Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

день — до Криму й Туреччини, на підтримку яких розрахо­ вували шведи; на захід — до Дніпра, до Польщі, звідки Карл чекав приходу шведсько-польського війська польського короля Станіслава Лещинського й генерала Красова. Крім того, в Полтаві зберігалася значна кіль­ кість провіанту, фуражу й одягу, конче необхідних швед­ ським військам. У той час Полтава була невеликим містом, в якому жило 4 тис. чол. населення. Укріплення її склада­ лися з земляного валу з п'ятьма бастіонами, обнесеного глибоким ровом. У Полтаві стояв гарнізон чисельністю 4200 чол. На захист рідного міста піднялося все доросле населення. Керував обороною комендант Полтави полков­ ник О. Келін. З кінця квітня до 27 червня, до дня вирі­ шального бою, захисники Полтави витримували облогу 15-тисячного шведського війська, відбиваючи його числен­ ні штурми и влаштовуючи вилазки, під час яких шведи за­ знавали великих втрат. І це тоді, коли Карл XII до облоги хвальковито заявляв: «Полтава — фортеця нікчемна».

Як Петро І, так і Карл XII готувалися до вирішального бою. Петро І переправив свої війська на правий берег Вор­ скли, до збудованого біля с. Яківців укріпленого табору. Перед табором на відкритій долині, якою мало наступати шведське військо, були споруджені за новою системою окремі (шість фронтальних і чотири перпендикулярних до них) земляні редути, що мали розрізати наступаючі воро­ жі лави. Російські війська, якими командував Петро І, на­ лічували 42 тис. чол., на чолі 30-тисячного шведського війська стояв Карл XII. У складі російської армії перебу­ вали українські лівобережній слобідські полки, очолювані гетьманом Іваном Скоропадським. За наказом Петра І во­ ни займали позиції на північний захід від поля бою і мали завдання — не допустити втечі шведів до Польщі. У Пол­ тавській битві взяв участь і Семен Палій, повернутий з Си­

О другій годині ночі 27 червня Карл XII вишикував свої війська і вирішив рішучим ударом прорвати фронт російських військ. Але шведам вдалося захопити лише два крайніх недобудованих редути. Під натиском ро­ сійських військ вовн змушені були відступити.

Вирішальний бій почався о 9-й годині ранку. Перед його початком Петро І звернувся до своїх солдатів із словами: «ВоиныІ Вот пришел час, который решит судьбу отечества. Итак, не должны вы помышлять, что сражаетесь за Петра,

320

но за государство, Петру врученное, за род свой, за оте­ чество... А о Петре ведайте, что ему жизнь не дорога, тодько бы жила Россия в блаженстве и в славе для благосо­ стояния нашего».

Лави російських і шведських військ пішли одні одним назустріч, і спалахнув гарячий, запеклий бій. Гуркіт гар­ мат, густий рушничний вогонь, рукопашні бої...

Могутнім натиском російські солдати та українські ко­ заки посіяли паніку серед шведських військ. Вони почали втікати. Як говориться в «Журналі Петра Великого», «не­ победимые господа шведы скоро хребет показали». За дві години могутня раніше шведська армія була вщент роз­ громлена: понад 9 тис. чол. було вбито, близько 3 тис. взято в полон. У полон потрапили генерал-фельдмаршал граф Реншільд, перший міністр Пітер, генерал Шліппенбах та ін.

Рештки шведської армії — 16 тис .чол. швидко втікали до Дніпра, але біля Перевалочної ЗО червня їх оточили кіннота Меншикова й козаки Палія. Лише Карлу й Мазепі з невеликим загоном вдалося переправитися через Дніпро і втекти до турецьких володінь. Решта шведів на чолі з Левенгауптом капітулювала. Лівобережна Україна була очи­ щена від шведських військ.

Полтавська битва стала переломним моментом у всій Північній війні. Зріс міжнародний авторитет Росії, її вплив на всю європейську політику. Разом з тим полтав­ ський розгром став катастрофою для Мазепи, крахом його планів щодо досягнення незалежності України.

