1. Сутність творчої діяльності

Термін «творчість» позначає й діяльність особистості, і створені нею цінності, які з фактів її персональної долі стають фактами культури. Творчість як культурно-історичне явище має психологічний аспект: особистісний і процесуальний. Особистість має здібності, мотиви, знання й уміння, завдяки яким вона може створити новий, оригінальний і унікальний продукт.

Головна характеристика творчості – створення нового.

Творчу діяльність можна охарактеризувати за допомогою таких параметрів: суб’єкта творчості; продукту творчості; умов, у яких проходить творчий процес. Безперечно, що центр творчості, його основа – сама особистість, суб’єкт, без якого неможлива творча діяльність.

У загальній структурі творчої діяльності як системи можна виділити кілька основних підсистем:

• процес творчої діяльності;

• продукт творчої діяльності;

• особистість творця;

• середовище;

• умови, у яких проходить творчість.

Творчий процес людини – це послідовність творчих актів. Творчий акт можна вважати умовною одиницею творчого процесу, зручною для аналізу та вивчення механізмів творчості.

На творчий процес, роботу уяви загалом людину спонукає потреба створити щось нове. Нейрофізіологічний механізм творчості вмикає так звані детектори новизни, які виявляють щось нове в зовнішньому та внутрішньому світі. Це спеціальні нейрони, що відповідають лише на нові подразники та не реагують на повторення стимулів. Детекторам новизни властива висока чутливість, тому людина відчуває приємне хвилювання, позитивне емоційне переживання в процесі творчості. Нові враження стимулюють потяг до творчості та безпосередньо її процес.

2. Творчість як біологічний та соціальний феномен

Найважливіший творчий акт із часу формування земної поверхні – виникнення життя.

У добіологічній (хімічній) фазі розвитку серед численних інших виникли два незалежні класи молекулярних сполук: 1) протеїни, які завдяки слабкому енергетичному зв’язку мали потенційно велике комбінаторне різноманіття, 2) нуклеїнові кислоти, менш варіативні, консервативні щодо хімічної структури, але з інструктивною здатністю, зумовленою сильною спорідненістю еквівалентних хімічних компонентів.

Гомеостатичне регулювання виникає разом з обміном речовин між клітиною та живильним середовищем.

Утворення органів чуття для приймання інформації та нервових клітин для регулювання (в остаточному підсумку – координування) руху – це інший процес. Так само здатність протеїнів у нервових клітинах, подібно до всіх протеїнів, нагромаджувати інформацію – незалежна селективна властивість, породжена як біологічною активністю, так і біохімічними компонентами.

На вищому ступені існує аналогічна цілісність: лише після виникнення мотивованих, керованих потреб поведінки може утворитися пам’ять, що ґрунтується на навчанні. Будь-яка інша форма нагромадження інформації не мала б позитивного селективного значення. Тут важлива інформаційна ємність нервових клітин як компонентів системи. Відповідність потребам збереження інформації та зумовлена нею адаптивність поведінки становлять сутність елементарних (і, можливо, вищих) форм навчання. Виникнувши один раз, ця єдність стає нерозривною. Отже, мотивація та пізнання утворюють певну діалектичну єдність.

У процесі використання речей, у діяльнісно мотивованому, сенсомоторному поводженні з ними виникає класифікація об’єктів за їх призначенням і найперші поняття щодо діяльності. З іншого боку й незалежно від цього, відбувається диференціація звукових сигналів, використовуваних для встановлення взаєморозуміння. Комунікативні сигнали починають впливати на поведінку партнера. З виникненням поділу праці, обміну й розподілу продуктів виникає потреба в комунікації відносно речей.

Дуже широко властивості живої природи використовують для виявлення дефектів. Творчість – це суспільний, надіндивідуальний феномен, бо конкретні творчі акти завжди являють собою досягнення індивідів. Писемність, обчислення, числа – не винаходи окремих людей, а кінцеві продукти масової активності й пошуку, зумовлені соціальною потребою та – опосередковано – соціальною мотивацією. Це й не сума активностей окремих індивідів, так само як шум морського прибою – не сума звуків, вироблених окремими краплями води. Зі специфічних взаємодій різних, переважно спрямованих на досягнення певних цілей, конкретних дій може виникнути нова якість.

3. Суб’єкт і об’єкт творчості, їх взаємодія

Внутрішнім змістом творчості можна вважати динамізм усіх якостей і властивостей людини в творчому акті. Такий динамізм становить основний зміст поняття, яке називають творчим потенціалом. Його пов’язують переважно з усвідомленням діяльнісних засад буття індивіда, під яким розуміють силу, здібності, потенційні можливості, енергію. Реальність, яку відображено в терміні «творчий потенціал», поєднує в собі природне (об’єктивне) та соціальне (суб’єктивне), внутрішнє та зовнішнє, статичне та динамічне. Творчий потенціал фіксує суперечність як джерело можливого саморозвитку явища. Він характеризує потенційну енергію суб’єкта творчості, його силу й міць. Таким суб’єктом може бути людина, колектив, народ, суспільство тощо. Творчий потенціал як цілісна якість людини, соціальною за своєю сутністю, виникає в процесі соціалізації та проявляється у творчій активності людини

Як об’єкт (предмет) творчої діяльності може виступати наука, техніка, природа, мистецтво, людина, суспільство, економіка тощо. Міра креативності об’єкту творчості обумовлена соціально-історичними чинниками: розвитком науки, техніки, виробництва, потребами виробництва. Об’єкт творчості може мати різний ступінь креативності через свої об’єктивні особливості – зміст, структуру, технологічні властивості, стосунків і тому подібне.

Суб’єктом творчості може бути індивід, колектив, етнічна, професійна, соціальна групи, людство, інтегральний інтелект тощо. Серед творців можна виділити, за класифікацією М. Бунге, такі типи: а) критики-руйнівники, тобто дослідники, що знаходять недоліки у чужих розробках, але самі нічого нового створити не можуть; б) практики (appliers), тобто дослідники, що використовують існуючі теорії й методи для розв’язання будь-яких проблем; в) розробники, тобто критики-творці, що можуть вдосконалювати відомі знаряддя, поширювати галузь їх використання; г) творці нових ідей, гіпотез, теорій, напрямів, підходів і методів їх конструювання.

Синтез творчості за сферами діяльності відбувається: по-перше, в окремих сферах – літературній, театральній, кінематографічній, економічній і т.п.); по-друге, у комплексних сферах науки, техніки, культури; по-третє, у міжгалузевих формах науково-технічної, соціальної, художньої творчості.

Існує також певна класифікація різновидів творчості за предметом (об’єктом) діяльності. По-перше, це наукова творчість. Вона пов’язана зі створенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер. Наукова діяльність як творчість здійснюється у двох напрямах: відкритті нових емпіричних фактів і висуненні нових ідей, гіпотез, теорій. По-друге, це технічна творчість. Вона пов’язана з задоволенням практичних потреб людства, цілеспрямованою трансформацією матеріального середовища за допомогою нових технічних засобів. У техніці винахідники творчо синтезують досягнення повсякденного досвіду, ремісництва, науки.

4. Рівні творчості

Творчість як процес проходить на різних рівнях:

• несвідомому,

• рівні підсвідомості,

• свідомості та надсвідомості.

Кожний із цих рівнів має свою специфіку творення, механізмів творчості та характеру її продуктів. Найвищий рівень розвитку творчості – взаємодія між зазначеними її рівнями, коли «креативне поле» захоплює всі ділянки мозку. Поняття несвідомого містить у собі сукупність психічних утворень, процесів і механізмів, у функціонуванні та впливі яких суб’єкт не віддає собі звіту. Цим терміном характеризують індивідуальну та групову поведінку, дійсні цілі та наслідки якої не усвідомлені й за своєю функцією можуть бути прирівняні до інстинктів.

Творчість на рівні підсвідомості виникає на основі індивідуального досвіду та сформованих у мозку психічних конструктів, які інтегрують у собі неусвідомлений досвід раннього дитинства, вироблені навички й уміння, зумовлені природними задатками, життєвими соціальними нормами та характером взаємодії із середовищем, що пройшли через свідомість.

