200 міст і містечок.
Панівною силою як в економіці, Зростання так і в політичному житті Ліво- старшинського бережної і Слобідської України, та монастирського як і раніше, залишалися козацька землеволодіння старшина, міська аристократія
івище православне духівництво.
Уцей час дуже швидко продовжувало зростати старшин ське і монастирське землеволодіння. Гетьмани Мазепа та Скоропадський, полковники, які самі захоплювали великі земельні площі з фонду вільних військових маєтностей, ба гато земель роздавали старшинам і монастирям, скріп люючи ці надання своїми універсалами, які часто потім підтверджувалися царськими грамотами. При цьому ха рактерним було різке збільшення спадкового («зуполного») володіння за рахунок зменшення умовних володінь. Лише Мазепа видав не менш як 1000 універсалів про на дання землі у володіння. Він сам у своїх величезних маєтностях мав близько 20 тис. дворів, де налічувалося понад 100 тис. підданих. Крім того, у сусідніх повітах Росії в Ма зепи було 20 тис. душ кріпаків. Гетьман Скоропадський теж мав 100 тис. залежних селян. Багато земель належали полковникам, іншим старшинам.
Крім одержання земель за гетьманськими й полков ницькими універсалами, старшина розширювала свої во лодіння скуповуванням, найчастіше примусовим, селян ських і козацьких земель, забиранням їх за борги, а нерід ко й прямим насильницьким загарбанням їх. Такими самими методами, як старшинське, збільшувалося й мона стирське землеволодіння.
Дуже швидко зменшувалася як кількість вільних, неза лежних від старшини і монастирів посполитих, так і площа їхніх земельних володінь. За 1654—1730 рр. у семи полках Лівобережжя (без Стародубського, Ніжинського і Лубен
ського) |
старшини-феодали поставили в залежність від се |
|||
бе дві |
третини |
вільних посполитих. Тільки за 22 |
роки, |
|
з 1730 |
по 1752 |
р., |
чисельність вільних посполитих |
змен |
шилася |
майже |
в 5 |
разів (було близько 28 тис. дворів, |
|
а стало |
трохи |
більше 5 т и с ) . |
|
|
Усього під час ревізії 1719 р. на Лівобережній Україні було зареєстровано 910 тис. душ чоловічої статі. Якщо вважати, що чоловіків і жінок було порівну, то загальна
кількість населення тоді |
становила 1820 тис. чол. На |
Слобожанщині у 30-х |
роках XVIII ст. налічувалось |
300 тис' чол. |
|
Старшина й церковні |
феодали збагачувалися також і |
за рахунок прибутків, які вони діставали від промислових підприємств — рудень, гут, буд, млинів, ґуралень тощо, які вони засновували в своїх маєтностях, шляхом торгівлі, різних фінансових операцій, зокрема лихварства, числен них хабарів, оренд.
Зосереджуючи в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і політичну владу, старшина уже за цей період поступово консолідувалася в окремий панівний, феодальний за своїм характером клас, який від окремлювався від рядового козацтва і тим більше від поспільства. Зростала влада старшини в полках і сотнях, у ряді випадків вона ставала фактично спадковою.
Сформувалася значною мірою замкнена старшинська привілейована верхівка, до якої входили так звані бунчу кові товариші (під час парадних виходів ішли під гетьман ським бунчуком), які підлягали тільки владі гетьманського правління і з яких в основному виходила генеральна старшина та полковники, і значкові товариші (йшли під полковим прапором-значком), які підлягали лише полког вій владі.
Разом з українською старшиною й монастирями з по чатку XVIII ст. землі в Україні стали захоплювати ро сійські дворяни, різнГ вельможі й сановники. Гетьмани давали на щ землі універсали, які царський уряд охоче під тверджував. Найбільші земельні володіння дістав Меишиков (Ямпольську й Почепську волості Стародубського полку та ряд міст і сіл), значну кількість земель одержали канцлер граф Головній, підканцлер барон Шафіров, фельдмаршал Шереметєв, князь Долгорукий та ін.
