3.Пізні національні релігії

Пізні національні (етнодержавні) релігії. Сформувалися вони на основі ранніх національних релігій у процесі становлення національних держав, засвідчивши якісно новий етап розвитку суспільства.

Пізні національні (етнодержавні) релігії – етнорелігійні комплекси, які сформувалися в лоні певного народу, діють у межах конкретної держави, тобто серед державних народів.

До цієї релігійної форми належать:

1. індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія);

2. конфуціанство, даосизм (Китай);

3. синтоїзм (Японія);

4. іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу);

5. зороастризм (Іран) та інші.

Головні риси пізніх національних релігій:

1. Широкі масштаби впливу.

2. Довга живучість.

3. Єдність політеїзму й монотеїзму.

4. Спрощення жертвопринесень.

5. Розвиненість учення про загробні відплати.

Іудаїзм. Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій – християнства та ісламу.Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об’єднання Іуди, яке наприкінці XI т.. до н.е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Індуїзм. У лоні ведичної релігії з часом сформувалися основні засади індуїзму. За своєю суттю індуїзм постав як розвинутий пізній брахманізм. Його появу спричинили економічна та політична кризи, суспільні конфлікти, що ускладнилися в Індії протягом І тис. до н.е. Значною мірою зумовила цей процес й етнічна строкатість місцевого населення. Все це призвело до того, що брахманізм виявився консервативною, аристократичною релігією, з обмеженими можливостями самооновлення, а відповідно, і впливу на маси в нових історичних обставинах. Тому він поступився місцем новій релігії, яка більше відповідала особливостям часу, – буддизмові. У VI т.. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років буддизм почав занепадати і до XII–XIII т.. майже зник на цих теренах. Тепер лише кожен сотий мешканець Індії вважає себе буддистом.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI–V т.. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Конфуцій.

Даосизм. Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанством (VII т.. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV–III т.. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Синтоїзм. Національна релігія японців – синтоїзм – є широким комплексом уявлень, ритуалів, звичаїв, традицій, вірувань. Прихильники синтоїзму поклоняються багатьом богам і духам (камі), які, за уявленнями, оживлюють природу, здатні перетворитися на будь-який предмет. Їх уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми.