2.1.2. Метод формування досвіду поведінки

Метод формування досвіду поведінки поєднує в собі привчання дітей до норм суспільної поведінки та залучення їх до корисної діяльності.

1. Привчання до норм суспільної поведінки

У якості форм реалізації методу формування досвіду під час привчання до норм суспільної поведінки є вправа, режим, вимога, впровадження традицій та створення спеціальних ситуацій.

Вправа – це багаторазовий повтор дії, спрямований на формування соціально цінної та персонально значущої поведінки. Результатом виховних вправ є звичка («не можу інакше»), що керується підсвідомістю, вивільняючи свідомість для сприйняття нового навантаження. Виховання спрямовується на відпрацювання життєво необхідних, корисних звичок, а виховні вправи задаються реальними життєвими ситуаціями.

Ще одним способом формування звички є режим життя та діяльності учня. Режим – це чітко нормована послідовність занять, звикаючи до якої, людина автоматично виконує певні дії., Організований з урахуванням біоритмів організму та природи режим дає можливість знайти оптимальний шлях розвитку та вдосконалення особистості. Велике значення надавав цьому методу А.С.Макаренко. Він вважав його основою здорового способу життя та запорукою життєвого успіху. Внаслідок вірно відпрацьованого режиму, коли навантаження доречно чергуються з відпочинком, дитина не втомлюється, завжди має бадьорий настрій, не втрачає своєї дієздатності.

Вимога у вихованні – це спосіб спонукання до тих чи інших дій або вчинків, що відбувається заради підвищення рівня вихованості школярів. За формою подачі вимоги бувають прямими та непрямими. Пряма вимога характеризується імперативністю, визначеністю, конкретністю, точністю, зрозумілістю та однозначністю формулювання. Вона ставиться рішучим, впевненим тоном, який, проте, не виключає гаму відтінків, інтонацій, мімічних та пантомімічних підсилень. Непряма вимога (порада, прохання, натяк, довіра, схвалення тощо) спирається не стільки на власне вимогу, скільки на викликані нею психологічні стани: переживання, прагнення, інтереси тощо.

Вимога-порада – це апеляція до свідомості вихованця, впевнення його в доцільності та корисності дій, що пропонуються. Така порада враховується дитиною, коли вона бачить у своєму наставнику старшого більш досвідченого товариша, думка якого є авторитетною.

Вимога-гра базується на дитячому прагненні гратися, що дає особливу наснагу та задоволення від дій, які виконуються. Таким чином, непомітно для дитини засвоюються певні ролі та формуються звички. Це найбільш ефективна та гуманна форма подання вимог, але вона потребує високої майстерності педагога, вміння поставити себе на місце дитини.

Вимога-прохання працює лише на високому рівні виховної взаємодії людей, які поважають одне одного. У її основі лежать дружні стосунки між дітьми та дітей з вихователем, культура їх спілкування та співпраці.

Вимога-натяк доцільна при вихованні старшокласників, коли їм не треба все досконально роз’яснювати, а достатньо лише натякнути про бажані дії. Вона базується на повному порозумінні учасників виховного процесу.

Вимога-схвалення діє як сильний стимул вдосконалення діяльності, що виконується. Вона підтримується позитивними емоціями та бажанням вихованця стати кращим.

За способом подачі вимоги бувають безпосередніми (коли вихователь ставить їх сам) та опосередкованими (коли вимоги внаслідок виховного впливу одне до одного ставлять діти). Останнє А.С. Макаренко назвав методом паралельної дії.

Традиція, що є наслідком життя та діяльності певної соціальної спільноти, є дієвим засобом привчання до норм суспільної поведінки. Традиції сприймаються і дотримуються дітьми безапеляційно. Особливо дорожать вони традиціями, що започатковуються у власному колективі. Тому створення традицій є одним з найефективніших способів згуртування дитячої спільноти. Важливу роль у формуванні та проявленні традицій грає зовнішнє їх оформлення у вигляді певних атрибутів: форми одягу, знаків відмінності, девізів, гімнів тощо.

Етикет як сукупність правил поведінки, регулюючих зовнішні прояви людських взаємин, є вагомим важелем впливу виховного середовища. До його складу входять норми звертань членів спільноти один до одного: старших до молодших і навпаки, дітей між собою, зацікавлених і незацікавлених осіб тощо, загальні правила дисципліни – навчальної, рекреаційної, побутової, правила вирішення конфліктів, правила використання помешкання та устаткування, дотримання чистоти та порядку.¹

Спеціальна ситуація, що створюється з виховними цілями, вимагає від вихованця самостійного вибору варіанта вирішення проблеми. Така ситуація не може бути надуманою, вона повинна відображати реальне життя з усіма його суперечностями та ускладненнями. Шкільна практика має безліч таких ситуацій. Вони можуть бути як зарані спланованими (участь у акції милосердя та благодійності), так і спонтанними (миттєва реакція на слово, пропозицію, вчинок). Значну роль для ефективного застосування методу має його несподіваність для вихованця. Так, дитина, що чекає певної реакції педагога на свій вчинок, зарані готується до опору, і переконати її буває важко. Неочікувана ж реакція підвищує вірогідність швидкої зміни позиції. Бешкетників, наприклад, роззброює великодушність, якщо вона сприймається як гуманний прояв, а не слабкість і невпевненість вихователя. У окремих випадках має сенс невтручання вихователя в критичну ситуацію, або навпаки, її суттєва корекція з боку педагога. Такі ситуації спрямовані на формування якостей, яких не вистачає вихованцю або ж на стримування негативних проявів дитини.

Різновидом спеціальної ситуації є так званий «метод вибуху», відпрацьований і описаний А.С. Макаренком. Його сенс полягає в миттєвому руйнуванні старої негативної позиції вихованця, поставленого перед необхідністю зразу ж зайняти нову, позитивну. Особливістю його застосування є великий емоційний заряд і несподіваність для вихованця. У своїй перетворюючій ході, незважаючи на руйнівну настанову, «вибух» обов’язково повинен спиратися на позитив. Цей метод має велику руйнівну силу, тому користуватися ним треба вкрай обережно й застосовувати лише в тих випадках, коли інші методи не дали бажаного результату.

Метод вибуху є складовою процесу перевиховання, що за своїм сенсом складається з двох процесів: руйнування старого (негативного) та побудови нового (позитивного) в свідомості й поведінці вихованця. Якщо перший з них проходить доволі швидко (руйнувати, не будувати), то другий являє собою клопітку довготривалу роботу з відбудови особистості, що не виходить за межі основних закономірностей виховання, а значить спирається на традиційні методи виховної роботи. Але в застосуванні останніх слід зауважити специфіку їх використання при роботі з важковиховуваними. Справа в тім, що для дітей, які потребують перевиховання, основні засоби виховної роботи – слово та діло – нерівнозначні. Так склалося, що вони вже втратили довіру словам інших і не гребують брехнею самі. Тому на початку перевиховання віддавати пріоритет методам формування свідомості, в основі яких лежить слово, досить необачно. Доцільніше включити їх у певний вид діяльності, де діти здатні проявити наявний позитив (робота гуртка, трудовий десант, групи термінової допомоги тощо). Це допоможе владнати виховні стосунки, відновить довіру до вихователя і тільки тоді слово останнього набере певної ваги в свідомості вихованця, а вихователь зможе адекватно ним користуватися в спілкуванні з учнем. Коли він скаже «як тобі не соромно», дитина дійсно почервоніє від сорому, а не засміється в очі. Внаслідок зазначеного процес перевиховання методично забезпечується всіма методами виховання, але їх пріоритети змінюються відповідно до цілей перевиховання, існуючих виховних взаємин та рівня вихованості школярів. У загальному вигляді ці пріоритети можна зазначити наступною схемою: