Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Творчість в епоху Середньовіччя як шлях пізнання себе через Бога.doc
Скачиваний:
21
Добавлен:
31.10.2016
Размер:
80.9 Кб
Скачать

15

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

1. Вплив типів філософствування в Середньовіччі на розвиток творчості 6

2. Специфіка пізнання людиною себе через Бога 10

Список використаних джерел 15

Вступ

Античне суспільство будувало своє життя на безпо­середньому контакті з природним довкіллям. Тому сві­тогляд античної людини значною мірою включав природ­но-натуралістичний елемент, а суть природного життя людини деякими мислителями сприймалась подібною суті життя тварини. Цьому сприяло рабовласництво, у системі якого людина – раб, за висловом Аристотеля, є «розмовляюче знаряддя» життєзабезпечення рабовлас­ників («крайніх»).

Проте ситуація, особливо у Європі, суттєво змінюється у Середні віки (з V – VI ст.). Тут суспільство базується переважно не на залежності від зв’язків з природою, а на індивідуально-особистій залежності. Образно кажучи, якщо у Синопі Діоген, як вільний громадянин полісу, міг свою діжку поставити там, де захочеться, то у Середні віки перед тим, як встановити своє невибагливе житло, Діоген мусив би одержати дозвіл на це від власника землі у місті чи сільській місцевості. Адже основний природний засіб життя – земля – в добу середньовіччя стає цілком об’єктом індивідуальної власності. Світ ніби «перевертається»: не залежність від природи, а залежність від людей стає головним чинником людського буття.

У зв’язку з цим виникає нова ситуація, що характери­зує загальний зміст світогляду середньовічної людини: світ дається не сам по собі, не як атоми, апейрон чи інші першозасади, а через слово – «дух», тобто у формах спілкування. Природні процеси «одушевляються» людьми. Весь світ постає як осмислений «духовний» процес, де ідеї, поняття набувають нібито субстанційну значущість. І якщо, приміром, Сократ і Платон обговорювали проблему справедливості, аналізу­ючи факти реального життя, то у Середні віки ця пробле­ма обговорюється через призму відношення до ідеї справедливості.

Людина в християнському світогляді цілком підпо­рядкована богові і вважається «рабом божим» і «обра­зом божим». Людина (чоловік) керує на Землі, усім, за винятком часу, який управляється «по слову божому» Сонцем і Місяцем. Сприйняття людини, як роздвоєної на «внутрішню» і «зовнішню», зумовлює специфічне для християнської філософії розуміння свободи. Якщо в античній думці свобода мислиться переважно як злагода, співмірність людської діяльності з природним і суспільним довкіллям, то у християнській філософії свобода тлумачиться як вибір між вірою і невірою у Христа. Тобто засади людської свободи релігійна думка пов’язує з ірраціональністю віри.

У середньовіччі, таким чином, загострюється проблема співвідношення віри і розуму та похідна від неї проблема взаємодія релігії, науки і творчого начала. Суттєвий внесок у вирішення цих проблем на ґрунті християнства зробив Фома Аквінський, який жив у XIV ст. Спираючись на деякі ідеї Аристотеля, цей теолог розробив обґрунтування буття Бога, а також релігійно-філософське вирі­шення проблеми співвідношення віри і розуму, що вико­ристовується християнством усіх напрямків. Аквінський припустив, що Бог, як творець світу і людини, має універсальний розум, а людина, як істота створена, наділена розумом частковим. Тому розум божий і розум людсь­кий не співмірні, людина не може зрозуміти премудрість божу. Через це шлях віри у всемогутність божого розуму вищий, ніж дорога людського розуму. На цій аргументації будується й релігійне вирішення проблеми співвідношення теології і науки. Творчість, як і наука є результатом створеного богом людського розуму, який освоює ті істини, які бог дозволяє.

Бог же володіє «понадістинами», недоступними розумові, але які можна збагнути тільки через «одкровення», суть яко­го пояснює теологія. Тому теологія проголошується «наднаукою», якій повинні слугувати наука, філософія, психологія і, зокрема, творчість. Тобто надається перевага ірраціональному, нерозумному в житті і в людському пізнанні. Людські гідності нібито полягають не в силі і творчості, а у немічності та безпорадності, що в свою чергу відображається в творчості.

1. Вплив типів філософствування в Середньовіччі на розвиток творчості

У період Середньовіччя в житті Європи запанувала схоластика (від грец. «схоластікос» – шкільний, вчений). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), який панував з XI по XVI століття, зводився до раціонального, що використовує логічні прийоми, обґрунтування християнського віровчення.

У схоластиці були різні течії. Загалом же була установка на коментування текстів. Позитивне вивчення предмета та обговорення реальних проблем підмінялася словесними творчими хитрощами. На інтелектуально-творчому обрії Європи з’явилася спадщина Аристотеля, яку католицька церква спочатку заборонила, але потім почала адаптувати відповідно до своїх потреб. З цим завданням найбільш тонко впорався Фома Аквінський (1225-1274), вчення якого пізніше було канонізовано в папській енцикліці (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і отримало назву томізму (дещо модернізованого в наші дні під ім’ям неотомізму).