Козацька старшина, духовні владики, російські дворя ни захоплювали дедалі більше земель і посилювали фео дально-кріпосницьке гноблення народних мас.
|
|
Спираючись на підтримку цариз-:; |
Посилення визиску |
|
му й гетьманського уряду, старшн- |
народннх мас |
- |
ни збільшували податки й повин |
|
|
ності підданих. Загальною тенден |
цією було поступове зростання панщини. Якщо у вільних військових і рангових маєтностях у цей період ще перева жали грошові й натуральні данини, які вносили посполиті до військового скарбу або державцеві, то у володіннях
ЯЗІ
«зуполних», насамперед монастнрськнх,^а«щнна уже ізвімала значне місце. На півночі і а центральних-районах Лі вобережжя на початку XVIII ст. вона становила не менше двох днів на тиждень. Про це, зокрема, свідчить універсал Мазепи 1701 р. на ім'я веркіївського сотника С. Афанасійовича, в/ якому мінімальний розмір, панщини визна чається двома днями на тиждень. У другій чверті XVIII ст. на півночі Лівобережжя і на Слобожанщині панщина уже здебільшого стала триденною.
Крім панщини, селяни України виплачували численні грошові й натуральні податки і повинності — на гетьман ський скарб, полкову й сотенну адміністрацію, на церкву, на утримання війська (стацію), на ратушу, працювали на будівництві і ремонті шляхів, мостів, укріплень та ін. Українське населення мало також утримувати царські війська, розташовані в Україні,— надавати їм квартири, постачати провіант, фураж, паливо, підводи, платити гро: ші («консистентські дачі»), що ще більше погіршувало становище селянства.
Збільшуючи експлуатацію й визиск, старшини намага лися припинити переходи селян з одного місця на інше і закріпачити їх. Насамперед, щоб обмежити й утруднити селянські переходи, під тиском старшини гетьманське правління в першій чверті XVIII ст. видало ряд розпо ряджень, за якими селяни, переходячи з одного місця на інше, не мали права продавати свої землі й нерухоме май но, а мусили залишати все це державцеві: Разом з тим за боронялося селянам переходити в козацтво, на слободи, в підсусідки: Гетьманські універсали надавали право влас никам землі карати своїх підданих — заковувати в кайда ни, бити киями, ув'язнювати. З 1739 по 1742 р. за розпорядженням Генеральної військової канцелярії на Лівобережжі селянські переходи були заборонені оста точно.
Тяжким було й становище рядового козацтва. Старши на в багатьох козаків відбирала землі, примушувала їх працювати на себе, руйнувала козацьке господарство, на магалася перетворити козаків на своїх підданих. Рядові козаки дедалі більше убожіли і розорялися. Тривалі війни, на які козаки споряджалися на свій кошт, тяжкі роботи на побудові фортець, каналів, української лінії укріплень, що тяглася від Дніпра До Сіверського Дінця на 285 км (1731—1733), утиски козацької старшини — усе це нега тивно позначилося на. господарському становищі козац-
837
тва. У 1718 р. козаків було послано в район Царицина для риття каналу Волга — Дон, який тоді так і не було збудо вано. У 1721 р. на спорудження Ладозького каналу було відправлено 10 тне. козаків, а повернулося ледве 3 тис. Хо дили козаки й на р. Сулак, на кордон з Персією, будувати прикордонну фортецю Святого Хреста, і в Дербент, і на будівництво Петербурга. Далекі подорожі, повні нестатків і незгод, невимовно важка і незвична робота, погане хар чування, свавілля і знущання начальства, нездоровий клі мат — усе це вкрай виснажувало козаків і зумовлювало їх велику смертність. А ті, що виживали, поверталися, за словами сучасників, «у вигляді єгипетських мумій». Не маючи можливості одночасно відбувати військову службу й господарювати, козаки продавали свої «грунти» й пере ходили в посполиті або навіть у підсусідки. Але оскільки царський уряд був зацікавлений у збереженні козацтва як військової сили і