Свідомий рівень творчості має власний особливий інструмент – логічні операції. Ці операції (аналізу, синтезу, абстракції й узагальнення), а також форми мислення (поняття, судження, висновки), спрямовані на пізнання реальності, зумовлюють не тільки відкриття нових закономірностей, але й винаходи, створення нових продуктів. В основі вищих проявів творчості лежить надсвідоме. Це неусвідомлювані первісні етапи будь-якого виду творчості, народження геніальних здогадів, раптових осяянь. Надсвідоме зводить усі рівні роботи мозку до рівня інтуїції – одномоментного пізнання цілого.

5. Передумови та закономірності творчості

У процесі творчості потрібно вміти перетворювати енергію з однієї форми на іншу. Це основа механізму творчості. Під механізмом у психології розуміють сукупність засобів та інструментів мислення, почуттів, уяви та психомоторики для збирання чи обробки інформації та виконання роботи. За допомогою механізмів творчості людина здатна сприймати, відтворювати, перетворювати й засвоювати матеріал, користуватися ним як інструментом дій. Людина здатна на творчу роботу

Істинно творчою особистістю може бути захоплена, одержима якоюсь ідеєю людина – учений і музикант, робітник і лікар, двірник і художник, – але їй завжди притаманний високий рівень творчої активності. Важлива умова творчості – сприйняття нових ідей, здатність знаходити й порушувати проблеми, незалежність поведінки та суджень і водночас уміння поступатись і відмовлятися від своїх попередніх думок, критичність, сміливість, терпимість. Істотною суб’єктивною передумовою творчості зазвичай уважають завзятість, наполегливість, уміння забезпечити регулярність і ритмічність розумової праці. Результативність творчої думки залежить не лише від свідомості, а й від неусвідомлених ідей, імпульсивних здогадок, які виконують функ­цію поштовху щодо ціннісних асоціацій. Ці й інші чинники творчості породжують розмаїтість теоретичних уявлень про творчий процес.

Сучасний американський учений Д. Клозен вирізняє чотири основні закономірності на шляху до творчої діяльності людини:

1. її особисті ресурси, тобто розум, темперамент, сила тощо;

2. «джерела підтримки та керівництва» (різні норми, інструкції, рекомендації), які надають їй можливості орієнтуватись у світі;

3. можливості (чи перешкоди) для виконання особистих цілей залежно від соціальної приналежності, раси, віку, статі, а також ситуації у світі (війни, депресії, значні соціальні зміни та ін.);

4. власні зусилля особистості, її діяльність.

Фактори, що впливають на рівень внутрішньої мотивації до творчості:

• інтеріоризовані особистістю ціннісно-орієнтовані установки;

• самооцінка;

• стабільність емоційного стану.

Стимулювання прояву креативності можливе в разі зовнішнього впливу на зазначені фактори, однак такий вплив не гарантує повного розкриття творчого потенціалу. М. Глейтман, А. Фрідлунд, Д. Райсберг виділяють інші психічні блоки та фіксації, що можуть перешкодити виконанню завдання:

1) емоційні бар’єри: заборони та страх бути смішним або помилитися, нетерпимість до двозначності, надмірна самокритика (архітектор боїться спробувати новий незвичний дизайн, бо побоюється, що колеги вважатимуть його легковажним);

2) культурні бар’єри: думка про те, що фантазія – це гаяння часу; що грайливість властива тільки дітям; що розум, логіка й числа сприяють, а почуття, інтуїція, задоволення й гумор перешкоджають розв’язанню проблем (корпоративний менеджер хоче вирішити проблему, пов’язану з бізнесом, але лютує, коли працівники його маркетингової групи жартують щодо можливих рішень);

3) засвоєні бар’єри: норми застосування (функціонального використання) значень, можливостей і табу (у кухаря немає напохваті чистої миски, і він не хоче скористатися для готування суміші сковорідкою);

4) бар’єри сприйняття: звички заважають визначити важливі елементи завдання (художник-початківець зосереджено малює вазу з квітами й не бачить «порожнього» простору навколо вази як частину композиції.

6. Поняття про творчий процес. Фази творчого процесу

У творчій активності можна виділити такі складові:

• загальні властивості, зумовлені фізіологічною природою людини (наприклад, темперамент);

• індивідуальні властивості психічних процесів (відчуття, сприйняття, уява, мислення, емоції, пам’ять, воля).

Виявлення цих властивостей у певних видах діяльності дає можливість визначити рівень розвитку природних здібностей і спрямованої творчої активності як цілісної якості особистості. Сутність творчої активності особи не можна визначити через її природні сили. Для перетворення творчої активності на особливу якість людини потрібні відповідні умови.

Творчий процес проходить поетапно. Він поділяється на три фази: пускову (спонукальну та підготовчу), пошукову та виконавчу. Кожна з них має свою специфіку щодо виникнення, тривалості продуктів і показників творчості. Перша фаза характеризується інтелектуальною ініціативою – умінням самостійно бачити та ставити проблеми. Під час неї виявляються індивідуальна готовність до творчості, розвиненість пізнавальних процесів, емоційна готовність, потреба в напруженій діяльності. Вимоги цієї фази становлять програму розвитку творчих здібностей, цільову матрицю творчого процесу. На побудову програми спонукають внутрішні та зовнішні фактори, залежно від яких проходить підготовчий процес, що породжує ідею, задум. Друга фаза починається з гострого бажання втілити задумане. Вона проходить у пошуку засобів для його реалізації та закінчується їх відшуканням, ухваленням рішення щодо конкретних способів утілення. На третій фазі відбувається реалізація задуманого, контроль над проміжними результатами та корекція способів виконання, критична оцінка продукту.

Унаслідок процесу творчості виникає оригінальний, об’єктивно цінний і самодостатній продукт. Продуктами творчості можуть бути відкриття, винаходи, художні образи. Відкриття – це процес і результат виявлення того, що існує в природі, суспільстві чи людині. Бувають відкриття для себе, близьких і для людства. Людина сприймає його як рідкісну удачу. Про деякі відкриття відразу дізнається весь світ, однак буває, що люди не помічають відкриття. Винахід – це створення нових предметів, технік і технологій (для себе, оточення та людства) з природних речовин. Художні образи допомагають пізнавати душу іншої людини та вдосконалювати свою. Одну з перших спроб розкрити етапи творчого процесу зробив російський інженер П. К. Енгельмейєр. Biн запропонував термін «еврилогія», який охоплює цілісний процес творчості – від першої іскри задуму до його реального втілення

7. Усвідомлене та неусвідомлене у творчості

Усвідомлене у творчості має власний особливий інструмент – логічні операції. Ці операції (аналізу, синтезу, абстракції й узагальнення), а також форми мислення (поняття, судження, висновки), спрямовані на пізнання реальності, зумовлюють не тільки відкриття нових закономірностей, але й винаходи, створення нових продуктів.

Поняття несвідомого містить у собі сукупність психічних утворень, процесів і механізмів, у функціонуванні та впливі яких суб’єкт не віддає собі звіту. Цим терміном характеризують індивідуальну та групову поведінку, дійсні цілі та наслідки якої не усвідомлені й за своєю функцією можуть бути прирівняні до інстинктів. Несвідоме психічне може бути зумовлене такими чинниками:

• філогенетичним досвідом людства, що базується на глибинних законах життя, етапах еволюційного процесу та генетичній пам’яті, у якій зберігається попередній досвід;

• індивідуальним несвідомим потягом до певних видів діяльності на основі природних навичок, зокрема здібностей до неї. Збереження такого глибинного досвіду лежить в основі формування багатьох навичок та виявлення потреб у різних видах діяльності. До індивідуального несвідомого належить досвід раннього дитинства, коли на рівні несвідомого закладаються основи емоційних, вольових та інтелектуальних якостей людини та відбувається активна адаптація до середовища. До структури індивідуального несвідомого входять нейрофізіологічні задатки й особливості темпераменту, які являють собою «найтвердіші» утворення та найменше піддаються змінам.

8. Місце інтуїції у творчому процесі

Інтуїція вважається одним із основних психологічних феноменів несвідомого в творчому процесі.

Інтуїція – це спосіб, який виходить із нашого розуміння світу, з нашого сприйняття навколишньої дійсності. Вважається, що люди, які володіють активною інтуїцією, належать до авангарду культури. Вони прагнуть до компетентності, ефективності у всьому, і при цьому сприймають будь-яку роботу як гру.

Ф. Вауган вважає, що інтуїція проявляється на чотирьох рівнях:

1) фізичному, йому відповідають усвідомлені тілесні відчуття, які зустрічаються в ситуації, в якій, здавалось, нема причини думати про щось незвичайне;

2) емоційному; інтуїція досягає свідомості засобами почуттів, наприклад кохання з першого погляду або нелюбов до чого-небудь без видимої причини;

3) ментальному; проявляється через образи, за допомогою яких людина здатна зробити точні висновки на основі несуттєвої інформації;

4) спіритуальному, на якому досягається цілісне розуміння дійсності, яке не залежить від відчуттів, почуттів і думок.

Ознаками інтуїтивних процесів є довільність, непередбачуваність, моментальність, неусвідомленість, ірраціональність, автономність, синергічність. Інтуїція є компонентом творчого мислення і проявляється головним чином у стані натхнення. Натхнення – це творчий підйом, приплив творчих сил, стан напруги, творчого хвилювання. Воно характеризується підвищеною загальною активністю людини, усвідомленням легкості творчості, переживанням «одержимості», емоційного підйому. Натхнення сприяє творчій уяві, фантазії, тому що в свідомості легко виникають численні яскраві образи, думки, асоціації.

9. Психофізіологічні основи творчості

Головна характеристика творчості – створення нового. Серед сучасних позицій науковців стосовно природи творчості виділяють два підходи. У межах першого з них творчість розглядають як діяльність, спрямовану на створення нових суспільно значущих цінностей; основну увагу приділяють критеріям об’єктивної новизни й оригінальності продуктів творчої діяльності. Другий підхід пов’язує творчість із самореалізацією людини, з розвитком мотивації її творчої діяльності. Критерій творчості в такому розумінні, її цінність – особистість самої людини, а не тільки продукти творчої діяльності. Отже, творчу діяльність можна охарактеризувати за допомогою таких параметрів: суб’єкта творчості; продукту творчості; умов, у яких проходить творчий процес. Безперечно, що центр творчості, його основа – сама особистість, суб’єкт, без якого неможлива творча діяльність.

Творчий процес людини – це послідовність творчих актів. Творчий акт можна вважати умовною одиницею творчого процесу, зручною для аналізу та вивчення механізмів творчості. На сучасному етапі розвитку наука не дає поки що вичерпної відповіді на те, як система механізмів мозку діє у творчому акті, проте за допомогою дослід­жень нейрофізіології, психології та психотерапії можна охарактеризувати решту психофізіологічних механізмів творчого процесу людини. На творчий процес, роботу уяви загалом людину спонукає потреба створити щось нове. Нейрофізіологічний механізм творчості вмикає так звані детектори новизни, які виявляють щось нове в зовнішньому та внутрішньому світі. Це спеціальні нейрони, що відповідають лише на нові подразники та не реагують на повторення стимулів. Детекторам новизни властива висока чутливість, тому людина відчуває приємне хвилювання, позитивне емоційні переживання в процесі творчості. Нові враження стимулюють потяг до творчості та безпосередньо її процес.

10. Творче завдання як модель творчої діяльності

Фази творчого процесу відображають структурно-рівневу природу механізму творчості. Доцільно говорити про спектр творчих завдань. Диференціація всередині спектру здійснюється в залежності від рівня (ступеня) містяться в цьому завданні протиріч між творцем і проблемною ситуацією.

Творчі завдання можна розділити на два класи:

ТЗ1 – завдання, які можуть бути вирішені за допомогою планомірного використання усвідомлюваних способів, прийомів.

ТЗ2 – вирішуються в результаті «розв’язування» протиріч неусвідомлюваних на початку рішення. Обов’язковою ознакою завдань ТЗ2 є наявність їх компонентів в області несвідомого.

Сукупність усіх етапів, в результаті реалізації яких виходить творчий результат, визначається як цикл творчого процесу і може розглядатися як технологія живої творчості. Повна циклічність всіх фаз творчого циклу, притаманна науковій творчості, винахідництву.

11. Суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на процес розуміння умови

В ході вирішення завдань важливе місце займає процес їх розуміння. Розуміння є першим і основним етапом процесу рішення.

Проблема розуміння привернула увагу психологів порівняно недавно. Початок досліджень проблеми було покладено філософами. Але зі збільшенням кількості інформації і її ролі в житті суспільства, з виникненням проблеми оптимізації процесу навчання і пізнання в цілому і психологи змушені були звернутися до проблеми розуміння, так як саме вона є необхідною істотним ланкою ефективного регулювання діяльності людини.

Як об’єкт дослідження різними авторами висуваються різні суб’єктивні фактори розуміння. Серед психологів не завжди існує єдність в питанні про те, які психологічні процеси слід пов’язувати з ним. Так, розуміння іноді ототожнюють з будь-яким одним психічним процесом, найчастіше з мисленням (Г. С. Костюк, Н. Д. Левітов), представляють розуміння як одну з форм (К. К. Платонов) або як один з випадків мислення (Ю. К. Корнілов). Деякі автори вважають, що це не так, що мислення є компонентом розуміння, причому не єдиним (А. Н. Соколов). Останнім часом ряд психологів вказують на те, що розуміння не зводиться тільки до одного мислення, а включає ще й інші психічні процеси, такі, як пам’ять, уявлення, уява та ін. (А. В. Антонов, В. А. Моляко).

Аналіз психологічної літератури по проблемі розуміння в цілому і по проблемі розуміння умов завдань показує, що різноманітність підходів до інтерпретації проблеми, а також різноманіття і неоднорідність проявів розуміння, що утрудняють його вивчення, призводять до неузгодженості у виробленні єдиної теорії розуміння. І все ж під час аналізу основних досліджень вітчизняних і зарубіжних психологів можна зробити деякі висновки щодо загальних закономірностей і механізмів процесу розуміння. У більшості випадків розуміння трактується як пізнавальний розумовий процес, спрямований на розкриття істотних зв’язків і відносин об’єктів. Зрозуміти яке-небудь явище означає віднести його до певного класу явищ, з’ясувати причини його виникнення і розвитку. Розуміння є опосередкованим процесом, у яких в своїй основі актуалізацію раніше вироблених зв’язків, воно спирається на результати попередньої пізнавальної діяльності людини, в його основі лежать знання і попередній досвід суб’єкта

Розуміння – активний процес, так як щоб зрозуміти що-небудь, треба діяти подумки, а часто і практично аналізувати об’єкти, що підлягають розумінню, виділяти їх суть. Необхідні для розуміння операції набувають розгорнутий характер при ускладненні завдання розуміння, при вирішенні більш-менш складною пізнавальної завдання. При цьому розуміння спирається на попередні знання, але не зводиться до процесу еталонування. В цьому якраз і проявляється продуктивний характер процесу розуміння.

Специфічні об’єктивні особливості процесу розуміння, обумовлені, по-перше, змістом того, що стає предметом розуміння; по-друге, психологічними характеристиками суб’єкта розуміння, його особистісним і мотивованим ставленням до предмету розуміння; по-третє, актуальними психічними потребами і станом суб’єкта, що сприймає інформацію. Такий підхід дозволяє представити процес розуміння як єдність взаємодії багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, в числі яких особливу роль відіграють, з одного боку, властивості самої інформації про об’єкт; з іншого – особисті риси і психічні стани суб’єкта розуміння.

12. Стратегії рішення творчих завдань

Стратегія – це форма організації людських взаємодій, що максимально враховує можливості, перспективи, засоби діяльності суб’єктів, труднощі чи конфлікти, які перешкоджають здійсненню співпраці.

Вибір стратегій розв’язання задач суб’єктами залежить від рівня їх розумового розвитку, якостей особистості, цілей досягнення результату, складності та труднощів вирішуваних завдань і т.д. У процесі научіння стратегії виробляються поступово, ефективність їх з віком підвищується.

Стратегію, так само як і стратегіальну тенденцію, не можна ототожнювати з категоріями: «спосіб», «метод», «алгоритм», оскільки вони, на відміну від стратегії, не виключають особистісні характеристики суб’єкта. Вони абстраговані від особистості, не є творчими діями. Для методу аналогізування або комбінування характерне використання копіювальних шаблонних дій.

Типи стратегій: Дж. Брунер виділив 3 типи стратегій:

• Стратегія прийому інформації; (розуміння, усвідомлення інформації)

• Стратегія сканування або парціальна (вивчення інформації, її прийом);

• Стратегія цілісного рішення або цілісна (на підставі всієї отриманої інформації вироблення цілісного рішення).

B. C. Лозниця визначив наступні два типи стратегій:

- Стратегія аналогізування (пошук аналогії);

- Стратегія моделювання (моделювання ситуацій та можливих рішень).

А.М.Петров запропонував такі типи стратегій:

- Стратегія хаотичних проб чи стратегія перебору варіантів (пошук потрібного варіанту рішення задачі);

- Стратегія конструювання (комбінування) структури задачі (опрацювання кожного компонента задачі: складення умови);

- Стратегія реконструювання (перетворення) структури задачі (вироблення можливих варіантів вирішення);

- Стратегія моделювання (моделювання можливих ситуацій та рішень);

- Стратегія універсальна (врахування всіх можливих варіантів рішення задачі).

13. Особливості античної творчості

Специфіка античної культури, як і античного світогляду загалом, полягає в тому, що творчість пов’язували в ній зі скінченним, минущим і мінливим буттям, а не буттям вічним, нескінченним і рівним собі. Творчість при цьому набирає двох форм:

• божественої (акт створення космосу);

• людської (мистецтво, ремесло).

Більшість давніх мислителів були переконані у вічному існуванні космосу. Геракліт розглядав буття як вічні зміни. Елліністи визнавали лише вічно незмінне буття. Демокрит проповідував вічне існування атомів. Аристотель доводив нескінченність часу й тим самим, по суті, заперечував божественний акт творіння. У Платона в його вченні про ерос божественна творчість – момент божественного споглядання.

14. Еволюція психологічних понять у давньогрецьких філософів

Характерною рисою давньогрецької філософії було прагнення зрозуміти сутність психіки людини та її унікальні властивості. Виникнення й розвиток відповідних теорій був пов’язаний як з матеріалістичними, так і з ідеалістичними поглядами, що досить повно освітлені в літературі. Так, завдяки Сократу (470-399 рр. до н.е.), активність психіки людини вперше почала визначатися девізом: «Пізнай самого себе». При цьому мався на увазі не аналіз свідомості як такої, а аналіз цілісної особистості. У цьому плані розум для Сократа, як і для інших давньогрецьких мислителів, представляється єдиним і всемогутнім двигуном й організатором поведінки. Згідно Сократу, людина не досягає щастя не тому, що вона його не хоче, а тому, що не знає, у чому воно полягає.

Пріоритет розуму в житті людини відстоював і Платон (427-347 рр. до н.е.) у своєрідній філософській системі об’єктивного ідеалізму. Розумом, як вважав Платон, пізнаються ідеї, яких немає у видимому світі і які тому недоступні для сприйняття органами почуттів. Вони утворюють справжнє буття – царство вічних і незмінних сутностей. За їх зразком з безформної і пасивної матерії виникли, прагнучи їм наслідувати, почуттєві речі. Чисто специфічні властивості людини – доброту, мудрість – не можна представити наочно в чуттєвій формі. Отже, душа, як основа особистості, неадекватна матеріальним об’єктам. Регуляція ж поведінки людини повинна здійснюватися етичними нормами.

Глибокі роздуми про щиросердечну діяльність людини були висловлені Аристотелем (384-322 рр. до н.е.). У своїй роботі “Про душу” він, прагнучи розкрити біологічні корені душі людини, докладно розглядає її функції, роль душі в життєдіяльності людини й організму. Він піддає детальному аналізу й такі психологічні аспекти як чуттєва здатність, функції уявлень і фантазії, поняття про розум. У працях Аристотеля знайшли місце і чисто практичні сторони активності психіки. Для цього, на його думку, необхідні тренування характеру.

Рушійною силою поведінки людини Аристотель вважав прагнення, що виражає внутрішню активність організму і сполучене з почуттям задоволення або невдоволення. Людина, вчив Аристотель, є те, що вона сама у собі виховує, виробляє характер, завдяки своїм регулярним вчинкам. При поясненні процесу пізнання Аристотель висунув поняття про особливу форму інтелектуальної активності людини, позначеної терміном “нус” (розум). Ця форма як творча активність, що веде до загальних понять, якоюсь мірою протиставлялася іншим і витлумачувалася як те, що, залежачи від тіла, привноситься у психофізичну організацію людини ззовні у вигляді «божественного розуму».

15. Творчість в епоху Середньовіччя як шлях пізнання себе через Бога

Інше розуміння творчості виникло в християнській культурі середніх віків, у якій перетинаються дві тенденції:

• теїстична, яка розвилась із давньоєврейської релігії;

• пантеїстична – з античної філософії.

Перша тенденція пов’язана з розумінням Бога як особистості, яка уявляє світ не відповідно до якогось вічного зразка, а вільно. Творчість – це породження буття з небуття за допомогою вольового акту божественої особистості. Августін, на відміну від неоплатоніків, наголошував на значенні волі в людській особистості, функції якої відрізняються від функцій розуму. Волі властиві мотиви рішення, вибору, згоди чи незгоди, які не залежать від розуму. Якщо розум аналізує те, що є, то воля скоріше стосується того, чого немає, але воно вперше виникає внаслідок вольового акту. Друга тенденція, до якої тяжіла чи не найбільша частина представників середньовічної схоластики, зокрема й найважливіший її представник – Фома Аквінський, у питанні творчості підійшла ближче до античної традиції. Бог Фоми – це добро в його завершеності, вічний самоспоглядальний розум, “... універсальніша природа, ніж воля, що сама себе робить зробленою”. Однак незалежно від прихильності християн­ських філософів до якоїсь тенденції, вони оцінювали людську творчість зовсім інакше, аніж антична культура. У християнстві це насамперед «творчість історії», бо не так розум, як воля та вольовий акт віри насамперед пов’язують людину з Богом; набуває значення особисте діяння, особисте, індивідуальне рішення як форма співучасті у творенні світу Богом. Це передумова розуміння творчості як створення чогось небувалого, унікального та неповторного. При цьому цариною творчості виявляється переважно історичне діяння, моральне та релігійне.

16. Людина як творець себе в епоху Відродження

Художня ж та наукова творчість у цій концепції – це щось другорядне. У своїй творчості людина ніби постійно звернена до Бога й обмежена ним; тому в середні віки ніколи не знали того пафосу творчості, яким перейняті наступні епохи. Це своєрідне обмеження людської творчості було знято в епоху Відродження, коли людина поступово звільнялася від Бога та починала відчувати себе творцем.

Під час Відродження творчість розглядали насамперед як художню творчість, мистецтво в широкому розумінні, тобто творче споглядання. Цій епосі властивий культ генія як носія творчості. Саме тоді виник інтерес до самого акту творчості, а водночас і до особистості творця; з’явилася рефлексія щодо творчого процесу, незнайома ні стародавності, ні середньовіччю, але дуже органічна для Нового часу.

Така увага до процесу творчості як суб’єктивного процесу в душі творця породила у епоху Відродження також зацікавлення культурою як продуктом творчості колишніх епох. Якщо для середньовічного світогляду історія – це плід спільної творчості Бога та людини, а тому зміст історії – щось трансцендентне, то починаючи з кінця XV–XVI ст. все виразнішою стала тенденція розглядати історію як продукт людської творчості та шукати її зміст і закони розвитку в ній самій. Характерний представник світогляду епохи Відродження – Дж. Віко. Його цікавила людина як творець мови, звичаїв, мистецтва, філософії – одним словом, як творець історії

17. Відчуження особистості у творчості сьогодення

Серед соціальних проблем творчості визначається «відчуження творчої особистості в мистецтві». Доведено, що проблема відчуження органічно випливає із такої проблеми, як «соціалізація творчої особистості в суспільстві».

