Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

рювали також за Січчю, козака, що несли службу на кор­ донах і т. ін.). Різними способами старшина утримувала владу в своїх руках.

умови для розвитку скотарства, зокрема для випасання породистих коней, бджільництва, видобування солі, садів­ ництва та хліборобства.

У період Нової Січі на Запоріжжі, як і на Лівобережжі та Слобожанщині, відбувалося швидке збагачення ко­ зацької старшини, різке розшарування козацької маси на заможних і бідних, голоту, посилення суперечностей між ними. Старшина, маючи великий вплив у війську, й замож­ ні козаки захоплювали кращі землі, рибні угіддя, вільно користувалися лісами, створювали зимівники — хутори (у цей час їх було понад 4 т и с ) , де мали сади, городи, пасіки, випасали худобу, займалися рибальством, вели торгівлю і т. ін. У цих зимівниках працювали переважно наймити — аргати (бідні козаки і сірома), що наймалися за гроші або лише за харчі та одяг.

Характерною рисою було те, що значна частина про­ дукції зимівників — коні, рогата худоба, вовна, шкіри, са­ ло, масло т о щ о — й ш л а на ринок, на продаж на торгах і ярмарках. Лівобережжя, в містах Росії, а також вивози­ лася в Крим, Молдову, Туреччину, Польщу. У той же час на Запоріжжя довозилися зброя, тканини, одяг та інші то­ вари. Застосування вільнонайманої праці, широкий розви­ ток товарно-грошових відносин свідчили про зародження капіталістичного укладу.

Крім прибутків з своїх господарств, у яких експлуату­ валися бідні козаки й посполиті, старшина збагачувалася й за рахунок привласнення значної частини жалування, яке* надсилав царський уряд на Січ грошима й натурою (хлібом, порохом, свинцем), а також великих сум з до­

і т. д.). До рук старшини потрапляла й більшість воєнних трофеїв.

3 5 !

На території запорізьких паланок поряд із зимівниками виникли й слободи (їх налічувалося понад 100), де жили здебільшого сімейні козаки, які мали свої господарства, 1 посполиті, або так звані «військові піддані». Козаки мали відбувати на власний кошт військову службу, а ті, хто че­ рез бідність не міг цього зробити, ставали посполитими або наймитами, сіромою. Посполиті військової служби не відбували, замість чого на користь Війська Запорізького платили грошовий податок і виконували різні повинності: ремонтували шляхи, греблі, заготовляли сіно й т. ін. Серед посполитих були багаті («можні») і бідні («нищетні»), які часто не мали навіть хат і змушені були йти в найми до заможних, жити в їхніх дворах і перебувати в економічній залежності від багатіїв.

Отже, серед населення Запорізької Січі, а його всього на 70-ті роки XVIII ст. було приблизно 100 тис. чол., не бу­ ло рівності. Старшина, заможні козаки й посполиті екс­ плуатували бідних козаків — голоту, сірому і бідних по­ сполитих, що викликало їх протест, приводило до народних повстань проти старшини. 1 січня 1749 р. близько трьох тисяч козаків, які зібралися на раду для обрання кошової старшини, Напали на старшин, змусили їх втікати й оволо­ діли Січчю. Але через неорганізованість сіроми старшині вдалося придушити цей виступ. У 1754 р. проти старшин повстали козаки у Кальміуській паланці, у 1764 р . — у Ве­ ликому Лузі. Спільний виступ козаків і посполитих, під час якого повсталі усунули від посад деяких старшин, напали на каральну команду, звільнили арештованих «зачинщиків», відбувся в 1761 р. у с. Каменському. Активну участь запорізька сірома брала в гайдамацькому русі.

Оскільки Запоріжжя залишалося одним з вогнищ ан­ тифеодальних рухів, царизм поступово обмежував само­ врядування і ставив своєю метою зрештою повністю його ліквідувати. Але через те що запорізьке козацтво було значною силою в боротьбі проти турків і татар, царизм тривалий час не наважувався ліквідувати Січ. Він у 1734 р. підпорядкував її київському генерал-губернаторо­ ві. А в 1735 р. для нагляду за поведінкою запорожців за 2 км від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемент, де стояла залога царських військ.

нити шлях утікачам у Запорізьку Січ і зробити дальший крок у обмеженні її самоврядування, царський уряд став створювати на півдні, в тому числі і в межах запорізьких

земель, свої військові поселення. У 1746 р. на півночі Запо­ ріжжя по р. Орелі було поселено 9 ландміліцьких полків. У 1751 р. з дозволу уряду почалося створення військових поселень з іноземних вихідців — південних слов'ян (сер­ бів, болгар, чорногорців, македонців, босняків, хорватів), молдован, волохів, греків, албанців на Правобережжі, на південь від р. Тясмину. Ці поселення з військовим штабом у Новомиргороді в 1852 р. дістали назву Нової Сербії. Ад­ міністративним центром Нової Сербії стала заснована в 1754 р. фортеця св. Єлисавети (з 1775 р . — місто Єлисаветград). Ще в 1753 р. тут був розміщений Новослобідський козацький полк, створений в основному з мешканців, які змушені були залишити свої землі при утворенні Нової Сербії. А в 1753 р. на лівому березі Дніпра між річками Луганню й Сіверським Дінцем були засновані військові поселення, названі Слов'яно-Сербією, з цент­ ром у м. Бахмуті.

другої половини XVII ст. відбувалися численні спустошли­ ві війни. Тільки після Прутського миру 1711 р., за яким царський уряд зобов'язався не втручатися в справи Пра­ вобережної України, вона повністю перейшла під конт­ роль шляхетської Польщі, хоч народ не хотів бути під її владою.

Польські шляхтичі та магнати, предки яких були ви­ гнані українським народом під час визвольної війни, прий­ шли на Правобережжя в зруйновані маєтки. Щоб забезпе­ чити себе робочими руками, вони стали закликати селян

зінших місць, обіцяючи їм пільги, «слободи», тобто звіль­ нення на певний час від різних податків і повинностей. Селянство, приваблюване цими «слободами», йшло сюди

зГаличини, Волині, Західного Поділля.

Швидко минали пільгові роки, і шляхтичі та магнати відновлювали кріпосницький гніт. Уже в другій чверті XVIII ст. панщина досягла 4—6 днів на тиждень від лану, З—4 дні від півлану, 2—3 дні від чвертьлану. Крім панщи­ ни, селянин мусив платити грошовий чинш і давати нату­ ральну данину — птицею, яйцями, медом, сиром, рибою та ін., а також виконувати всякі повинності в так звані «до­ даткові» дні — толоки, заорки, оборки, зажинки, обжинки,

354

закоски, обкоски і т. п. Становище селян ще більше погір­ шувалося, коли власники здавали свої маєтки в оренду, а орендарі намагалися одержати від селян якнайбільше прибутку. Поряд з панщиною та іншими прямими повинностями й податками, які лягли на селян, шляхтичі вдава­ лися й до непрямих методів експлуатації й визиску, най­ тяжчим серед яких була панська пропінація (від латин­ ського — ргоріпаге — пити за здоров'я, частувати) — ви­ ключне право пана на вироблення і продаж міцних напоїв. Феодали змушували селян купувати в їхніх шинках горіл­ ку, привчаючи їх до пияцтва і приводячи цим багатьох з них до повного розорення. Поміщики мали також виключ­ не право (монополію) на помел зерна, продаж дьогтю, се­ літри. Часто ці монополії давали феодалам до ЗО—50 % усіх прибутків від їхніх маєтків. Феодали користувалися також необмеженою владою над селянами і неймовірно знущалися над ними.

Панування шляхти гальмувало розвиток міст, ремесла й торгівлі. Багато міст, навіть великих, таких, як Умань, Житомир, Старокостянтинів, Дубно, були власністю вели­ ких магнатів. Королівські власті й магнати обмежували або й повністю ліквідовували міське самоврядування, пе­ решкоджали торговій і ремісничій діяльності міщан, при­ мушували їх відбувати численні повинності, обкладали обтяжливими платежами.

Ще гіршим, ніж на Правобережжі, було становище на­ родних мас у Східній Галичині.

Через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магна­ тів розвиток економіки Правобережжя й Східної Галичини дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував. Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді країн Євро­ пи, і нерідко становила сам-три. Мануфактурне вироб­ ництво і торгівля через різноманітні монополії феодалів розвивалися слабо, а внутрішній ринок залишався вузь­ ким. На економічному розвиткові, як і на становищі народ­ них мас, негативно позначалася децентралізація в Польській державі, слабість королівської влади і всесилля та свавілля великих магнатів.