хотів загальмувати процес його зменшення,у 1735 р. Правління гетьманського уряду видало указ, затверджений сенатом, про поділ лівобережних козаків на виборних і підпомічників. Виборні козаки, що включа лися в нові козацькі компути (списки козаків по сотнях) (ЗО тис чол.),— це заможні привілейовані козаки, які були звільнені від повинностей, але повинні були особисто відбу вати військову службу. Козаки-підпомічники — незаможні козаки, які особисто у війську не служили, але мусили вико нувати такі повинності, як і селяни, тільки вдвоє менші. Крім того, вони повинні були «підпомагати» виборним ко закам: обробляти їхні землі і дбати про їхнє господарство, коли останні воювали або охороняли фортеці, постачати їх провіантом, фуражем, давати кошти на озброєння тощо. У слобідських козацьких полках, де поділ козаків на ви борних і підпомічників був узаконений ще царським указом 1700 р., число виборних козаків протягом першої половини XVIII ст. коливалось від 3,5 до 5 тис. чол. До кожного виборного козака прикріплялось від двох до вось ми підпомічників. За даними ревізії 1763—1764 рр. у дев'я ти полках Лівобережжя (без Полтавського) налічувалося 177415 козаків-підпомічників.
До тяжкого гноблення й визиску, яких зазнавали селя ни, рядові козаки, міська біднота, додавалися й часті стихійні лиха — епідемії, нашестя сарани, падіж худоби, неврожаї, які погіршували без того скрутне становище на родних мас, збільшували зубожіння їх.
338
Обмеження царизмом |
Наприкінці - XVII на / Початку- • |
автономії України, |
XVIII стна Лівобережній-Украї- |
Перша Малоросійська |
ні (Гетьманщині) і Слобожанщині |
колегія |
зберігався козацько-старшинський |
|
адміністративно-політичний уст |
рій, що склався раніше. Хоч із поділом країни у 1708 р. на губернії Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядко вані київському губернаторові, там, як і раніше, існував автономний адміністративно-політичний устрій. Лівобе режжя (Гетьманщина) поділялася на полки й сотні, якими управляли полковники й сотники разом з полковою та со тенного старшиною. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, якому належала вища адміністративна, військова й судо ва влада. Його помічником була генеральна старшина. Гетьман і старшина вважалися виборними, але більшість із них затверджувалася царським урядом. Існувала своя система суду, право, козацьке військо, яке налічувало при близне» 50 тис. чол. Царський уряд, проводячи централіза торську політику, постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміні страції, обмежував автономію .і посилював гноблення українського народу.
Після Полтавської битви під Решетилівкою Скоропад ський звернувся до царя з просьбою підтвердити в.«Статтях» права й вольності Гетьманщини. Але цар не підтвер див «Статей», а дав «Решительный» указ 1709 р., за яким козацькі війська мали по-старому підпорядковуватися мо сковським генералам, московським воєводам дозволялось втручатися у внутрішні справи України. Царські укази ма ли висилатися не тільки царем, а й царськими міністрами. До того ж «Решительный» указ 1709 р. був не двосто ронньою угодою між рівними сторонами, а однобічним ак том, царським наказом.
Дальшим значним обмеженням гетьманської влади бу ло призначення до гетьмана царського резидента, спочат ку одного — стольника Ізмайлова (1709 р.), а потім, після його відкликання, двох — стольника Протасьєва і думного дяка Вініуса (1710 р.). Вони мали наглядати і контролю вати всю діяльність гетьмана і старшин, які без санкції цих царських резидентів не могли ступити жодного кроку. За наказом Петра І резиденцію гетьмана в 1709 р. було перенесено зі зруйнованого Меншиковим Батурина поближче до російських земель, до м. Глухова, де було роз квартировано два царські полки. Крім постійних гарнізо-
33»