Іманентність відчуження чітко окреслює одна з психологічних інтерпретацій феномена відчуження, яка розглядає зазначений феномен як спосіб психологічного захисту людини. Відчуження входить в психологічний захист особи, тобто існують неусвідомлені психічні процеси, які спрямовані на підтримку у людини високої оцінки і створення внутрішнього комфорту, на подолання або зведення до мінімуму почуття тривожності, пов’язаного з усвідомленням конфлікту. Така відчуженість притаманна кожному, і вважається нормальним явищем, якщо не становиться надлишковою і хворобливо загостреною.

Відчуження одночасно виявляє себе і як специфічний спосіб людського буття в його багатьох аспектах (джерело і засіб прогресу, рефлексивна здатність і спосіб пізнання, засіб індивідуального становлення, сутнісна самотність), і як глибока екзистенційна проблема, породжена саме таким тотальним проникненням людського буття відчуженням. Іншими словами, відчуження постає перед нами не тільки як явище амбівалентне, але постає певним діалектичним чином: воно і спосіб людського буття (позитив), і екзистенційна проблема людського існування (негатив). У цьому сенсі, як спосіб життя і життєва проблема, відчуження є діалектичним протиріччям, котре лежить в основі розвитку і прогресу, і зняти його повністю або неможливо, або це означало б заміну наявного способу людського існування, або необхідно замістити відчуження іншим, альтернативним феноменом.

18. Інтерпретація творчості в теоретичних течіях містичного тлумачення

Джерела вивчення творчості йдуть від містицизму й віри в духовний початок, із цих витоків виникла традиція вивчення творчості, яка не має нічого спільного і, можливо, знаходиться у суперечності з науковими підходами. Представниками цього підходу були Б. Чиселін,  Р. Кіплінг.

Протягом тисячоліть людство намагалось зрозуміти духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття. В літературі не існує однозначного тлумачення поняття «духовність». Духовність розглядають як всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості, один з чинників свідомості людини. Духовність розуміють, як творчу здатність особистості до самопізнання, самовдосконалення і самореалізації. Під духовністю також розуміють такий рівень розвитку інтелектуальної, емоційної і вольової сфер, який надає людині можливості для формування і реалізації потреби у цілеспрямованому пошуку та пізнанні істини, усвідомлення єдності зі Всесвітом, усвідомлення і ствердження загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.

19. Трактування творчості в інтуїтивізмі

Асоціативна психологія майже не змогла пояснити закономірності не тільки творчого мислення, але навіть процесу свідомого мислення, бо вона не враховувала, що цей процес залежить від змісту розв’язуваної проблеми. Взаємодія відбитого у свідомості змісту проблеми та мислення до моменту її вирішення все більше ускладнюється. Зазвичай такі утруднення виникають тоді, коли розв’язання складної проблеми відбувається раптово, тобто інтуїтивно.

У простіших випадках до середини процесу розв’язання проблеми це співвідношення ускладнюється, але потім воно починає спрощуватися, коли суб’єкт свідомо доручає її вирішення (або участь у вирішенні) підсвідомому та несвідомому рівням психіки. Інтуїція (від лат. intueri – пильно, уважно дивитися) – знання, що виникає без усвідомлення способів і умов його набуття, унаслідок чого суб’єкт має його як результат “безпосереднього міркування”. Інтуїцію трактують і як специфічну здатність “цілісного схоплювання” умов проблемної ситуації (почуттєва й інтелектуальна інтуїція), і як механізм творчої діяльності.

Представники асоціативної психології не могли осягнути діалектичний взаємозв’язок відбитого змісту розв’язуваної проблеми та процесу мислення. Однак виявлені асоціаністами закони асоціацій – найбільше досягнення психологічної науки XIX ст. Проблема полягає лише в тім, як інтерпретувати ці закони. Визначальна причина нездатності асоціативної психології правильно розв’язувати проблеми мислення – абсолютизація раціонального аспекту мислення, або інтелектуалізм.

Творчість в інтуітивізмі трактується на основі асоціацій, які виникають у людини під час творчого процесу. Саме виникнення асоціацій чогось з чимось призводить до творчого начала у людини.

20. Тлумачення творчості у психоаналізі

Психоаналітичний підхід до вивчення творчості можна вважати найбільш раннім з основних творчих підходів XX століття до вивчення креативності (З. Фрейд (1908-1959), П. Вернон (1970),  Е. Кріс (1952), Л. Кубі (1958). Психоаналітичні роботи з дослідження креативності вказують на важливість як первинного (неусвідомленого проникнення у свідомість), так і вторинного (уважного аналізу інформації у свідомості) процесів. Поза сумнівом залишається той факт, що психоаналітичний підхід запропонував глибоке розуміння окремих аспектів твор­чості, але психоаналіз, починаючи з 50-х років, не займає центральне місце у науковій психології, більшість ідей, що запропоновані в його рамках, ніколи не були розвинуті.

Одним із перших психологів, які спробували знайти витоки творчості, є З. Фрейд. Він звернув увагу та те, що енергійною та успішною є така людина, якій вдається завдяки роботі втілити свої фантазії-бажання в дійсність. Де це не вдається, внаслідок перешкод з боку зовнішнього світу та внаслідок слабкості самого індивіду, там настає відхід від дійсності, індивід йде до власного фантастичного світу і задовольняється ним. Отже, наскільки це можна зрозуміти із сказаного вище, під мотивами творчості відомий всьому світу психолог бачить прагнення людини, яка увійшла у конфлікт із зовнішнім світом, реалізувати свої фантазії через вияви творчості. Творчість для певної категорії людей є, немов би, тією підсвідомою діяльністю, яка, з одного боку, обмежує реальний, такий що пригнічує, контакт суб’єкта із зовнішнім світом, але дозволяє здійснювати цей односторонній контакт з тим же довкіллям, що стає умовою реалізації їх здібностей.

Технічна творчість може полягати в створенні принципово нових технічних пристроїв, в знаходженні для існуючих пристроїв нових сфер застосування, що зв’язане з використанням цих пристроїв в якійсь іншій функції. Приблизно те ж можна сказати про творчість в області пошуків нових засобів виробництва.

21. Діалектичні принципи інтерпретації творчості

Подолати зазначений розрив можна за допомогою системного підходу до вивчення творчого потенціалу особистості. Виходячи з того, що творчість – не тільки багатофакторний, але й цілісний об’єкт, то в ній, як у будь-якій складній системі, можна виділити системотвірний фактор, від якого залежить розвиток і подальші структурні рівні організації всієї системи в цілому. Адекватною одиницею системного аналізу творчості може бути така, що поєднує в собі як інтелектуальні, пізнавальні, так і особистісні, мотиваційні характеристики.

Найбільш цілісну концепцію творчості як психічного процесу запропонував Я. О. Пономарьов. Він розробив структурно-рівневу модель центральної ланки психологічного механізму творчості. Вивчаючи розумовий розвиток дітей і розв’язання задач дорослими, дос­лідник дійшов висновку, що результати досвідів дають змогу схематично подати центральну ланку психологічного інтелекту у вигляді двох взаємопроникних сфер.

Зовнішні грані цих сфер можна вважати абстрактними межами (асимптотами) мислення. Нижня межа являє собою інтуїтивне мислення (за нею розміщено сферу строго інтуїтивного мислення тварин), верхня – логічне (за нею розміщено сферу строго логічного мислення – сучасних електронних обчислювальних машин). Критерій творчого акту – це за Я. Пономарьовим рівневий перехід: потреба в новому знанні формується на найвищому структурному рівні організації творчої діяльності, а засоби її задоволення – на низьких структурних рівнях

Всі принципи діалектики є логічним аналогом дійсності. Всі об'єкти (предмети, речі, явища, процеси) і кожний окремо завжди перебувають у зв'язку, взаємодії і розвитку, мають історію і причини виникнення, становлення та функціонування, утворюють системну цілісність.

Принципи загального зв'язку і розвитку не єдині в діалектиці. Є й інші, наприклад, принцип історизму відображає в об'єкті зв'язок минулого, сучасного і майбутнього етапів його розвитку, актуалізує в сучасному його минуле і майбутнє. Без урахування вимог цього принципу неможливі ні свідома цілеспрямована суспільно-історична практика людей, ні їх науково-пізнавальна діяльність. В історії розвитку суспільства цей принцип стверджує постійне якісне оновлення соціальних систем і структур, прогресивну тенденцію суспільного руху, оптимізацію його рушійних сил.

Діалектичні принципи системності і цілісності відображають зв'язки і взаємодії між елементами об'єкта як системи і як цілого. Вони передбачають вивчення об'єктів у їх зв'язку із середовищем, зовнішнім оточенням і одночасно з виокремленням їх елементів, властивостей і функцій.

Принцип детермінізму відображає процеси розвитку об'єктів як результат дії комплексу причин, а отже, є основою раціонального з'ясування їх зв'язків, розумної орієнтації людей у сплетінні подій життєдіяльності.

22. Характерні риси творчої особистості

Особистість реалізується у творчості. Тому кожній людині потрібні мужність, упертість, віра в себе та своє покликання, щоб якнайповніше виявити себе у творчості. Творча особистість – це людина, яка має високий рівень знань і вміє відкинути звичайне, шаблонне. Для творчої особистості потреба у творчості нагальна й неодмінна. Людина, яка займається творчою діяльністю, веде особливий стиль життя. Її зв’язки з навколишнім світом і людьми багаті й різноманітні, вона багатозначно сприймає всі явища дійсності. Психологи називають такий стиль життя творчим стилем діяльності, або творчою активністю. Так, Н. Посталюк розглядає творчий потенціал особистості як інтегративний прояв різноманітних якостей особистості та вважає, що творчу особистість характеризує не тільки високий творчий потенціал, а й ступінь її активності в його реалізації. Творчу активність особистості пов’язують з особливими креативогенними особистісними утвореннями, якостями когнітивних процесів і принципів мозкової саморегуляції. Це пошукова та перетворювальна активність особистості, не стимульована ззов­ні. Кінцева потреба людини як суб’єкта – саморозвиток, найпродуктивніший спосіб її реалізації, творча активність.

Цікаву типологію творчих особистостей запропонував О. Н. Цибуля. За ознакою засобу перекодування інформації він виділив шість типів творців:

• художники та скульптори (просторово-зорова інформація);

• письменники та журналісти (словесно-образна);

• математики та кібернетики (абстрактно-цифрова);

• музиканти (образно-звукова);

• інженери та винахідники (конструктивно-технічна);

• педагоги й організатори підприємства (соціально-комунікативна)

А. Пуанкаре виділив два типи творчих особистостей: “аналітиків” і “геометрів”. Першим притаманний логічний тип мислення; вони будують свої міркування на чистій логіці. Другі мають образне мислення, яке ґрунтується на інтуїції (у їхніх працях багато креслень, графіків тощо). Провідну роль А. Пуанкаре відводив таким особливостям творчої особистості, як терплячість і працездатність. Він писав, наприклад, що несвідома робота можлива чи, принаймні, плідна лише тоді, коли їй передує та за нею починається свідома робота. Великого значення він надавав і естетичному відчуттю, яке являє собою своєрідний фільтр у доборі несвідомих ідей.

Виділив такі типи творчих особистостей:

• теоретик-логік, здатний до широких узагальнень, класифікації та систематизації інформації, широко обізнаний і наділений інтуїцією, умінням чітко планувати свою творчу працю;

• теоретик-інтуїтивіст, якому притаманна фантазія, творча уява, здібність генерувати нові, оригінальні ідеї;

• практик, який прагне до експериментальної перевірки своїх нових гіпотез;

• організатор, здатний до організації колективу, розробки та виконання нових завдань; він керує створенням наукових шкіл і творчих груп;

• ініціатор, якому властиві ініціатива й натхнення, особливо на початкових етапах розв’язання нових творчих завдань.

За Р. Стернбергом, у творчої особистості мають бути такі риси:

• здатність іти на розумний ризик;

• готовність переборювати перешкоди;

• толерантність до невизначеності;

готовність протистояти думці оточення. А. Олах зазначає, що творчим людям властиві такі риси:

• незалежність (особистісні стандарти важливіші, ніж стандарти групи), неконформність оцінок і суджень;

• відкритість розуму – готовність повірити своїм і чужим фантазіям, сприйнятливість до нового та незвичайного;

• висока толерантність до невизначених і нерозв’язних ситуацій, конструктивна активність у цих ситуаціях;

• розвинене естетичне чуття, прагнення до краси.

23. Поняття про творчі задатки і творчий потенціал

Задатки людини вроджені й зумовлені лише анатомо-фізіологічними особливостями організму; вони лежати в основі розвитку здібностей. Здібності ж – наслідок розвитку в ході якоїсь практичної чи теоретичної діяльності.

Найширшим є визначення творчого потенціалу як фонду, сукупності можливостей реалізації нових напрямів діяльності суб’єкта творчості. Стосовно окремого індивіда творчий потенціал визначають як інтегруючу якість особистості, що характеризує міру її можливостей ставити і вирішувати нові завдання у сфері її діяльності, яка має суспільне значення. Як динамічна структура особистості творчий потенціал, містить у собі комплекс творчих задатків, які виявляються та розвиваються у творчій діяльності, а також комплекс психічних новоутворень особистості. Його основою є фантазії та уявлення, асоціативні зв’язки, інтуїція, багатство емоцій та емпатійних почуттів, що розкриваються у процесі творчої діяльності людини.

Для розуміння самої постановки питання про творчий потенціал особистості виокремлюють низку факторів:

• задатки (як вроджена якість),

• соціальне середовище (зовнішні умови впливу)

• особистісна активність (життєва позиція особистості).

Саме останній фактор визначає особистість як унікальну цілісну систему, яка виступає “відкритою можливістю” самоактуалізації, володіє потенціалом безперервного саморозвитку та самореалізації. Як і творча активність, творчий потенціал має тенденцію до самовираження та здобуття досягнень відповідно до їх можливостей. Мотивацією ж творчої особистості є пошук та ризик, що базуються на досягненні та перевірці своїх творчих можливостей.

24. Взаємозв’язок мислення і творчості

Мислення – продуктивний, творчий процес, тому в багатьох підручниках і словниках із психології немає означення поняття “творче мислення”. Але Г. С. Костюк, Д. М. Завалішина, Я. О. Пономарьов, В. Н. Пушкін, В. О. Моляко та інші вважають доцільним виділяти такий вид мислення. Аналізуючи праці цих учених, можна дійти висновку, що поняття “творче”, “продуктивне”, “евристичне”, “дивергентне” мислення означають різні аспекти одного й того самого процесу. За Дж. Гілфордом, творче мислення має такі ознаки:

• оригінальність, незвичність висловлюваних ідей;

• семантична гнучкість – здатність до виділення нових змістовних аспектів об’єкта для нового його застосування;

• адаптивна гнучкість – здатність виділяти приховані від спостереження аспекти об’єкта;

• спонтанна гнучкість – здатність до знаходження нових рішень в умовах невизначеності, до оцінювання альтернатив. Отже, творче мислення – це процес створення чогось нового на різних етапах (постановка нової проблеми, відшукання нових способів її розв’язання, отримання нового результату).

Ознака продуктивного мислення – наявність результату процесу мислення. Це може бути й інакше поставлена проблема, і новий спосіб розв’язання, і новий результат. Поняття евристичного мислення відбиває специфіку розумового пошуку, його способів. Дивергентне мислення – це здатність мислення генерувати багато різних ідей з одного джерела інформації.