Крім економічної експлуатації, соціального гніту, ста­ новище українського селянства й міщанства погіршувало­ ся ще й національно-релігійним гнобленням. Пани були здебільшого поляками-католиками або покатоличеними українцями, а селяни — українцями-православними. Польські шляхтичі з презирством ставилися до україн-

ської мови, як «хлопської», і православної віри, утискува­ ли їх, насаджували католицизм та унію, громили право­ славні церкви і монастирі, не дозволяли відкривати українські школи. За рішенням уніатського церковного со­ бору, який відбувся в 1720 р. в Замості, уніатська церква мала стати єдиною законною церквою грецького обряду в Польщі. На основі цього рішення всі церкви й монастирі, які ще залишилися православними, насильно перетворю­ вались на уніатські.

3. Народні рухи в Україні

ників зумовлювали наростання незадоволення і рішучого протесту селян, рядових козаків, міської бідноти.

Форми народного протесту були різноманітними. Бага­ то селян намагалися уникнути виплати податків і виконан­ ня повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільно­ му вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав цар­ ський уряд. За указом Петра І 1723 р. козаками залишили­ ся лише здавна записані в козацькі компути, інші мали бути посполитими.

Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини, духів­ ництва, заможних козаків або навіть багатих селян. Це зменшувало доходи військового скарбу, що втрачав плат­ ників податків, і гетьманський уряд універсалом 1701 р. зобов'язав підсусідків, які продовжували вести своє госпо­ дарство, повністю виконувати всі повинності.

Чимало посполитих і навіть рядових козаків, щоб хоч на недовгий час поліпшити своє становище, переходили жити на слободи, які засновували старшини на пустищах. Але заселяти слободи дозволялося тільки зайшлими людь­ ми, і гетьманські універсали 1721 р. заборонили перехід місцевих селян на слободи.

Протестуючи проти наростаючого феодального гніту, великі маси селян, рядових козаків та міської бідноти пе­ реселялися і втікали в південні степи, на Запоріжжя, а та­ кож на Правобережну Наддніпрянщину, яка, за умовами

356

«Вічного миру» 1686 р., була нейтральною смугою між Ро­ сією і Польщею, зокрема на Фастівщину, де Палій органі­ зовував правобережне козацтво. Гетьмани й царський уряд боролися проти цих переселень і втеч, але припинити їх не могли.

Однією з форм протесту селян проти гноблення була відмова від сплати податків і виконання повинностей, а та­ кож захоплення в старшини і монастирів земель, випасів, сінокосів, худоби та іншого майна, потрава посівів тощо.

Але поряд з цими формами антифеодального протесту селяни та рядові козаки піднімали й відкриті повстання. Найбільшим у цей час було народне повстання 1707— 1708 рр., яке розгорнулося значною мірою під впливом повстання донських козаків і російських селян під про­

Це викликало незадоволення селянства Росії й дон­ ського козацтва, що привело до повстання, яке почалося 9 жовтня 1707 р. на р. Айдарі нападом двох сотень козаків на чолі з К. Булавіним на каральний загін царських військ князя Ю. Долгорукого. Цей загін повстанці розгромили. Повстання охопило станиці верхнього Дону й поширилося на Середнє Поволжя та Південно-Східну Україну.

На початку 1708 р. Булавін прибув у Кодак, а потім у Запорізьку Січ. До Булавіна всупереч волі старшин приєд­ налося багато запорізької сіроми й українських селянутікачів. Навесні 1708 р. повстання продовжувалося. Між Запоріжжям і Доном діяли загони С. Драного, М. Голого, С. Безпалого, І. Некрасова та інших отаманів чисельністю близько 9 тис. чол. Незабаром повстання охопило Дон і 43 повіти Росії. Зокрема, воно поширилося на значну ча­ стину Слобідської України й Запоріжжя. Царський уряд кинув великі війська проти повстанців. Цим військам допо­ магали також лівобережна й слобідська козацька старши­ на. На початку липня 1708 р. біля м. Тора (тепер Слов'янськ) загони Драного і Безпалого були розбиті.

367

Незабаром під Азовом зазнали поразки й основні сили булавінців. Загинув і Булавін.

Одночасно з булавінським повстанням розгортали бо­ ротьбу й народні маси Лівобережжя. У другій половині 1708 р. проти старшини піднялися селяни й рядові козаки Лубенського, Полтавського, Гадяцького, Миргородського, Прилуцького, Переяславського, а потім і інших полків. Особливо великими, по 800—1000 чол., були загони Перебийноса й Молодця.

Велике народне повстання під проводом Булавіна, в якому спільно з російськими селянами та козаками вели активну боротьбу українські козаки й селяни та трудящі інших національностей, завдало серйозного удару фео­ дально-кріпосницькій системі. У ході цього, як і інших антифеодальних рухів, народні маси, і передусім селяни, по­ ступово переконувалися в необхідності більш рішучого на­ тиску на поміщиків, усвідомлювали важливість спільних дій трудящих різних національностей.

У 1699 р. припинилася війна між Визвольне повстання Польщею й Туреччиною. Був 1702—1704 рр. укладений Карловицький мирний на Правобережній договір. Оскільки потреба в ко- Україні зацьких військах відпала, поль­ ський сейм у червні 1699 р.

прийняв рішення знищити «козаків у Брацлавському та Київському воєводствах». На основі цього рішення корон­ ний гетьман Яблоновський у 1700 р. надіслав для ліквіда­ ції козацтва військові загони. Проте козаки розгромили їх.

Учервні 1702 р. на Поділлі почалося повстання козаків

іселян. Повстанці стали громити шляхетські маєтки. Не­ забаром у повстання включилися селяни, міщани й козаки Волині, Брацлавщини та Київщини. Загальне керівництво повстанням здійснював Семен Палій. У жовтні 1702 р. по­ встанські загони визволили Немирів, Бердичів, 10 листо пада змусили капітулювати польську залогу в Білій Церк­ ві. Були взяті Бар, Меджибіж, Київщина, Брацлавщина, значна частина Поділля і Волині опинилася в руках по­ встанців.

На початок 1703 р. польському урядові вдалося зібрати 15-тисячне військо, яке під командуванням пального геть­ мана Синявського вступило на Поділля, а потім на Брац­ лавщину. Скориставшись перевагою сил, шляхетські війська руйнували міста й села, жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Вони стратили

368

близько 10 тис. чол. Тяжко поранений козацький полкову ник Андрій Абазин потрапив у полон і був посаджений на палю. Близько 70 тис. селян, запідозреним в участі в по­ встанні, відрізали ліве вухо.

Але на Київщині, де в Білій Церкві й Фастові розташу­ валися загони Палія, в Корсуні — Захара Іскри, в Богус­ лаві — Самуся, повстання продовжувалися.

Палій неодноразово звертався до царського уряду з проханням прийняти Правобережжя під свою владу. Але оскільки Польща була союзником Росії у війні з Швецією, Петро І наказував не вести боротьби проти Польщі, а вою­ вати проти шведів. Гетьман Мазепа, очевидно, був незадоволений великою популярністю Палія в народі, у своїх листах обвинувачував його в зносинах з польськими шляхтичами й шведами, тобто у зраді.

За царським указом, у травні 1704 р. лівобережне ко­ зацьке військо переправилось на правий берег Дніпра, щоб допомогти польському королеві Августу II у боротьбі проти шведів та їх прихильників — Станіслава Лещинського, магнатів і шляхтичів. До нього негайно приєднали­ ся правобережні козацькі полки. Але Мазепа, ввівши в

оману царя й діставши його дозвіл на арешт Палія, 31 липня 1704 р. у таборі лівобережного козацького війська під Бердичевом ув'язнив Палія, обвинувативши у зраді Росії. Майже рік Палій мучився в батуринській в'язниці, після чого в 1705 р. був відправлений до Москви, а звідти до Сибіру, в Тобольськ.

Зайнявши головні центри правобережного козацтва —

там і шляхтичам придушувати народні повстання на Правобережжі. Наймані полки сердюків і компанійців разом з шляхтичами жорстоко розправлялися з повстан­ цями.

Більша частина Правобережжя — Київщина, Волинь, а також Східна Галичина були зайняті козацькими військами під командуванням Мазепи і російськими полка­ ми. Правобережна Україна, отже,_ фактично була возз'­ єднана з Лівобережною. Польський уряд неодноразово звертався до Петра І з проханням повернути Польщі Правобережжя, але цар відтягував виведення військ, по­ силаючись на воєнні умови і необхідність захисту право­ бережних земель від вторгнення шведів.

359