Томізм складався на противагу стихійно-матеріалістичним трактуванням Аристотеля, в надрах яких зароджувалася концепція двоїстої істини. Біля її витоків стояв Ібн-Рошді, який спирався на Арістотеля. Його послідовники в європейських університетах (аверроісти) вважали, що несумісність з офіційною догмою уявлень про вічність (а не створення) світу, про знищення (а не безсмертя) індивідуальної душі дозволяє стверджувати, що кожна з істин має свою область. Істинне для однієї області може бути помилковим для іншої, і навпаки [3, c. 240].

Фома ж відстоював одну істину – релігійну. Він вважав, що розум повинен служити їй так само ревно, як і релігійне почуття. Йому і його прихильникам вдалося розправитися з аверроістамі в Паризькому університеті. Але в Англії, в Оксфордському університеті, концепція двоїстої істини переважала, ставши передумовою успіхів філософії та природничих наук.

Описуючи душевне життя, Фома Аквінський розклав різні її форми у вигляді своєрідної драбини – від нижчих до вищих. У цій ієрархії кожне явище має своє місце, встановлені межі між усім сущим і однозначно визначено, чому де належить бути. У ступінчастому ряду розташовані душі (рослинна, тваринна, людська), всередині кожної з них – здібності і їх продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекції, що зародилося у Плотіна, перетворилося в найважливіше джерело релігійно-творчого самозаглиблення в Августина і знову виступило як опора модернізованої теологічної психології у Фоми Аквінського. Роботу душі останній представив у вигляді такої схеми: спочатку вона здійснює акт пізнання – їй є образ об’єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблений цей творчий акт; нарешті, виконавши обидві операції, душа «повертається» до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Перед нами – замкнута свідомість, з якої немає виходу ні до організму, ні до зовнішнього світу.

Середні віки змушують креативного суб’єкта до анонімності, утверджують його обмеженість, гріховність і абсолютну виключність порівняння з божественним творінням, розкриваючи при цьому вольову природу креативного акту, що створює нове і в цьому смислі створюючого начебто з нічого [4, c. 96].

В Англії проти томістської концепції душі виступив номіналізм (від лат. «Немей» – ім’я). Він виник у зв’язку з суперечкою про природу загальних понять, або універсалій. Суть спору полягала в тому, чи існують ці загальні поняття самі по собі, самостійно і незалежно від нашого мислення, або представляють собою тільки імена, реально ж пізнаються лише конкретні явища.

Енергійним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (бл. 1285-1349). Відкидаючи Томізм і відстоюючи вчення про «подвійну істину» (з якого випливало, що релігійні догмати не можуть бути засновані на розумі), він закликав спиратися, в тому числі і в творчій діяльності на чуттєвий досвід; при цьому слід орієнтуватися на терміни, які позначають або класи предметів, або класи імен, знаків.

Номіналізм сприяв розвитку природничо-наукових поглядів на пізнавальні та творчі можливості людини. До знаків як головних регуляторів душевної активності неодноразово зверталися багато мислителів наступних століть. Так, в психології утвердилося правило (відоме під назвою «бритви Оккама»), згідно з яким «не слід розмножувати сутності без потреби». Інакше кажучи, немає сенсу вдаватися до пояснення будь-яких явищ багатьма силами або факторами, коли можна обійтися їх меншим числом: «Марно робити за допомогою багато чого те, що можна зробити за допомогою меншого». Ця «бритва» стала основою свого роду «законом економії» в психології, проілюструвати який можна таким, приміром: вивчаючи поведінку тварин, не треба наділяти їх розумом людини, якщо є простіший спосіб пояснення.

В Середні віки навчання було переважно схоластичним, причому протягом довгого часу (до XII століття) освіченими людьми були головним чином особи духовного звання, так як світських шкіл і тим більше вищих навчальних закладів фактично не існувало.

Світська освіта (переважно лицарська) давалося знатним юнакам в основному при дворі монархів або феодалів. (Зачатки такого виховання з’явилися вже в римський період, при дворах імператорів.) Це було головним чином фізичний розвиток. Юнакам викладали і основи військового мистецтва. Однак більшість навіть знатних лицарів не вміла читати і писати. Перші світські університети з’явилися тільки в XII столітті спочатку в Італії, а потім і у Франції, в Парижі. Таким чином, можна сказати, що тільки церкви і монастирі були в той період головними осередками культури та творчого начала, зберігши в своїх бібліотеках накопичені попередніми поколіннями знання. При них й існували школи [2, c. 30].

Схоластика, яка зі своєю появою була в якійсь мірі прогресивним явищем, так як розвивала вміння логічно мислити, доводити і будувати свою промову, з часом набула догматичний характер, перетворившись в набір силогізмів. У церковних школах навчання ґрунтувалося в основному на пам’яті. Учні заучували тексти напам’ять, писали тільки під диктовку викладача. Навчалися ораторського мистецтва, в якому головним було вміння вести дискусію за суворо визначеними правилами, встановленими високими авторитетами. Таке навчання перетворювало учнів у пасивних провідників чужих думок і обмежувало їх творчу діяльність.

Таким чином, в Середньовіччі під шаром чисто розумових міркувань, чужих реальним особливостям психічної діяльності, пробивалося джерело нових ідей, пов’язаних з досвідченим творчим пізнанням людиною душі та її проявів. На противагу прийнятим схоластикою прийомам виведення окремих психічних явищ із сутності душі та її сил, для дії яких немає інших підстав, крім волі божої, складалася методологія, заснована на дослідному, детерміністському підході. Свого розквіту цей підхід досяг в наступну епоху – епоху Відродження.