25. Поняття про творчі здібності

Творча особистість усупереч опору середовища, нерозумінню та неприйняттю, наполягає на певних ідеях і зрештою «продає їх за високою ціною», а потім рухається далі, до наступної нової чи непопулярної ідеї. За Р. Стернбергом, процес творчості можливий за наявності трьох інтелектуальних здібностей:

а) синтетичної – бачити проблеми інакше й уникати звичного способу мислення;

б) аналітичної – виявляти ідеї, гідні подальшої розробки;

в) практичної – уміння переконувати людей у цінності ідеї (інакше кажучи, «продати» творчу ідею іншим). Якщо в індивіда занадто розвинена аналітична здібність на шкоду двом іншим, то він блискучий критик, але не творець. Синтетична здібність, не підкріплена аналітичною практикою, породжує безліч нових ідей, але часто не обґрунтованих дослідженнями та марних. Практична здібність без двох інших може призвести до «продажу» неякісних, але яскраво поданих публіці ідей. Загалом, теорія інвестування пояснює можливість творчих проявів наявністю шести специфічних, але взаємозалежних передумов:

1) інтелектуальних здібностей;

2) знань; 3) стилів мислення;

4) особистісних характеристик;

5) мотивації;

6) оточення (середовища).

Щоб творча людина могла розвивати галузь, у якій працює, її знання про своє поле діяльності мають бути достатніми. Не можна вийти за межі поля можливостей і виявити креативність, не знаючи цих меж. Проте вплив знань може бути як позитивним, так і негативним: усталені знання можуть обмежувати кругозір дослідника, позбавляти його можливості по-новому розглянути проблему. Проблеми розвитку творчої особистості вивчали Б. Теплов і його однодумці, зокрема Н. Лейтес. Вони досліджували здібності й обдарованість.

Б. Теплов сформулював науково обґрунтоване означення здібностей особистості, від яких, на його думку, залежить обдарованість. Б. Теплов виділив три головні ознаки поняття «здібність»:

1) під здібностями розуміють індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої;

2) здібностями називають не всі індивідуальні особливості, а лише ті, що стосуються успішності певної діяльності;

3) поняття «здібність» не зводиться до тих знань, умінь і навичок, які вже має людина; воно пов’язане з легкістю та швидкістю їх набуття.

Творчі здібності є сукупністю властивостей і особистісних якостей особистості; такі здібності відзначаються відповідністю до вимог певного виду творчої діяльності, що зумовлюють їхню результативність; для розвитку творчих здібностей особистість повинна мати внутрішню мотивацію; по-четверте, творчі здібності розвиваються у процесі креативної діяльності.

26. Професіоналізм і творчі здібності

Найважливіші здібності, на основі яких виникає більшість якостей творчої особистості.

Зіркість у пошуку проблем – це вміння осягати те, що не вкладається у звичні схеми. Пильність розуму потрібна для того, щоб вийти за межі теорії й побачити більше, ніж інші. Важливо також уміти виразити низку понять в одному. Це дає змогу адекватно реагувати на зростання обсягу наукової інформації. Раціональне символічне позначення понять і відношень між ними – найважливіша умова продуктивного мислення.

Здатність до перенесення досвіду у професійній діяльності – це вміння застосовувати загальні розв’язки одних задач для інших, тобто вироблення загальної стратегії. Вона виявляється в умінні адекватно застосовувати метод аналогії. Щоб діяти, треба думати широко, тобто розв’язувати проблему за допомогою «бічного зору розуму», або побічної інформації, мати, за словами І. П. Павлова, “іррадійоване мислення”. Таке мислення допомагає людині вирішити проблему, яка стала для неї домінантою (першим цю думку висловив О. Ухтомський). Здатність до цільного сприйняття – це спроможність сприймати інформацію, яка надходить із навколишнього світу, не фрагментарно, а комплексно.

Готовність пам’яті – це здатність відтворювати інформацію в потрібний час. Вона залежить від форми зберігання інформації в пам’яті, обсягу інформації, мотивації особистості та системи пошуку. Гнучкість мислення – це здатність швидко й легко переходити від одного класу явищ до іншого, від одних теорій (концепцій) до інших, далеких за змістом від перших. Негнучкість – це функціональна фіксованість людини на певних об’єктах (їхніх властивостях, зв’язках і відношеннях), а також психічних феноменах, які їх відбивають.

Проб­лема гнучкості розуму в професійній діяльності виявляється в тих пізнавальних ситуаціях, коли потрібно вчасно відмовитися від якоїсь гіпотези; особливо це важко зробити тоді, коли суб’єкт сам придумав цю гіпотезу. Здатність до «зчеплення» й «анти зчеплення» важлива тому, що між різними етапами розвитку наук або окремих теорій існує як «позитивний», так і «негативний» спадкоємний зв’язок.

Індивід, який засвоює зміст цих наук і теорій, має враховувати це, свідомо форму­ючи в собі здатність до «зчеплення» стосовно «позитивної» наступності та до «анти зчеплення» щодо «негативної». Має перевагу той, кому «зчеплення» властиве менше, ніж «антизчеплення». Згодом це сприяє генеруванню ідей. Легкість генерування ідей, не обов’язково правильних, – украй важлива здібність, бо чим їх більше, тим імовірніше, що серед них є корисні.

27. Творчий потенціал і психічне здоров’я

Поняття «психологічне здоров’я» відноситься до особистості в цілому, а не тільки до окремих психічних процесів і механізмів, знаходиться в тісному зв’язку з вищими проявами людини, проявом повноти й багатства особистості. Найбільш детальний портрет психологічно здорової особистості був розроблений класиками гуманістичної психології як портрет самоактуалізованої особистості, яка прагне актуалізувати свій творчій потенціал.

Внутрішнім змістом творчості можна вважати динамізм усіх якостей і властивостей людини в творчому акті. Такий динамізм становить основний зміст поняття, яке називають творчим потенціалом. Його пов’язують переважно з усвідомленням діяльнісних засад буття індивіда, під яким розуміють силу, здібності, потенційні можливості, енергію. Реальність, яку відображено в терміні “творчий потенціал”, поєднує в собі природне (об’єктивне) та соціальне (суб’єктивне), внутрішнє та зовнішнє, статичне та динамічне. Творчий потенціал фіксує суперечність як джерело можливого саморозвитку явища. Він характеризує потенційну енергію суб’єкта творчості, його силу й міць. Таким суб’єктом може бути людина, колектив, народ, суспільство тощо. Творчий потенціал як цілісна якість людини, соціальної за своєю сутністю, виникає в процесі соціалізації та проявляється у творчій активності людини.

28. Фактори, що впливають на рівень творчих здібностей

Творча особистість усупереч опору середовища, нерозумінню та неприйняттю, наполягає на певних ідеях і зрештою «продає їх за високою ціною», а потім рухається далі, до наступної нової чи непопулярної ідеї.

За Р. Стернбергом, процес творчості можливий за наявності трьох інтелектуальних здібностей:

а) синтетичної – бачити проблеми інакше й уникати звичного способу мислення;

б) аналітичної – виявляти ідеї, гідні подальшої розробки;

в) практичної – уміння переконувати людей у цінності ідеї (інакше кажучи, “продати” творчу ідею іншим). Якщо в індивіда занадто розвинена аналітична здібність на шкоду двом іншим, то він блискучий критик, але не творець. Синтетична здібність, не підкріплена аналітичною практикою, породжує безліч нових ідей, але часто не обґрунтованих дослідженнями та марних. Практична здібність без двох інших може призвести до «продажу» неякісних, але яскраво поданих публіці ідей.