Втікши з-під Полтави в турецькі володіння, Карл XII, Мазепа, Орлик та інші їхні прихильники опинили­ ся в Бендерах. Не перенісши поразки, Мазепа 22 ве­ ресня 1709 р. помер і був похований в православ­

значно, з найполярнішими характеристиками. Одні зма­ льовували Мазепу тільки негативно, чорними фарбами, як «зрадника, кривоприсяжника й Юду». Інші характе­ ризували його лише в рожевих тонах, без належного аналізу, як беззавітного борця за волю і незалежність, України.

Негативну оцінку Мазепи започаткував цар Пет- о І. Як тільки він дізнався про перехід Мазепи у табір -ІІВЄДІВ, він звернувся 28 жовтня 1708 р. до українського народу з маніфестом, у якому й оголосив Мазепу зрадни­ ком. А через кілька днів у листі до полтавського полковни­ ка Петро І писав: «Гетьман Мазепа, забыв страх божий, изменил нам... Изменник, богоотступник, вор... для собст­ венной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шве­ да для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ...» За розпорядженням царя духів­ ництво відлучило Мазепу від православної церкви і прого­ лосило йому анафему (прокляття). І після цього щороку на Великдень у всіх православних храмах Російської імперії виголошувалася Мазепі анафема.

Багаторічний прес пропаганди царського світського й духовного апарату зумовив те, що більшість населення, навіть істориків, у тому числі й українських, повірили ца­ реві і його чиновній братії.

Російські дореволюційні історики, які здебільшого спе­ ціально не досліджували діяльності Мазепи, вважали Ма­ зепу зрадником і, відповідно, негативно оцінювали його діяльність. Наприклад, В. Ключевський у своєму курсі ро­ сійської історії говорив, що Мазепа — «бесполезный пре­ датель Петра».

Одним із перших по-науковому став вивчати епоху Ма­ зепи М. Костомаров. У 1882—1884 рр. він опублікував праці «Мазепа» і «Мазепинці», а також нарис «Гетьман Іван Степанович Мазепа». Костомаров на основі пильного дослідження джерел, передусім архівних, докладно й за­ хоплююче розповів про життя і діяльність Мазепи. Але оцінки Мазепи в цілому у нього відповідали офіційній ідео­ логії. Роблячи висновки із праці «Мазепа», Костомаров писав: «Гетьман Мазепа, як історична особа, не був пред­ ставником ніякої національної ідеї. Це був егоїст в пов­ ному розумінні цього слова. Поляк за вихованням і прийо­ мами життя, він перейшов в Малоросію і там зробив собі кар'єру, підлещуючись... до московських властей і аж ніяк не зупиняючись ні перёд якими аморальними шля­ хами. Найвірніше визначення цієї особи буде сказати, що це була втілена лжа...» На думку Костомарова, Мазепа обманював і поляків, і малоросіян, і царя, і Карла, всім був готовий заподіяти зло, як тільки траплялась йому мож­ ливість дістати собі вигоду або вивернутися з небезпеки. Він обманював і своїх українських співучасників приви­

322

Аналогічні оцінки Мазепи, як зрадника, боговідступни­ ка тошо, були притаманні майже всім працям російських істориків. Лише у І897 р. вийшла спеціальна моногра­ фія Ф. Уманця- «Гетьман Мазепа» (Петербург, 1897), в якій автор на основі нових матеріалів зробив спробу ві­ дійти від існуючих тоді стереотипів і більш-менш об'єк­ тивно розглянути досліджувану тему.

Данину офіційній версії щодо оцінки Мазепи віддали й автори перших узагальнюючих праць з історії Украї­ ни Д. Бантиш-Каменський і М. Маркевич. Бантиш-Ка- менський в «Історії Малої Росії» вважав Мазепу зрадни­ ком і писав про нього так: «Мазепа мав на увазі особисті тільки вигоди, і зійшов з життєвого шляху з такою гань­ бою, як і з'явився на ньому». Зрадником України називає Мазепу в своїй «Історії Малоросії» Маркевич. Він вважає, що не заради національних інтересів перейшов на бік шведів Мазепа. Ставши гетьманом через «інтриги» Софії і Голіцина, «не любимий військом і посполитством», Мазепа «перед Полтавою став зрадником України і брехуном перед вітчизною».

Але серед українських істориків поступово стала утвер­ джуватися більш об'єктивна характеристика особи й діяльності Мазепи. Ще в 1811 р., перебуваючи на могилі Мазепи в Галаці, виходець з Полтавщини, тоді російський офіцер О. Мартос, що пізніше написав п'ятитомну історію України, у своєму щоденнику записав: «Мазепа умер в от­ даленности от отечества своего, коего он защищал незави­ симость; он друг свободы и за сие стоит уважения потом­ ства... Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного, сле­ довательно, счастливого народа».

Високо оцінював Мазепу видатний український істо­ рик В. Антонович. Він вважав Мазепу «чоловіком, най­ більш освіченим серед українських діячів», «природним талантом», «справжнім політиком». «Коли придивитися до його діяльності,— писав Антонович,— то можна перекона­ тися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю».

Так само, як українського патріота, борця за волю й незалежність України характеризував Мазепу М. Грушев­ ський. «Не любили в народі «вельмишановного Мазепу» і не без причини,— писав він.— А про те, не був він воро­ гом українському народові. Навпаки, судячи по всьому, він був українським патріотом,—- хотів високо піднести

Україну, її освіту й культуру...» Діяльність Мазепи Гру­ шевський поєднував з політикою його попередників — Ви­ говського і Дорошенка. Він писав: «Галицький трактат 1658 р., яким українська старшина з гетьманом Виговським на чолі давала згоду на повернення під верховенст­ во Польщі, за умови повної автономії для утвореного із українських земель «великого князівства Руського»; дого­ вір Дорошенка з Туреччиною 1669 р., який забезпечував автономію України під верховенством Туреччини; нарешті, договори Мазепи й Орлика з Карлом XII в 1709 І 1710 рр.— це найбільш характеристичні моменти у пра­ гненнях України до забезпечення свого автономного життя».

Після 1917 р., за радянських часів, у всій країні, в тому числі і в Україні, панівною була дореволюційна царська версія про зраду Мазепи. Тільки за межами України істо­ рики мали можливість вільно досліджувати і трактувати діяльність Мазепи. Ряд праць з цієї тематики написав Ілько Борщак (1892—1959) —відомий український історик і літературознавець, який працював у Львові і Парижі («Мазепа» (1931), «Войнаровський, сестрінок Івана Мазе­ пи» (1939), «Григорій Орлик, французький козак — гене­ рал» (1956) та Ін.). Зокрема, всебічну характеристику Ма­ зепі, як видатному українському діячеві, Борщак дав у доповіді «Людина і історичний діяч», виголошеній на свят­ ковому засіданні наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові 11 вересня 1932 р.

Останніми роками; після проголошення суверенітету і незалежності України, в історичній науці розпочався пере­ гляд стереотипів, штампів і міфів, що утвердилися за бага­ то років. З'явилося ряд статей істориків, публіцистичних і художніх творів, в яких автори намагаються об'єктивно підійти до характеристики особи й діяльності Мазепи.

Багато українських, російських, польських і західноєв­ ропейських письменників присвятили свої твори Мазепі. У XIX ст. романи про Івана Мазепу опублікували ҐІ. Голо,- та («Іван МазеТіа», 1832), О. Кузьмич («Козаки», 1843), Д. Мордовець («Цар і гетьман») та ін. У 20-х роках XX ст. найбільший роман про Мазепу написав Богдан Лепкий. Він складається з таких частин: «Мотря» — два томи, «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» — два томи. В останні роки роман про Мазепу опублікував Г. Колісник. Але особливо велике значення мало опублікування поеми Володимира Сосюри «Мазепа» (Київ. 1988. № 12). Поет вкладає такі слова в уста Мазепи:

824

Серед творів російських письменників найбільш відомі поеми К. Рилєєва «Войнаровський» і О. Пушкіна «Полта­ ва». Поему «Мазепа» написав відомий англійський поет Байрон, вірш «Мазепа» — французький письменник В. Гюго, драму «Мазепа» — польський письменник ІО. Сло­ вацький. Музичні твори про Мазепу створили її. Сокальський, Ф. Ліст, П. Чайковський. У художній літературі образ Мазепи теж подається по-різному: то в романтично­ му дусі, як лиходійного й любовного героя, то як борця за волю України, то як «зрадника, кривоприсяжника й Юди».

Оцінюючи діяльність Мазепи, слід передусім з'ясувати питання: чому Мазепа пішов на союз з Карлом XII, які він мав наміри? Цар Петро І і його послідовники говорили, що Мазепа перейшов на бік шведів із своїх егоїстичних, корисливих інтересів. Але які ж могли бути в Мазепи особисті інтереси?

Мазепі було тоді понад 70 років, дружини й дітей у ньо­ го Не було. Понад 20 років він був гетьманом, мав найбіль­ шу владу в Україні, користувався безмежною довірою ца­ ря, одержав від нього орден Андрія Первозванного № 2, завдяки його клопотанню дістав титул князя Святої Рим­ ської імперії, був, мабуть, найбагатшою людиною в Украї­ ні. Очевидно, що особистих мотивів для такого ризикова­ ного заходу, як союз з Швецією, у Мазепи не було. Мазепа піклувався про долю України, про її волю і незалежність, Саме в союзі з Швецією, яка була на віддалі від України, під протекторатом шведського короля Мазепа й розрахо­ вував забезпечити незалежність Української держави. Про це зізнався сам Мазепа у сповіді перед Пилипом Ор­ ликом 17 вересня 1707 р., виголошеній ним на хресті та євангелії: «Я кличу всемогучого Бога в свідки і заприся^- гаю, що не ради високих почестей, не для багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що есте під моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для під­ несення його прав і вольностей — хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не за­ гинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роб­ лю задля яких-небудь приватних інтересів, то нехай побере мене душею і тілом Бог, в Тройці Святій Єдиний, і безне­ винно понесені муки Христові».

32В

Отже, є всі підстави вважати Мазепу борцем за волю: й незалежність України. Він був видатним політичним дія­ чем, який прагнув зміцнити й повністю унезалежнити Українську державу. У своїй діяльності він багато зробив для розвитку економіки й особливо культури України. Тур­ ботами Мазепи було споруджено багато як цивільних, так і церковних та монастирських будов. Мазепа збудував на свій кошт ряд монастирів і церков у Києві, Чернігові, Пе­ реяславі та інших містах, розбудував Києво-Могилянську колегію, піклувався про школи, бурси, шпиталі, про розви­ ток літератури й мистецтва.

Разом із тим Мазепа у розбудові Української держави спирався на козацьку старшину, якій роздавав багато зе­ мель і з якої намагався утворити міцний привілейований стан. А це вело до посилення від старшин залежності основної маси населення — селянства, що й викликало його незадоволення. Мазепа був віддалений від селян­ ства й рядових козаків, які вважали його «ляхом», «поляком». І народні маси, коли Мазепа відкрито пере­

Мирович, полковник прилуцький Дмитро Горленко, пле­ мінник Мазепи Андрій Войнаровський та деякі інші і кіль­ ка тисяч запорожців на чолі з кошовим Костем Гор­ дієнком.

5 квітня 1710 р. в Бендерах козацька рада обрала геть­ маном генерального писаря Пилипа OpликaJ Пилип Сте­ панович Орлик народився в 1672 р. на Віленщині в Ошмяиському повіті в с. Коеуті. Походив з чеського шля­ хетського роду, одна лінія якого й перебралась до Польщі. Навчався в Києво-Могилянській колегії, після Цього слу­ жив консисторським писарем у київській митрополії, потім у Генеральній військовій канцелярії, де його й запримітив Мазепа. З 1700 р. став генеральним писарем — одним з найближчих співробітників і однодумців Мазепи.

32в

/На козацькій раді 5 квітня 1710 р. в Бендерах одночас­ н о ї виберем и гетьманом Пилипа Орлика була прийнята й «Конституція прав і свобід Запорізького війська». Голов- . ними ідеями, які проходили через цю «Конституцію», була ідея незалежності України від Польщі та Росії й ідея де­ мократичності державного устрою, за якого «гетьманське самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, без рішення якої гетьман не мав права приймати будь-які важливі ухвали.

Конституція проголошувала, що Україна на вічні часи має бути вільною від чужого панування у всіх своїх кордо­ нах, причому з боку Польщі вони мали йти по р. Случі. Гетьман Орлик не повинен був «самодержавно» правити, а мусив дотримувати усіх пунктів, що містилися в цій Кон­ ституції. В Україні мала бути утверджена навічно єдина віра православна східного сповідання. Гетьман мав пода­ вати всіляку допомогу Запорізькій Січі, щоб Дніпро було очищено від городків та фортець московських. Повернути місто Терехтемирів запорізькому війську.

Гетьман в усіх «публічних справах» мусив радитися з усіма генеральними старшинами, полковниками й обрани­ ми від кожного полку генеральними радниками. Щороку в гетьманській резиденції мали відбуватися три генеральні ради: на різдво, воскресіння Христове, на Покрову.

Гетьман не мав права самовладно привласнювати маєтності, військове майно, мусив стежити, щоб «людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, на­ клади, пригнічення та здирства...», щоб старшини не гнали посполитих і козаків па панщину і т. п. Мали бути скасова­ ні державні монополії, оренди, відкупи, ярмаркові податки та ін.

Отже, Конституція Орлика певною мірою була демо­ кратичною, ліберальною. Вона стала видатною^ пам'яткою суспільно-політичної думки України XVIII ст. 1

Ставши гетьманом, Орлик і його прихильники розгор­ нули широку дипломатичну діяльність по згуртуванню коаліції держав для боротьби проти Москви і забезпечен­

ня незалежності Української держави. Передусім вони ра­ зом з Карлом XII намагалися спонукати до війни проти Москви Туреччину, татар і прошведську групу польської шляхти. 20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. У січні 1711 р. 50-тисячна орда кримських татар вий­ шла з Перекопу, дійшла до річки Самари і рушила на Сло­ бідську Україну. Не дійшовши до Харкова, татари зруй­ нували ряд поселень, взяли багато полонених і напри­ кінці березня повернулися до Криму. Приблизно в той

327

же час кубанська орда понад Доном підійшла до Ізюма,

пограбувала населення, набрала ясиру і повернулась додому.

Але головним був наступ на Правобережній Україні. У березні І 7-М р. тут стали діяти Орлик і Гордієнко з запо­

рожцями, польсько-шляхетські війська на чолі з київським воєводою Йосифом Потоцьким, прибічником Станіслава Лещинського, турки, буджацькі і білгородські Татари.

Спочатку ці об'єднані сили мали успіхи. Правобережні ко­ зацькі тіолки, крім Білоцерківського, перейшли на бік Ор­ лика і визнали його гетьманом. Загін лівобережних коза­ ків, посланий гетьманом Скоропадським, був розгромле­ ний під Лисянкою. Його командир генеральний осавул Бутович був узятий у полон військами Орлика. Але на цьо­ му успіхи Орлика і військ, що йшли з ним, закінчилися.

Триденна облога Білої Церкви, що почалася 25 берез­

ня, завершилася невдачею. Царське військо вистояло, а татари припинили бої і стали грабувати та поневолювати населення. Армія Орлика, яка досягла 16 тис. чол., швидко розтанула, бо правобережні козаки змушені були бігти ря­

тувати свої сім'ї і оселі від татар.

Татарській ловлі людей, знущанню над ними, грабу­ ванню й плюндруванню осель не було меж. Сам Орлик у листі до Карла XII писав: «Яких нечуваних під місяцем

жорстокостей не вчинили тоді дикі татари! Вони обдирали і спустошували церкви... Дівчата, ще неповнолітні, зґвал­ товані; люди обох статей найжорстокіше закатовані, по­

збавлені всього свого майна — вогнем, мечем, грабунком...

Та й небагато їх залишилося. Від самої ріки Дністра аж до річки Росі всіх, що не встигли сховатися — священни­ ків, козаків, поспільство, жінок, дівчат, хлопців, малих ді­ тей,— позабирали татари в неволю... Після того за річкою Россю аж до рік Тетерева й Дніпра, в Київському воєвод­

стві, в повітах Білоцерківському й Канівському, всі міста, містечка, села... спустошили вони [татари] вогнем і мечем, пограбували жителів, звели в неволю всіх...». Зазнаючи не­

бачених знущань і плюндрувань від татар, союзників Ор­ лика, козаки й усе населення Правобережжя відвернулися від Орлика і його прихильників, які були змушені відійти до Бендер ні з чим.

Влітку 1711 р. царські війська й українські козаки роз­ горнули наступ і ввійшли в Молдову. Але у липні російські війська (45 тис. чол.) поблизу Ясс, на р. Пруті, оточила

набагато переважаюча турецько-татарська армія (близь­ ко 200 тис. чол.). Царським військам загрожував повний розгром, але Петрові І вдалося підкупити турецького візиря,

328

ський трактат, за яким Росія повертала Туреччині Азов, зобов'язувалася зруйнувати перед тим збудовані фортеці Таганрог, Кам'яний Затон і Новобогородицьку в гирлі р. Самари, а також відмовлялася від втручання в поль­

на Правобережну Україну і виводив звідти свої війська. У 1711 —1714 рр. за наказом Петра І царські війська й козацькі загони Скоропадського силою перегнали на Лі­

вобережжя й Слобожанщину правобережне населення. У листі до Меншикова Петро І 3 травня 1711 р. писав, що Задніпровську Україну «...изрядно наши вычистили, и оных скотов— иных за Днепр к гетману, а прочих, чаю, в подарок милости вашей в губернию на пустые места при­ шлем».

Після закінчення війни з Туреччиною російські війська здобули ряд перемог над шведською армією і флотом, а то­ му Швеція змушена була піти на переговори. 10 вересня 1721 р. у Ніштадті (Фінляндія) між Росією і Швецією був підписаний мирний договір. Росія здобула вихід до Бал­ тійського моря і зміцнила свої міжнародні позиції. Вона стала Російською імперією з столицею на берегах Неви — Санкт-Петербургом.

Після невдачі Відвоювання України з допомогою ту­ рецько-татарських військ Орлик у 1714 р. разом з Карлом XII перебрався до Швеції. Потім він жив у різних краї­ нах—Німеччині (Ганновер), Польщі (Вроцлав), Туреч­ чині (в Салоніках у 1722—1734 рр.), Франції. До самої смерті в 1742 р. Орлик намагався створити коаліцію дер­ жав — Швеції, Туреччини, Польщі, Франції та інших для боротьби проти Російської держави, за визволення Украї­ ни. Разом з Пилипом Орликом діяв його син Григорій Ор­ лик (1702—1759), який став генералом французької армії. Орлики все життя боролися за незалежну Українську дер­ жаву, в якій були б об'єднані всі українські землі.

до Азовського і Чорного морів не була розв'язана. Через це ще тривалий час між Росій­ ською державою і Туреччиною спалахували війни, в яких брав участь і український народ.

329