Фактори, що впливають на рівень творчих здібностей:

• організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

• добір змісту навчання і виховання, що спрямовує розвиток і формування особистості у потрібному напрямі;

• усунення впливів, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні особистості;

• ізолювання особистості від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

29. Психологічна характеристика рівнів здібностей

Зіркість у пошуку проблем– це вміння осягати те, що не вкладається у звичні схеми. Пильність розуму потрібна для того, щоб вийти за межі теорії й побачити більше, ніж інші. Важливо також уміти виразити низку понять в одному. Це дає змогу адекватно реагувати на зростання обсягу наукової інформації. Раціональне символічне позначення понять і відношень між ними – найважливіша умова продуктивного мислення. Здатність до перенесення досвіду – це вміння застосовувати загальні розв’язки одних задач для інших, тобто вироблення загальної стратегії. Вона виявляється в умінні адекватно застосовувати метод аналогії. Щоб діяти, треба думати широко, тобто розв’язувати проблему за допомогою «бічного зору розуму», або побічної інформації, мати, за словами І. П. Павлова, “іррадійоване мислення”. Таке мислення допомагає людині вирішити проблему, яка стала для неї домінантою (першим цю думку висловив О. Ухтомський). Здатність до цільного сприйняття – це спроможність сприймати інформацію, яка надходить із навколишнього світу, не фрагментарно, а комплексно.

Готовність пам’яті– це здатність відтворювати інформацію в потрібний час. Вона залежить від форми зберігання інформації в пам’яті, обсягу інформації, мотивації особистості та системи пошуку. Гнучкість мислення – це здатність швидко й легко переходити від одного класу явищ до іншого, від одних теорій (концепцій) до інших, далеких за змістом від перших. Негнучкість – це функціональна фіксованість людини на певних об’єктах (їхніх властивостях, зв’язках і відношеннях), а також психічних феноменах, які їх відбивають. Проб­лема гнучкості розуму виявляється в тих пізнавальних ситуаціях, коли потрібно вчасно відмовитися від якоїсь гіпотези; особливо це важко зробити тоді, коли суб’єкт сам придумав цю гіпотезу. Здатність до “зчеплення” й “антизчеплення” важлива тому, що між різними етапами розвитку наук або окремих теорій існує як “позитивний”, так і “негативний” спадкоємний зв’язок. Індивід, який засвоює зміст цих наук і теорій, має враховувати це, свідомо форму­ючи в собі здатність до “зчеплення” стосовно “позитивної” наступності та до “антизчеплення” щодо “негативної”. Має перевагу той, кому “зчеплення” властиве менше, ніж “антизчеплення”. Згодом це сприяє генеруванню ідей. Легкість генерування ідей, не обов’язково правильних, – украй важлива здібність, бо чим їх більше, тим імовірніше, що серед них є корисні. Найкращі ідеї можна генерувати поступово.

Здатність до передбачення, фантазія, уява– неодмінна риса творчої особистості. Розрізняють три види уяви:

• логічна уява виводить майбутнє із сьогодення за допомогою ло-гічних перетворень;

• критична уява шукає, що саме потрібно змінити в об’єкті;

• творча уява народжує принципово нові ідеї, а також уявлення, які поки що не мають прообразів у реальному світі, хоча й спираються на елементи реальної дійсності; творчій уяві належить вирішальна роль у розвитку матеріальної та духовної культури. Людина подумки моделює в мозку ланцюг подій, об’єднаних причинно-наслідковим зв’язком. Вона використовує минулий досвід, тому що закономірності розвитку можна виявити лише в повторюваних явищах.

Так можна передбачити заключну ланку ланцюга подій. Швидкість мовленняпотрібна, щоб оформити думку в слова, адже мовленнєвий код найуніверсальніший. Вона не прямо пов’язана з легкістю генерування ідей, бо мовлення як уточнює ідею, так і приховує брак ідей.

Здатність до доробки — це не просто наполегливість, зібраність і вольовий настрій на завершення початого, а саме спроможність до доробки деталей, болісного та кропіткого доведення, удосконалювання первісного задуму.

30. Психологічні особливості творчості в різних галузях діяльності

Наукова творчість пов’язана з діяльністю людини в певній галузі науки, наприклад у математиці, фізиці, хімії. Специфіка наукової творчості полягає в домінуванні теоретичного мислення, хоча останнім часом, коли виникло безліч нових наукових напрямів, найчастіше переважає комбіноване мислення – теоретико-практичне. Більше того, можна виділити типове мислення фізика, математика, біолога, історика тощо. Однак ця закономірність властива не тільки науковій творчості. Технічна творчість спрямована на створення нових машин, пристроїв, деталей і змінення їх функцій. До технічної творчості належать винахідництво, конструювання, архітектура, художнє конструювання пристроїв і раціоналізація процесів, пов’язаних із технікою. Художню творчість розглядають насамперед не в аспекті створення чогось нового в певній галузі культури, а щодо самореалізації людини-творця. Здатність до творчості пов’язана з якимось видом діяльності чи навіть культурою загалом. Без цього вона не може актуалізуватися, реалізуватися на практиці.

31. Види творчості: наукова, технічна, літературна, музична, образотворча, ігрова, навчальна, побутова, військова, управлінська, ситуаційна, комунікативна.

Наукова творчість – це процес продукування когнітивних інновацій в науці (законів, теорій, принципів, методів, моделей, приладів, зразків техніки, технологій).

Під технічною творчістю розуміють цілеспрямовану діяльність людини, яка завершується створенням чогось нового з метою удосконалення знарядь праці, технологічних процесів, планування праці, конструкції виробів, тощо – нового, яке має суспільну цінність

Художня творчість людини – лише один зі способів зустрітися з творчим Я та реалізувати його в загальнокультурному плані. Єдиним неспецифічним стрижнем різних видів творчості має бути зусилля людини наблизитися до свого справжнього Я, максимально реалізувати його в емпіричній дійсності. Літературна, образотворча та музична творчість пов’язані з новими здобутками в кожній із цих галузей (наприклад, зі створенням скульптури, написанням роману, вірша, опери). Ігрова творчість спрямована на участь суб’єкта в грі, де потрібні зміни, нововведення, відгадка, пошук результату. Це може бути й гра маленького дошкільника, який імпровізує з лялькою, і гра професійного актора в п’єсі чи в кіно. Деякі дослідники відносять до ігрової творчості значну частину поведінки людини.

До навчальної творчості можна віднести всі види навчальної діяльності із засвоєння нових знань і виконання нових завдань. Така діяльність організована (у дитсадку, школі, інституті, на курсах і т. ін.). Навчальна творчість багато в чому асимілює інші види творчості, особливо в середній школі, бо школярам доводиться імітувати різні види діяльності: наукову, технічну, ігрову, військову тощо.

Військова й управлінська творчість мають багато спільного, тому що вони спрямовані на керівництво колективами людей і їх діяльністю, прийняття рішень у гострих ситуаціях бою, міжособистісних конфліктів і т. ін. Однак ці два види творчості не можна звести до одного типу, бо між ними є й принципова розбіжність: управлінська творчість зазвичай спрямована на створення чогось і виконання колективом корисної роботи, а військова пов’язана з руйнуванням, знищенням.

Побутова (“домашня”) творчість відіграє надзвичайно важливу роль у нашому житті. Вона пов’язана з вихованням дітей, розподілом бюджету, готуванням їжі, організацією відпочинку тощо. Розв’язання такої домашньої проблеми, як наприклад, розміщення меблів, якщо до цього поставитися серйозно, також може бути творчим завданням: одна справа просто поставити меблі в кімнаті й зовсім інша – раціонально розмістити їх на невеликій площі, щоб ними користувалася вся родина.

Ситуаційна (“життєва”) творчість пов’язана з виконанням зав­дань, які постають перед людиною поза роботою та домом, наприклад розв’язання задач переходу вулиці з інтенсивним транспорт­ним рухом або пошуку дороги. Згадаємо типове завдання, описане в народних казках, коли витязю на роздоріжжі доводиться вирішувати, куди піти: праворуч, ліворуч або прямо. Такі задачі можуть бути надзвичайно складними, бо час на їх розв’язання може бути обмеженим.

Комунікативна творчість може проявлятись у різних видах спілкування людей. Є багато її різновидів. Це й творчість оратора, якому зненацька поставили складне запитання, і творчість закоханого, який, імпровізуючи освідчення, відчуває надмірне хвилювання, і творчість у бесіді, творчість учителя тощо. До цього виду творчості належать не тільки її мов­леннєві прояви; артист-мім спілкується з публікою зовсім без слів, але якщо він талановитий, то його вплив на публіку не менший, аніж після виголошення натхненного монологу.